Автор у хронологічній послідовності зібрав І упорядкував документи про події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний у винищенні українського населення. Наведено історію цього регіону

Вид материала

Документы

Содержание Метою було винищення автохтонів. Наслідки облуди Дорога в нікуди

Подобный материал:

• 1. Числові послідовності. Границі числових послідовностей Множина дійсних чисел. Теорема, 122.49kb.
• Сторик українського художнього перекладу, глибинний знавець античності, Педагог з великої, 10039.49kb.
• Шуллє Сергій. “Буддизм”, 639.35kb.
• Зразок, 17.99kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2934.55kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2927.67kb.
• Соціально-економічний розвиток Черкащини Пріоритетні завдання нашого регіону, 77.1kb.
• Протистояти релігійного фундаменталізму здатне тільки громадянське суспільство, 157.46kb.
• Письменники Волині у боротьбі проти польських впливів у 20-30 роках, 122.35kb.
• Україна в революційну добу, 7587.14kb.

Проминемо той факт, що польське джерело зазначило процентну перевагу католиків, не підтверджуючи її даними про кількість меш­канців. Важливішим є дещо інше: там, де після двох століть окупації була раптом аж одна латинська парафія у повіті, після п'яти віків ка­толики почали становити більшість. Необов'язково навіть прийшлу; саме царська політика в останній період призвела до того, що 200 ти­

¹ Albin Koprukowniak. Rewolucja 1905 roku w powiecie chełmskim // Ziemia Chełmska. — Lublin, 1961. — S. 103 (Матеріали наукової конференції істориків, яка відбулась у Холмі 21 червня 1959 року).

сяч українських уніатів з Холмщини перейшли у латинський обряд. Полонізації Холмсбкої землі прислужились обидва окупанти.

Подальший процес відбувався швидше. У XX столітті тих авто­хтонів, що залишились, ліквідували протягом 40 років. Але це вже було століття не якоїсь там пари й електрики, а блискавичного технічного поступу, коли поряд із сучасним зв'язком опинилась ско­рострільна зброя, яку підкидали партизанам літаками за вказівками лондонського уряду. «Русскому православному насєлєнію» спочатку прислужились царські опікуни під час Першої світової війни, розки­даючи його на величезних просторах імперії і очищаючи територію для сусідів, які залишились на місці, а ті, у свою чергу, довершували справу. Спочатку силами війська і поліції знищили основу народу — церкву, а потім, під час Другої світової війни, визначили «спеців» — 700 чи 800 партизанів «Рися»-Басая — для знищення решти, тих недо- битих у період «непорушного союзу».

Метою було винищення автохтонів. Силами власних лісо­вих підрозділів, «Народного» Війська Польського, КБВ, МО, ВОП. У союзі з радянськими партизанами, до спілки з німець­кою поліцією...

Але про це на «науковій» конференції у 1959 році ніхто не го­ворив. І ніхто з польських істориків не згадує про існування запи­су¹, який подає таку версію заснування Холма:

«Згідно з Божою волею місто Холм було збудоване так. (...) Одного разу під час полювання Данило побачив гарно залісені місця, оточені довкола полем, і запитав тамтешніх людей: «Як це місце називається?» І йому відповіли: «Холм є його ім'я». Уподобавши це місцеу вирішив збудувати там містечко. І дав Богу обіцянку збуду­вати церкву на його честь.

І збудував містечко, але, побачивши, що Бог йому допомагає і святий Іоанн також, збудував місто, яке не змогли взяти татари у той час, коли Батий захопив усю Руську землю. Тоді й церкву свя­тої Трійці спалено і наново побудовано».

¹ Це фрагмент Галицько-Волинської Хроніки: Літопис Руський / За Іпатсь- ким списком переклав Леонід Махновець. — К, 1989. — С. 392.


НАСЛІДКИ ОБЛУДИ

Польська історіографія постійно так препарувалася, щоб пока­зати польські права майже на всю Україну, але цього неможливо було зробити без брехні. Український дослідник Я. Дашкевич¹ викриває низку таких обманів, водночас підкреслюючи, що вони часто просто суперечать здоровому глузду, не кажучи вже про за­гострення стосунків.

«Починаючи від середини XIV століття, — пише львівський істо­рик, — Польща постійно проводила імперіалістичну політику, міняю­чи гасла типу «від моря до моря» та «вогнем і мечем». Творцем цієї іде­ології був історик Марцін Кромер (1512—1589), який твердив, що більша частина Русі, а саме Поділля (яке нібито тягнеться до Чорно­го моря чи — згідно з іншими польськими істориками XVI століття — навіть до Азовського моря і Дону) і Полісся віками належали Польщі, а отримала вона цю землю від сцито-сарматських язигів. Пізніше ці землі від Польщі були забрані одного разу і вдруге, поки не було повер­нуто на основі Любельськоїунії. І так насправді записано у документі унії, що ці території «повертаються до Польщі». Фальшування зали­шило сліди до нинішнього дня: у шкільному історичному атласі Мол­давське Господарство між Поділлям і Чорним морем показано трохи яснішим кольором від Поділля і Галичини, які належали до Польщі, — з анотацією «вільно зв'язане з Короною», хоча нога польського солдата на берег Чорного моря ніколи не ступала».

¹ Ярослав Дашкевич. Для кого дорога у нікуди? Про польсько-українські відносини у минулому та сучасності // Україна — наука і культура. — К., 1993. — № 26-27. - С. 53-73.




Якщо дитину від малолітства переконувати, що біле не є білим, а тільки чорним, то через певний час вона мусить повірити у цю брехню. «Голова Товариства любителів Львова і Східних кресів проти того, щоб називати Львів українським містом. Можна гово­рити лише про українську адміністрацію в цьому місті», — читаємо у пресі. Звідки береться цей 105%-ний «патріотизм» тієї проводирки «любителів», як не з брехливої історіографії? Лише журналіст¹ повинен їй пояснювати, що Львів нині є українським містом, частиною суверенної української держави, яку Польща визнала першою і до якої не має жодних прикордонних претензій [підкреслено в оригіналі]. Справжній любитель Львова швидше подбав би про те, щоб нас там любили, а не про те, щоб де­монструвати свої фобії і підтримувати напругу по обидва боки. Посилання журналіста тільки на державний інтерес також є дале­ким від адекватності, але нехай би він спробував нагадати, що це не є польська земля! Адже польському суспільству постійно пояс­нювали, що Польща має право на українську землю, аж суспільство прийняло брехню за добру монету і при кожній нагоді почало юрбою протестувати проти «наступу» на його інтереси, спроб «поділу» Польщі. Поляки-колоністи, відчуваючи себе серед 70 чи 80% «меншості» як шкарлупка в океані, почади ненавидіти господаря і хапатись за зброю, щоб викинути його з дому.

Закерзоння є типовим прикладом цього. Під час окупації польські партизанські підрозділи боролися з німцями на Замой- щині, щоб протидіяти виселенню поляків. А що робили на інших теренах? Я намагався знайти у бібліотеках зведення про боротьбу НСЗ, АК, БХ з німцями на Жешівщині — не знайшов, хоча лісових братів там не бракувало. Причину легко пояснити: не можна було дратувати окупанта у місцях, де підрозділи підпілля потрібні були для очищення терену від українців і для маршу на Львів під час операції «Буря». Великій «Бурі» перешкодила УПА (особливо на Любельщині), але українців багато було знищено. «Кількість польських і українських жертв на Холмщині і західній Волині, — пи-

¹ Ernest Skalski. Sami swoi we własnym domu // Gazeta Wyborcza. — 1993 . — 2-3. 10.


ше Я. Дашкевич на с. 67, — була приблизно однаковою. Рафінована польська жорстокість загалом не поступалась українській. Якщо виходити з логіки і термінології «кресовиків», то побачимо, що польські націоналісти цілком заслуговують на рівнозначне ім'я «різунів» та «гайдамаків».

Цей висновок, напевно, викличе обурення «кресовиків», але після короткого аналізу швидко втратить ознаки сенсації. Про вбивства тисяч українців на Закерзонні в Польщі ніхто не го­ворить. Лише часом якийсь автор зазначає, що тут чи там побито трохи українців, але тільки в рамках відповіді. Після війни преса повідомляла «аж» про один процес цього роду, який стосувався за­гибелі села Верховина, але з повідомлень преси ніхто не догадався, що знищено українське село. Певні застереження дає лише згадка одного з обвинувачених, що акцію здійснила «спеціальна» коман­да НСЗ, створена для... знищення євреїв та українців. Але ж єврейських сіл не було. Як бачимо, «діяльності» батальйону БХ під командуванням «Рися»-Басая, який називали також «спеціальним», вже було недостатньо. Мався на увазі такий, що спеціалізується на вбивствах українців.

Лише українські джерела розкривають закерзонську дійсність, у якій важко було знайти село без жертв. В одних селах гинуло кілька або кільканадцять осіб, в інших — десятки і сотні, а в Тепли­цях Перемишльського повіту — понад тисячу. Отже, якщо віднімемо від українського рахунку штучне обтяження такими формулюваннями, як: За співпрацю з радянськими партизанами німці разом з українською поліцією вбили...; Українська поліція з участю німців убила...; У селі Малин, на території гміни, де прожи­вали поляки і чехи, за допомогу радянським партизанам (Ковпак) через донос українських націоналістів німці спалили живими у там­тешній церкві 603 особи (насправді німці з поляками спалили чехів і українців — див. документ 3), то будуть усі підстави вважати, що кількість українських жертв на Закерзонні дорівнювала кількості поляків, убитих на Волині.

Ось тільки питання: хто і за що загинув? Отже, за колонізацію української землі на Волині гинули поляки, а на Закерзонні — ук­раїнці. Всюди за польську колонізацію. Але ніколи не було спроби колонізації польської землі українським населенням — і




в одвічних польсько-українських конфліктах це було принципо­вою відмінністю, яка давала відповідь на питання: хто винен? У польській публіцистиці зустрічаємо твердження, що винними є дві сторони, тільки ніхто не уточнює, у чому полягає вина ук­раїнців. Бо важко звинувачувати народ за те, що повстає проти своїх гнобителів.

На увагу заслуговує одна деталь. При описі вбивства поляків на Волині та в Галичині ніхто не згадує про те, що українці грабу­вали поляків. На Закерзонні грабунок був невід'ємним атрибутом кожного вбивства. Про польські вбивства і грабунки радянські пе­реселенські комісії доповідали Хрущову (док. 80), доповідали прем'єрові Польщі (док. 77) і просили приборкати злочинний еле­мент. І якщо на грабунок вирушали цілі села на 600 фурах (слова­ми: шістсот! Див. док. 84), то виникає враження, що маємо перед собою страшне явище: абсолютну дегенерацію суспільства на цьому терені.

Чому це явище спостерігалося тільки в діях однієї сторони? Звідки брався садизм у людей, які вбили в одному селі 65 дітей (док. 60), які вкидали гранати до шпиталю (док. 84), які посадили дівчину на розжарене вугілля за те, що має брата в УПА (док. 75)?

Головну причину дегенерації суспільства треба шукати в облуді, у фальшуванні історії, у безперервній пропаганді, що все довкола є польським, що навіть самі українці є зросійщеними поляками. Імперіалістична політика прямо змушувала до брехні — бо треба бу­ло ж чимось, наприклад, обґрунтувати війну з західноукраїнською державою за панування на Східній Галичині. А те вело до курйозних тверджень: якщо поляки повставали проти загарбника, то це був шляхетний чин, якщо українці — то це був злочин.

Чи на цьому фальшуванні могло виховатися здорове суспіль­ство? Чи діти фірманів, які допомагали батькам грабувати скарб вигнанців, могли вирости порядними громадянами? Чи варто дивуватися, що це суспільство, пронизане ненавистю до чужо­племінників, пхає палаючі жарини під їхні храми? Бо, напевно, не випадково протягом кількох останніх років спалено церкви у Клениках, Чижах, Ячні, Крушинянах, пішла з димом церква XVIII століття у Грабарці, горіли церкви у Нарві, у Кракові, капли­ця у Криночці біля Гайнувки. Новозбудовану церкву святого Духа




у Білостоці двічі підпалювали. А скільки їх згоріло на всьому Закер- зонні? Чи це не є типовими прикладами дегенерації суспільства? І це на території, де не було польсько-української боротьби. Не кажемо вже про обкрадання храмів, як, наприклад, крадіжка двох найцінніших ікон з православного монастиря в Яблучній.

Ці «випадки» не можна назвати інакше як спробою вбити дух народу.

Післявоєнна література стала кузнею антиукраїнських інсину- ацій, у якій сотні молотів кували постать українського різуна. Це був всюдисущий вбивця. Його бачили у погромах війська і цивільних у 1939 році, у придушенні Варшавського повстання, у пацифікації поляків на Закерзонні, у співпраці з німцями, у вбивствах львівських професорів і т.д. Йому приписувались усі найвигадливіші риси жорстокості, які тільки можна уявити. Як твердить М.Фіалка¹, «обряд» убивств поєднувався звичайно з бла­гословенням капелана і освяченням знарядь убивства — сокир, кіс, вил, ломів і зброї, (...) живих людей вкидали до колодязів, ставків і річок, насаджували на палі, відрізали частини тіла — ноги, руки, го­лови, жінкам відрізали груди. Ще живим жертвам розпорювали жи­воти, залишаючи тіла на поїдання мухам і хробакам. Дітей проко­лювали вилами, насаджували на палі або штахети огорожі. Тіла розрізували пилками для дерева, виколювали очі, відрізали язики і вуха. Від тіла відривали голови, руки і ноги прив'язували ланцюгами до коней. Більші села і поселення спочатку завойовували зі зброєю в руках, а після оволодіння вбивали мешканців сокирами, косами, ви­лами, ножами, багнетами. Вбивали віруючих у костелах (...) і своїх побратимів, які не хотіли брати участі у вбивствах поляків...». Шкода тільки, що в описах ніхто не посилається на конкретні ви­падки, не називає прізвищ.

Якщо поляки ненавиділи українців більше, ніж німців (див., на­приклад, док. 10), то брехлива література лише доливала олії до во­гню в такій мірі, що звернення до читача зі словами правди ставало неможливим. Можна було лише збагачувати фальшування. Звідси виникали такі дива, які ганьбили самих авторів, як, наприклад,

¹ Michał Fijałka. 27 Wołyńska Dywizja Piechoty AK. — Warszawa, 1986. — S. 46.


книжка А. Щесняка і Б.Шоти під назвою «, Дорога в нікуди», яка означає, що «в нікуди» нібито вела боротьба за свободу. Цю тезу за­перечує текст, тому таке мислення є недоречним. Але якби автори згідно з правдою дали назву «Дорога до свободи», то викликали б загальне обурення, бо суспільство, виховане на брехливій літера­турі, приймає брехню за добру монету. Бо ж усі так пишуть...

Цікавим прикладом є тут праця доцента Ришарда Тожецького з Інституту історії ПАН. Це провідний знавець польсько-ук- раїнських відносин міжвоєнного і воєнного періоду, має багатий науковий доробок і серед українознавців вважається експертом. Розшукуючи матеріали для докторської роботи на тему «Ук­раїнське питання у політиці III Рейху (1933—1945)», що була опублікована у 1972 році, він оглянув крайові і закордонні архіви, головним чином німецькі, звертався до відомих діячів й істориків ОУН, які перебувають в еміграції, що дало йому можливість гли­боко вивчити тему і розкрити такі деталі, на які не спромігся жо­ден історик. Завдяки цьому книгу шукали у США та Канаді навіть тоді, коли її наклад вже було вичерпано.

І все-таки автор не вийшов за межі шаблону, створеного для української проблематики. Навпаки, він його продовжував бу­дувати. Тобто показував, що найгіршим ворогом були українські націоналісти, які хотіли збудувати українську державу (чому та­ке прагнення було злом — не пояснює), «вели криваву боротьбу з комуністами, які захищали інтереси України» (sic! див. с. 349). Нігілістичні бої УПА потягли за собою численні українські жертви, «гекатомби жертв цивільного населення, війська і міліції в СРСР, Польщі й Чехословаччині» (с. 330), УПА «стала си­нонімом знищення, вогню і вбивств» (с. 346), тоді як польські підрозділи, а особливо «Рися» з БХ проводили тільки акції у відповідь (с. 300). Націоналісти, «заохочені гітлерівцями до бо­ротьби з СРСР (!), заплатили за це не тільки знищенням власних сил, але й здобутків українського народу, жертвами народу, в ім'я якого нібито присвятили себе і воювали». Насправді «більше думали про задоволення власних політичних амбіцій, ніж про країну» (с. 331—332). «І це саме комуністи наново створили умови для розквіту матеріальної і духовної культури українсько­го народу» (с. 350). І так далі.




Через двадцять років (1993) була опублікована докторська робота Р. Тожецького: «Поляки і українці. Українська справа під час Другої світової війни на території II Речі Посполитої». Це ніби книга іншого автора. Тут вже нема звинувачень українських націоналістів у тому, що вони хотіли збудувати власну державу. Автор ніби хоче представити дійсність делікатно, щоб нікого не образити. І так різанину поляків на Волині він називає братовбив­чою боротьбою, а різанину українців на Любельщині тільки подіями. Також він показує роль польського націоналізму в загост­ренні відносин і стверджує, що «від вересня 1939 року не було шансів на польсько-українське порозуміння, бо у міжвоєнні роки багато було зроблено, щоб взаємні стосунки стали неприязними або ворожими» (с. 200). Якщо навіть з польського боку були спро­би проведення розмов з українцями, то вони були знівечені енде- ками, хадеками та іншими течіями польського націоналізму, забо­ронами уряду в Лондоні, «який не допускав до предметних розмов польську сторону через злу волю частини польського суспільства у Східній Галичині, яке не хотіло йти на жодні поступки» (с. 274).

«Рішення про відкриту боротьбу з окупантами української землі, — читаємо на с. 258—259, — прийнято 17—21.03.1943 р. на III конференції ОУН(р); «відкриту» не означає спрямовану на фізичне знищення (...). Також у березні-квітні почалася братовбивча боротьба на південному Поліссі. (...) Ставлення поляків до поліщуків, значною мірою українців, було у цей час ворожим. Польське населен­ня більш нетерпляче очікувало повернення радянської влади, ніж на Волині. (...) Урядах радянських партизан опинилося приблизно 5 ти­сяч поляків. Це була вода на млин української націоналістичної про­паганди, яка так само старанно (!) використовувала скандальну по­ведінку частини польського суспільства на Волині. (...) Адміністрація на Поліссі, як х на Волині, була значною мірою польською. Польська доповідь виділяла тут три групи людей: «одні не переймаються», діють не на користь окупанта і стараються допомагати місцевому населенню; інші поляки «від усієї душі ненавидять» українців, біло­русів і взагалі все місцеве селянське населення; ці дотримуються і са­мовіддано виконують розпорядження окупанта, спрямовані проти інтересів місцевого населення; (...) у деяких випадках вони гірші від німців. Третя група поляків — це найбільш «відсталий або несвідомий




елемент, співпрацюють з гестапо як донощики. Гітлерівці втягують до такої роботи навіть молодь».

«Ця похмура картина показує людей, поведінка яких, спрямо­вана проти інтересів місцевих мешканців, додавала полякам во­рогів. (...) У доповіді Б С (Бюро Східного представництва Лондонсь­кого уряду) ... говорилось, що у Кобрині гДрогічині, головних місцях розташування батальйонів шуцманів, поліцейсько-військових фор­мувань, командирами і офіцерами були молодші офіцери ВП. (...)Во­ни навіть офіційно користувались польською мовою» (с. 260).

Це тільки деякі фрагменти книги, які показують причини польської трагедії на Західній Україні. Жоден з польських істо­риків не наважився поки що опублікувати інформацію такого роду.

Чому? Звідки така величезна відмінність у працях експерта?

Здається, що вирішальними були два чинники: опіка «старшо­го брата» і польська ненависть до українців. Ненависть — тра­диційна, її відчували 96% поляків, як про це доповідали з краю до Лондона ще у липні 1942 року (с. 226), до акції деполонізації Во­лині, тобто до різанини поляків. Пригляньмось до цих чинників.

Радянський Союз і Польщу об'єднувала одна спільна мета: бо­ротьба з українським націоналізмом, який хотів збудувати свою державу на об'єднаних українських землях, окупованих головним чином СРСР та Польщею. У Польщі ця мета об'єднувала націоналістів і комуністів. Звідси виростала польсько-радянська співпраця як комуністів, так і всього польського населення на ук­раїнських землях. Про загрозу залиття Польщі повінню ко­мунізму, пророковану ОУН і УПА, ніхто тоді не хотів думати. Ук­раїнці, білоруси, литовці — то були вороги!

І сталося. Життя у Польщі покотилося згідно з московськими керівними вказівками. Дійшло до того, що «старший брат» став першим рецензентом наукових праць, який остаточно присуджує: пустити, не пустити? Таке рішення я відчув на власній праці... Ра- дянсько-польський антиукраїнський комунізм невблаганно фор­мував повоєнну історіографію. Історична правда мусила капітулю­вати перед політичною фальшю. І якби магістр Тожецький написав тільки те, про що дізнався з документів, не критикуючи націо­налістів і не вихваляючи комуністів за їхній внесок у розквіт ук­раїнського народу, то докторську дисертацію він би не захистив. Та-




кож виявився б непридатним до праці в Інституті історії ПАН. А якби навіть правда перемогла, то не пройшла б через всюдисущу цензуру. Далі вже були читачі, сформовані впродовж десятиріч фальшованою історіографією. Оті 96%, нехай навіть трохи менше...

Тож яким чином з'явилася дисертаційна праця Р. Тожецького?

Відповідь очевидна — інші часи настали. Пішов на заслужену пенсію «старший брат», розігнано цензуру, зітхнуло вільно науко­ве середовище, з'явилися праці, які десятиріччями покривалися пилом у шухлядах.

Не змінився тільки читач. Він не міг змінитись, якщо форму­вався від шкільної лави на мільйонах примірників антиук­раїнських творів Сенкевича, Гергарда і сотень інших авторів, на та­ких фільмах, як «Пожежник Калечь», виховувався у ненависті до непольського населення, ізольований від правди. Бо в жодній цивілізованій країні не знайдемо подібного абсурду, коли за такі інсинуації, як «Герої з-під знака тризуба», що оббріхують провідні постаті визвольної боротьби чужого народу, нагороджують автора званням професора, знущаючись із самого звання, викликаючи обурення наукового світу¹. Тож постає запитання: хто за тим стоїть, хто зацікавлений у поширенні ненависті між народами? Це важка і дуже запущена хвороба, для лікування якої потрібне не од­не десятиліття, поки виростуть вільні від впливу сфальшованої історіографії покоління, які не прагнуть чужих земель, які з пова­гою ставляться до інших народів.

І тільки надія на це якоюсь мірою може сповнювати нас оп­тимізмом.