Автор у хронологічній послідовності зібрав І упорядкував документи про події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний у винищенні українського населення. Наведено історію цього регіону

Вид материала

Документы

Содержание Повстанська республіка Відкритий лист до всього культурного світу»

Подобный материал:

• 1. Числові послідовності. Границі числових послідовностей Множина дійсних чисел. Теорема, 122.49kb.
• Сторик українського художнього перекладу, глибинний знавець античності, Педагог з великої, 10039.49kb.
• Шуллє Сергій. “Буддизм”, 639.35kb.
• Зразок, 17.99kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2934.55kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2927.67kb.
• Соціально-економічний розвиток Черкащини Пріоритетні завдання нашого регіону, 77.1kb.
• Протистояти релігійного фундаменталізму здатне тільки громадянське суспільство, 157.46kb.
• Письменники Волині у боротьбі проти польських впливів у 20-30 роках, 122.35kb.
• Україна в революційну добу, 7587.14kb.

Przyczynek do stanowiska ugrupowań obozu londyńskiego na Lubelszczyźnie wobec kwestii ukraińskiej // Z dziejów stosunków polsko-radziec­kich: Studia i materiały. - Warszawa, 1969. - Т. V. - S. 161-169.


НАДСЯННЯ -
ПОВСТАНСЬКА РЕСПУБЛІКА

Холмщину з Карпатами єднає Перемишльська земля. Майже посередині її перетинає долина зигзагоподібного Сяну, тому народ назвав цей терен Надсянням. Це тут, за Сяном, на лівому березі, на рубежах держави князь Ярослав Мудрий з далекого Києва засну­вав у 1031 році місто, назвавши його своїм іменем. Кілька разів во­но згадувалось у руських літописах як добре фортифіковане, багате на архітектурні пам'ятки, стало тривким доказом приналежності регіону до Київської Русі і Галицько-Волинського князівства. Схо­же, що це тут, у Ярославському єзуїтському колегіумі, свого часу на­вчався Богдан Хмельницький. Ще у міжвоєнні роки разом з 45,3% поляків і 8,8% євреїв у Ярославському повіті мешкало 37% ук­раїнців, які проводили власну економічну і культурно-освітню діяльність. У 1945 році більшість їх виселено в Івано-Франківську область, а решту як небажаний елемент двома роками пізніше виве­зено в Ольштинське воєводство. Пам'яткою після Русі залишилася назва. Так сталося, що ніхто її не змінив, — бачимо, так хотів Бог.

Значно старшу метрику має Перемишль, розташований на 40 км далі на південь, також над Сяном. Збудований на території, яка заселена ще у період палеоліту, тобто від 300 000 до 8000 років до Різдва Христового, він був столицею Перемишльського князівства, одним з трьох (разом з Львовом і Станіславом) головних україн­ських осередків Східної Галичини. Незважаючи на те, що місто було захоплене Казимиром Великим у 1349 році, польську адміністрацію і устрій запроваджено в Перемишлі лише у 1434 році¹.

¹ П.Ісаїв, В.Кубійович. Перемишль — гасло в Енциклопедії українознавства. — Париж - Нью-Йорк, 1970. - С. 2006.




Після того як минули наступні п'ятсот років, за станом на 1 липня 1939 року, за даними повітової народної ради у Пере­мишлі на терені міста і Перемишльського повіту більшість стано­вили ще українці. Отже, поляків було 55 850, євреїв — 21 147, інших — 371, тобто всього 77 368, а українців 79 908^і. Ці дані підтвердив також шематизм греко-католицької церкви.

Багато сторінок можна було б заповнити описом запеклої бо­ротьби автохтонного українського населення Перемишльського регіону і самого Перемишля проти натиску поляків із заходу, наполегливих змагань за збереження релігійної і національної ідентичності, за право жити на власній землі, представленням ба­гатого матеріального і духовного доробку, життєписами людей, які творили цей доробок століттями, — але це вже давно зробили інші. Досить звернутись до української, російської, німецької, австрійської, чеської, словацької літератури...

Тільки не польської. Там читач не знайде нічого на цю тему. Візьмемо перший ліпший історичний нарис, краєзнавчий путівник, енциклопедичну статтю на тему «Перемишль». У кращому разі зустрінемо згадку, що регіон колись тимчасово перебував у руському володінні, але це було давно і, як показує текст, усім своїм доробком завдячує приналежності до польської держави. Так, наприклад, у «Великій загальній енциклопедії» ПВН від 1967 року про існування українців на цих теренах нема і згадки, а на тему «Перемишльський повіт» вона інформує: 1226 кв. км, 68,7 тисяч мешканців (1964); ха­рактер економіки — сільськогосподарський; 31% поверхні займають ліси. І кінець. Принаймні не з причини відсутності місця.

У польських старих і сучасних публікаціях це явище — повсюд­не, воно прекрасно підтримує польський шовінізм. Зрілий, дбай­ливо підтримуваний керівниками державного корабля і увічнений хронікерами. Ось, наприклад, Длугош описує, як у 1412 році ко­роль Яґелло, віддаючи католикам руський собор, прекрасно збудо­ваний з тесаного каменя (як на Русі, бо у Кракові будували з цег­ли), наказав викинути з підземель руських небіжчиків і замінити

¹ Андрій Кігічак. Населення Перемишльщини напередодні Другої світової війни // Перемишль — західний бастіон України.— Нью-Йорк—Філадельфія, 1961.-С. 151.




його на костел. І коли у 1470 році князівський собор святого Іоанна було зруйновано, щоб використати матеріал для побудови польсь­кого костелу в Перемишлі, богобоязливі католики, кажуть, мили каміння у водах Сяну, щоб очистити його від схизматичного духу¹.

І ось через п'ятсот років, коли Іван Павло II наказав поверну­ти українському населенню захоплену свого часу греко-католиць- ку церкву, — підкреслимо: все-таки католицьку, — то богобоязливі фанатики, католики латинського обряду не послухали Папу-поля- ка! В історії Польщі це був безпрецедентний випадок. Чим це за­грожує у випадку можливої дестабілізації громадського порядку — новою Павлокомою? Чи новою війною? Бо ж Павлокома не була винятковим явищем.

Польське суспільство не усвідомлює цієї загрози. Про трагізм воєнних і післявоєнних подій над Сяном, навіть на всьому Закер- зонні, нинішнє суспільство XX—XXI століття не має жодної гадки. Завершується життя покоління, яке творило цю історію. Але Сізі- фовою працею буде пошук картини минулих років на сторінках тодішньої преси, яка писала тільки про банди УПА і про «ге­роїчну» боротьбу з ними органів «народної» влади. У свідомості молодого покоління цей образ закріплює популярна книга «Загра­ви у Бещадах» Яна Гергарда (командира полку, який воював з УПА), рекомендована Міністерством освіти як обов'язкове читан­ня для шкільної молоді. Польська історіографія до цього часу не спромоглася показати правдиву картину дійсності.

Тому подивимось на зворотний бік медалі в описі українського історика Льва Шанковського².

Зміст передаю скорочено, пропускаючи з-поміж інших і чис­ленні посилання на джерела.

Під час німецької окупації Перемишльський регіон належав не до Дистрикту Галичина зі столицею у Львові, а до Краківсько­го дистрикту Генеральної Губернії. У Краківському дистрикті до українців ставились як до національної меншини, а персонал навіть нижчого рівня адміністрації і поліції становили, головним

¹Joannis Długossii. Historiae Polonicae. — Libri IV. — S. 148—149.

² Лев Шанковський. Дії УПА і українського збройного підпілля на терені Пере- мишлыдини 1944—1947 рр.// Перемишль — західний бастіон України. — С. 180—209.




чином, поляки. Наприклад, у Перемишлі несла службу гранато­ва поліція, на периферії українська поліція була лише у місцево­стях, де переважало українське населення. Поляки не марнували часу, щоб нагадати, в чиїх руках перебуває влада. Німці також підігрівали ненависть, підтримуючи українську меншість на етнічно польських землях, а поляків —там, де більшість станови­ли українці.

У листопаді 1943 року головнокомандувач АК видав наказ роз­почати реалізацію плану «Буря», який полягав у захопленні влади у Галичині, передусім у Львові, саме напередодні вступу Радянсь­кої Армії. З цією метою було збудовано два «коридори» для пере­кидання збройних підрозділів з польських етнічних земель до Львова. Північний коридор проходив з білгорайських лісів через польські села у районі місцевості Нароль, через Яновський полігон до самого Львова. Цей полігон збудували «совєти» під час першої окупації Галичини, попередньо виселивши українське на­селення. У свою чергу німецькі окупанти не дозволили українцям повертатись на територію полігона, тобто польські частини мали добрий доступ до Львова.

Західний коридор проходив з Перемишля через польські села в околицях Самбора, Мостиськ, Рудки і Ягеллонського Городка до польських сіл на південь від Львова. На зламі 1943 і 1944 років Армія Крайова зосередила тут на вихідних позиціях велику кількість підрозділів і військового спорядження, тут також приймали з повітря зброю, розбудовували лісові фортеці.

Щоб захистити Львів від наступу з півночі і рятувати місцеве на­селення від знищення, Головне командування УПА, яке мало на Во­лині значні військові сили, перекинуло частину підрозділів за Буг¹.

У боротьбі з УПА під Посадовим у гміні Телятин від 5 до 9 квітня 1944 року формування АК були розбиті, внаслідок чого на північному відтинку фронту план «Буря» провалився. У другій половині квітня УПА витіснила польських партизанів

¹ УПА на Волині налічувала тоді понад 30 тисяч членів, з них понад 10 тисяч бойового складу, решта — господарські підрозділи, вишкіл та самооборона. За оцінкою польської радіостанції «Світ» з Англії чисельність УПА у березні становила б тисяч, а в серпні — 30 тисяч.




за річку Гучву, а після її форсування у червні наступ було спря­мовано на Грабовець. 14 липня почався радянський наступ.

Гірше складалася ситуація у Перемишльському регіоні. Тут взагалі не було сил, які могли б протистояти польським діям. Українські «збройні сили» складалися з 308 поліцейських (з них 8 у Перемишлі), розкиданих по 41 постерунку, тоді як АК мала 10 тисяч озброєних до зубів партизанів і постійно поповнюва­лася свіжими силами з польських етнічних земель. Союзна авіація постійно курсувала над західною частиною Ярославсько­го повіту і південною частиною Пшеворського, забезпечуючи тут польську «партизанську республіку» зброєю, набоями і не­обхідним військовим спорядженням. Наприклад, 28 квітня 1944 року над селами Бахуж і Гарта з'явилися сотні літаків со­юзників з вантажем для польських боївок. Привезена союзника­ми зброя використовувалася для знищення українського насе­лення. Згідно з директивою лондонського уряду АК уникала боїв з німцями, бо її завданням було очищення від українського населення тилу для операції «Буря». Від березня до червня 1944 року тут розгромлено понад 20 українських сіл.

Справжнє пекло розлютувалось на цій території після вступу Радянської Армії, а особливо після підписання угоди про ре­патріацію населення. Українців «заохочували» до «добровільної» репатріації спаленням сіл, грабунком майна і масовими вбивствами, що їх проводили міліція і військо за сприяння партизанів і місцевих поляків. У відозві «До польського населення у Перемишльському; Ярославському, Любачівському, Томашівському, Грубешівському та інших повітах» були окремо названі випадки антиукраїнського те­рору, вчиненого громадською міліцією, аківцями і цивільним насе­ленням, які замордували у Павлокомі приблизно 300 українців, Сівчині і Березці — понад 200, у Малковицях — приблизно 200, у Бжужці і Раховій — понад 130, у Скопові — 115, в Ольшанах — 9, у Горайці — 135, у Люблінці — понад 200, у Курилівці — приблизно 200, у Кобильниці — ЗО і сотні людей в інших селах. «У цих вбивствах, — зазначається у відозві, — польські бандити застосовували нечуване варварство: живим виколювали очі, відрізали вуха і язики, випалюва­ли на тілі жертв хрести і тризуби, кидали недобитих людей у вогонь, не жаліючи жінок, старих, дітей...»




Зважаючи на повну беззахисність населення, Головне коман­дування УПА на початку серпня 1944 року направило у Пере­мишльський регіон приблизно 2500 бійців та офіцерів, які не тільки організували оборону від нападів, але й знищили найбільш активні польсько-більшовицькі бандитські осередки у регіоні. У кінці 1944 року більшість частин була демобілізова­на, але кадри, що залишились, дали змогу організувати самообо­рону, а потім і місцеві сотні УПА. Територію так було насичено озброєним українським населенням, що у Перемишльському регіоні виникла повстанська республіка з Володжем і Голучко- вим на заході, Ольшанами, Гороховицями і Аксманицями на сході, Ісканем на півночі і Юречковою та Лещином на півдні. До «республіки» впускали після подання перепустки, на «кор­донах» стояла охорона. На цьому терені (під Верхньою Леща- вою) у 15-годинному бою 24 жовтня 1944 року радянський генерал був смертельно поранений, у військовій частині було 207 вбитих. Тут були старшинська школа, школа для санітарів, відбувалися різні військові курси. Тут виробляли цигарки з на­писом «УПА», тютюн, пасту і мило, вичиняли шкури, варили сіль, працювали шевські верстати, швацькі майстерні з пошиття білизни, мундирів, виробляли светри, збирали трави, виготовля­ли ліки. Втікачів з-за Сяну розміщували у селах, залишених по­ляками. Цивільне населення отримувало соціальну допомогу, безоплатно лікувалось у власних амбулаторіях і лікарнях. Пра­цювала внутрішня пошта, гірше було із зовнішніми контакта­ми — листи поверталися з написами: територія зайнята бан­дерівцями, і тому вручити неможливо.

Після повернення додому демобілізовані партизани ор­ганізували нові збройні частини, головним чином СКВ (Само­оборонні кущові відділи). З 15 квітня до 15 травня 1945 року во­ни ліквідували понад 20 постерунків МО. 21 квітня було знище­но польське село Боровниця, де перебували: 30-особова група для спеціальних завдань, 70-особовий постерунок МО і 300-осо- бовий відділ під командуванням Сліпого, який складався з усіх здатних тримати в руках зброю мешканців Боровниці. Село ма­ло 40 станкових і ручних кулеметів, гармати, значні запаси гра­нат і амуніції. Це була фортеця польського шовінізму між Бір-




чою, Дубецьким і Сяноком, відома ще з часів окупації численни­ми нападами на українські села. За часів «народної влади» вона стала одним з найсильніших гніздувань тероризму в районі Бірчі. Після розгрому боївок у Боровниці, Гронзьовій, Добріці, Лещаві і Кужміні «повстанська республіка» розширила свою владу на весь Перемишльський регіон і утримувалась від травня до кінця серпня 1945 року. Польські осередки існували тільки у Перемишлі, Пікуліцах і Бірчі, але їхній особовий склад (військо і поліція) не появлявся в українських селах.

А тим часом польська влада виселила українські села, розта­шовані на захід від Сяну, в околиці Радимина. Після виселення УПА спалила покинуті господарства в селах Острів, Уйковиці, Мацьківці, Батичі, Сосниця, не зачіпаючи, однак, польських гос­подарств. Держава ж мобілізувала засоби для масового виселен­ня, у якому українська «республіка» Перемишльської землі му­сила загинути.

Усе Закерзоння становило у структурі УПА VI Військовий округ «Сян», який поділявся на тактичні дільниці: «Данилів» (Холм), «Бастіон» (Любачів) і «Лемко» (Перемишль). Бойовий склад дільниці «Лемко» ніколи не перевищував 2150 бійців і офіцерів. У другій половині 1945 року ПНР протиставила йому дві військові дивізії у стані боєготовності, а це щонайменше 10 тисяч осіб, численні частини КБВ і ВОП, що в сумі давало більш як п'ятиразову перевагу тільки у людській силі.

1 вересня 1945 року почалось масове виселення. Військові частини оточували села і гнали людей до залізничних станцій або до кордону. При тому солдати грабували селянське майно, били, викручували руки, змушуючи підписувати звернення про «добровільне переселення». Дуже постраждало село Цісова у районі Бірчі. Під час виселення польське військо вбило тут 19 українців, у тому числі 6 жінок і 7 осіб у віці 70—92 роки. Майже всі зазнали тортур, їм ламали руки, обрізали язики, вуха, носи, жінкам груди. 30-річній Марії Сігалін кілком проткнули живіт. З 230 господарств на селі було спалено 180. Тих, хто «зго­лосився» до виселення, пішки погнали до кордону. Господарства негайно були пограбовані польським цивільним населенням з Коженця і Гути.




Селяни кинулись у ліси під крило УПА і тих польських сіл, мешканці яких співчували виселенцям, переховували їхню ху­добу, збіжжя і навіть людей. УПА видала низку листівок, спря­мованих до поляків і Війська Польського, закликала чоловіків до зброї і розпочала боротьбу з тими, хто займався виселеннями. Було зірвано і спалено сотні більших і менших мостів, знищено десятки кілометрів залізниці й телефонних ліній. На дорогах ви­копували рови, насипали вали, звалювали в купи дерева і каміння, будували барикади. Ліквідовано переселенські комісії з офіцерами радянського МВС. Організовано багато атак на ча­стини противника. Розбито частини у Цісовій, Жогатині й Кужміні, організовано триразовий напад на Бірчу, атаки на Пе­ремишль, щоб вчинити паніку, та низку інших акцій.

У жовтні 1945 року було опубліковано різними мовами ве­ликим накладом « Відкритий лист до всього культурного світу» (див. док. 53 — Звернення Закерзоння), який розповсюджував­ся по всій країні, а також був вручений усім послам у Варшаві. Це один з хвилюючих доказів трагічної ситуації українців За­керзоння.

У вересні 1945 року УПА знищила польську боївку у Войт- ковій, а в жовтні гарнізони і боївки у Дильонговій, Сельниці, Павлокомі, Тарнавці, Сівчині, Ясениці Сівчинській, Лещавці. Було атаковано гарнізон у Жогатині і Бірчі, Волі Коженецькій, Кужміні. У листопаді відбулись чергові напади. У грудні спале­но Великий і Малий Кругель під самим Перемишлем, обстріля­но з гармат місто, знищено міський водогін.

У другій половині листопада військо відновило переселенсь­ку акцію. Крім виселених на першому етапі ЗО сіл, цього разу усунено українців з таких найближчих околиць Перемишля, як Великий і Малий Кругель, Пікулиці, Негрибка, Княжиці, Станіславчик, Лучиці. У грудні настала черга Рокшиць, Бри- линць, Кописна, Риботичів і Риботицької Посади, у січні 1946 ро­ку — Ляхави,. Лімни, Добри, Добжанки, Пйонткови, Руського Яворника, Жогатина, Поремб, Улучі, Грушківки, Війська, Голуч- кова, Тирави Сольної, Волі Крецовської, Пашови, Лещави Ниж­ньої та інших. Усі ці села були дощенту пограбовані. Грабіж і те­рор були передбачені у плані виселення як засоби, що зроблять




неможливим подальше життя для українського населення на цих теренах і змусять його втікати з власного дому та рятува­тися від смерті серед більшовиків.

Повстанська листівка так описувала терор Війська Польсь­кого. В кінці лютого 1946 року в селі Лещава Військо Польське закрило у церкві 120 осіб. В'язні сиділи там цілий тиждень. їх морили голодом, били, купали одягненими у річці й тримали мокрими на морозі. У церкві військові танцювали, стріляли, мордували людей, влаштовували дикі оргії. Інколи на захист змучених людей виступали радянські прикордонники, а особли­во більшовицька військова частина, яка охороняла табори німецьких військовополонених у Негрибці.

Як зазначає звіт з Перемишльського регіону, у період від 20 грудня 1945 до 20 січня 1946 року виселено звідти 70% насе­лення, було вбито 49 і поранено 15 українців, арештовано 357. Спалено 290 господарств. Зґвалтовано 15 дівчат. Відбувся 31 бій, у якому було вбито 47 і поранено 26 бійців УПА. Втрати Війська Польського: 39 вбитих і 40 поранених. Підкреслюємо: звіт охоплює тільки один місяць.

Весною 1946 року УПА добилась численних перемог на Лем- ківщині. У безперервних боях сотні Хріна і Мирона розбили всі прикордонні й місцеві гарнізони, знищили станцію Лупків, за­блокували тунель, взяли у полон понад 150 солдатів. Після роз­мов їх звільнили, за винятком тих, які брали участь у морду­ванні Морохівської Завадки. Значна частина польських солдатів втекла до Словаччини, де їх інтернували. Це була сенсація для світової преси.

У Перемишльському регіоні УПА дошкуляла 9-й дивізії Вій­ська Польського. У березні 1946 року була розбита військова ча­стина в Улучу, у травні — 28-й полк 9-ї дивізії над Сяном, у черв­ні старшинська школа УПА розбила у Корманицькому лісі стар­шинську школу 9-ї дивізії. Було знищено всі прикордонні фільварки, призначені для розміщення ВОП.

15 червня 1946 року закінчився передостанній виселенський бій, у якому Перемишльський регіон, потрапивши під перший во­гонь, потерпів найбільше. До СРСР було виселено майже ^ъ/а насе­лення, решта переховувалась у лісах. Згоріли покинуті села. Поль-




ські сили мали величезну перевагу — українці не могли виграти цього бою за власний дім.

Не маючи іншого виходу, УПА продовжувала боротьбу, ча­сом переходячи у наступ. У липні 1946 року сотня Громенка розбила частину Війська Польського в Руському Яворнику і змусила її втекти за Сян. 11 серпня відділи УПА розбили біль­шовиків і поляків, які наступали на Нижню Ямну, де готува­лись до чергового свята зброї. 17 листопада вони заволоділи Диновом на лівому березі Сяну, здобувши численні військові трофеї.

Після смерті генерала Сверчевського Сталін дав наказ аген­турним урядам у Києві, Празі й Варшаві спільними силами зни­щити УПА на Закерзонні. Відповідна умова була підписана 7 травня 1947 року. В останньому смертельному бою в рядах «Лемка» взяло участь 8 сотень (рот) УПА під командуванням Бурлаки, Громенка, Крилача, Ластівки, Біра, Бррдича, Хріна і Стаха. Проти них кинули радянську танкову дивізію зі Львова, чехословацькі частини, які заблокували свій кордон, І (Вар­шавську) і IV (Краківську) дивізії Війська Польського, мотори­зовані частини Корпусу громадської безпеки. Армійське з'єднан­ня було повністю оснащене: артилерією, танками, бронемашина­ми і авіацією. Тільки у людській силі була 50-разова перевага. Про порятунок не могло бути й мови. Дві сотні були розбиті у Польщі, дві — у Чехословаччині, три перейшли в Україну, решт­ки пробралися на Захід. Акцією з ліквідації керував один з най­більших бандитів Польщі — міністр внутрішніх справ Станіслав Радкевич. Командування військом очолив командир Краківсько­го військового округу генерал Стефан Моссор, якого незабаром польські сталіністи засудили на довічне ув'язнення. Важливу роль у цій операції відіграв також скромний полковник Малінов з Міністерства громадської безпеки у Варшаві, який після завер­шення відрядження у Польщі дістав велику популярність під справжнім прізвищем. Це був керівник КДБ, генерал-полковник Іван Сєров. Цю таємницю розкрив лише після втечі на захід ви­сокий службовець польського МБП Юзеф Святло, а підтвердив Стефан Корбонський у книзі «Від імені Кремля». Отже, акція «Вісла» потрапила до рук вправних злочинців.




Ця акція розпочалася майже одночасно на всьому Закер- зонні — від Підляшшя до Західної Лемківщини. Головний удар було спрямовано на Перемишльський регіон і Лемківщину. Акція була такою навальною і сильною, що перевершувала всі попередні. Протягом одного дня, 28 квітня 1947 року, в усіх се­лах довкола лісових масивів не залишилося живої душі. Виселя­ли українців і поляків, останніх незабаром звільнили. Обидва регіони перетворились на пустелю. Населення зганяли у табори, де людей катували з метою отримання інформації про парти­занів. З таборів одних забирали до в'язниць, де надзвичайні су­ди нашвидкуруч карали на смерть або багаторічне ув'язнення, інших висилали на примусові роботи до сілезьких шахт. Найбільше вивезено на Повернені землі.


Частина друга

Документи