Автор у хронологічній послідовності зібрав І упорядкував документи про події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний у винищенні українського населення. Наведено історію цього регіону

Вид материала

Документы

Содержание Знищення поляків Прокурорське розслідування Вигадані злочини... Українці, за збруч!

Подобный материал:

• 1. Числові послідовності. Границі числових послідовностей Множина дійсних чисел. Теорема, 122.49kb.
• Сторик українського художнього перекладу, глибинний знавець античності, Педагог з великої, 10039.49kb.
• Шуллє Сергій. “Буддизм”, 639.35kb.
• Зразок, 17.99kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2934.55kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2927.67kb.
• Соціально-економічний розвиток Черкащини Пріоритетні завдання нашого регіону, 77.1kb.
• Протистояти релігійного фундаменталізму здатне тільки громадянське суспільство, 157.46kb.
• Письменники Волині у боротьбі проти польських впливів у 20-30 роках, 122.35kb.
• Україна в революційну добу, 7587.14kb.

Документ 1

ШУМУК
ПРО ЗНИЩЕННЯ ПОЛЯКІВ

Данило Шумук (народився 1914 року) сидів у в'язницях і таборах 37 років — спочатку в Польщі за приналежність до КПЗУ, а потім в СРСР за участь в УПА, бо, розчарувавшись у комуністичній ідеології, прилучився до націоналістичного руху, який мав за мету відбудову неза­лежної України. Автор переданих за кордон спогадів «За східним обрієм» (1974), виданих (1983) у розширеній версії під назвою «Пережите і пере­думане», а потім (1984) англійською мовою під назвою «Life Sentence». 2-ге видання книги вийшло в Києві у 1998 році. У них він критикував діяльність бандерівців, зокрема й екстермінацію поляків на українських земляху викликавши широку полеміку в еміграційному середовищі. Від 1987року мешкав у Канаді. (Помер у 2004 році в Україні. — П.Є.)

У німецько-польсько-російському трикутнику, в якому розі­грувалась тоді українська повстанська боротьба на Волині, ситу­ація була дуже складною, туманною і тому трагічною. Я дізнався про ці справи під час перебування на території Січі.

Однієї неділі приблизно об 11 годині перед нашою квартирою, в якій ми перебували як інструктори вишкільних курсів на Січі, несподівано загальмував легковий автомобіль. До нас зайшов ко­мандир підрозділу Сосенко.

• Слава! — крикнув, виструнчившись по-військовому.
  
• Героям! — відповіли ми.
  
• Снідали? — запитав Сосенко.
  
• Так! — відповіли ми.
  
• Тоді підемо в гості до наших сусідів, — сказав Сосенко, хит­ро усміхаючись.
  
• До яких сусідів? — запитав я. .
  
• О, то побачите, яких ми маємо чепурних сусідів! — загадко­во відповів Сосенко.
  

Усі ми: Сосенко, Брова, Лісовик і я — вирушили маленьким легковичком через болота. Проїхавши кілометрів два, ми побачи­ли стареньку хатку на краю лісу. З-за рогу у нас ціливсь чорний




ствол кулемета. Звідти почулась гучна команда: «Стій!» Ми зупи­нились, і Сосенко відкрив двері автомобіля. «Гасло!» — Сосенко повідомив. Раптом з хати вискочив і відрапортував Сосенку ко­мандир застави. Ми проїхали ще зі сто метрів і зупинились біля красивого нового будинку.

На моє велике здивування з тієї хати вискочив у повному обмундируванні польський поручник і з притаманним для по­ляків вишколом стукнув підборами, відсалютував двома паль­цями і сказав: «Чолем пану!» Сосенко також став струнко і привітався з поручником. Потиснувши всім нам руку, поручник запросив нас до хати, де розміщувався штаб. З-за столу вийшов капітан і також привітався з Сосенком і з нами. На столі стояла друкарська машинка, перед нею сиділа молода, струнка і дуже вродлива полька.

• Прошу сідати, панове, —галантним жестом капітан показав на стільці і повернувся на своє місце за столом.
  
• Пане капітане, чи не час вже дати хоча б сотню війська для спільної оборони від німців? Давно вже цю справу ми узгодили, — почав Сосенко.
  
• Не маємо ні війська, ні зброї на тому боці Бугу, — відповів капітан.
  
• То яким чином можете нам допомогти? — запитав Сосенко.
  
• Хліба можемо дати, — відповів капітан.
  

Потім ми ще їздили у дальші місця. Лісовик із Сосенком виру­шали оглядати частини УПА у Володимирському повіті, я з Бро­вою з цією ж метою подався у Горохівський повіт. (...)

Біля дороги господар косив траву. Після привітання поча­лась розмова: що чути на селі, що думають і що говорять тепер селяни.

• Селяни хочуть миру на землі. Мусимо орати землю, сіяти, худобу годувати. Це ж селянин повинен всіх нагодувати, медом і молоком напоїти, — скромно тихим голосом сказав господар. Я взяв у нього косу і почав косити. Селянин уважно спостерігав.
  
• О, так пан добре косить, видно, що хазяйський син, — сказав з захопленням.
  
• Всі ми, господарю, люди праці, тільки час такий наступив, що мусили зайнятись чимось іншим.
  
• І довго так буде тривати? — спитав, благально вдивляючись в очі.
  
• Поки вороги будуть топтати нашу святу землю, вбивати наш народ, до того часу будемо змушені з ними боротись. Свою землю треба любити, обробляти, а в тяжкі моменти захищати, — тихо відповів я йому (...)
  

Коли на зворотній дорозі ми їхали через відоме вже польське село Домінополь, нам впало в очі, що село ніби вимерло, двері і вікна всюди були відчинені, ніде не було видно живої душі. І по­стерунку під лісом також вже не було. Душу огортав якийсь тяж­кий незрозумілий смуток.

А в селі Вовчак, до якого повернулись, рух був як і перед цим. Усі займались своїми справами. То тут, то там було чути стукіт друкарської машинки.

Ми затримались біля штабу, але не застали там ні командира, ні керівника штабу. Зайшли до бунчужного. Він зустрів нас втом­леним, сумним поглядом. Це був старший чоловік, колишній ви­кладач гімназії у Горохові.

• Що сталося з Домінополем? — запитав я. Бунчужний поди­вився на нас зі здивуванням і через момент спитав:
  
• А де ви були весь цей час?
  
• Милувались Горохівщиною, —відповів я.
  
• І тому нічого не знаєте ще про Домінополь, — ніби до себе
  

сказав бунчужний. — Це було гніздо польських шпигунів і база во­рога. Три дні тому Домінополь ліквідовано, — додав.

• Як це ліквідовано? І людей також? — перепитав я.
  
• Так, і людей ... — зітхнув із сумом бунчужний.
  

Більше ні про що я не питав і вийшов. Брова також вийшов мовчки.

Біля штабу стояв ад'ютант командира частини Ворон з яки­мись двома хлопцями. Хлопці були вбрані у цивільне, але з пісто­летами. Вони весело розмовляли, але при нас замовкнули, а Ворон доповів:

• Командир загону відсутній. Буде завтра рано.
  
• Про що ви так весело розмовляли? — запитав Брова.
  
• Оповідали, як били ляхів у Домінополі, — відповів Ворон. — Хороші хлопці, товкли поляків краще, ніж інші. Ось цей, — Ворон кивнув головою на міцного брюнета, — двадцять сім прибрав. — Міцний брюнет став струнко.
  
• То розкажіть, як це було з тими поляками, — сказав я Воро­ну. І Ворон почав:
  
• Домінополь ми оточили близько дванадцятої. З команди­ром загону і всім почтом підійшли до польського штабу. Я посту­кав у двері. Поручник глянув у вікно і швидко зорієнтувався, що не має виходу, і відчинив двері. Я застрелив його на порозі. Капіта­на я застрелив у ліжку, а друкарка вискочила через вікно, і там її застрелили наші хлопці. А тим часом командир підрозділу вистре­лив зі своєї ракетниці й таким чином дав сигнал, що штаб ліквідо­вано і можна починати. Тоді наші хлопці з СБ почали гуляти по всьому селу. До ранку жоден поляк не залишився живим, — закінчив задоволений Ворон.
  
• Знаєте що, хлопці? — сказав я. — Ваше «геройство» є огид­не. Ось у Загорівському монастирі сорок чотири стрільці прийня­ли бій з півторатисячною частиною німців. Бій тривав щось із 18 годин. Вбито приблизно чотириста німців, а наших тридцять три. Причому німці атакували монастир за допомогою трьох літаків і п'яти танків. Ось це є наша гордість! Ось це — слава! А хвалитися вбивством безборонних та ще й сонних людей вам би ніяк не випало. Це буде чорною плямою в історії визвольної бо­ротьби на тлі звитяжних змагань героїв із Загорова.
  

• Чорна пляма? — гнівно повторив ображений брюнет з СБ. — А якби вашу маму поляки витягнули за волосся з дому, вбили її на ваших очах і кинули до Бугу, як це було у 42-му році за Бугом? Якби вашого батька розстріляли на ваших очах? Якби вашу сест­ру, 16-річну, зґвалтували, закололи багнетами і вкинули до Бугу? Чи тоді також ви сказали б «чорна пляма»? — зі сльозами в очах, обурений до глибини душі, спитав брюнет з СБ.
  
• Злочином злочин не перекреслиш і злом зла не перемо­жеш, — відповів я. — Ці всі страшні злочини 1942 року покрили поляків великою ганьбою перед усім людством, а ви ось перекри­ли їхні огидні злочини власними огидними злочинами.
  
• Пан не повинен про це говорити! — твердо сказав Ворон.
  
• Так, правду кажете, з вами я не повинен про це говорити, — відповів я.
  

Данило Шумук: Пережите і передумане. Спогади і роздуми ук­раїнського дисидента-політв'язня з років блукань і боротьби під трьома окупаціями України (1921-1981). - Київ, 1998. - С. 126-132.

Документ 2

ПРОКУРОРСЬКЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

Преса опублікувала таке повідомлення:

Головна комісія з розслідування злочинів проти польського на-
роду (Інститут народної пам'яті), яка діяла від 1945 року, провела
приблизно 12 тисяч слідств і вислухала понад 100 тисяч свідків.
Опублікувала сотні наукових праць і джерел, підготувала низку
процесів проти гітлерівських злочинців у країні і за кордоном. З
1989 року, випереджуючи правову ситуацію, вона розпочала мас-
штабне дослідження долі польських громадян на східних землях і
жертв сталінізму в Польщі.

На сьогодні вже проведено 321 слідство у справах про злочи-
ни, скоєні в 1939—1956 роках, з яких понад 80 стосуються масових
злочинів, що завдали шкоди польським громадянам — мешканцям




східних земель. Тільки за останні два роки у цих справах прослу­хано понад 20 тисяч свідків.

Адам Богуміл Дец — прокурор Директор Головної комісії з розслідування злочинів

проти польського народу Інститут народної пам'яті, Варшава

Gazeta Wyborcza. - 1993. - № 270. 19 listopada- S. 13.

Документ З

ВИГАДАНІ ЗЛОЧИНИ...

Аналізуючи у 2-му томі цієї роботи (с. 18—27) публікацію АК на тему вбивств на Волині під час Другої світової війни> я виявив, що кількість жертв, яка спирається на аргумент «за нашими оцінками», є дуже пе­ребільшеною. Таке переконання підтримує автор статті, фрагменти якої наводяться нижче. Він проживав саме там, де відбувались описані події.

Переді мною лежить книжечка «Злочини українських націо­налістів, вчинені щодо польського населення Волині у 1939—1945 роках». Автори — Юзеф Тиравський (правильно: Туровський. — М.С.) і Владислав Семашко. Видавці: Головна комісія з розсліду­вання гітлерівських злочинів у Польщі, Інститут народної пам'яті, об'єднання бійців 27 Волинської Дивізії АК у Варшаві (...) Як оцінити цей твір? Обговорюючи його, правду належить називати правдою, а брехню брехнею. Є таке німецьке прислів'я: з одного зернятка правди брехня спече цілий хліб. Це найкоротша характе­ристика цієї книжки. (...)

На сторінці 118 читаємо: «13 серпня 1943року в селі Малин Ду- бенського повіту за допомогу радянським партизанам (Ковпаку) живцем спалено у церкві й школі 503 особи — поляків і чехів».

По-перше, це сталося не в серпні, а в липні, саме на свято Пет­ра і Павла, тобто 12 липня.




По-друге, надамо слово священику М. Федорчуку з села Ро­манів, що сусідує з Малином. Священик вів щоденник від 1939 ро­ку до 1944, коли його заарештувало НКВД.

«14 липня 1943 року. Сьогодні мені розповіли, що сталося в Малині. Увечері до Малина прибули німці й поляки. Малин — це чеське село з електричним освітленням, з широкими дорогами, обса­дженими деревами. Люди заможні, будинки чудові. Є млин, зал, шпиталь, пожежна служба. Виглядає як містечко.

Отже, німці прибули увечері й таємно попередили, що мають важливу справу. Чехи їх приймали, поїли. Уранці німці наказали всім чоловікам зібратись у залі, а жінкам і дітям сховатись у стодолах і сараях, бо буде бій з українськими партизанами, а у визначених для чехів місцях виставлять варту, тому вони мо­жуть бути спокійними. Чехи повірили. Коли всі зібрались, німці закрили зал і почали кидати гранати у вікна. Зал загорівся, і всі чоловіки загинули. З жінками і дітьми зробили те саме: підпали­ли будинки, до середини вкинули гранати. З того пекла ніхто не вийшов. У варварський спосіб там знищили 600— 700 чехів. Потім німці почали грабувати село і спалили хати. З гарного Малина за­лишився степ.

У малинському шпиталі були хворі. Чоловіків розстріляли, а підвал, де ховалися жінки, закидали гранатами. Але сталось якесь диво: тільки дві жінки були поранені, решта лишились живими. Це насправді якесь диво.

Українських селян намовили, щоб вони пішли до церкви. Коли лю­ди зайшли у церкву, її зачинили і підпалили. Подумайте! Заганяють людей до церкви і підпалюють живцем! Кілька дітей знайдено на палях. Як за татарських часів.

Отже, нема вже Малина, нема чехів, нема українців. Тільки якась сотня щасливчиків чудом залишились живими».

25—27 травня 1993 року — у 50-ту річницю трагедії в Малині було відправлено службу божу за упокій душ безневинних жертв, встановлено пам'ятник. З Чехії приїхала делегація на чолі з відо­мою діячкою Марією Пайковою.

Від імені державної адміністрації Волині запрошую членів 27-ї дивізії АК на згадані зустрічі. Поки ще живуть свідки. Тоді по­




чуєте, кого проклинають люди — німців, упівців чи аківців, які йшли разом з німцями.

Я мешкаю в селі Торчин, а народився і виріс у Гараджі Луцького району. У «Злочинах...» автори пишуть, що в 1943 році у Торчині за­мордовано АДомбровського, а в 1944 за першим разом вбито понад 50 поляків, за другим — приблизно ЗО. Насправді у Торчині жили два брати, поляки, млинарі Домбровські. Один з братів помер трагічно, його вбив пас, який натягують на махове колесо, другий помер при­родною смертю. Не тільки у 1944 році, а й протягом усієї війни в Тор­чині ж не вбито жодного поляка.

Не випадково згадую своє родинне село Гараджу. У «Злочи­нах...» наведено село Цезарин. Але ж нема на Волині такого села. Так називали частину («куток») нашого села. І насправді там жи­ли поляки — три чи чотири родини. Але жодного поляка не вбито у нашому селі. Українців вбито багато, але поляків — жодного.

На с. 132 згадується село Романів, у якому начебто вбито Фелікса Зенде. От тільки поляка з таким прізвищем у Романові ніхто не пам'ятає. Але люди пам'ятають дещо інше.

Отже, повернемося знову до щоденника М. Федорчука:

«1 червня 1943 року німці привезли з-за Бугу 6 тисяч поляків і розташували їх у Луцьку і Ківерц\ях. Першою справою польського карного відділу був напад на цивільне населення у Ківерц\ях. Багато людей було заарештовано і розстріляно на місці. Тих, кого зловили, підвели до завчасно заготовленої ями і також розстріляли. У Ківер­ів було замордовано священика Вітковського з дружиною. Докто­ра Нижанківського заарештовано.

15 червня 1943 року. Вже місяць горять українські села. Німці з поляками нападають на них, палять будинки, вбивають людей і втікають ... Німці утворили у гмінах польсько-українську поліцію...»

Боже! Польсько-українська поліція! Хто туди потрапляв? По­кидьки суспільства, кримінальники, ґвалтівники, вбивці... Ця мішана поліція відзначалася винятковою жорстокістю, садизмом.

«26 червня 1943 року. Після обіду німці з поляками приїхали до Піддубців, спалили 20 хат, вбили кілька чоловіків і від'їхали...


18 липня 1943 року. Німці пересварили поляків з українцями і тепер збирають добрий врожай... Дурним засліпленням українців і поляків користуються німці й «совети». Сперечаючись між собою, вони не бачать, що над обома народами висить страшний меч ди­кої, червоної орди...

12 серпня 1943 року... З'явилося звернення польської військової організації: поляки засуджують тих, хто пішов служити німцям, а одночасно запрошують українців до співпраці, вказуючи на підступи у політику німців, які сіють сварку між народами, підбурю­ють один народ проти іншого і з того мають зиск для себе....»

Знаю, що, прочитавши наведене вище, дехто задумається. Ті, хто мешкав на Волині під час війни, і ті, хто врятувався у відділен­нях, скажуть: так було, свята правда. Але я впевнений, що це не сподобається «любителям» кресів....

Панове, запрошую на Волинь (удруге) представників 27-ї дивізії АК, підемо від села до села, порозмовляємо з людьми, з жи­вими ще свідками тих днів.

Я впевнений, що спільними силами встановимо, хоча б при­близно, кількість нещасних жертв, бо та, яку називає Головна комісія, є, вибачте, справжнісінькою брехнею!

Головна комісія твердить, що на Волині в 1939—1945 роках убито 70 тисяч поляків, а в Луцькому повіті — 11 тисяч. Одинад­цять тисяч — не одинадцять осіб. Де їх поховано? Чи поховано так, що про це не знають місцеві люди?

Я був у всіх селах Луцького повіту. Бачив поховання замордо­ваних євреїв — у Колках, у Торчині, в Озютичах, на Гнідаві, чув з перших уст про бої у Пшебражі, чув про окремих осіб польської національності, про родини — їх вбили або упівці, або німці, або бійці дивізії... Але одинадцять тисяч — не одинадцять осіб!

Легко сказати — брехня. Легко сказати: ні, у Луцькому повіті не вбито 11300 поляків. Потрібні докази!

І ось вони. До книжки додано мапу «Волинь 1939—1945. Злочи­ни українських націоналістів проти поляків». На мапі позначено місцевості, де загинуло 200 осіб, понад 100, понад 50, понад 5. Аналізуючи мапу, роблю ще одне відкриття: на мапі є багато сіл, яких ніколи на Волині не було, а колонії і вулиці отримали тут ста­тус великих сіл. Прикладом може бути Ярмарковщина — колонія




з 4 будинків, а в книзі — велике село, так само Мар'янівка, а на­справді — частина («куток») села Піддубці.

Згідно з мапою в Луцькому повіті вбито 1200—1500 осіб. Чи це число є правдоподібним? Так. Чи всіх убили упівці? Ні. П'ять сил — німці, УПА, АК, радянські партизани, а після війни НКВД — вмочали пальці у кров безневинних жертв.

Мета «Злочину...» дуже прозора: звалити провину окремих ча­стин УПА на всю організацію, на весь український народ;. Але ж немало було випадків, коли упівці рятували поляків. Стає очевид­ним, що знову підігріваються тенденції знеславлення, підкреслен­ня, перебільшення негативних рис українського народу. Прикла­дом є число 500 000, яке зустрічається у публікаціях і часописах. П'ятсот тисяч — стільки поляків загинуло на Західній Україні під час громадянської братовбивчої війни, говорять «любителі» кресів, представники 27-ї дивізії та інші в численних публікаціях.

Відомо, що кількість жертв у кілька разів завищена. Це не підля­гає жодному сумніву. Факти підтасовуються, перебільшуються. (...)

Чому дехто намагається нас пересварити? Нехай минуле зали­шиться у минулому. Віддаймо честь могилам, переламаймо бага­товікову ворожість і без гніву та упереджень сідаймо до столу. Не шукаймо взаємних вад, не треба заходити ззаду. Досить непо­розумінь. І нехай нам Бог і Свята Марія у цьому сприяють.

Микола Панасюк літератор

Україна, Волинь, село Торчин

Наше Слово: Тижневик. — 1993. — №37—38. — Вересень.

Документ 4 УКРАЇНЦІ, ЗА ЗБРУЧ!

Листівка без підпису і дати, але з тексту випливає, що створена перед 11 липня 1944 року.

За кільканадцять днів мине вже рік від кривавої неділі 11 лип­ня 1943 року, коли свавільні українські банди здійснили страшні вбивства польського населення на Волині.




Страшне літо 1943 року, що його пережило польське населення на Волині, дотепер викликає страх і в народній традиції цих країв проживе довше, ніж пам'ять про бунт Шелі у 1846 році. Вже сьо­годні, майже через рік, ми стали свідками нових злочинів. Ук­раїнське населення, сп'яніле від крові, продовжує вбивати польсь­ке населення заради самої насолоди вбивання. Горять села і містечка, перетворюються на руїни костели, школи, двори і хати, гинуть усі сліди культури і цивілізації, мордують чоловіків, жінок і дітей.

Якийсь страшний, спотворений шал охопив це озвіріле ук­раїнське суспільство, яке пише свою історію кров'ю і вогнем, єдиною амбіцією якої є прославитись у світі як суспільство катів і злочинців.

Ми, польський народ, єдиний пан і господар цієї землі, мусимо зробити з цих фактів усі можливі висновки.

Українське населення за його вчинками [слід] визнати суспільством катів та злочинців і, як таких, найсуворіше покарати.

Цього вимагає справедливість.

Це наш обов'язок!

Злочинне українське суспільство, як непримиренного воро­га польського народу і польської держави, будемо змушені позбавити всіх політичних прав.

Польськийсолдате на кресовому фронті Речі Поспо­литої, до Тебе звернені очі всього Народу! Тільки від Твоєї муж­ності і від Твоєї ініціативи залежить, чи звільниться Червенська Земля від кривавого жаху гайдамацької різанини.

Війну проголошено!

Вирушаємо в бій під гаслом: УКРАЇНЦІ, ЗА ЗБРУЧ!!!