Geum.ru

Автор у хронологічній послідовності зібрав І упорядкував документи про події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний у винищенні українського населення. Наведено історію цього регіону

Вид материалаДокументы

Содержание


А ось розповідь живого свідка наведеної вище події
Польсько-радянська «співпраця»
Жертви парафії домбрувка
Ситуація у білгорайському
Подобный материал:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   34
* * *

Jerzy Markiewicz. Partyzancki kraj. Zamojszczyzna 1.1.1944 — 15. VI.1944. - Lublin, 1980.

C. 74: На початку 1944 року майор «Каліна» (Едвард Марке­вич — керівник інспекції Замойської АК) видав усім ор­ганізаційним осередкам і підрозділам АК Замойської інспекції на­каз налагодити співпрацю і надати допомогу підрозділам радянсь­ких партизанів, які прибули на територію Замойщини. Для підтримування постійного зв'язку і співпраці з підполковником Вершигорою і його штабом був призначений капітан Януш Пру- шановський, псевдонім «Вацлав», — заступник командира 9-го полку піхоти ім. Замойської землі. Він сконтактувався з підпол-




ковником Петром Вершигорою вже 12 лютого у селі Боровець, бу­ло визначено принципи взаємодії.

С. 145: Радянські рейдові підрозділи після вступу в Замойщи- ну негайно увійшли в контакт і тісну взаємодію з польським рухом опору.

С. 146: На основі аналізу ситуації, проведеного командуван­ням АК і БХ Грубешівського округу, було прийнято принципові рішення, спрямовані на знищення Сагринського, Шиховицького, Вербковецького, Берестянського і Угринівського кущів та жител кущів у Шиховицях, Ласкові й Бересті, як і на повну евакуацію польського населення з району «Південь». Концепція нападів на названі кущі не була прийнята одностайно. Її протягував перш за все командир Грубешівського округу АК «Кораб», присланий КГ АК (Головним Командуванням Армії Крайової. — Пер.). Чинило опір цій концепції командування Грубешівського округу БХ. На жаль, «Кораб» презентував лише військовий аспект проблеми. На­томість керівництво «Роха», оцінюючи ситуацію, враховувало національні особливості й політичні наслідки.

С. 268: Звіт командування Грубешівського округу БХ коман­дуванню Любельського округу від 29.04.44: «Інспірована окупан­том національна боротьба на терені округу №5 принесла польській стороні цілковитий програш. Досягнутий результат — повне знесення з поверхні землі гмін: Долгобичів, Крилів, Ментки і майже повне: Меняни, Вербковиці, Молодятичі. Коли врахувати виселені минулого року гміни Білополе, Дубенка, Грабовець, Мянчин, то побачимо, що на даний час ця територія повністю втрачена для польської справи. Не охоплені ще жодною більшою акцією дві гміни: Городло й Монятичі, і то завдяки, го­ловним чином, тамтешнім війтам, українцям, які з небезпекою для себе не допустили жодних конфліктів. Тільки в цих двох гмінах польське населення у більшості ще існує, так само як і на території виселених гмін, де минулорічні непорозуміння зникли внаслідок цього нового жаху. Цей сумний стан справ слід припи­сати не тільки лицемірній інспірації окупанта і ненависті та вар­варству українців, як це повсюдно вважається, але й цілком по­милковій тактиці, яку застосовують у цій боротьбі польські військові чинники».


Czesław Madajczyk. Zamojszczyzna — Sonderlaboratorium SS: Zbiór doku­mentów polskich i niemieckich z okresu okupacji hitlerowskiej. — Warszawa, 1977. - Т. II

C. 223:

1943, вересень 28, Краків

Запис голови Головного українського комітету В. Кубійовича про ситуацію українського населення у Любельському дистрикті

Останнім часом серед польського населення значно посили­лись антиукраїнські настрої, а саме через евакуацію поляків з Во­лині. Евакуйовані поляки були з маніфестацією зустрінуті у Холмі, що знову призвело до антиукраїнських демонстрацій, і під час цих ексцесів багато українців, і серед них священики, були по­биті й поранені.

Незважаючи на ці грізні напади, до цього часу не опублікова­но жодних розпоряджень, які б гарантували безпеку життя ук­раїнському населенню в дистрикті Люблін:

а) українці, мобілізовані у червні й липні до різних поліційних формувань дистрикту Люблін для гарантування безпеки на ук­раїнських теренах поселення, не були використані в службі безпе­ки на цих теренах;

б) на тих територіях, де українське населення в очевидній більшості, службу продовжує нести польська поліція;

в) хоча в Грубешівському і Холмському повітах створено місцеву українську сторожу, але її кількість недостатня; у кожно­му з цих повітів якась сотня членів формування отримала зброю, а це недостатньо, якщо взяти до уваги величину і кількість банд. У повітах Замость (території Цєшанова, Томашова, Тишовець і Ла- щова), Білгорай (територія Тарногрода) і Біла Підляська донині не організовано місцевої сторожі через брак зброї та набоїв.

Під час акції переселення кілька тисяч українських родин втра­тили свої господарства. Частину з них переселено до нових госпо­дарств, але значній кількості переселенців нічого не виділено попри запевнення влади. Кілька сотень українських родин повернулись до




Грубешівського повіту як нещасні, позбавлені власних ґрунтів і тут знайшли захисток серед українського населення. До цього часу в повіті Замость кочують 247 родин, які не мають ні даху над головою, ні засобів для існування. їхнє становище просто катастрофічне.

З інших важливих проблем треба взяти до уваги виселення ук­раїнців зі східних територій, а також становище українців у концент­раційному таборі Майданек, біля Любліна.

Останніми днями до Любліна вислано кілька транспортів з ук­раїнцями, яких евакуювали зі східних територій. Дистрикт Люблін, з огляду на згадані вже події, що загрожують безпеці, а також на акцію переселення, не може надати їм потрібну допомогу. (...)

С. 239:

Зауваження радника Головного українського комітету

при губернаторі Любельського дистрикту В. Левицького для Українського комітету в Кракові — В. Кубійовича від 28 вересня 1943 стосовно українських родин, які очікують на поселення у Замойському повіті, і ситуації в Любельському дистрикті

II. Повернення виселенців.

До покинутих українських сіл, призначених для німецьких посе­ленців, як Михайлів та інші, на власний ризик повернулись колишні українські селяни, вигнали звідти правом .кадука поляків, які працю­ють там робітниками, і готові швидше понести відповідальність за свої дії, ніж наражатись кожної ночі у селах серед лісів на напади, пограбування і бійки з боку польських бандитів. (...)

V. Стосунки у гмінах Тишовці і Лащів.

Польські терористи утворили в себе криївки, а посилені польськими втікачами з виселених територій почуваються в цих двох гмінах владцями, тим більше що польська поліція цілком бездіяльна. Ми отримали повідомлення, що польська молодь, здатна до [носіння] зброї, проходить тут вишкіл. Тут готують і здійснюють бандитські напади на українські села Грубешівського повіту, як Пасіки та інші. (...) Запровадження української поліції на цих теренах замість польської особливо бажане. (...)




На доповнення до II нотатки наводимо такі дані про вбивства українців у нашому дистрикті протягом останніх п'яти тижнів.
  1. Повіт Люблін

Розташований у Дембовій Клоді контингентний підрозділ учинив у селі Угнин ревізії, шукаючи яйця та інші продукти. Це було 23.ІХ.1943. Тоді заарештовано 2 українських господарів:
    1. Андрій Пега, 33 роки, одружений, спокійний і врівноваже­ний селянин;
    2. Андрій Борисюк, ЗО років, одружений, колишній мірошник із села Угнин. Доноси проти цих двох українців склали поляки, співвласник згаданого млина Пуля і мірошник Захарчук. Обидва українці були підрозділом переправлені до Дембової Клоди і за зерносховищем гміни розстріляні без вироку. (...)
    3. 2.Х. 1943 на дорозі між Дембовою Клодою і Парчевом поля­ки вбили секретаря гміни Дембова Клода — українця Володимира Коновала.
  1. Повіт Замость
    1. 22.ІХ.1943 об 11 годині від рук поляків у канцелярії предс­тавництва загинув чиновник українського представництва у Ти- шовцях Осип Трохимович. Особливо гідний уваги той факт, що в сусідньому приміщенні відбувався прийом зерна у присутності польських поліцейських, але вони, на диво, не чули пострілів теро­ристів. Поліцейські, яким повідомили про випадок, розпочали пе­реслідування вбивць, але в протилежному напрямку.
    2. 24.ІХ.1943 ополудні у Тишовцях був застрелений польсь­кими терористами українець Сергій Махомета. Вбивці без пе­решкод зникли з місця злочину. Пізніше на місце злочину прибу­ли німецька жандармерія і польська поліція. Коли німецький жандарм запитав про репутацію вбитого, то польський поліцей­ський охарактеризував його як злодія і грабіжника. Присутній при цьому брат вбитого дуже гостро протестував проти знеслав­лення. Оскільки говорив він дуже збуджено, польські поліцейські дуже побили його й заарештували. Уночі «хтось» укинув через вікно до камери заарештованого ручну гранату. Тільки завдяки тому, що Махомета сховався за грубкою, він вийшов з пригоди лише пораненим. Наступного дня польська поліція заарештувала дружин обох братів Махометів.




Українське населення глибоко обурене такою поведінкою польської поліції і твердить: скільки на цій території перебуватиме польська поліція, стільки терористи здійснюватимуть акти терору проти українців.

Для заспокоєння цієї території з українською більшістю треба замість польської поліції запровадити постерунки української поліції.
  1. Повіт Грубешів
    1. 19.IX. 1943 під час здійснення служби у польській колонії Метелін, гміиа Меняни, поляки вбили двох українських поліцейських. їх прізвища — Василь Юськів, Микола Олійник.
    2. 28.111.1943 чотири польських бандити застрелили у селі Мірче, гміна Сагринь, таких українських селян: а) Івана Ковальчу­ка, 62 роки, під час польових робіт; б) Дмитра Ковальського, 60 років, і його дружину; в) Настю Ковальську, 58 років, під час збору картоплі.
    3. 30.ІХ.1943 два польських бандити вбили у селі Малич, гміна Вербковиці, таких українських селян: а) Володимира За- харківа, 52 роки; б) Антіна Гисія, 45 років, і його зятя; в) Антіна Кальницького, 27 років; г) Антіна Кулика, 27 років.
    4. 1.Х.1943 польська банда чисельністю 200 осіб, йдучи з гмін Тишовці, Лащів і Котлиці, напала вночі на українське село Пасіки, пустивши з димом ЗО господарств, вбивши 9 селян і поранивши 8. Слід при цьому зазначити, що місцева сторожа у складі 5 осіб бо­ронила себе і село до останнього набою, і лише перевага напад­ників змусила її до відступу Це найкращий доказ, що місцева сто­рожа виконує свої завдання.
  2. Повіт Холм
    1. 5.Х. 1943 о 7 годині ранку 2 поляки застрелили на дорозі до Холма референта Українського допомогового комітету в Холмі. Його прізвище Дмитро Скубій.
    2. 6.Х. 1943 польські терористи вбили заступника директора цукрозаводу в Рейовці М. Стефановича.
    3. Вночі з 18 на 19.ІХ.1943 поляки вбили в селі Селець, гміна Раколупи: а) керівника початкової школи Григорія Левицького, 53 роки; б) селянина Віктора Ковальчука.




Запровадження української поліції замість польської в повіті Холм видається особливо бажаним. Дуже важливо збільшити і зміцнити українські одиниці самооборони з метою заспокоєння повіту. (...)

С. 252:

1943, жовтень 18, Люблін

Інформація Українського допомогового комітету про ситуацію українського населення у Білгорайському повіті для керівника правління Любельського дистрикту

Після нападів на українців і на село Буковина, які відбулися відразу після переселенської акції, замахи на життя українців при­пинились. Бандити намагаються натомість змусити переселенців до втечі, застосовуючи масові безпардонні грабіжницькі напади, поз- бавляючи їх нерухомості, білизни, одягу, а передусім коней. Пересе­ленців дуже часто б'ють, щоб вони боялись і виселилися. Ці бан­дитські очікування здійснились, а саме переселенці з села Ястру­бець (головним чином із села Михалів, округ Томашів) спішно по­кинули свої нові господарства. Також переселенці з села Буковина втекли всією громадою до своїх попередніх домівок, щоб працювати у Городиславицях робітниками у німецьких переселенців. Станови­ще переселенців у Александрові особливо безнадійне. Незважаючи на сильні поліцейські постерунки, грабіжницькі напади у селі чи­няться й серед білого дня. Тамтешні переселенці не можуть втекти тільки з тієї причини, що село оточене лісами, у яких владарюють бандити і кожного втікача безжально грабують. Без поліцейської охорони не можна ні увійти до Александрова, ні вийти із села. Ста­новище цих переселенців погіршує той факт, що з таборів поверта­ються польські виселенці і погрожують українським переселенцям силовим усуненням. Навіть якщо це їм не вдається, то й тоді робо­тами на землі керують не українці, а поляки. Ті поляки, що поверта­ються, підтримують, як правило, зв'язки з бандитами у лісі та підби­вають їх до усування силою українських переселенців. (...)

Нашому українському постерунку поліції вдалося віднайти бандитів, які свого часу здійснили напад на село Буковина. З їхніх




зізнань випливає, що напад здійснили 86 польських селян з Буко­вини та із сусідніх сіл Яструбець, Домбровка і Поток. Командував цією бандою якийсь чоловік із села Буковина. Цей командир не­щодавно звернувся до польської поліції і був прийнятий. Частина банди була захоплена. (...)

Довірена особа Укр. допомогового ком.

інж. Олег Кулиняк * * *

Zbigniew Ziembikiewicz. W partyzantce u Rysia: Wspomnienia żołnierza I Batalionu Oddziałów Hrubieszowskich BCh\

C. 257: 25 березня 1945 року Станіслав Басай — «Рись», коман­дир операційного підрозділу повітового командування у Грубешові, був захоплений бандою УПА «Ягоди» під час інспекції постерунку МО у Крилові. Побитого до нестями і зв'язаного шнурами, його пе­ревезли до Шиховиці — місцевості, де проживали переважно ук­раїнські націоналісти. Там у супроводі збудженого натовпу упівців, під час польового богослужіння, яке відправляв піп, він був живцем

розтертий у господарському кираті, який обертала пара коней. (...)

* * *

А ось розповідь живого свідка наведеної вище події: На постерунку з'явився підрозділ НКВД з-за Бугу.
  • Ви тут спите, к... ваша матір, а там УПА село мордує. Збір, блискавично!

Шеренга стала вмить.
  • Підрозділ готовий до маршу. Залишився пан інспектор, але це гість...
  • Давай!

У дверях схопили інспектора за руки. Пізнали відразу.
  • УПА! — простогнав «Рись».

Клацнули наручники, і міліцейська шеренга здригнулась — завмерла під стволами автоматів.

1 Спеціальний батальйон, виділений командуванням БХ для боротьби з ук­раїнцями, був сформований весною 1942 року під командуванням Станіслава Ба- сая, псевдонім «Рись». Після виходу з БХ Басай був працевлаштований у МО.




— Його допитували кілька днів. Кират?Брехня! Просто розстріляли.

Документ ЗО

ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКА «СПІВПРАЦЯ»

Цішанів, 17 лютого 1944

Український допомоговий комітет
Повіт Замость
Представництво у Цішанові

ЗВІТ

Організаційного помічника референта Представництва Цішанів
про діяльність більшовицьких банд на терені Цішанівшини

10 лютого від Верхрати до Старого Брусна прибула сила-си-
ленна більшовицьких банд. Вже зранку 11 лютого в лісах біля
Брусна було чути автоматні черги. Перервався повністю зв'язок з
Равою-Руською.

Банда обстріляла потяг з угорськими підрозділами. Люди із
Старого Брусна говорили, що ця банда має характер більшовиць-
кої диверсійної. Уночі з 10 на 11 лютого банда перейшла через Руд-
ку, Хотилюб, фільварк Нове Село на Цішанів, а звідти через
Люблінець, Новий і Старий Замх, Боровець, Обшу, Ружанець, Ру-
ду Ружанецьку, Гуту Ружанецьку, Сусець і Нароль.

Чисельність банди: по дорозі з Костилюбля на Цішанів наліче-
но 700 саней. Якщо вважати, що на кожному возі було у середньо-
му по три людини, не враховуючи кінноти, то повинно бути приб-
лизно 3000 осіб.

Озброєння банди: всі бандити були озброєні більшовицькими
автоматами. Гвинтівок мало, також не помічено ручних гранат. Во-
ни тягнули 6 гармат, у тому числі дві великого калібру.

По дорозі на Цішанів озброєна банда чисельністю 15 чоловік
на 6 санях і 6 кавалеристів заїхали до школи у Новому Селі, де до-




щенту пограбувала директора цієї школи Миколу Бородача. Його забрали до лісу, де він перебуває до цього часу.

У Цішанові бандити розбіглись по хатах, грабували, шукали головним чином горілку. По дорозі з Брусна забрали молодих лю­дей, у тому числі й нашого поліцейського з Горинця, і про них не­ма звістки донині.

12.02.44 тим самим шляхом і в тому самому напрямку знову їхало 100 фур. Першого дня банда роззброїла постерунок польсь­кої поліції в Цішанові. Прийшли під постерунок і закликали зда­тись. Після тривалої наради поліцейські здались. їх завантажили на фури і забрали з собою. У Цішанові бандити поводились дуже уважно. Входячи до хати, завжди питали: «Українець чи поляк?» Розглядали стіни у пошуках ікон і таким чином встановлювали національність мешканців.

Бандитів усюди підтримували місцеві польські активісти. По­ляки приходили зі зброєю, тому їх охоче приймали. Вони діставали відповідний одяг, оснащення і брали участь в операціях банди. Сама банда не була б страшною, якби у ній не було місцевих поляків. Це вони підготовляли списки української інтелігенції, а більшовики за всяку ціну намагались їх виловити і запроторити до лісу. (...)

15.02.44 зі штабу банди втік забраний більшовиками із Старо­го Брусна Михайло Кужневич. Під час допиту він розказав, що го­ловний штаб банди перебуває в селі Боровець, керівником банди є майор, більшовик, а на додаток ще й єврей. При ньому є багато лю­дей, які цікавляться особливостями внутрішнього життя ук­раїнців. Майор залякує, б'є і називає всіх фашистами. Під час до­питу застосовує відомі з описів більшовицькі методи слідства. Знайшовши у Кужневича посвідчення УНО, питав, чому він його тримає при собі. У штабі сидів також директор Бородач з Нового Села, якась німкеня з Луцька, спіймана на дорозі, німецькі солда­ти з Нового Люблінця. 14 лютого 1944 року одного з німців розстріляли, а другого за наказом майора-єврея спалено на вог­нищі, приготованому з сухого дерева поляками і більшовиками. Кужневич, простий сільський хлопець, дуже схвильований роз­повіддю про ту сцену, розчулився і заплакав. Він підкреслював, що поляки і спеціальні «відділи» банди під сміх і вереск готували і до­кидали дрова до вогню, сміючись разом з дівчатами-партизанками,




які також були у банді й ходили зі зброєю. Це були головним чи­ном єврейки, які входили до складу спеціального суду при штабі товариша майора. Усе село Боровець співпрацює з бандою. Усі до­помагають і служать у банді. Боровчани відразу утворили місцеву міліцію для внутрішньої охорони села. Удень вони їздять до Ціша- нова та інших сіл на розвідку, виконують свою погану роботу з ме­тою знищення українського елементу... Усе, що зараз відбувається у наших селах, всі грабунки — це робота боровчан. Так само роб­лять мешканці Руди Ружанецької, Нароля і Замха.

Поляк Антоні Врубель із Замха відразу став командиром підрозділу. Люди з Боровця і Замха приїжджають до Нового і Ста­рого Люблінця, допомагають грабувати ці села. На початку вторг­нення більшовики зайняли Старий і Новий Люблінець, але після наради з командиром місцевої польської банди відступили, пояс­нивши, що тут небезпечно, бо обидва села захищались від нападів польських банд, отже, тепер вони будуть стежити за рухами банд. Уся молодь з Нового й Старого Люблінця та Жукова втекла до Но­вого Села і Любачова. З Боровця, із Замха чи інших так званих за­кордонних сіл не втік ніхто, усі включились у більшовицьку діяльність. Поки існуватимуть такі села, не буде тут спокою, бо не припиняється більшовицька пропаганда. Тут, на Холмщині, усі одержавлені фільварки стали осередками більшовицько-польської діяльності.

Кужневич розповідав, що на його очах звернувся у штабі до майора командир польських банд з пропозицією про співпрацю. Пропозицію прийняли, приведених людей включили до банди. Ра­дилися, що робити з польською поліцією в Цішанові. Цей самий командир говорив, що під час нападів на Цішанів і околиці у його напрямку ніколи не було зроблено жодного пострілу. Він був за те, щоб прийняти до банди всіх поліцейських. У них (польських поліцейських) відібрали зброю й мундири і дали зброю та більшо­вицькі мундири.

Уночі з 16 на 17 в лісах було чути гучну канонаду. Надійшла інформація, що банда оточила 300 шутцполіцейських і розбила їх. Боялися, що вони заволодіють усією нашою околицею. Уся ця бо­ротьба розігралась у Руді Ружанецькій. Усе наше економічне і культурне життя знищено, все розсипається. Може, цей звіт ще




вдасться вислати, але подальше перебування тут чи яка-небудь прац,я неможливі.

Треба зазначити, що з польських сіл до нас приходять тільки грабувати, нема вже ні коня, ні корови, ні воза, ні саней; люди йдуть світ за очі. Ми заздалегідь знищили всі акти Представницт­ва, спалили все, без чого можна обійтись.

Просимо — телеграфуйте і повідомте про цю загальну ситуацію владі, щоб швидко прислали допомогу. Крім цього, інформуємо, що більшовики будуть незабаром проводити мобілізацію польського населення. Про сталінську пропаганду поки що не чути.

Більшовики прийшли сюди, щоб розірвати німецький зв'язок і торувати шлях для своїх. Вони говорять про це відкрито і твер­дять, що будуть тут за десять днів. Банду підтримують з повітря. Досі ніхто ще такої допомоги не бачив. Ще нині можна знищити банду, якщо оголосити їй рішучу боротьбу

За Представництво: (підпис вирізаний, другий підпис не читається)

Василь Верига. Дорогами Другої світової війни. — Торонто, 1981. — С. 232-235.

Документ 31 ЖЕРТВИ ПАРАФІЇ ДОМБРУВКА

Борки

Катерина Піскоровська застрелена. Ноги її зв'язані колючим дротом. Її тіло вкинули до річки Танви. Виконавцями злочину були: Міхал, Тадеуш і Юзеф Андрасіки. Броніславу Хмелевську, молоду жінку, в якої залишилась мала дитина, застрелено на порозі її хати. Цей злочин вчинили Юзеф Паха і Франтішек Коні. Миколі Пашкові з сином завдали жахливих тортур. Замордовано всю родину Миколи Волошина, його п'ять синів перед смертю зазнали тортур. Олесь Бенько — війт гміни — захищав поляків, заарештованих німцями у Середній Кужині. Після їх звільнення він повертався додому, і його




по дорозі вбито. Говорять, що одним з виконавців цього злочину був звільнений з в'язниці поляк, якого Бенько захищав. Володимир Бенько загинув 19 грудня 1943 року. Його сина Олеся, випускника гімназії у Перемишлі, застрелено у серпні 1943 року. Шимко Олек- сак — застрелений, Андрій Піскоровський — вбитий, Йосиф Воло­шин — вбитий, Катерина Щепаняк з маленькою донечкою — застре­лена по дорозі до Стальової Волі. Така сама доля спіткала й Катери­ну Волошин з двома малими донечками, коли йшла в гості до чо­ловіка у Стальову Волю. П. Волошин, якого називали «Пацюхом», — вбитий. Владислава Гадая мучили публічно, пізніше живого повіси­ли за ноги і розпалили під ним вогонь. Бандити не зважили на той факт, що він був одружений з полькою.

Домбрувка

Йосиф Федак, 84-річний псаломщик, застрелений на цвинтарі; Ольга Покій, дочка Федака, застрелена разом з батьком; Катерина Павлик, сестра священика Павлика, останнього настоятеля Домб- рувки, застрелена з Федаками. Марії Волошин завдали тортур, пізніше її вбив Маріан Каня. Польські бандити вбили Івана Дияка і його родину — батька, матір і двох синів. Микола Міля — застре­лений; Микола Злоток — вбитий; вбита вся родина Йосифа Марти­ни; Мирослав Бенько — застрелений; М.Волошин, який мешкав на лівому березі Танви, вбитий разом з усією родиною (батько, мати й син); вбито також родину Степана Петришина (батько, мати і дві дочки). Катерину Пахліну вбито попри те, що чоловіком її був по­ляк, а два її сини брали участь у вбивствах українців. Станіслав Старонь — вбитий разом з дружиною; Іван Волошин — застреле­ний разом з дружиною; Мирослав Мартина — застрелений.

Мала Кужина

Жертвами у цьому селі були: Лев Ричко, Йосиф Мартина — тортуровані, Дмитро Пиріт з дружиною — багаторічний вчитель у Середній Кужині. їх замучено у жахливий спосіб: завели до лісу, зняли з них шкіру і на ній повісили.

Шиперки

Першою жертвою польського терору в парафії Домбрувка був Іван Карп із села Шиперки. Його вбили, коли повертався із




церкви. Чергові жертви — це Іван Мартин, Йосиф Ричко, Іван Млинарський, син Петра, Петро Млинарський, Іван Волошин, Іван Симбіда.

Всю інформацію про злочини польських бандитів у парафії Домбрувка зібрав Іван Млинарський на підставі заяв мешканців села Борки у парафії Домбрувка, а саме: Мирона, Костя і Йосифа Піскоровських та Франка й Івана Млинарських. В опрацюванні цих матеріалів брав участь професор Р.Чубатий.

Ярославщина і Засяння 1932—1947: Історично-мемуарний Збірник. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто, 1986. — С. 621—622.

Документ 32 СИТУАЦІЯ У БІЛГОРАЙСЬКОМУ

До Українського Центрального Комітету у Кракові

НОТАТКА

На території Білгорайського повіту, а особливо у місцевостях, що найбільше виступають на захід, тобто у гмінах Верхній Потік, Крешів, Біща, життя українців стало нестерпним, і все через польські банди. Перші випадки грабунків спостерігались восени 1942 року і відтоді все більше посилювались. З грудня минулого ро­ку не було жодної ночі, щоб не пограбували одного або навіть кіль­канадцять українців (поляків не грабують, хіба за наказом). Жод­ний українець літньої ночі не спить ні в хаті, ані на власному обійсті, тільки десь у полі, на межі або в полукіпках або непомітно йде до сусіда-поляка. Влазить у солому або під чийсь дах, бо якщо бандити не знайдуть і не вб'ють на місці, не поб'ють до нестями, то заберуть до лісу, де катують, поки не сконає. Опис радянських знущань блідий у порівнянні з тим, що робиться тут, під наглядом влади.




Ось короткий перелік тих, хто загинув протягом останнього року від куль (бо список пограбованих нині важко встановити).
  1. Шевала Антін, довірена особа, вчитель з села Кульно, вбитий бандитами під час нічного нападу.
  2. Мостовський Микола, село Кульно, вбитий польськими бан­дитами.
  3. Левицький Дмитро, псаломщик з Дольних Липин, руки зв'язані дротом, розпоротий живіт.
  4. Священик Кадій Олександр, 70 років, забраний вночі з церк­ви польськими бандитами і до цього часу не знайдений. Церкву в Липинах усередині поруйновано.
  5. Волошини Адам і Микола, селяни, забрано до лісу, не повер­нулись.
  6. Дружина Адама Бабія з Верхніх Липин, селянка, яку забра­ли до лісу, і вона не повернулась.
  7. Палико Андрій вбитий у лісі.
  8. Перестінко Дмитро з Верхнього Потоку, не був свідомим ук­раїнцем, вбитий у лісі з причини наявності української кенкарти.
  9. 17 грудня 1943 року між 7 і 8 ранку за 700 метрів від посте­рунку поліції вбито у власному помешканні гмінного писаря Дмитра Бонна, його дружину Катерину, тестя Миколу Ясочка і війта Івана Ясочка. На них напали польські бандити, які після вбивства відійшли до Липин. Про це була замітка у газеті «Краківські Вісті». Тільки не знаю, чому ми повинні мовчати, хто їх вбив. Бо ж нас усіх тут повбивають, і Ви будете мовчати. Хіба боїтеся за власне життя? То хоча б напишіть, що так є насправді.

Де обіцяна допомога? Де галицькі агітатори, які донедавна підбурювали людей, поглиблювали ненависть і провалля між сусідами? їх нема, давно втекли, залишаючи народ на поталу по­лякам. У червні було виселено поляків з повіту Тарногрод, туди прислали українців з Томасівського, але не подумали про їхню охорону. Поляки напали і вбили всіх, кого змогли схопити, дехто втік лише в самій сорочці (Ви про це не пишете!), і поляки знову зайняли їхні господарства, а українці пішли у жебраки, бо на їхніх з діда-прадіда землях осіли фольксдойчі.

А Ви хвалитесь дивізією СС «Галичина»? Але ж холмщани служать у поліції, у Шупо, охороняють фабрики, євреїв у гетто, а




на їхніх батьків і сестер нападають польські бандити — і це є опіка? Зрештою, чи можемо сподіватись на опіку і справедливість з боку німецької адміністрації, у якій служать майже виключно фолькс- дойчі, що є польськими шовіністами з крові і кості, а прикрива­ються тільки німецьким плащиком?

Для охорони зернового контингенту знайшли військо, а якщо треба охороняти життя і майно людей, які завжди на 100% викону­вали свої обов'язки, то нема можливості. Тож майте очі і вуха відкритими, бо такими є факти: коли німецьке військо стало захи­щати приймання контингенту, то лейтенант цієї групи завжди пив з поляками і то такими, які ще за польських часів були злодіями. А він говорив, що це є gut bauer, бо дав багато награбованої вночі горілки і сала. А коли українська поліція піймала одного бандита, то [лейтенант] три рази приходив, щоб його випустили. Тобто опіка є, але не для нас.

Тепер усі поляки ставляться до нас як до ворогів і сприяють бандитам — підпільній військовій організації, яка повинна знищи­ти все українське населення і передусім — свідоме. Бо на їхню дум­ку німецька адміністрація в країні давно б розпалась, якби не ук­раїнська поліція і свідоме українське населення.

Наша молодь воює на фронтах. За що? За нову Європу? Але ж вона не для нас, бо якщо так далі піде, то ніхто з нас не дочекаєть­ся кінця війни. Вважаєте нас за комуністів? Ні, холмщани ко­муністами ніколи не були, але тяжкі умови кидали нас туди, звідки можна було сподіватися допомоги. Українське населення на 100% було прихильне до німців. Десятки тисяч нашої молоді виїхали до Німеччини. На звернення про вступ до охоронної служби СС наша молодь зголосилася масово, контингент також віддавали повністю. І що за це маємо? Жодної школи на селі, бо вчителі втекли, а хто не втік — того вбито. Під час проведення бо­гослужіння повинна бути присутня поліція зі зброєю, бо в іншому випадку прийдуть бандити, пограбують людей і замордують свя­щеника, як це було у Кульні на Новий рік. (...)

Поки на нашій землі будуть поляки і фольксдойчі в адміні­страції, поки будуть польська інтелігенція, духовенство, лісники, управителі маєтків, доти тут не буде спокою, бо вони продовжують підбурювати і налаштовують польське населення проти нас.




На дезертирів є способи накладення покарання, а на бандитів нема. Наприклад, багато польських родин мають синів у бандах, яких неможливо схопити, але їхні родини живуть собі спокійно. Отже, прошу розглянути ці справи і вчинити відповідні кроки у відповідних інстанціях, бо тепер такий час настав, що коли навіть українець працює десь як чиновник, то мусить втікати до міста, як­що хоче жити.

Вибачте за гостру тональність цієї нотатки, але дійсність є на­багато гірша, ніж тут написано.

Михайло Федорчук Селянин з Верхнього Потоку

Василь Верша. Дорогами Другої світової війни. — Торонто, 1981. — С. 235-238.