Автор у хронологічній послідовності зібрав І упорядкував документи про події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний у винищенні українського населення. Наведено історію цього регіону

Вид материала

Документы

Содержание Знищення бахова В уйковицях Добра шляхетська Представники всіх верств українського населення, яке проживає за лінією керзона

Подобный материал:

• 1. Числові послідовності. Границі числових послідовностей Множина дійсних чисел. Теорема, 122.49kb.
• Сторик українського художнього перекладу, глибинний знавець античності, Педагог з великої, 10039.49kb.
• Шуллє Сергій. “Буддизм”, 639.35kb.
• Зразок, 17.99kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2934.55kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2927.67kb.
• Соціально-економічний розвиток Черкащини Пріоритетні завдання нашого регіону, 77.1kb.
• Протистояти релігійного фундаменталізму здатне тільки громадянське суспільство, 157.46kb.
• Письменники Волині у боротьбі проти польських впливів у 20-30 роках, 122.35kb.
• Україна в революційну добу, 7587.14kb.

жертв, обробляє їхню землю, мо­литься в їхній колишній церкві, поводилися так, як вчить нас усіх спільна християнська наука».

«Надсяння» звернулося з проханням до Перемишльського воєводи про здійснення ексгумації всіх жертв, похованих у ямах, а також про дозвіл на встановлення на могилі жертв пам'ятника, складовою частиною якого повинна бути названа вище таблиця. Автори чекають на відповідь. Хотілось би вірити, що її отримають.

І хочеться вірити, що незабаром мешканці Малковичів помо­ляться перед цим пам'ятником за спокій душ невинно замордова­них людей.

Галина Фединець. «Надсяння» бореться за права українців // Ук­раїнське Слово. — Київ—Париж. — 1993. — № 50 (22.12).

Документ 50

ЗНИЩЕННЯ БАХОВА

(...) Бахів нагадав мені трагічні події 1945 року. Це було чудо­ве село! Велике, розлоге, налічувало понад 500 господарств. Так само близька Березка (нині Бжуска) була великим поселенням, яке налічувало 350 господарств. Що від них залишилося? Серед страшної руїни де-не-де стоїть чудом уціліла пуста хата.

Польські бандити напали на Бахів і Березку 18 грудня. Кілько­ма днями раніше наш загін розташувався в Іскані, звідки постійно здійснювали вилазки до близьких сіл. Ми переконували селян, щоб




організовували загони самооборони. На жаль, наша акція не при­несла результатів. Особливо у Бахові й Березці. Люди там були па­сивні і не дуже свідомі. У цьому велика «заслуга» свяще­ника Сембратовича, багаторічного пробоща Бахова, впертого москвофіла. Він був дуже лояльний до поляків, дружив з польсь­кими священиками і людьми, які неприхильно ставились до ук­раїнців. Щоправда, доля відплатила йому за це. Коли банди напа­ли на Бахів, він утік до Бабіц. Але там його знайшли і застрелили.

Вранці нас розбудила стрілянина, і через мить прибігли розвідники з криком, що поляки мордують людей і палять хати у Бахові й Березці. Наша боївка і кущ самооборони з Іскані вируши­ли з допомогою. Вже здалека ми побачили вогонь, було чути постріли, лемент людей і ревіння худоби. Затока наказав кущу зайняти позицію в густих заростях над потоком і стежити, щоб по­ляки не оточили нас. Тим часом боївка підібралась до села. Відра­зу стало зрозуміло, що нас замало. У селі, крім цивільних банд, бу­ло також польське військо. їхні сили перевищували наші у сто разів. Наші серця розривалися від розпачу. Але ж ми не можемо чекати, поки всіх повбивають. Ми підібралися ще ближче. Затока наказав наставити приціли нашої зброї на якнайдальшу віддаль. Звичайно, ми могли розраховувати лише на те, що їх налякаємо.

Ми відкрили вогонь. Стрілянина сполошила коней, спочатку запряжених, а потім і військових. Поляки у відповідь заграли на «максимі» і задіяли міномети. Вони не орієнтувались, на якій відстані від них ми знаходимось, і тому їхні кулі нас не чіпали. Єдиний снаряд, який упав недалеко, присипав землею стрільця Риболова. Заторохтіли також гвинтівки СКВ. Поляки, забувши про нас, почали бігти в їхньому напрямку. Коли вийшли на шосе, ми спрямували на них усю силу вогню. Рій СКВ відступив до лісу. З присілка Сокіл до нас прибіг якийсь селянин з інформацією, що поляки нас оточують. Відразу ж ми опинилися серед хат у селі й звідти пробрались до лісу, де до нас приєднався рій СКВ. Поляки не рушили нашими слідами, бо боялися втратити награбоване майно. Серед нас найбільше побоювання мав стрілець Чорнюк, який залишив у Бахові дружину. Він розумів, що грабіжники не пощадять її, хоча вона полька. Він поривався бігти до села, але За­тока заборонив йому, запевняючи, що підемо туди разом, як тільки




мине небезпека. Пізнім вечором ми вирушили в село. Те, що заста­ли на місці, було вражаючим і жахливим.

На згарищі лежали звуглені скелети. Чоловіки, жінки, діти. На плебанії в Березці ми знайшли безголові тіла священика Білика і його дружини. їхні відрубані голови лежали неподалік від тулуба.

Неможливо описати цей страшний злочин. У Бахові й Березці тоді було вбито 465 беззахисних людей, дві третини яких станови­ли жінки. Серед них загинула також дружина Чорнюка. Кількість жертв не перебільшена. Ще живуть люди, які пам'ятають це вбив­ство і мають список убитих осіб. Скільки беззахисних селян заги­нуло на цьому «Закерзонні»?

Наша група вбила тоді дев'ять бандитів і стільки ж поранила...

Omelan Pieczeń. 9 lat w bunkrze: Wspomnienia żołnierza UPA. — Lublin, 1991. -S. 59-61.

Документ 51

В УЙКОВИЦЯХ

Іван Сорокевич, який народився в 1863 році у Перемишлі, після закінчення теологічної освіти в 1887 році отримав посвячен­ня у священики. Він був пробощем у Беднарці і Здині в Горліцько- му, у Щуткові біля Любачева, нарешті, у занедбаних попередника­ми Уйковицях (7 км від Перемишля). Католики були тут пе­ремішані з греко-католиками.

Перша світова війна спустошила села навколо фортеці Пере­мишль. В Уйковицях були спалені хати, вирубані сади, висаджена у повітря кам'яна плебанія. Протягом доби село перетворилось у пустелю. Греко-католицьких священиків зі всієї околиці, у тому числі з Уйковиць, вивезли до табору в Талергофі. Росіяни після здобуття Перемишля під час австрійського контрнаступу евакую­вали мешканців навколишніх сіл до Ростова-на-Дону.

Той, хто пережив табір, верталися додому. Повернувся і свяще­ник Сорокевич. Життя було важким; усі мешкали в землянках,




пізніше переселились до бараків. Богослужіння відправляли у сто­долі. У 1939 році збудували церкву.

Весною 1945 року почались напади на священиків і українське населення. Пізнього вечора у суботу 3 березня група озброєних по­ляків приїхала фурами до Уйковиць. Виламавши у плебанії двері, застрелили священика Івана (86 років) і його дружину Костянтину (76 років). Хату так пограбували, що не було у чому поховати жертв. Потім рушили розкрадати інші будинки. Хто не встиг сховатись, того вбивали. Загинуло 14 осіб разом із священиком. Дозвіл на поховання видано лише через чотири дні, після прибуття комісії з переселення.

Ірена Дорош — дочка Івана

Документ 52

ДОБРА ШЛЯХЕТСЬКА

У січні 1946 року Військо Польське прийшло до колонії Зама- гура, біля Доброї. Спалили 18 хат і забрали 4 господарів. Це були: Василь Нісевич — 48 років, Андрій Попель — 40 років, Михайло Нісевич — 35 років, четвертий був з Брижави. їх катували цілий день біля малої каплички за селом, а увечері пішли до Бірчі, зали­шивши чотири трупи, так закатовані, що коли прийшли дружини і діти, то не змогли розпізнати своїх найближчих.

У квітні 1946 року з гміни і міліції у Мжиглоді прийшло до Доб­рої розпорядження привезти до гміни з лісу в Сольній Тираві кілька фур дров для опалення. Поїхали, повертались увечері, останнім їхав 25-річний Іван Білас. У кущах над Сяном чекали два бандити. Схо­пили Біласа, задушили і вкинули до Сяну. Через кілька днів тіло знайшли діти, які ловили рибу. А бандити з кіньми втекли до польсь­кого села Диднє Бжозовського повіту. Коней знайшли через рік.

Іван Демкович-Добрянський Яжень, воєводство Ельбльонг

Archiwum Ukraińskie. Warszawa. — Sygn. 405/92.


Документ 53

ЗВЕРНЕННЯ ЗАКЕРЗОННЯ

Свободу народам! Волю людині! Смерть тиранам!

ДО ВСЬОГО КУЛЬТУРНОГО СВІТУ Відкритий лист українців, які проживають за лінією Керзона.

«МИ, ЛЮДИ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ, сповнені рішучості... повернути віру в основні права людини, гідність і цінність особистості, рівноправність чоловіків і жінок, у рівність великих і малих народів, створити умови, що дозволять підтримувати справедливість і пошанування зобов'язань, які випливають з договорів та інших джерел міжнародно­го права, підтримувати соціальний прогрес і покращення умов життя у більшій свободі і з цією метою чинити то­лерантно і жити між собою у мирі як добрі сусіди. ПОС­ТАНОВИЛИ ОБ'ЄДНАТИ НАШІ ЗУСИЛЛЯ ДЛЯ ВИРІШЕННЯ ЦИХ ЗАВДАНЬ».

(Витяги з Декларації Об'єднаних Націй)

Ми, українці, мешканці українських етнічних територій, розта­шованих у Карпатських горах на захід від річки Сян, на північ від річок Сян і Солокія і на захід від річки Буг, територій, які згідно з ухвалами Кримської конференції залишились у межах відродже­ної Польської Держави, звертаємось таким чином до представ­ників і урядів Великої Британії, Сполучених Штатів Північної Америки, Франції, Швеції, Швейцарії, Туреччини і всіх інших європейських і неєвропейських держав, звертаємось також осо­бисто до Пана Президента Трумена, Пана Прем'єра Етлі та їхніх міністрів закордонних справ, які опрацювали, ухвалили і підписа­ли статут Організації Об'єднаних Націй, звертаємось також до всіх Голів і Достойників Християнських Церков, до Міжнародно­го Червоного Хреста, до всіх політичних і гуманітарних прогре­сивних організацій, до совісті всього прогресивного, культурного




людства з нашим відкритим листом у справі страшних насильств і

безправ'я, які чинять проти нас військо та інші органи нинішнього
польського уряду, сліпо виконуючи інструкції та накази Москви.

На підставі рішення Кримської конференції згадані території
на північ і захід від лінії Керзона мають залишитись у рамках
відновленої Польської Держави. Згідно з цим українському насе-
ленню, яке у кількості одного мільйона від найдавніших часів про-
живає на цих територіях, надаються всі конституційні, грома-
дянські права у Польській Державі. Але польський уряд, сліпо ви-
конуючи волю і накази радянських органів влади, від яких насп-
равді є залежним, не погоджується на те, щоб визнати за українця-
ми будь-які людські й громадянські права, а хоче силою виселити
українське населення з його одвічних родинних садиб.

Тутешнє українське населення не хотіло і не хоче за жодних
умов покинути свою землю і своє нинішнє місце проживання. Це
діється внаслідок різних зрозумілих причин, але у першу чергу то-
му, що в рамках Радянського Союзу, куди нас хочуть вивезти і де
проживає вся решта більш як 40-мільйонного українського наро-
ду, наш народ не має жодних забезпечених національно-політич-
них, релігійних та соціальних прав.

Український народ терпить у Радянському Союзі небувалий
національно-політичний утиск. Радянський режим, у якому зму-
шені жити український та інші народи, є режимом тотальної дик-
татури і тиранії, а наші земляки внаслідок цього позбавлені всіх
людських прав.

Тому з усього мільйона українців, які мешкають за лінією Кер-
зона, майже ніхто не хотів і не хоче добровільно виїжджати до Ра-
дянського Союзу, до своєї національної, материнської української
держави, яка існує у Радянськім Союзі під назвою «Радянської
України», але насправді не має жодних державних прав, а форма
державності служить виключно для цілей облудної більшовицької
пропаганди, особливо для належно не поінформованих лег-
ковірних країн вільного світу. Все українське населення за лінією
Керзона одностайно висловилося, що не хоче виїжджати, а хоче
надалі залишитись у своїх нинішніх місцях, у своїх родинних
місцевостях і з огляду на це хоче користатись усіма належними їм
громадянськими правами. Але нинішній польський уряд під тис-




ком Москви, яка боїться залишити українців де б це не було за ме­жами своїх безпосередніх нелюдських експериментів з де­націоналізації, постановив насйльно викинути українське насе­лення з його землі й осель.

Офіційно в урядових трактатах проголошено, що переселення є добровільним. Ми, українці, безумовно дотримуємося цієї офіційної умови про добровільність переселенської акції. Але представники польського і радянського уряду за весь час пересе­ленської акції від осені 1944 року аж донині ведуть акцію не доб­ровільного переселення, а примусового виселення всупереч усім правовим постановам. Коли провалилась уся широко задумана пропаганда щодо переселення, коли визначені один за одним терміни виїзду не давали жодних результатів, бо ніхто з українців не хотів виїжджати на свою згубу до радянського «раю», тоді представники польського уряду і більшовицьких переселенських комісій почали організовувати різного роду банди серед польсько­го населення і давали тим бандам наказ нападати на оселі ук­раїнців, грабувати, мордувати, палити людей, щоб таким чином змусити українців до виїзду.

Внаслідок цього протягом усього минулого року, а особливо весною 1945 року, на українські поселення нападали численні польські озброєні банди, яким відкрито допомагали урядова міліція та інші урядові чинники. Ці озброєні банди разом з урядо­вою міліцією і частково підрозділи війська протягом минулого ро­ку спалили на наших територіях кілька десятків українських сіл і набагато більше пограбували або знищили у них господарського майна. При тому мали місце страшні злочини масових убивств і катувань. У численних селах банди і урядова міліція вбивали по 100, 200 і більше людей протягом одного дня. Нападаючи, били до крові, катували і вбивали також жінок, старих людей і дітей. Час­то кидали живих людей, навіть немовлят, у вогонь.

Патронували ці терористичні, людиновбивчі дії підрозділи прикордонних більшовицьких військ НКВД, які часто переходили через новоутворений кордон між Польщею і СРСР, базуючись на тому боці, допомагали польським терористичним бандам ламати опір і оборону українського населення за допомогою терору і висе­лення.




Однак і цей довготривалий терор організованих банд і держав­ної міліції не зламав волі українського населення залишитись на своїй землі.

Під натиском небувалого терору на виїзд записався відносно малий відсоток населення. Але й ті, хто записався, робили це під примусом. Виїжджати вони не хотіли, часто втікали і переховува­лись.

Ті ж, кого все-таки вивезли, часто вже через короткий час по­вертались, якщо тільки їм вдавалося вирватись із концентраційних таборів, куди більшовики вивозять переважно наше населення.

Українське населення, захищаючись від терору польсько-більшо- вицьких банд, організувало власними силами збройну самооборону. Все населення стало з небаченою до цього часу солідарністю до рішу­чої збройної самооборони. Збройні загони місцевої української само­оборони і загони Української Повстанської Армії (УПА) відбивали напади банд і міліції, здобуваючи у багатьох випадках перемоги.

Також і серед польського суспільства пролунали голоси ро­зумних особистостей, які засуджували терористичні антиук­раїнські напади, ганебні й шкідливі для польського народу.

За допомогою рішучої збройної самооборони українського на­селення і, з іншого боку, під впливом позиції, яку зайняли ро­зумніші патріотичні кола польського суспільства, через певний час, приблизно у травні й липні 1945 року, вдалося зупинити більшість нападів терористичних банд і ту надзвичайно криваву польсько-українську боротьбу.

Рештки терористичних банд діяли і діють до цього часу в тих, уже нечисленних місцевостях, де польське населення залишається під впливом урядового комуністично-більшовицького табору. На більшості ж прикордонних польсько-українських територій влітку 1945 року запанував повний спокій. Населення тих тери­торій, як польське, так і українське, уперше за тривалий час розпо­чало нормальні роботи у полі за взаємної сусідської злагоди. Стосунки поліпшувалися з кожним днем. Замість попередньої бо­ротьби, яка принесла очевидну шкоду обом народам, зростали дружба і співпраця, які могли дати у майбутньому обом народам поважну користь. Таким розвитком цих стосунків щиро тішилися всі порядні й розумні люди.




Але нинішній польський уряд, підпорядковуючись повністю впливам і директивам московської імперіалістичної політики, за­непокоївся, що порозуміння і співпраця польських і українських національних чинників можуть серйозно вплинути на зміцнення антибільшовицького визвольного фронту поневолених народів СРСР і сусідніх окупованих країн, які борються за свою свободу і державну незалежність. Тому в цих більшовицьких колах виріши­ли виселити за будь-яку ціну всіх українців, щоб таким чином порізнити і розділити обидва наші народи, що нині потрібне лише імперіалістичній політиці Москви.

Отже, коли не вдалася спроба виселення українців за допо­могою терору державної міліції і спеціально організованих з цією метою цивільних банд, польський уряд кинув у вересні 1945 ро­ку великі загони регулярних військ для акції примусового висе­лення українців. Тож у вересні розпочалася нова хвиля терору проти українського населення, цього разу вже цілком явна, а не замаскована нібито боротьба з бандами, оскільки цю терористич­ну акцію проводить регулярне військо. При цьому треба додати, що командири цих терористичних загонів Війська Польського рекрутуються виключно з російських офіцерів, переодягнених у польські мундири. Це військо, за прикладом безславної пам'яті гітлерівських есесівських вбивць, оточує вночі українські посе­лення і змушує населення, яке не встигає вчасно врятуватися втечею, до виселення. Оскільки українці не хочуть погодитись на виїзд, бійці цього польсько-більшовицького війська за наказом, отриманим згори, грабують усе майно, лякають масовими екзе­куціями, часто б'ють, ґвалтують жінок, стріляють у мирних меш­канців, насильно викидають з будинків, чинять усілякі інші зло­чини і насильства.

У Перемишлі заарештовано єпископа греко-католицької церк­ви Коциловського, також за прикладом, зразком і наказом більшо­вицьких володарів, які, зі свого боку, заарештували у Львові і вивез­ли у Сибір митрополита греко-католицької церкви Йосипа Сліпого й усіх єпископів та багатьох священиків, а українські греко-като- лицькі церкви передали московській православній церкві, яка тепер є не вільною релігійною організацією, а замаскованою інституцією більшовицької поліції (НКВД, НКГБ). Разом з єпископом Коци-




ловським заарештовано також більшість української інтелігенції, щоб таким чином змусити її терором виїхати до червоного більшо­вицького «раю» , якого всі люди у нас бояться і який смертельно не­навидять, бо знають його не з теорії комунізму, не з книжок і пропа­ганди, як десь там у Греції чи Франції, а знають зі страшного досвіду, набутого українським народом протягом останніх 28 років під біль­шовицькими урядами, що це є одна велика в'язниця народів і систе­ма незліченних концентраційних таборів, групової відповідаль­ності, масових екзекуцій, усунення будь-якого права з життя громади і з життя особи, а також інших форм терору, властивих усім тоталітарним і диктаторським режимам, а в радянському режимі вибуялих до максимального звиродніння.

Увесь цей величезний масив безправ'я і нечуваних злочинів щодо нашого поневоленого народу діється тоді, коли на весь світ оголошені величні засади Атлантичної Декларації, чотири великі свободи президента Рузвельта, статут нової міжнародної Ор­ганізації Об'єднаних Націй, названий міністром Стеттініусом конституцією нового вільного світу, коли президент Трумен оголо­шує початок Золотої Епохи людської свободи і щастя, а Великі Мужі Великої Британії проголошують ті самі засади і запевняють своїм словом і честю, що незламно будуть стояти на сторожі права і справедливості у всьому світі.

Тим часом стосовно всього українського народу і стосовно нас, українців, які проживають за лінією Керзона, не тільки явно пору­шені й зневажені зобов'язання, накладені статутом ООН, але пе­рекреслені і знищені навіть найскромніші засади християнської моральності. Нам відмовлено навіть у тих найбільш елементарних правах, які мають бути забезпечені в усіх культурних державах усього світу для звіра і всіх живих істот.

Нас насильно викидають з батьківських садиб, б'ють до крові й до смерті наших жінок, старих людей і дітей, кидають у вогонь живих людей, навіть маленьких немовлят відривають від мате­ринських грудей, арештовують наших священиків і єпископів, гра­бують наше майно, знімають з бідних сільських жінок останню рвану сорочку і насильно примушують, всупереч нашій волі, виїжджати до Радянського Союзу на невідворотну смерть. Є бага­то сіл, які цілими місяцями живуть зі всім мізерним майном,




жінками і дітьми у вологих лісах, де у землі, водах і болотах зму­шені переховуватись від дикого нелюдського терору, так само як у часи нападів диких середньовічних кочівних азіатських орд.

І чинять ці страшні гітлерівсько-нероновські злочини саме ті, хто облудно кричить у всьому світі про свої нібито прогресивність, соціальну поступовість, про світову революцію і намагаються відіграти роль фальшивих рятівників людства від усякого зла.

Ми, українці, мешканці територій, розташованих за лінією Керзона, боремося разом зі всім українським народом усіма наши­ми силами проти цих ґвалтувань і насилля, не жаліємо навіть най­тяжчої праці і крові, бо переконані, що наші безмежні жертви, принесені в цій запеклій боротьбі, принесуть вигоду і користь усьому людству, яке нині перебуває під більшою загрозою, ніж будь-коли, і більшою, ніж може здаватись, небезпекою другої то­тальної тиранії, цим разом намальованої начервоно.

Одночасно звертаємося з цим відкритим листом до всього культурного світу з глибокою надією, що всі народи, які цінять свободу, і всі культурні гуманні люди, до яких дійде наш голос, відгукнуться і підтримають героїчну боротьбу українського наро­ду проти варварського, людиновбивчого винищення, яким загро­жують нам більшовики і польсько-більшовицькі тирани.

У першу чергу звертаємося до Великих Західних Демократич­них держав, які проголосили і підписали цитований у вступі нашого листа фрагмент Декларації Об'єднаних Націй, де в урочистій формі визначаються права народів і права людини. Отже, звертаємося до них з протестом, скаргою і закликом, щоб допомогли своїми силами для запровадження в життя запропонованих ними самими

великих засад свободи і справедливості.

ПРЕДСТАВНИКИ ВСІХ ВЕРСТВ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ, ЯКЕ ПРОЖИВАЄ ЗА ЛІНІЄЮ КЕРЗОНА

Лютий 1946 р.

Archiwum Państwowe Lublin, UPA-Zachód, VI Okręg Wojskowy kryptonim «Sian». - Teczka № 85. - S:121-122.