Автор у хронологічній послідовності зібрав І упорядкував документи про події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний у винищенні українського населення. Наведено історію цього регіону

Вид материала

Документы

Содержание Прощання з виселенцями Втручання чужої держави

Подобный материал:

• 1. Числові послідовності. Границі числових послідовностей Множина дійсних чисел. Теорема, 122.49kb.
• Сторик українського художнього перекладу, глибинний знавець античності, Педагог з великої, 10039.49kb.
• Шуллє Сергій. “Буддизм”, 639.35kb.
• Зразок, 17.99kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2934.55kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2927.67kb.
• Соціально-економічний розвиток Черкащини Пріоритетні завдання нашого регіону, 77.1kb.
• Протистояти релігійного фундаменталізму здатне тільки громадянське суспільство, 157.46kb.
• Письменники Волині у боротьбі проти польських впливів у 20-30 роках, 122.35kb.
• Україна в революційну добу, 7587.14kb.

Документ 74

МЕТАМОРФОЗА ЛЕМКІВЩИНИ

Це перша доповідь командиру підрайону УПА «Бескид» (Лемківщина), складена командиром під псевдонімом «Р», якого переведено на територію Західної Лемківщини з метою попов- нення розбитих кадрів.

Колего Командире!

(...) В околицях Криниці було багато учнів середніх шкіл [які після навчання здатні бути командирами УПА], але під час німецької окупації більшовики майже всіх арештували внаслідок провокації «Ворона», одного з командирів УПА¹. Ширше про цю справу не пишу, бо думаю, що ви її знаєте. Деякі учні сидять удо­ма або далі вчаться у Криниці, де є гімназія, правдоподібно при­значена для лемків. Тут є три вчителі-українці, але це переважно старші люди, бо молодим влада вже не довіряє, і вони почали пе­реховуватись. Окремі священики симпатизують нам, але трохи бояться, бо перебувають під наглядом УБП. Є випадки, коли УБП намагається завербувати їх як агентів. Хто з наших свяще­ників пішов на співпрацю — невідомо, але і це можна припус­кати, бо УБП посилено працює в цьому напрямку і докладає значних зусиль. (...)

Тутешнє населення дуже добре. Воно ставиться до нас навіть прихильніше, ніж у Холодному Ярі². Своєю присутністю ми відігнали від українських сіл різні банди грабіжників з польських сіл. Головною базою цих банд є польське село Ропа, звідки дотепер

¹ «Ворон» — командир радянського підрозділу, який маскувався під УПА у Дубненському повіті на Волині за німців та «других» совітів. Нищив українсь­ку молодь, яка поверталася з німецької неволі, членів УПА, інтелігенцію. Вбив­ства невинних людей без огляду на їхній соціальний стан чи політичні симпатії мало за мету збурення загальної ненависті проти УПА.

² Холодний Яр — місцевість у Черкаській області в Україні, відома як центр Коліївщини у XVIII столітті й антибільшовицького руху в 1918—1924 роках. Тут використовується як назва підрайону УПА, до якого входить Пере­мишльський регіон.




ще вирушають ватаги на українські села. Нещодавно місцеві бан­дити жахливо порізали жінку з того самого села. (...)

Людей обклали податками, і даниною, грошовими і в натурі. Від гектара мусять платити 1300 злотих, на відбудову Варшави — 200—300 злотих. До цього додаються ще інші сплати, влада заби­рає чималі тисячі. А люди переважно небагаті, навіть можна сказа­ти, що вони бідні. (...) Не можемо протидіяти стягуванню податків, бо люди самі відносять гроші до гміни, у якій є постерунок МО і гарнізон ВП. Польське населення обтяжене податками так само, як і українське. Йому навіть важче витримати ці податки, бо тіль­ки нещодавно переселилося сюди із суто польських теренів, голов­ним чином з Новосондеччини. Воно ще не обзавелося господар­ством і дуже бідує.

Перед виселенням тут майже не було польських сіл. Ук­раїнські села сягали далеко на захід, аж до Попрада. Нині багато з цих сіл поляки частково або навіть повністю заселили. Наплив польських осадників позначається широкою смугою вздовж Попрада і біля чехословацького кордону. Аж прикро дивитись на мапу і читати назви старих лемківських сіл, які поволі стають чу­жими. Такі села, як Зубрик, Анджеївка, Мілік, Дембно, Лелюхів, уже заселені поляками. Колись українські містечка Жегестів і Мушина — вже цілком польські. Ястжембик, Злоцке, Поврожник — перемішані з польським елементом. У самій Криниці українців уже нема, може, тільки поодинокі особи з польськими паспорта­ми. Тільки Лосє Криницьке надалі залишається українським се­лом. Польські осадники прибували переважно з Новосондеччи­ни, охоплюючи смугу території між Попрадом і дорогою Муши­на—Тилич—Лабова—Новий Сонч. За Попрадом, над чехосло­вацьким кордоном, ще утримався острівець колись суто ук­раїнських сіл: Щавниця, Шляхтова, Чорна Вода, Біла Вода і Яворки. Українців з цих сіл виселили, і скільки їх залишилось, наразі невідомо. З огляду на важкий доступ до цих сіл ще ніхто не намагався туди дістатись. Вичерпні дані про них отримаю і пе­редам додатково.

Польські осадники перестали прибувати до виселених ук­раїнських сіл від часу, коли наш рух у цій місцевості посилився і виявив стабільність. Це відстрашило поляків від подальшого про-




никнення у глибину українських сіл. Якби під час виселення наші формування були так само сильні, як тепер, то українські села бу­ли б спалені або залишились би непорушеними. І нових власників ніхто б тут не бачив.

Новосондеччина — це територія діяльності і впливів польсько­го підпілля. Але з новосондецьких польських сіл роблять вилазки банди зі зброєю. Жертвами їхніх вбивств і пограбувань стають сусідні українські села. Найбільш тероризованим нині селом є Ко­ролева Руська¹. Відразу можна ствердити, що це — наслідок польських шовіністичних тенденцій. Відкривається нове поле битви, як і в районі Бірчі. Наразі ця справа потребує аналізу й реєстрації фактів. Може, треба ще буде «засвітити» під Новим Сончем? Побачимо.

Банди походять з Королеви Польської, Пташкової та інших польських сіл. Іншим осередком бандитизму є польське село Ро­па, яке безперервно турбує грабунками українські села. У цій справі надішлю ще додаткові матеріали. Одночасно прошу нас­тупних вказівок.

З польським підпіллям контактів ще не маємо, але є можливості для їх установлення. Ще перед моїм прибуттям вдалось налагодити контакт через одного вчителя-поляка. Було навіть домовлено про зустріч з командиром підрозділу АК з Новосондеччини, але він за­гинув під час нападу на потяг у Новому Сончі. Командиром цієї гру­пи є якийсь майор «Огень». Його підрозділи діють у Грибовському, Горлицькому, Новосондецькому повітах та в горах за Попрадом, де мають головну базу. Польське підпілля діє на цих територіях під назвою АК. Про ВІН чи інші угруповання тут не чути. Власне, вчо­ра (3 січня) мені вручено листа від..., який пропонує зустріч 10.1.47. [Наступний рядок зашифрований]. Хочуть говорити про перехід на опановану нами територію з метою ліквідації ППР. Але зі змісту листа не видно, щоб це писав якийсь «молодший військовий коман­дир» або авторитет, з яким можна розмовляти. Спробую це досліди­ти через власні канали. Кур'єр, який приніс листа, сказав, що польське підпілля хоче обговорити справу [два з половиною рядки

¹ Нині Королева Верхня.




цифрового коду]. На мою думку, це не потрібно, хоча б з огляду на передвиборчий період. Прошу дати вказівки. (...)

Ще одна справа вимагає вирішення. Буває, що українці є чле­нами ППР і мають партійні квитки. Виглядає на те, що все ук­раїнське село Тилява є симпатиками ППР, а майже кожний ук­раїнець є членом ППР. Прошу сказати, що ви про це думаєте. На мою думку, до цих людей не можна ставитись як до комуністів, бо вони вступили у ППР через несвідомість. Маю намір карати тіль­ки головних винуватців, а решту скеровувати на правильний шлях через усвідомлення.

На території є українські священики, які можуть повністю забез­печити духовні потреби нашого населення. Але в українських селах з'являються польські ксьондзи, переважно направлені УБП та МО, і починають відправляти у церквах для нашого населення католицькі богослужіння. Проповіді проголошують польською. Опинившись в українському селі, заселеному тепер частково поляками, які не збу­дували ще костелу, відправляють свої богослужіння у церквах. Пізніше український священик відправляє богослужіння для своїх вірних. Я постарався детально запізнатися з проблемою церкви на цьому терені. Результати викладу наступного разу в окремому додатку. Якщо виявимо, що польські ксьондзи відправляють богослужіння в українських селах за дорученням УБП і зауважимо їхню шкідливу діяльність, то треба буде поставитись до них виключно як до агентів «демократичного уряду». Маючи вказівки УБП, польські ксьондзи можуть відновити традиційне «перехоплення душ».

Є випадки, коли польські вчителі змушують українських дітей молитися польською і навіть обов'язково ходити на уроки з римо- католицької релігії. Ще перед зустріччю зі мною командири здійснили відповідні дії, завдяки чому українські діти можуть зно­ву молитись українською, а польські вчителі за дозволом інспекто­ра або і з власної ініціативи ввели навіть до плану по кілька годин навчання української мови.

Як чинити у випадку заміни метрик зі зміною національності включно? Такі випадки мають місце в околицях Криниці. Більш масового характеру це набрало у Тилічі і Мушині.

Колего Командире! Прошу обов'язково прислати більше літера­тури, призначеної для польського ринку. Буде можливість перепра­




вити наші видання на захід. Без труднощів можна переправляти наші видання до ЧССР, навіть до Праги. Кордон долається без кло­поту. Думаю, що навіть вдасться знайти відповідних людей. З того боку кордону ще є наші лемківські села. Кілька днів тому до такого словацько-лемківського села випадково зайшов наш кущовий. Він потрапив на традиційну вечорницю, була нагода для розмови з біль­шою групою людей. Населення прийняло наших із симпатією і за­прошувало знову. Був навіть якийсь українець із Праги. Словацька варта майже не охороняє кордону — дуже боїться наших.

Отже, починаються передвиборчі мітинги. Такий мітинг відбувся сьогодні у Грибові. Додаю повідомлення старости, у яко­му згадується про можливість «переселення» лемків-українців. Чи це тільки передвиборчий трюк, щоб настрашити наше населен­ня і змусити його голосувати, чи захочуть усунути його від ви­борів — не знаю. Бо відновлення акції виселення не можна виклю­чити. У деяких польських селах значну частину населення було позбавлено голосу за співпрацю з польським підпіллям чи більшо­вицькими партизанами ще під час німецької окупації. (...)

Слава Героям!

Р.

Місце постою, 5.1.1947 р.

Archiwum Państwowe Rzeszów, zespół WUSW. — Sygn. 165. — К. 7—9.

Документ 75

ПРИПІКАННЯ ЖАРОМ

Фрагменти спогадів Александри Карпи.

Я народилася 6.07.1929 року в Жерниці Верхній Леського повіту. Мої батьки, Білі Михайло і Софія, назвали мене Ольгою. На Західних землях мій вітчим Новий Дмитро зареєстрував мене як Нову Александру, щоб затерти сліди переслідування у минуло­




му. Мій батько помер, коли мені було два роки. Тепер за чоловіком моє прізвище Карпа.

Мене переслідували через мого брата Володимира. Він наро­дився 11.07.1925 року також у Жерниці. У 1944 році вступив до одного з відділів самооборони, щоб захищати наших людей від польських банд, які нападали, грабували і вбивали. Пізніше відділи самооборони перетворили у сотні УПА. Брата було призначено до сотні «Бора», мав псевдонім «Грім». Коли ми ще мешкали у рідному селі, брат відвідував нас час від часу. Я носила до лісу білизну і їжу не тільки для нього, але й для-інших стрільців із сотні «Бора». Конфіденти донесли про ці відвідини і мою допо­могу. Скільки разів військо було у нашому селі, стільки не минало нашої хати. Обшукували будинки, били всю родину, питали про брата, грабували, що хотіли. Ловили курей, перекручували їм шиї, в'язали шнурком, перекидали через плечі й відходили. Переважно це було військо з Балігрода. Часом вони забирали мене і вітчима до Балігрода, тримали у підвалі день або два і випускали додому, побивши ще на дорогу.

У лютому 1947 року військо ходило по тих хатах, з яких хтось був у рядах УПА. Того разу в селі було дуже багато війська. Прийшла черга й до нашої хати, настали тяжкі для мене хвилини, яких ніколи в житті не забуду. Почали бити батьків палицями, які мали в руках, шомполами від карабінів. Дуже їх покривавили, а потім зачинили в коморі. Батьки плакали і просили помилувати їх, але вони робили, що хотіли, і ні на що не зважали. Смерділо са­могоном. Коли закінчили з батьками, то взялися за мене. Наказа­ли повністю роздягнутись, а коли не хотіла, то здерли одяг та білизну, кинули на стіл. Один притиснув голову, другий схопив за руки, третій сів на плечі й сказав: «Все скажеш нам, бандерівко. Де твій брат, де е бункери?» І почали бити шомполами по стопах, по ногах, по всьому тілу, розрізали шкіру. Коли непритомніла, мене поливали холодною водою, робили перерви і знову катували. Нічого їм я не сказала, тільки плакала і просила змилуватись.

Нарешті один з них запропонував посадити мене на вогонь, а піч саме була розпалена. Витягнув совочок жару з печі й поклав на стіл, а двоє схопили мене і посадили на жар сідницями. Я знепритомніла, мене полили водою і далі питали про те саме.




Коли я і надалі нічого не говорила, один з них запропонував поса­дити мене на кухонну плиту, під якою горів вогонь. Я почала го­лосно кричати. Знову мене схопили двоє і хотіли посадити на пли­ту, але Господь Бог послав допомогу. Якийсь солдат прибіг з подвір'я, вирвав мене з їхніх рук і сказав: «Ви підете під суд за те, що робите, адже це ще дитина!» Наказали мені одягатись і забра­ли з собою. Тяжко мені було йти через село. Всюди чула плач на­ших людей, яких побило військо. Плакали дорослі й діти.

Мене привели у Жерницю Нижню до штабу, який розміщував­ся в одного з господарів. Тут знову мене питали про брата, про кри­ївки, про знайомих в УПА, про людей, які могли щось знати про УПА. Мовчала, тому мене штовхали прикладами. Нарешті зро­зуміли, що у мене висока температура. Наказали господареві при­нести соломи і кинули мене на цю солому. І так я лежала.

Уранці військо пішло на чергові облави. Я залишилась під опікою солдата, який врятував мене від спечення. Наказав мені лягти на ліжко господаря і прикрив периною. У гарячці я щось кричала і коли якось у просвіті свідомості подивилась на свого сторожа, то побачила сльози на його очах. Відчула, що він співчу­ває мені, бачила тоді у ньому приятеля. Втішав, що буду жити, бо кістки не поламані, і потребую тільки лікування. Сказав, що зна­ється на цьому, бо є лікарем. І ще мені сказав, що військо мене за­лишить, а я повинна дістатись до шпиталю, а на тих, хто мене кату­вав, подати у суд. Це — 18-й полк із Поража.

Після повернення війська на квартиру один з військових по­чав кричати: «Що ця бандерівка робить у ліжку?» Але мій опікун відповів, щоб мене не чіпали, а віддали батькам, бо я у тяжкому стані. (...) Наступного дня військо пішло. Забрали господаря з кіньми. Мене поклали на сани і також забрали, зі мною їхав лікар. А в помешканні повибивали шибки і знищили все, що тіль­ки можна було.

Військо привело багатьох наших арештованих людей до Лесь- ка. Біля Леська бачила, як військо знущалося з нашого стрільця, що був цілком оголений. Говорили, це — бандерівець. Приїхали до Леська, і мене завели до комісаріату УБ. Тут продовжували допи­тувати, а я продовжувала мовчати. Мене посадили у камеру, а нас­тупного дня повезли до Поража і вкинули у мокрий підвал. Тут нас




сиділо четверо: два чоловіки, я і дівчина, яка була обпечена більше від мене. Нас тримали дві доби, допитували, з'ясовуючи те саме. Після допитів чоловіків приносили під двері, відчиняли їх і вкида­ли всередину. Чоловіки дуже стогнали, скаржились на біль у реб­рах, очевидно, мали поламані кості.

На третій день мене і дівчину завезли до прокурора у Саноку для продовження допитів. Після коротких запитувань про те саме прокурор силою викинув нас у коридор, бо ми не могли стояти на ногах, і назвав «смердючою сволотою». Потім нас посадили на причіп з джутовими мішками і повезли до Леська. Тут нас не прийняли, пояснюючи: «Хто їх побив, той нехай і лікує», і нас, навіть не знявши з причепа, знову повезли до Санока. По дорозі автомобіль з причепом застряг у кучугурах снігу. Нас залишили. Через якийсь час приїхало військо, відкопало нас і відвезло... до Леська, до військової палати хворих. Нас поклали на підлозі, на солом'яні матраци. Наступного дня приїхав контроль з Жешова у військових мундирах і білих кітелях. Спитали санітарів, хто ми. «Це бандерівки», — сказав один з них. «Неможливо, такі шмаркач­ки?» — здивувався хтось із комісії і нахилився, щоб побачити ра­ни. Підняв сорочку, а з нею відірвалась обпалена шкіра. «Ви, діти, спокутуєте за весь народ!» — сказав. Наказав санітарам навести порядок, бо тут і воші лазили, й інші паразити. Після контролю нас поклали на ліжка, дали чисту постіль, пов'язки нам робили два ра­зи на день. Нас виписали у кінці квітня, коли ми були майже здо­рові. Вдома я застала голі стіни — військо все пограбувало. Поча­лося виселення на захід.

Під час перебування у шпиталі ми часто дивились у вікно й ба­чили, як «убеки» вели наших хлопців до туалетів на подвір'ї. Не­забаром лунали постріли, і охоронці поверталися самі. Так розстрілювали наших українців.

Кошалін, 16 квітня 1992 року.

Archiwum Ukraińskie, Warszawa. — Sygn. 200/UPA.


Документ 76

ПРОЩАННЯ З ВИСЕЛЕНЦЯМИ

Таємно

До Секретаря Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України тов. Коротченка у Києві

(...) АК і ОУН розгорнули терор у всіх повітах, з яких ева­куюється українське населення. Вбивають і грабують, особливо у Грубешівському повіті. У лютому 1945 року зафіксовано тут по­над 20 випадків масових пограбувань. Пограбовано приблизно 250 господарств. Викрадено 219 коней, 111 корів і 112 свиней, до­машній інвентар і харчі. Ось приклади:

Уночі з 7 на 8 лютого 1945 року в селі Убродовиці (Грубешівсь- кий повіт) були пограбовані: Вознюк Йосиф, Улейда Йосиф, Заєць Варфоломій, Рудь Григорій, Рудь Федора, Рудь Володими­ра, Мовчан Анна і Федорчук Анна. Забрано 7 коней, 8 корів, 6 сви­ней, багато домашнього інвентарю та харчі.

Уночі на 8 лютого 1945 року в Новосілках (Грубешівський повіт) банда з 10 осіб, озброєна автоматами і гранатами, пограбу­вала господарства: Бурди Михайла, Косинка Семена, Бурди Пет­ра, Гакаєвича Антона, Семенчука Івана, Семчука Олександра, Семчук Степаниди, Мартисюка Якима, Мартисюка Михайла і Степанюка Антона. Забрано 9 коней, 3 корови, 12 свиней, багато харчів і одягу.

Тієї самої ночі в селі Маракіно (Томашівського повіту) банда з 10 осіб, озброєна карабінами і РКМ, пограбувала таких господарів: Смілого Бартеля, Панчина Петра, Рижко Тетяну, Наворочинного Петра. Забрали 3 коней з возами і упряжжю, багато харчів і одягу.

Уночі на 8 лютого 1945 року в Лежайську (Ярославський повіт) бандити вбили вчительку Марію Гельчинську, яка погодилась на евакуацію. Тієї самої ночі у селі Старе (Ярославського повіту) вби­то ініціаторів виїзду в Україну Володимира Ванчака і Йосифа Ма- щенка. У цей самий час і з того самого села пограбовано 11 господа­




рів, які погодились на виїзд в Україну. Серед них були: Бак Іван, Ко­гут Антон, Ванчик Теодор, Ванчик Юзефа, Федорович Юзефа. У них забрали коней, худобу, свиней, птицю і домашній інвентар.

9 лютого цього року банда з 25 осіб у польських і радянських мундирах напала на Яворник Руський (Перемишльський повіт) і забрала 10 коней, 15 корів, 10 свиней, багато птиці, одяг і харчі. Населення зазнало знущань.

Уночі на 12 лютого ц. р. банда, у якій було приблизне 15 осіб, озброєних автоматами і гранатами, напала на село Іскаї ь (гміна Дубецко Перемишльського повіту). Людей, які погодились на ева­куацію, зігнали до одного будинку. Вбито 12 осіб, у тому числі ді­ти й жінки. Дітям ламали пальці, розбивали прикладами голови. Банда пограбувала багато одягу і харчів.

Уночі на 15 лютого ц. р. в селі Підгорці (Грубешівський повіт) банда, у якій налічувалося приблизно 15 осіб, напала на обоз ук­раїнців, які евакуйовувались, і забрала 6 возів з майном. Пересе­ленців побили. Пострілом з автомата вбили Миколу Стасюка.

Уночі на 20 лютого 1945 року в селі Теребень (Грубешівський повіт) банда майже з 40 осіб роззброїла 20 солдатів з військової частини 83542, які охороняли населення, що евакуйовувалось, а потім пограбувала 25 господарств, які готувалися до переселен­ня. Банда завантажила пограбоване майно на 20 возів і від'їхала, забираючи з собою солдатів ВП. Пізніше бандити віддали їм зброю і звільнили. З ініціативи уповноваженого Грубешівського району місцеві органи юстиції затримали 16 бандитів. Серед них був солдат з військової частини 83542 — Вятр.

22 лютого ц. р. о 22 годині банда, в якій було приблизно 20 осіб, напала на село Кісініце (Перемишльський повії). Вбили Миколу Кочмара, сина Івана (54 роки), який зробив подання на виїзд, тяж­ко побили його дочку, пограбували м!айно. Вбили 60-річну меш­канку того ж села — Кочмар. Пограбували кілька господарств. Виїжджаючи, бандити заявили: «Якщо вас колись пустимо в Ук­раїну, то тільки голими».

Є відомості, що, крім банд АК, у пограбуваннях беруть участь поляки, переселені з західних воєводств України. Вони розгляда­ють це як помсту за грабунки і знущання українських націо­налістів.




Трапляються також випадки вбивств і замахів на наших працівників, серед яких — солдати Червоної Армії. Наприклад:

5. лютого 1945 року в селі Красне (Влодавський повіт) невідо­ма банда викрала гмінного військового коменданта — лейтенанта Лєдньова, 2 міліціонерів, солдата комендатури і мешканця того ж села Володимира Маркова — візника військового коменданта.
   
6. лютого 1945 року у гміні Майдан Сопотський (Томашівсько­го повіту) вбито військового коменданта гміни — гвардії капітана Данилова і двох солдатів з комендатури.
   

8 лютого 1945 року на дорозі Любича Крулевська — Майдан Сопотський (Томашівський повіт) вбито старшого лейтенанта Петрова і водія автомобіля, які проїжджали цією дорогою. Банда забрала автомобіль і втекла.

16 лютого 1945 року о 21.00 годині у селі Прухник (Ярославсь­кого повіту) до громадянина Промотовича увійшла банда АК приблизно з ЗО осіб, побила господаря і нашого працівника Цим- бала (тут мешкали наші працівники — Цимбал і Семенюк, які го­тували документи на евакуацію), пограбувала харчі та одяг госпо­даря і наших працівників, спалила підготовлені до евакуації доку­менти 130 господарств, після чого втекла.

26 лютого 1945 року в селі Зиндранова (Саноцький повіт) бан­да приблизно з 15 осіб напала на нашого референта у справах ева­куації Півня і польського референта Бойка. Побила Бойка, а Півня роззброїла.

Подібні випадки зафіксовано також в інших повітах. (...)

А ось результати бандитської діяльності за станом на

1.03.1945 р.:

Спалено українських господарств — 23

Пограбовано українських господарств — 364

Забрано: 339 коней, 184 корови, 215 свиней

Вбито українців — 52

Поранених і тяжко потерпілих — 89
Убитих і поранених солдатів і офіцерів Червоної Армії — 65

Нападів на наших працівників — 20

У тому числі: вбитих — 1

пропалих безвісти — 1

поранених — 2




Незважаючи на такі явні прояви бандитизму, місцеві органи не борються з бандами. Українське населення не приходить до влади зі скаргами на цей бандитизм, бо знає, що ніхто на це не прореаіує. (...)

Заступник Головного уповноваженого Уряду УРСР у справах евакуації (—) Кальненко

Люблін, 5 березня 1945 р.

Archiwum Ь. KCKP(b)U. - F. № 1. - Ор. № 23. - Spr. № 1470. - Ark. 13-22.

Документ 77

ВТРУЧАННЯ ЧУЖОЇ ДЕРЖАВИ

До Прем'єра і Міністра закордонних справ

Польської Республіки

Пана Едварда Болеслава Осубки-Моравського м. Варшава

Пане Прем'єре!

Маю честь звернутися до пана з такою справою: У процесі реалізації договору, підписаного 9 вересня 1944 ро­ку в Любліні Польським Комітетом Національного Визволення і Українським Урядом про переселення польського і українського населення, відповідно, з західних воєводств УРСР до Польської Республіки і також з Польської Республіки до Української РСР, озброєні банди з колишніх частин АК (Армії Крайової) здійснили численні напади на уповноважених Українського Уряду, а ук­раїнців, які переселяються, ці банди систематично тероризують.

Таким чином, за період евакуації — від жовтня 1944 року до 26 лютого 1945 року — спалено 23 і пограбовано 364 господарства українців, які переселяються, викрадено 339 коней і 184 корови, вбито 52 особи, поранено 89 осіб, вбито 55 офіцерів і солдатів Чер­воної Армії, які охороняли евакуйованих, здійснено 20 замахів на




працівників районних переселенських комітетів, при цьому 1 ре­ферент убитий, 1 загинув безвісти і 3 було поранено.

Терористичні напади на переселенців і уповноважених Уряду УРСР особливо посилились після відходу частин Червоної Армії на захід. Ось деякі факти: [далі наводиться інформація про напа­ди, описана у документах 75 і 46, яка тут буде пропущена].

7 березня 1945 року в селі Лубки (Бжозівського повіту) банда АК приблизно із 150 осіб повністю пограбувала українське насе­лення. Під час грабунків 7 осіб убито і 7 поранено. Пограбоване майно банда вивезла на 250—300 возах. Усе українське населення розбіглося по навколишніх селах. Того самого дня на дорозі між селом Телятин (Грубешівського повіту) і станцією Холм бандити у мундирах Війська Польського пограбували транспорт евакуйо­ваних з Телятина українців, забравши 5 корів і 6 возів з майном, 7 осіб захопили до лісу.

О 4 годині ранку 7 березня 1945 року озброєні бандити напали у селі Біща (Білгорайського повіту) на працівників Білгорайсько- го переселенського комітету. Референт районного уповноваженого Р. Л. Миронюк був поранений у ліву руку.

Напади на переселенців і уповноважених, здійснені 7 березня 1945 року одночасно у трьох повітах (Бжозівському, Грубешівсь- кому і Білгорайському), свідчать про існування єдиного центру керівництва бандами Армії Крайової. З метою їх ліквідації по­винні бути виділені військові частини, бо охорона груп пересе­ленців і апарату, який здійснює переселення, незадовільна.

Звертаючи Вашу увагу, Пане Прем'єре, на вищенаведені фак­ти, прошу Пана вжити більш рішучих заходів для боротьби з грабіжниками і бандитами, що ведуть злочинну діяльність у повітах, з яких, згідно з договором, здійснюється переселення ук­раїнського населення.

Прошу прийняти, Пане Прем'єре, вирази моєї найглибшої по­ваги до Пана.

Головний уповноважений Уряду УРСР у справах евакуації українського населення (—) М. Підгорний

18.111.1945 р.

Archiwum b. КС KP(b)U. — F.1.— Op. 23. - Spr. 1465. - Ark. 36-39.