Автор у хронологічній послідовності зібрав І упорядкував документи про події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний у винищенні українського населення. Наведено історію цього регіону

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 19 20 21 22 23 24 25 26 ... 34

Документ 54

ПЕРЕМИШЛЬСЬКЕ ВОСЕНИ 1946

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЗВІТ [УПА] за листопад 1946 р.

За звітний період на території Перемишльського повіту відновлено переселенську акцію. Уже в останні дні жовтня старости повітів Перемишль, Бжозів, Санок і Леско видали відозви до українського населення у своїх повітах, у яких інформують, що у відповідь на численні вимоги уряд вирішив продовжити період виселення до СРСР. У відозві запевнюється, що переселенці отримають від влади таку кількість фур, яка буде потрібна для перевезення на залізничну станцію, а також збройну охорону ВП від можливих «нападів банд».

Підготовка до переселенської акції охопила всю територію, про яку йдеться у звіті. Війти гмін отримали від повітових старост інструкції щодо цієї справи і передали доручення старостам окремих українських сіл.

На території зчинився великий переполох. Населення почало шукати способів, щоб уникнути виселення. Але виселення було обмежене тільки двома центрами Перемишльського повіту.

Ми виявили, що українці з найбільш знищених польськими бандами і військом осередків насправді намагались отримати в польських установах дозвіл на виїзд. Вони робили це таємно від нас, бо знали наше негативне ставлення щодо акції переселення. Головною причиною таких дій населення був також факт, що банди найчастіше нападали на села, які готувалися до виїзду.

У результаті переселенської акції в листопаді частина українців залишила такі села: Нижня Ямна, Яблуниця, Нетребка і Рибне. Всього виселено 124 родини — приблизно 500 осіб. Села Ляхава і Лещата, також частково виселені, повернулися з останнього пункту в Перемишлі, відмовившись підписувати посвідчення про добровільне переселення.

Перебіг переселенської акції в окремих українських селах був детально описаний у часописі «Вісті з терену». Однак варто дода

ти, що частина населення насправді просила польську владу про виїзд до СРСР. Стоячи перед примарою голодної зими, позбавлені даху над головою, з купою дітей на голові, вони не бачили іншого виходу з ситуації. І, незважаючи на це, акція переселення не мала добровільного характеру. Підрозділи ВП, призначені для проведення акції виселення, чинили жорстокість щодо населення. Солдати грабували селян, які через виїзд повитягали зі схованок усі коштовності. Тих, хто не хотів виїжджати, силою вкидали на фури, надані поляками з-за Сяну. Але, попри обіцянки, цих фур було замало — на одну підводу припадало три і більше родин. Тому навіть дуже зубожіле населення не могло умістити на возах найне- обхідніші речі. Перевізники-поляки, які повинні були перевозити переселенців на залізничну станцію, грабували на місці, а проїжджаючи через інші села, скидали кращі речі знайомим польським селянам «на зберігання». Побачивши такий спосіб переселення, багато українців, які раніше наважились на виїзд, втікали із сіл, щоб уникнути грабунків, биття і знущання конвоїрів, що «охороняли».

Безпосередньо перед самою переселенською акцією ми провели з населенням кожного села просвітницькі бесіди. Збройного опору не організовували, бо виселення було завершене дуже швидко.

На заміну військових гарнізонів у деяких місцевостях і відповідних територіальних пунктах Перемишльського повіту з'явилися того місяця, про який ми говоримо, загони КБВ (Корпус внутрішньої безпеки). Ці загони значно відрізняються від військових загонів, мають краще озброєння (більше кулеметів і автоматичної зброї), краще обмундирування (легкі короткі кожушки замість військових плащів), добрі мундири і взуття. КБВ складається переважно з добровольців, прихильників польського комуністичного руху. Вони вишколені дуже добре, за зразком більшовицьких внутрішніх військ НКВД, головним чином до боротьби з партизанами і підпіллям. У тактиці дуже розважні і надзвичайно рухливі. У плануванні теренових завдань кращі від війська. На місцевості застосовують головним чином засади і нічні напади. За звітний період ми вже зазнали перших втрат від КБВ (див. «Вісті з терену»). До населення КБВ ставиться не краще, ніж

військо, а навіть гірше. У кожному українці, навіть у кожному поляку, вбачають ворога польського уряду і симпатика чи навіть співпрацівника бандерівців. Часто б'ють селян, які не хочуть розповідати про наші пересування на місцевості.

КБВ розмістився і робить напади у звітному періоді тільки двома групами силою в батальйон, обмежившись східною частиною Перемишльського повіту. В інших пунктах опору залишались частини ВП. Сильніший натиск супротивника був тільки там, де оперував КБВ, на решті місцевості нападали менше, хоча і там не було спокою. В околицях Бірчі, Бжозова, Санока і Леска військо було видно рідше, ніж у попередні місяці, але постійно перебувало на місцевості, хоча й меншими групами і переважно вдень.

З бойових акцій наших підрозділів за звітний період треба згадати раніше розроблений і вдалий напад на містечко Динів над Сяном. Метою акції було захоплення ліків з аптеки у Динові та необхідних товарів з кооперативу, головним чином мануфактури. Швидке проведення акції було необхідним з огляду на брак медикаментів і перев'язувальних матеріалів у відділах і санітарних пунктах через захоплення ворогом кількох складів з медикаментами.

Акція була добре підготовлена і зразково проведена. Аптеку забрали майже всю. Взяли також трохи мануфактури з кооперативу. Розбили ще кілька приватних магазинів, з яких забрали тільки необхідні нам речі. За них ми залишили розписки, а решту товару не чіпали. Вартість захоплених ліків становила приблизно 2 мільйони злотих. Крім цього, захоплено ще трохи зброї від роззброєних і вбитих міліціонерів та членів ОРМО. Наша акція мала цілком позитивний відгук серед польського населення Дино- ва й околиць.

Кількома днями пізніше у район Бірчі і Бжозова приїхали автомобілями з-за Сяну (напевно, з боку Риманова) три батальйони ВП, і почалися масштабні облави у лісах і селах. Шукали ліки і частини, які брали участь в акції на Динів. Після кількох днів акції віднайшли закопану бочку, у якій була частина динівських ліків і фармацевтична бібліотека. Частину ліків забрали, а частину порозкидали поблизу місця, де були закопані. Потім ці частини ВП рушили через ліси і села у напрямку Санока. Крім знайдення бочки з медикаментами, вони не вчинили більшої шкоди в цій місцевості.

Заслуговує на увагу також факт, який мав місце за звітний період, тобто 28.10 і 6.11 ц. р. Спеціальна військова група приїжджала для зйомок фільму про бої Війська Польського з партизанами та нібито грабунки і саботаж повстанців. Привезли обдертих в'язнів, яким наказали грати роль повстанців, інсценізували не дуже смішні комедії та інші потрібні їм сцени. Зганяли населення, палили пусті хати і це все фотографували.

Користуючись присутністю ВП, поновили «діяльність» польські бандитські елементи з-за Сяну в українських селах Над- сяння. Під час нічних нападів убили кількох цивільних і забрали кілька останніх одиниць худоби. Боротьба з ними дуже важка, бо невідомо, звідки, куди і коли прийдуть. Пограбувавши все, що потрапить під руку, вбивши кожного, хто стане на дорозі, бандити відразу втікають, навантажені трофеями, за Сян. (...)

У звітному періоді значно активізував свою діяльність ВОП. Попередньо вони охороняли тільки свої застави і найближчі околиці, тепер роблять засідки і нічні напади на селі, шукаючи бандерівців. До Войткової прибула 75-особова команда з Волковиї. Фурмани, які їх привезли, застерігали, що на попередньому місці постою їх дуже відчуло населення. (...)

Наше населення, матеріально знищене безперервним грабунком з боку війська і бандитів, ще має запас хліба і не передбачає голоду навіть на час перед жнивами, якщо тільки ворог не посилить пограбування.

Р-н

Місце постою, 15.XII. 1946 р.

Archiwum Państwowe Rzeszów, zespół WUSW. — Sygn. 180. — K. 104—105.

Документ 55 НАДСЯННЯ ЗВИНУВАЧУЄ!

Серед кічькох грубих книжок, які подають історію окремих регіонів Закерзоння, вирізняється багатством матеріалу і

солідним опрацюванням 800-сторінковий том, виданий у 1986 році Науковим Товариством ім.Шевченка у Сполучених Штатах, під назвою: «Ярославщина і Засяння 1031—1947. Історично-мемуарний збірник». Подаємо з цього тому огляд дрібних подій в окремих селах, зазначаючи сторінку книжки, а детальнішим описам надаємо форму окремих документів.

Передмова, с. XIV. Ця книжка відображує історичні рани українського автохтона Ярославщини і Надсяння, які ще нині так нам дуже болять. (...)

Багатовікова присутність польських можновладців на західних окраїнах українських етнічних земель і їхні методи дискримінації і денаціоналізації формували історичне минуле цих земель і остаточно визначили їхню нинішню долю.

Традиційна загарбницька політика давньої післяверсальської і нинішньої «народної» Польщі постійно намагалась відсунути українців із заходу далеко на схід. У цій діяльності постійно застосовувалися жорстокі, нищівні методи, а наші оборонні акції називали «бандитизмом».

Нищення церкви на Холмщині, а пізніше на Надсянні й Лемківщині засвідчує незмінність польської політики стосовно українців. Про масові вбивства українського населення в усьому Надсянні, й у тому числі священиків у 1945—1947 роках, польські чинники мовчать до нинішнього дня.

Протягом останніх десятиліть польська публіцистика і польські наукові кола засипали книжковий ринок багатьма псевдонауковими працями, намагаючись не тільки довести польськість українських західних земель, але й обвішати нас образливими назвами. (...)

У Ярославі й околицях влада «народної» Польщі дозволила собі страшні злочини. Але досі не було можливості для висвітлення цих убивчих польсько-більшовицьких вчинків. Віримо, що нинішній збірник Регіонального об'єднання Ярославщини і околиць Надсяння хоча б частково заповнить цю прогалину (...)

АНДРІЙ, український єпископ в Аргентині, с. XVII. Після страшної бурі Другої світової війни настала велика політична і церковна зміна. Більшість українського населення Ярославщини було

вивезено в Радянську Україну або у північно-західну Польщу. Залишилося місто Ярослав зі своїм славним українським іменем. Залишилась такою самою, як була, срібна стежка Сяну. Залишилися села, але змінились люди. Майже ніхто з них не говорить українською, нема вже у церкві богослужіння в українському обряді галицької Русі-України, не чути українських народних пісень. (...)

Не знаємо, чи завтра землі Надсяння і Ярославщини будуть включені у кордони української держави. Може так статися, бо у Бога все можливе. Але ми переконані, що вони завжди будуть територіями української Київсько-Галицької Церкви...

Біла Жешівського повіту, с. 229. У 1945 році, вже після відходу радянських військ, місцева «соціалістична» влада, що складалася із шумовиння, підбурювана поляками зі сходу, повбивала всіх чоловіків-українців, яких змогла схопити протягом однієї ночі. Тіла вбитих були зв'язані колючим дротом, побиті, мали поламані кістки, повиколювані очі. Це нібито була відповідь за вигадані вбивства поляків зі Східної Галичини.

Старе Място Лежайського повіту с. 231. До 30-х років не було ворожості між українцями і поляками. Пізніше, одночасно з розвитком національної свідомості українців, почалося відокремлення. (...). Після встановлення комуністичної системи поляки систематично вбивали українців. Недобитки, яким вдалось утекти до Дембна, були під охороною Української Самооборони, яка не допустила масових вбивств. За таких обставин українська делегація звернулася по допомогу до радянських військових чинників у Ярославі. Вони прислали вантажні автомобілі, які вивезли населення в Україну, в околиці Городенки і Тернополя.

Седлянка Лежайського повіту, с. 233, 235. Священик Михайло Гайдук загинув за православну віру і свій народ у Великіень 194 і року. вбитий польськими «християнами». (...) Іван Череб, командир спортивного товариства «Луг», вбитий польською боївкою в 1944 році.

Кжешовіне Пшеворського повіту, с. 239. У березні 1944 року польська банда вбила священика Іллю Федевича, який ішов на богослужіння до Каньчуги. Вбито також кілька більш свідомих мешканців села. Трагічною смертю загинув і пробощ Міротина свяще-

ник Тадей Камінський разом з братом Михайлом у своїх рідних Кжешовіцах.

Тарнавка Пшеворського повіту, с. 253. Миколу Шафрана, псаломщика, польська банда забрала у 1944 році. Підрізали йому язик і наказали співати «Ще не вмерла Україна», а потім розстріляли. Темної ночі вони стріляли у голову церковного комітету Захара Піхуру, але не влучили. Він упав на землю і вдавав мертвого. І так врятувався. Ці бандити розстріляли також інших свідомих українців: лісничого Мандрика, Петра Блащака, Івана Кольча, Петра Куцибалу, Теодозія Лемика, Клима Хруща, Дмитра Глухого.

Українці, які залишилися живими, мусили у жовтні 1944 року залишити батьківщину, а мішані сім'ї, які залишились на селі, були пізніше розстріляні польськими бандами.

Гадлє Шклярське Пшеворського повіту, с. 254. За акцію просвітництва польські банди вбили весною 1944 року Володимира Кондзьолку, який приїхав зі Львова додому на канікули. Вони вбили також Андрія Соляра і Крауса зі Шкляр. (...) До СРСР виселено 19 родин. На Повернені землі вивезено лише дві сім'ї, які скоро повернулись і разом з іншими мішаними родинами полонізувалися. Церкву поляки перетворили на костел.

Ярослав, с. 314. Вже під час відступу німців дуже посилилася терористична діяльність поляків. У варварський спосіб тоді було вбито у Ярославі доктора Івана Борима, багаторічного лікаря, який допомагав усім без винятку. Вбивця прийшов як пацієнт і застрелив лікаря у кабінеті. У Ярославі тоді вбито багато українців, у родині Вербенців зарубали матір і дочку. У сусідньому Лежайську вбито всі українські родини, у Пшеворську загинув представник УДК.

Терор поширився на села. Вбивали священиків, селян, поодинці й цілими родинами. У Кжешовицях вбито священика І.Фе- девича, у Волі Розвінецькій — старосту Івана Мельничука, у Рож- нятові — Івана Гранду і багато інших.

Висоцько Радимнівського повіту, с. 394. 1945 рік був трагічним не тільки для населення Висоцька, але й для всього округу. Почалися безперервні напади польських банд, які безжально стріляли у беззахисних людей. Довкола палали села, а сільськими дорогами мандрував людський розпач.

Перше виселення відбулося весною 1946 року. Військо Польське і більшовицькі виселенські комісії «визволяли» тоді селян від усього, що вони напрацювали протягом усього життя. НКВД арештувало колишнього війта Івана Мадая, вивезли його до Львова і там убили. Польська поліція постійно навідувалась у село й заарештовувала невинних людей. З Дмитра Конюха знущались так, що він майже втратив розум. Після першого виселення заховалося ще трохи українців з надією, що вдасться залишитись у селі. У травні 1947 року відбулось чергове виселення, і Військо Польське вивезло рештки українців на Повернені землі. Вже весною 1948 року з-за Сяну наїхали орди поляків і зайняли село. З церкви зробили костел, усунули іконостас. Українське Висоцько перестало існувати.

Глудно Бжозівського повіту, с. 397. Від 1943 року на Надсяння прийшов поганий час. Німецькі невдачі на військових фронтах активізували діяльність польського підпілля. Замість того, щоб спрямувати всі сили на боротьбу з німецьким окупантом, польські партизани почали нищити український актив. Жертвами цієї нічим не обґрунтованої звірячої ненависті стали відомі громадські й релігійні діячі. Зла доля не оминула і священика Михайла Гайдука.

У середині липня 1943 року священик Михайло Гайдук повертався до Глудна після відправлення богослужіння у Динові. (...) Коли підвода їхала по шосе вздовж Сяну, з лісу виїхав велосипедист, певний час їхав за возом, потім збільшив швидкість і двічі вистрелив у священика. Постріли були смертельними. Вбивця зник у лісі.

Так загинув провідний у регіоні громадський діяч, керівник драматичного колективу, хору, кооперативного руху, прекрасний оратор і творець патріотичних промов.

Добча Ярославського повіту, с. 398. До 1944 року все було добре. Після повернення німців зі сходу поляки показали свою «культуру» і «християнську віру». Вони почали нападати із сусідніх сіл на наші і вбивали людей на полях навіть серед білого дня. На подвір'ї Станька тільки в одній могилі поховали 18 осіб. Богдан Дубляниця був убитий у школі. (...) Тепер у селі нема жодного українця, всіх вигнали і виселили з рідної землі.

Ярослав Зубаль: Домбрівка Ниского повіту, с. 408. Відразу після приходу німців рік чи два було спокійно. Українці почували себе вільно, ніхто їх не переслідував за релігійну чи культурну діяльність. (...) Наші надії на визволення від польського і московського ярма швидко розтанули, коли почала показувати своє обличчя гітлерівська грабіжницька і жорстока політика, у першу чергу стосовно поляків, а пізніше і стосовно українців. Спочатку українці щиро співчували полякам, особливо тим, хто не ставився шовіністично до українців. Одначе поляки швидко зіпсували ці настрої. Виникли польські підпільні боївки, які взяли на приціл не гітлерівських гнобителів, а Богу Духа винних і беззбройних українців, вбиваючи кожного, хто потрапив під руку.

Першими жертвами стали вчителі з сусідньої Курини — Пиріг і його дружина Наталка. їх страшенно катували перед смертю. Дитину, щоправда, залишили і навіть доручили няні, щоб «цю українську дитину» виховувала. Вбивства так швидко поширились, що наші люди почали втікати у безпечніші місця. Священик П., попереджений про появу боївки, врятувався втечею через вікно. Мене нещастя оминуло двічі. Перший раз це було перед приходом німців 12 вересня 1939 року. Разом із сім'єю та іншими людьми, які втікали від бомбардування, протягом трьох днів і ночей сидів у лісах, а в цей час боївкарі сплюндрували все моє помешкання, перевертаючи все догори ногами у пошуках «зрадників». Другий раз — у 1941 році, коли німці вчасно мене виселили, бо територія переходила під контроль війська. У жовтні 1941 року я виїхав з родиною на схід і отримав посаду старшого лісника у Рогатині, тут почувався безпечно в оточенні свояків. І потім ще довго зі страхом згадував нещасну долю наших людей, які залишились на ласку шовіністичного польського шумовиння.

Яків Козел: Домбровипя Лежайського повіту с. 413. У 1944— 1945 роках на Домбровицю почали нападати польські банди, їхніми жертвами стали 25 українців. Однією з банд командував поляк з Домбровиці — Ян Тот-Мева. Після війни він потрапив до в'язниці і там загинув.

Яків Козел: Рулка Ярославського повіту с. 545. З приходом більшовиків улітку 1944 року польські банди почали арештовувати найбільш свідомих українських селян. До Перемишля забрали

Миколу Федірка, звідки він вже ніколи не повернувся. Тут бушувала польська банда «Мева» під командуванням Яна Тота з Домб- ровиці, а до неї належали Франек Новак (псевдонім Дроп) з Руд- ки, Стах Косовський та інші. Ця банда вбила багато людей. Улітку 1945 року польська банда нападала на людей, які поверталися з примусових робіт у Німеччині, при переході через Сян, грабувала і вбивала цих людей, а тіла вкидала до річки. Кількість жертв уже ніколи не вдасться встановити. (...)

Банда «Мева» вбила: родину Щурів — Олексу Щура, дружину Анну і шестеро дітей; родину Романа Охаба — дружину Катерину і четверо дітей, врятувалась одна дочка, яка спала тоді у сіні на горищі; родину Миколи Бохнака (7 осіб), включно зі старою бабусею; братів Андрія й Івана Дейнеків; Еву Шегду, тіло вкинули у річку; Теодора Козла з Цеплиць. Один бандит з Піскоровиць убив у Рудці двох братів Молодіїв — Дмитра у стайні і Михайла на складі дерева. Це неповний список невинних жертв, бо їх було набагато більше.

Яким К. Босняк: Слобода Ярославського повіту, с. 554. Оскільки за Слободою були вже польські села, то у 1943—1945 роки польські банди часто нападали на село, грабували і вбивали наших людей. Вбито понад 40 осіб. Окремі прізвища мені вдалось записати, а саме: Пашковський Сильвестр, Сікора, Дубляниця Михайло, Шарило Михайло, Дуда Петро, Вигінний Степан, Медик Онишко, Цюпик Гриць, Чорнейко Іван, Митько Іван (з Подлоги), Гись Іван (з Малої Слободи), Яриш Іван, Білинський Володимир (вчитель).

Майдан Сенявський (ПавловаУ с. 555. Перед виселенням села польська банда вбила старосту Жика, усе село виселено на Західну Україну. У Майдані в 1944 році польські бандити вбили Михайла Куперваса з сином, Олексу Ксенця, а в 1945 році — Михайла Шам- рила і Стефана Вигідного.

Василь Глова: Собепин (Собятин) Ярославського повіту, с. 558. У 1946—1947 роках треба було захищатись від нападів польських злочинних банд Желіняка з Шевська і Грабовського з Піводи, які в Сурохові, Собятині і Конячеві мордували наших селян, молодих хлопців і дівчат. Загинули: Михайло Логос, Павло й Іван Шведи, І.Тиховолос, Кунь, Володимир Борсук, Мірко Дзюба, О.Осьмак,

Петро Кондра, Софія Кухаренко з чоловіком, М.Горбач. Андрій Романець (лісничий у Храпах) вбитий Грабовським, якого впіймали у Собятині і вбили. Між іншим, банда Желіняка у Су- рохові вбила священика Плахту, його дружину і 11-річного сина Юрка.

Прикро писати про своє рідне село. Це рана, яка ятриться і дуже болить. Особливо коли згадую свою родину, земляків з мого села, тих свідомих українців, яких ворог порозкидав десь на просторах Тернопільщини, Збаражчини чи по колишніх німецьких територіях Кошалінського, Вроцлавського, Ельбльонга, Ольштина. У моєму рідному Собятині живуть мазури з Жешівщини, панують там на пограбованих землях наших дідів і прадідів.

У Сурохові церкву переробили на костел, місійний хрест і могили знищено, над дверима церкви висить напис «Королево Корони Польської, молись разом з нами», а з церкви чути «Боже щось Польське». Але настане час, коли власники цих земель вернуться до родинного Собятина і відберуть у польських приблуд землю своїх прадідів, на якій народились і виростали.

Документ 56

КРАКІВСЬКИЙ КОТЕЛ

Під кінець січня 1947 року перейшов на бік ворога, тобто до
польсько-більшовицького Управління громадської безпеки, ко-
лишній бойовик Служби безпеки (УПА) — Орел (справжнє
прізвище Cyc Роман, що народився і жив у селі Тисова Пере-
мишльського повіту). Згаданий Орел був покараний за недбалість
у зберіганні організаційних матеріалів, які потрапили до рук воро-
га у його криївці. Керівництво покарало його переведенням до
іншої місцевості й виправною працею. Тим часом за день до переве-
дення Орел перейшов на бік ворога, зголосившись до гарнізону
КБВ у Бірчі. Через кілька днів показав ворогові склад зі збіжжям і
криївку зі зброєю (кілька звичайних гвинтівок і один автомат). На
цьому його зрадництво завершилось, бо все, про що знав або міг

знати, було перенесене в інше місце. Залишились тільки люди, які жили легально, але Орел знав про їхній стосунок до Організації. Отже, почав наводити убивців на цих людей. Ми навчили жінок, що вони мають робити, коли цей Іуда прийде з убивцями, тому вони так взялися за нього, що він перестав водити непроханих гостей. Боявся, що УБП дізнається про нього все, що він хотів приховати, рятуючи власну шкуру. Пізніше КБВ використовувало Орла лише для лісових рейдів, які, однак, не давали очікуваних результатів.

У цей час пробощ із села Клоковиці Андрій Гоза мав намір виїхати до СІЛА. Залагодження різних формальностей (підтвердження громадянства СІЛА, паспорт і т. д.) тягнулось майже цілий рік. У квітні 1947 року священик Гоза отримав повідомлення з американського посольства, що його американське громадянство ще дійсне і до кінця квітня він повинен виїхати. Справа його виїзду була широковідомою. Знало про неї і УБП. До того часу до священика ставились як до громадянина СІЛА, який клопочеться про виїзд. Знали про це також і парафіяни, а ще додатково знали, що їхній священик від певного дня носитиме прізвище не Гоза, а Левчук (на таке прізвище священик Гоза виробляв паспорт).

За таких обставин 22 квітня 1947 року зрадник Орел привів до священика Гози УБП, напевно розказавши їм усе, що про нього знав.

Священик Гоза не був членом нашої організації, але як свяще- ник-українець, солідарний з українським визвольним рухом, виконував свої пастирські обов'язки, давав шлюб революційним парам, брав участь у похоронах полеглих у боях повстанців і вбитих бандитами з УБП і ВП цивільних українців. Одним словом, виконував свої обов'язки як кожний порядний священик-українець на землі, на якій народ не кориться загарбникам, але веде героїчну боротьбу. Про це все, як і всі інші люди, Орел знав. У такій ситуації УБП арештувало священика Гозу разом з його американськими документами на прізвище Левчук. Коли агенти УБП з'явилися зі зрадником Орлом у плебанії, священик Гоза тільки сказав до своєї служниці: «

Blog

Содержание