Методичний матеріал з курсу

Вид материала

Документы

Содержание Особливості організації лікувально-евакуаційного забезпечення населення в разі природних катастроф Основними завданнями медико-тактичної розвідки Організацію медичного забезпечення Перший етап медичної евакуації Другий етап медичної евакуації Особливості організації лікувально-евакуаційного забезпечення населення в разі техногенних катастроф. Рання фаза Середня (проміжна) фаза Пізня фаза Хімічні катастрофи. Перша фаза Друга фаза Третя фаза Дорожньо-транспортні пригоди. Аварії на шахтах. Особливості протікання патологічних процесів та надання медичної допомоги дітям

Подобный материал:

• Теофіпольський районний методичний кабінет лисогірська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, 413.23kb.
• Міністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства, 1693.26kb.
• Науково-методичний центр вищої освіти, 579.99kb.
• Навчально-методичний посібник (друге видання), 1764.23kb.
• Навчально-методичний комплекс для студентів 3-го курсу юридичного факультету та факультету, 901.41kb.
• В. М. Прасол Економіка технічної експлуатації будівель Конспект, 2293.09kb.
• Навчально-методичний комплекс з дисципліні "основи регіональної промисловості" для, 103.29kb.
• Підготовка учнів до вивчення геометрії на заняттях гуртка початкового технічного моделювання, 1057.41kb.
• Навчально-методичний комплекс з дисципліни адміністративна відповідальність для студентів, 451.86kb.
• Викладений матеріал містить рекомендації до виконання лабораторних робіт з курсу "Міжгалузевий, 319.4kb.

заняття 2


ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЛІКУВАЛЬНО-ЕВАКУАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАСЕЛЕННЯ В РАЗІ ПРИРОДНИХ КАТАСТРОФ

Досвід організації медичного забезпечення населення під час аварійно-рятувальних робіт свідчить, що через певні особливості ситуації, яка виникає внаслідок стихійного лиха, великого значення набуває медична розвідка. Як правило, вона здійснюється всіма медичними ланками (формуваннями, підрозділами).

Основними завданнями медико-тактичної розвідки є збір даних щодо кількості структури патології серед потерпілих, а також місць їх розміщення, умов пошуку, збору і винесення з осередку катастрофи, визначення стану шляхів просування медичних формувань, з'ясування наявності і стану медичних сил і засобів, які опинилися в зоні стихійного лиха, приміщень, придатних для розгортання етапів медичної евакуації, визначення шляхів евакуації потерпілих до лікувальних закладів.

Основою санітарно-епідеміологічної розвідки є збір даних щодо санітарно-гігієнічної й епідеміологічної обстановки в осередку катастрофи, що включає отримання відомостей про епідемічні осередки, якість води, повітря, продуктів харчування, санітарний стан території, комунальних та інших об'єктів життєзабезпечення населення, санітарно-епідеміологічний стан лікувально-профілактичних та інших закладів, що можуть впливати па здійснення санітарно-гігієнічних заходів, уточнення санітарно-епідеміологічної обстановки та ступеня небезпеки ураження.

Організацію медичного забезпечення в зоні стихійного лиха можна умовно поділити на три періоди :

п е р ш и й - період ізоляції, який триває з початку виникнення ситуації до початку організованого здійснення рятувальних та інших невідкладних робіт (0,5-6 год);

д р у г и й - період рятування, що триває з початку рятувальних робіт до закінчення остаточної евакуації потерпілих за межі вогнища стихійного лиха (від 6 год до кількох діб);

т р е т і й - період реабілітації, що триває з початку планового лікування та реабілітації потерпілих (постраждалих) до остаточного вилікування (від 1 до 90 діб).

У разі масових травматичних ушкоджень виникає невідповідність між кількістю потерпілих, що потребують медичної допомоги та кількістю медичних працівників, яких можна залучити до реалізації заходів другого періоду.

Перший етап медичної евакуації розгортається залежно від обставин. Наявність придат-них для розміщення будівель, відсутність вторинних чинників ураження (СДОР, радіоактивного забруднення, нелокалізованих осередків пожеж тощо) передбачає його розгортання безпосе-редньо в зоні стихійного лиха. В іншому разі етап розгортається на межі осередку ураження.

Другий етап медичної евакуації формується за рахунок лікувальних закладів, що входять до складу державної служби медицини катастроф, та за потреби перепрофільованих шляхом посилення спеціалізованих бригад постійної готовності інших лікувальних закладів адмініст-ративної території.

Організація медичної евакуації покладається на органи управління охорони здоров'я відповідного рівня із залученням засобів державної служби медицини катастроф територіаль-ного та за необхідністю державного рівня.

У першу чергу потребують медичної допомоги та евакуації діти, вагітні жінки, особи з неспиненою зовнішньою або внутрішньою кровотечею, у стані асфіксії, шоку із синдромом тривалого стиснення, з відкритим пораненням грудної або черевної порожнини, у несвідомому або конвульсивному стані, а також ті, що зазнають впливу вторинних факторів, які обтяжують ураження.

Як свідчить досвід організації робіт з ліквідації наслідків стихійних лих, успішне здійс-нення заходів щодо надання екстреної допомоги потерпілим в осередках катастроф обумовле-не, передусім, узгодженими діями особового складу медичних і аварійно - рятувальних форму-вань, які там працюють.

У разі виникнення перешкод для доставки медичних формувань у зону стихійного лиха автотранспортом через руйнування шляхів, мостів, утворення завалів, зон затоплення їх доцільно доставляти повітряним транспортом.

Важливим є вибір місця для розгортання і роботи медичних формувань у зоні стихійного лиха. Воно повинно відповідати таким вимогам:

- бути максимально наближене до осередку масових санітарних втрат;

- розташоване на незначний відстані від основних маршрутів евакуації населення;

- забезпечувати захист потерпілих та особового складу формувань від впливу негативних факторів навколишнього середовища та виключити його постійну передислокацію.

При землетрусах категорично забороняється розміщувати медичні формування і заклади в будівлях що лишалися неушкодженими через можливість їх руйнування під час повторних поштовхів. Треба широко використовувати намети або пневмокаркасні модулі. Усі місця розташування медичних формувань обов'язково позначаються покажчиками, а в темну пору доби освітлюються.

Під час проведення рятувальних робіт перша медична допомога здійснюється шляхом само- та взаємодопомоги, безпосередньо особовим складом рятувальників, а потім вже медич-ними працівниками бригад швидкої медичної допомоги. Якщо кількість потерпілих значна, визначаються місця їх збору. Розгортаються тимчасові медичні пункти. На ці пункти направ-ляється санітарний транспорт загального призначення. Звідти здійснюється евакуація потерпі-лих (після надання їм певного обсягу медичної допомоги) у медичні заклади для подальшого лікування.

Значне місце в структурі заходів медичного забезпечення потерпілих при землетрусах посідає профілактика і припинення масових психічних реакцій та надання психоневрологічної допомоги.

Статистичні дані свідчать, що в середньому в зоні землетрусу 52% потерпілих отримували першу медичну допомогу шляхом само- і взаємодопомоги, а в 35% випадків вона надавалася рятувальниками і медичними працівниками. Першу лікарську допомогу, без попередньої першої медичної, отримували близько 10% потерпілих.

Досвід роботи медичних формувань під час землетрусів доводить, що організація їх постачання медичним майном у достатній кількості необхідна вже з перших годин роботи. Тому при організації медичного забезпечення населення в сейсмонебезпечних зонах передбачається створення певного резерву медичного майна на базі лікувальних та аптечних закладів на спеціальних складах.

При повенях надання медичної допомоги організовується як на затопленій, так і на прилеглій території. Надання першої медичної допомоги в зоні затоплення здійснюється силами рятувальних груп. За певних обставин до складу таких груп бажано включати медичного працівника. Перша медична допомога надається потерпілим безпосередньо на плавзасобах і передбачає зігрівання, штучну вентиляцію легень, непрямий масаж серця, тимчасову іммобілізацію переломів, введення знеболюючих препаратів.

Для надання першої лікарської допомоги потерпілим поблизу зони затоплення розгор-таються разом з пунктами збору та сортування тимчасові медичні пункти. Надання цього виду допомоги, як правило, обмежується заходами, спрямованими на підтримку життєвих функцій організму: введення серцево-судинних препаратів, транквілізаторів, дихальних аналептиків, проведення кисневої терапії, транспортної іммобілізації тощо. Подальша евакуація здійс-нюється в стаціонари лікувальних закладів, які відповідно до плану виконують функції прий-мання і надання кваліфікованої (спеціалізованої) медичної допомоги потерпілим через повінь.

Окремо треба зазначити: поряд з травмами, переломами кінцівок більшість потерпілих у разі повеней належить до терапевтичного профілю. Найчастішим наслідком перебування лю-дей у воді, особливо в холодну пору року, є розвиток пневмоній. У свою чергу, гострий характер порушення життєвих функцій організму потребує негайного запровадження комплек-су необхідних заходів медичної допомоги.

Основним змістом роботи лікувальних закладів другого етапу медичної евакуації в зазначеній ситуації буде виведення потерпілих із стану, що загрожує життю. Це передбачає завчасну підготовку медичного персоналу з питань реанімації та протишокової терапії, розгортання реанімаційних відділень або перепрофілізацію ліжок за рахунок інших відділень, а також підсилення їх анестезіологами і спеціалістами з інтенсивної терапії. Можливе також підсилення лікувальних закладів за рахунок бригад спеціалізованої медичної допомоги відповідного профілю.

При пожежах, особливо на значних територіях, у населення виникають не лише термічні опіки та отруєння монооксидом вуглецю, а й морально-психологічні травми. Надання медичної допомоги при пожежах має особливості, оскільки розшук потерпілих ускладнюється через задимленість території або будівель, а також виникнення комбінованих уражень: опіки + травма, опіки + отруєння димом, опіки + психічний шок тощо.

До надання першої медичної допомоги населенню під час пожеж окрім підрозділів пожежогасіння та особового складу рятувальних ланок, негайно залучаються бригади швидкої медичної допомоги і в разі поодиноких, незначних за розміром пожеж вони впораються зі своїм завданням.

Окремо треба зазначити, що порядок введення медичних формувань до об'єктів з метою здійснення рятувальних робіт визначається старшим начальником, який організовує пожежогасіння. Місце збору (винесення) потерпілих визначається в кожному випадку окремо з обов'язковим урахуванням прогнозу розвитку пожежі.

Перша лікарська допомога мас бути надана в максимально стислий термін неподалік від місця пожежі. При значній кількості опікових хворих та отруєних монооксидом вуглецю лікувальні заклади посилюються спеціалізованими бригадами постійної готовності другої черги (опіковими, токсикотерапевтичними) і повинні мати певний запас ліків та перев'язувальних засобів.

Враховуючи особливості ураження і надання кваліфікованої і спеціалізованої медичної допомоги потерпілим, другий етап медичної евакуації розгортається на базі обласних опікових і токсикологічних центрів (відділень).


ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЛІКУВАЛЬНО-ЕВАКУАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАСЕЛЕННЯ В РАЗІ ТЕХНОГЕННИХ КАТАСТРОФ.


При радіаційних аваріях з викидом радіонуклідів у довкілля здійснюється комплекс заходів щодо захисту населення від зовнішнього і внутрішнього опромінювання. Для планування і реалізації цих заходів доцільно виділити три основні фази перебігу аварій.

Рання фаза включає період від початку викиду радіоактивних речовин в атмосферу до моменту його припинення та завершення формування радіоактивного сліду. Тривалість цієї фази в залежності від розвитку аварії може становити від кількох годин до декількох діб. У цей час зовнішнє опромінювання формується випромінюванням радіоактивних речовин, що є в радіоактивній хмарі. І за рахунок радіонуклідів, що осіли на шкіру й слизові оболонки. Внутрішнє опромінення обумовлене інгаляційним надходженням радіоактивних речовин.

Термін першого етапу визначається тим, що перші аварійні викиди, як правило, найпотужніші, вони формують вагому частину прогнозованих доз опромінення, у тому числі інгаляційної дози радій йоду на щитовидну залозу, яка накопичується дуже швидко, а ефективність йодопрофілактики стрімко знижується із часом. Це зумовлює необхідність із першим сигналом сповіщення про аварію “автоматичного” здійснення екстрених контрзаходів у прогнозованому осередку, зоні, секторові без додаткових вказівок відповідних вищих органів державного управління за умов, коли інформація є досить обмеженою або відсутньою.

Середня (проміжна) фаза охоплює період від моменту формування радіоактивного сліду до виконання всіх заходів щодо захисту населення. У залежності від характеру аварії тривалість цієї фази може становити від декількох днів до декількох місяців. У цей період джерелом опромінення є радіоактивні речовини, що сформували радіоактивний слід. Можливе інгаляційне надходження дрібнодисперсивних аерозолів грунту, піднятих у повітря вітровими потоками та через органи травлення за рахунок забруднення продуктів і води.

Пізня фаза - це післяаварійний, чи відновлювальний період, коли відбувається поступове повернення до нормальної життєдіяльності. Вона триває багато років, оскільки медико-соціальні та еколого-економічні наслідки аварії вимагають здійснення тривалих науково обґрунтованих заходів. Пізня фаза триває до завершення необхідних захисних заходів і завершується одночасно зі скасуванням усіх обмежень на життєдіяльність населення забрудне-них територій і переходом до повсякденного санітарно-дозиметричного контролю радіаційної обстановки, що характерна для умов контрольованого опромінення. Джерела зовнішнього і внутрішнього опромінення залишаються тими самими, що й у попередній фазі.

Для прийняття рішень стосовно медичного забезпечення в разі великих радіаційних ава-рій з радіоактивним забрудненням території необхідно співставити наявний рівень забруднен-ня з нормативним, наведеним у "Нормах радіаційної безпеки України" (НРБУ-97).

До захисних заходів за цих умов належить: оповіщення, укриття, йодна профілактика, використання індивідуальних засобів, захисту, регулювання доступу в зону катастрофи та виходу з неї, зонування радіоактивного забруднення території, спеціальна санітарна обробка, дезактивація території і поверхонь, медична допомога, заборона або обмеження споживання продуктів місцевого виробництва і води, евакуація населення.

За цих умов медична допомога включає здійснення комплексу заходів щодо діагностики, медичного сортування, лікування і реабілітації осіб, що потрапили в зону аварії, в першу чергу тих, хто має клінічні виявлення радіаційних уражень (симптоми гострої променевої хвороби), а також надання невідкладної медичної допомоги за життєвими показниками, які можуть бути результатом дії супутніх чинників (травматичний шок, кровотеча, стресові стани тощо).

Радіаційні ураження при аваріях на радіаційно-небезпечних об'єктах залежить від характеру катастрофи, виду джерела випромінювання, а також потужності дози і розподілу її по площі тіла уражених.

Виділяють п'ять основних видів ураження, які з найбільшою ймовірністю трапляються під час радіаційних аварій:

1) короткочасне рівномірне - опромінення чи опромінення нейтронного характеру;

2) нерівномірне опромінення;

3) загальне довготривале, або фракційне опромінення;

4) одночасно комбінована, або послідовна дія радіаційного та інших уражаючих факторів;

5) місцеве, або сполучене радіоактивне ураження, спричинене зовнішнім опромінюванням і дією радіонуклідів, що апліковані на шкірі, слизових оболонках або потрапили всередину.

Проте відсутність санітарних втрат серед населення в разі величезної аварії на АЕС не лише не виключає, а й робить необхідною завчасну оцінку категорій населення, яке потребує уваги і додаткових заходів, що здійснюються для захисту та збереження здоров'я на ранній і середній фазах аварій. Тому необхідно виділити основні категорії населення, стосовно потреби в медичному захисті:

Перша - населення, яке потребує екстрених контрзаходів для зниження променевих навантажень і попередження радіогенних наслідків; до таких заходів належать:

а) профілактика опромінення щитовидної залози над допустимими дозами радій йоду, насамперед серед критичних груп (дітей та вагітних жінок) з вибірковим контролем доз опромінення;

б) санітарна обробка потерпілих. За потреби зі зміною одягу, що надходить у лікувальні заклади, з подальшим радіометричним контролем.

Друга - населення з виявленням реактивних психічних розладів, яке потребує психічної корекції та психотерапевтичної допомоги;

Третя - амбулаторні та стаціонарні хворі, у тому числі нетранспортабельні, серед насе-лення, яке підлягає евакуації й потребує постійного медичного обслуговування як у ході ева-куації, так і в місцях розселення. До того ж функціональні можливості лікувально-профілак-тичних закладів, що евакуюються разом із населенням, на деякий час можуть неухильно знижуватись, особливо, коли виникає необхідність евакуювати центральні районні лікарні.

Із цього випливає, що в разі виникнення великої радіаційної аварії та необхідності здійснення додаткових ї термінових профілактичних і лікувально-діагностичних заходів завжди буде виникати диспропорція між потребами і можливостями місцевих органів охорони здоров’я. Тому для здійснення найневідкладніших заходів захисту в планах медичного забезпечення на випадок аварій на радіаційно небезпечних об'єктах повинні передбачатися сили швидкого реагування державної служби медицини катастроф, що включають як сили і засоби посилення загально медичного призначення (переважно для третьої категорії), так і спеціалізовані (для всіх категорій населення).

Це і є найістотніша проблема медичного захисту населення - перехід із щоденного функціонування на режим роботи в аварійній ситуації на ранній і середній фазах аварії ( в межах періоду ''йодової небезпеки").

У залежності від масштабу радіаційної аварії в зону катастрофи може потрапити різна кількість населення і площа відповідальної адміністративної одиниці. Певним орієнтиром у цьо-му питанні є досвід Чорнобильської катастрофи, який показав, що чисельність населення де-кількох областей Росії, України і Білорусії, в районах яких вводились тривалі заходи жорстоко-го контролю, становили в середньому 35% - від 17% (Могильовська область Білорусії) до 58% (Київська область України). Винятком була Брянська область Росії, де в зону радіаційної ка-тастрофи потрапило 72,7% населення. Таким чином, за деяким винятком, в аварійну ситуацію VII рівня потрапляє не більше половини населення і адміністративної території зони потенцій-ної небезпеки, а при аваріях V і VІ рівнів - значно менше. Отже, чим нижчий адміністративний рівень управління такої території, тим повніше органи управління і заклади системи охорони здоров'я повинні включатися в аварійний режим роботи. Дотримання цього принципу має прак-тичне значення для формування рівневої адміністративної належності сил державної служби медицини катастроф, а також для керівництва й управління медичними заходами в разі аварії.

Для управління і координації діяльності сил і засобів охорони здоров'я різних адміністративно-територіальних рівнів, а також організації оперативної взаємодії з органами та установами інших відомств, що беруть участь у ліквідаційних заходах, формуються оперативні групи обласних відділів охорони здоров'я МОЗ України, що зарекомендували себе позитивно під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Чисельність і склад оперативних груп недоцільно обмежувати.

Таким чином, найадекватніша перебудова існуючої системи охорони здоров'я та її ефективна робота в аварійній ситуації досягаються поєднанням наявної мережі ЛПЗ і територіальних органів управління охорони здоров'я з пересувними формуваннями державної служби медицини катастроф. Це забезпечує посилення і спеціалізацію медичних закладів у зонах масової евакуації й розселення евакуйованих.

Хімічні катастрофи. При розробці заходів лікувально-евакуаційного забезпечення населення в разі хімічних катастроф, переважна більшість яких може статися внаслідок викиду в довкілля сильнодіючих отруйних речовин (СДОР), слід враховувати:

- можливість перенесення СДОР за напрямком вітру на величину відстані та пов'язані із цим ураження серед населення на значній відстані від джерела викиду;

- можливість проникнення СДОР у негерметизовані приміщення і накопичення там у концентрації на рівні токсичної дози, що може призвести до ураження людей:

- різноманітність ЗДОР, що ускладнює створення ефективних уніфікованих засобів захисту людей від ураження;

- спроможність СДОР спричинити ураження не лише шляхом безпосереднього впливу на людей, а й через предмет довкілля (воду, харчові продукт тощо).

Особливістю хімічної катастрофи є можливість одночасної появи значної кількості ураження па великій території. Це робить неможливим швидке надання екстреної медичної допомоги всім потерпілим, тому для їх медичного забезпечення розгортають і вживають масштабних лікувально-евакуаційних заходів. Крім того, здійснення ефективної специфічної терапії у стислі строки може ускладнюватись відсутністю інформації про хімічний склад речовин, що спричинили отруєння. За цих умов важливим є виявлення тієї частини населення, що перебуває в зоні катастрофи і може дістати ураження. Це зменшує коло осіб, які потребують екстреної медичної допомоги.

Токсико-терапевтичні заходи повинні включати як надання екстреної специфічної терапії, так і неспецифічну терапію й детоксикаційні заходи, спрямовані на прискорення виведення отрути з організму, її нейтралізацію та відновлення порушених функцій.

Аналіз тактики екстреної медичної допомоги під час хімічних катастроф дозволив виділити три фази, коли необхідне втручання медичних працівників:

Перша фаза (до З0 хв) - після контакту з отруйними речовинами людина потребує вивезення або винесення із зони хімічного ураження, часткової дегазації одягу, а також екстреного симптоматичного лікування, що спрямоване на усунення розладів життєво важливих функцій організму.

Друга фаза (до 2-4 год) - повинна включати здійснення заходів сортування та надання кваліфікованої або спеціалізованої медичної допомоги, у тому числі антидотної терапії з урахуванням виду отрути, характеру і стану здоров’я ураженого.

Третя фаза (до декількох тижнів) потребує здійснення реабілітаційних заходів та визначення рівня працездатності серед уражених.

На думку фахівців, система медичних і соціальних заходів у разі хімічних катастроф повинна мати такі основні цілі:

а) запобігання та максимальне зменшення соціальних втрат серед населення;

б) зменшення можливостей хімічного отруєння;

в) запобігання шкоди довкіллю;

г) зменшення матеріальних збитків.

Для ефективного здійснення заходів першого пункту цього переліку важливе значення має впровадження сучасних засобів фармакологічної профілактики і лікування при масових отруєннях. Вони включають:

- розробку резервних схем профілактики і лікування, які можна реалізувати за умов НС;

• використання загальнодоступних лікарських засобів і препаратів з подібними механізмами дії;
  
• поєднання препаратів, що впливають на дію отрути, з ліками, що діють на патогенез отруєння;
  
• застосування лікарських засобів для профілактики і лікування отруєнь у найбільш ранні строки;
  
• фармакологічний вплив на основні синдроми виявлення отруєння за умови невизначеної його етіології.
  

Застосування всього комплексу заходів для найшвидшого надання екстреної медичної допомоги в осередку хімічної катастрофи, ефективна евакуація потерпілих, у багатьох випадках з медичним супроводом в цей період, та спеціалізована медична допомога в токсико-терапевтичних стаціонарах із застосуванням специфічної і неспецифічної терапії сприятимуть зменшенню втрат серед ураженого населення та створенню умов для зменшення негативних наслідків отруєння.

Дорожньо-транспортні пригоди. У разі транспортних катастроф організація лікувально-евакуаційних заходів забезпечує етапність надання медичної допомоги й евакуацію за призначенням.

Відомо, що цей вид травматизму найпоширеніший. За даними ВООЗ 20% загиблих могли бути врятовані, якщо б перша медична допомога була надана їм не пізніше 30 хв після аварії, а вживання протишокових заходів у перші 6 годин після травмування дозволило зменшити б кількість летальних випадків ще на 25-30%.

Дорожньо-транспорті пригоди найчастіше трапляються віддалік населених пунктів, що затримує початок надання невідкладної медичної допомоги в більшості випадків. Серед травм, які виникають внаслідок дорожньо-транспортних пригод, частіше трапляються такі: черепно-мозкові, поранення грудної клітини та живота, перелом довгих трубчастих кісток кінцівок, великі рани м'яких тканин. Механічні травми можуть ускладнюватися термічними опіками. Рани, як правило, рвані, часто забруднені землею, глибокі. Правцева паличка виявляється в 33% забруднених ран. Травми у дітей (8 - 11% потерпілих) за локалізацією не відрізняються від травм дорослих, але діти частіше перебувають у стані шоку. Особливої уваги потребують вагітні жінки, які потрапили в катастрофу. Світова статистика свідчить про те, що в 5% жінок виникають порушення нормального перебігу вагітності.

Відомо, що смертність серед травмованих зростає на 0,5% за кожну годину зволікання хірургічною втручання. У зв'язку із цим кількість бригад невідкладної медичної допомоги, що прямують на місце пригоди, повинна розраховуватись у такому співвідношенні: одна бригада на 1 -2 потерпілих.

На первинний огляд потерпілого лікар або фельдшер може витрачати не більше 40 - 60 с, для чого застосовується певний алгоритм огляду.

За умови значної кількості потерпілих (10 - 15 людей) медичні працівники бригади швидкої медичної допомоги або бригади постійної готовності першої черги здійснюють сортування потерпілих, заповнюють первинні медичні картки та вживають невідкладних заходів, у першу чергу щодо потерпілих з порушеннями функції кровообігу та дихання. Вони визначають черговість та спосіб евакуації (лежачи на носилках чи сидячи) та виділяють медичного працівника для супроводу потерпілих.

Якщо кількість потерпілих значно більша (понад 15 осіб), схема дій бригад швидкої медичної допомоги може бути змінена. На місці збору потерпілих працюють дві сортувальні бригади, головним завданням яких є встановлення попереднього діагнозу та ступеня тяжкості стану потерпілих, а також занесення паспортних даних та попереднього діагнозу до первинної медичної картки. Невідкладних заходів, насамперед за життєвими показниками, вживають інші бригади швидкої медичної допомоги або бригади постійної готовності першої черги.

У супроводі середнього медпрацівника здійснюється транспортування з урахуванням черговості та положення в машині (лежачи, сидячи). Під час надходження потерпілих до лікувального закладу в приймальному відділенні здійснюється їх сортування на такі групи: / група - особи з порушенням життєво важливих функцій організму; ІІ група - особи в тяжкому стані та середнього ступеня тяжкості; ІІІ група - особи, що мають незначні ушкодження; ІV група - особи, які потребують стаціонарного лікування. Надання невідкладної лікарської допомоги починають у приймальному відділенні і продовжують у лікувальних відділеннях, а особам з незначними ушкодженнями - в амбулаторно-поліклінічних закладах.

Аварії на шахтах. Підземні виробки мають свої особливості щодо умов організації лікувально-евакуаційних заходів. Для оперативного керівництва заходами щодо організації та надання медичної допомоги потерпілим при службі медицини катастроф, штабах ЦО і НС створюються оперативні групи, до яких залучаються головні спеціалісти, здатні вирішувати завдання в кожній конкретній ситуації.

До основних завдань медичної служби в разі підземних аварій належить:

• організація і надання потерпілим медичної допомоги безпосередньо в гірничих виробках шахт (рудників) на "свіжому струмені" повітря і в атмосфері, непридатній для дихання;
  
• надання медичної допомоги потерпілим, що були підняті із шахт (рудника) на поверхню, і їх лікування в умовах стаціонару:- збереження і зміцнення здоров'я і ліквідації підземних аварій потребує максимального напруження фізичних і моральних сил.
  

Система надання лікувальної допомоги потерпілим у разі аварії на вугільних шахтах, як правило, складається з кількох етапів:

A) долікарська допомога на місці нещасного випадку (до і після звільнення потерпілого із завалу);

Б) транспортування потерпілого по лаві чи зрушеній частині штреку на підземну медичну базу (ПМБ);

B) перша лікарська допомога на ПМБ;

Г) транспортування потерпілого по шахті на поверхню у найближчий лікувальний заклад;

Д) спеціалізована допомога в спеціалізованих медичних центрах або відділеннях багатопрофільних лікарень.

Досвід ліквідації медико-санітарних наслідків аварій на шахтах свідчить, що потерпілі можуть отримувати ізольовані, множинні й комбіновані ураження. Останні с особливо небезпечними.

Клінічні спостереження за потерпілими, що мали комбіновані ураження (термічний опік шкіри, механічні ушкодження, отруєння вуглецю оксидом) показали, що за такої травми виникає синдром взаємного обтяження. Взаємообтяжувальна дія компонентів комбінованого ураження виявляється відразу після травми, і це необхідно враховувати, надаючи медичну допомогу гірникам, що постраждали від аварії.

Однак на тлі загального тяжкого перебігу ураження завжди перевалює симптом якого-небудь одного компонента. У більшості випадків тяжкість стану потерпілого зумовлюється опіковим ураженням, рідше - механічними ушкодженнями і тільки в поодиноких випадках у клінічній картині переважають симптоми отруєння вуглецю оксидом.

У разі великих за площею, хоча і поверхневих опіків у потерпілих виникає шок. Він особливо тяжкий за умови отруєння вуглецю оксидом і таких механічних уражень, які поодинці звичайно не призводять до виникнення шокової реакції (забите місце грудної клітини, переломи передпліччя тощо). У патогенезі опікуваного шоку провідна роль належить неврогенному фак-тору і великій плазмовтраті, а в більш пізній період (через 6-12 годин) - дії токсичних речовин. Загрозу життю складають явища серцево-судинної недостатності, які зумовлені перерозподілом крові і швидко прогресують, великою плазмовтратою, зменшенням об'єму крові, що циркулює, уповільненням швидкості кровотечі, гіпоксією і гіпоксемією, що прогресує. У разі великих опіків (понад 70% поверхні тіла) смерть потерпілого може настати через 2 - 3 години після травмування.

Наявність отруєння в потерпілих, що знаходяться в стані шоку, посилює порушення дихальної функції і окислювально-відновлювальних процесів в організмі. Це особливо необхідно враховувати під час проведення комплексної терапії шоку. У потерпілих внаслідок аварії на шахті виявляється отруєння вуглецю оксидом, чим медичні працівники інколи нехтують, захоплені різко вираженою симптоматикою термічних і механічних уражень. Між тим, своєчасно надана медична допомога при отруєннях полегшує подальшу боротьбу за життя потерпілих з комбінованими ураженнями. За відсутності шоку скарги потерпілих відображають виявлення одного основного компонента комбінованого ураження.

Під час аварій на шахтах завжди порушується режим вентиляції, і доки потерпілого не виведуть чи винесуть на "свіжий струмінь" повітря або не буде включений ізолюючий киснево-дихальний апарат, на нього будуть згубно впливати оксид вуглецю та інші шкідливі гази, що можуть бути наявні в підземних виробках.

Присутність у складі гірничорятувального відділення фельдшера забезпечує можливість медичного огляду потерпілого і надання йому першої медичної допомоги на місці виявлення. Після одягання на потерпілого киснево-дихального апарата фельдшер (лікар) виявляє очевидні механічні ушкодження, кровотечу тощо. Переломи іммобілізують транспортними шинами чи кладуть потерпілих на жорсткі носилки в положенні на животі тощо; у разі кровотечі необхідно зробити гемостаз з накладанням стислої пов'язки чи джгута.

Відомо, що ефективність штучного дихання ручними способами значно поступається апаратам. Проте в зоні вибуху немає вибору – існуючими апаратами штучного дихання (ГС-6, ГС-8 тощо) не можна користуватися в атмосфері, що містить шкідливі гази, також не може бути здійснене штучне дихання "із рот в рот" чи "із рота в ніс".

У реанімаційних заходах беруть участь відділення бійців-респіраторників (5 осіб) і фельдшер (лікар).

Зважаючи на різкий больовий синдром у потерпілих, що зазнали дії вибуху (опіки, переломи тощо), показано внутрішньом'язове введення знеболюючих засобів.

Під час евакуації продовжується інгаляція киснем, за необхідності - штучне дихання.

Якщо потерпілий транспортується в непритомному стані, слід, крім фіксації язика під маскою респіратора чи інгалятора, вжити заходів профілактики аспірації, для чого потерпілого укладають на бік на носилки.

Підземна медична база розгортається неподалік від зони аварії силами лікарів гірничорятувальних частин (ГРЧ). За відсутності в системі воєнізованої ГРЧ необхідного контингенту лікарів підземна медична база може бути розгорнута силами лікарів шахтного медичного пункту і медико-санітарної частини шахти. Медична база організовується обов'язково на "свіжому струмені'" повітря в штреку чи в підземному медичному пункті, розташованому поблизу зони аварії. На підземній медичній базі здійснюється по можливості ретельний догляд потерпілих, їх медичне сортування із зазначенням черговості евакуації.

Медичне сортування і підготовка до евакуації потерпілих у лікувальний заклад передбачає розподіл на чотири групи:

1) потерпілі, що дістали легкі ушкодження - незначні за площею (до 10% поверхні тіла) термічні опіки, забиті місця, легкий ступінь отруєння оксидом вуглецю; стан задовільний;

2) потерпілі середньої тяжкості - термічні опіки до 20% поверхні тіла, забиті місця. Поодинокі закриті переломи кісток передпліччя, кисті, легкий та середній ступень отруєння вуглецю оксидом; шок І ступеня;

3) потерпілі в тяжкому стані - термічні опіки до 40% поверхні тіла, переломи ребер, кісток кінцівок, отруєння середнього і тяжкого ступенів; шок ІІІ - ІV ступеня;

4) потерпілі в дуже тяжкому стані - термічні опіки понад 40% поверхні тіла, переломи кісток, у тому числі й черепа, внутрішньопорожнинні крововиливи, отруєння вуглецю оксидом різного ступеня; шок ІІІ - ІV ступеня, термінальні стани.

Достатня забезпеченість аварійних робіт гірничими рятівниками та медичним персоналом дозволяє здійснювати евакуацію потерпілих у лікувальні заклади в зазначеному порядку. Після запровадження лікувальних заходів із шахти виводяться потерпілі, що мають незначні ушкодження, у супроводі фельдшера. Допускається супровід одним фельдшером 2 - 3 таких потерпілих.

У другу чергу здійснюється евакуація потерпілих середньої тяжкості, які потребують більш тривалого часу для надання їм першої медичної і невідкладної лікарської допомоги. Кожного з потерпілих супроводить досвідчений фельдшер чи лікар.

На ПМБ всім потерпілим, що потребують знеболювання, вводять внутрішньовенно (поволі) 10 мл 0,5%-ного розчину новокаїну. При розладі дихання показано внутрішньовенне введення відповідних сучасних лікувальних препаратів.

Заходи, що вживаються з ПМБ, помітні передбачати:

• усунення больового синдрому;
  
• ліквідацію гіпоксемії;
  
• нормалізацію порушеного обміну речовин: усунення гемоконцентрації;
  
• запобігання розвитку інфекції.
  

Основне місце в протишоковій терапії на початкових етапах медичної евакуації, зокрема на ПМБ, посідають найбільш доступні засоби знеболювання і компенсації втрати рідини.

За наявності в потерпілого переломів кінцівок необхідно вжити термінових травмато-логічних заходів.

Якщо з якоїсь нагоди на місці виявлення потерпілому не вводили знеболюючих препаратів, на ПМБ необхідно зробити це негайно. Крім того, потерпілим дають випити (за відсутності підозри на ушкодження шлунку і кишечнику) 50-100 мл коньяку чи горілки, також 4,0 г питної соди, розведеної в 10 мл води, для запобігання ацидозу. Якщо стан потерпілого виключає прийняття вологи через рот, доцільне внутрішньовенне введення 200 - 250 мл 4%-вого розчину натрію бікарбонату. Інгаляцію зволоженого кисню необхідно продовжувати протягом усього часу перебування потерпілого на ПМБ і на шляху до лікувального закладу.

За наявності шоку, коли негайна інфузійна терапія необхідна за життєвими показниками, на ПМБ слід почати внутрішньовенні чи внутрішньоартеріальні вливання препаратів. Контролем ефективності інфузійної терапії є рівень артеріального тиску, частота і ступінь наповнення пульсу, глибина і ритм дихання.

Транспортування всіх потерпілих на поверхню і до стаціонару має відбуватися обов'язково на носилках у супроводі медичного працівника (фельдшера чи лікаря).

Більш небезпечним є транспортування потерпілих з вираженими виявленнями шоку та виведених із термінального стану реанімаційними заходами. Цьому контингенту потерпілих необхідно під час транспортування продовжувати внутрішньовенне вливання кровозамінників, введення препаратів, що стимулюють серцево-судинну діяльність, кисневу терапію. Вони також транспортуються в супроводі лікаря.

Якщо стан потерпілого потребує негайної евакуації в лікувальний заклад за життєвими показниками, на ПМБ починають вживати протишокових заходів, налагоджують внутрішньо-венне введення кровозамінних препаратів. Система для вливання закріплюється на стінці носилок і потерпілий транспортується під прикриттям протишокової терапії.

Відразу після підіймання на поверхню потерпілого розміщують в автомашині терміналь-ного центру чи в іншій спеціально обладнаній машині. На шляху до лікувального закладу за наявності показань у машині продовжують робити внутрішньовенні вливання, інгаляцію кисню, введення наркозу з азоту закисом та інші заходи, необхідні за станом потерпілого.

На кожного потерпілого заповнюється евакуаційна картка, в яку заносяться основні відомості про ураження і вжиті заходи медичної допомоги на етапах евакуації

Після прибуття до стаціонарного лікувального закладу потерпілому надається спеціалізована медична допомога. Важливим моментом у лікуванні є послідовність і спадкоємність. Лікування у стаціонарі має здійснювались з урахуванням стану потерпілого і заходів наданої йому першої медичної і невідкладної лікарської допомоги на першому (догоспітальному) етапі медичної евакуації.

У стаціонарі потерпілі підлягають всебічному глибокому обстеженню, їх лікування суворо індивідуалізується.

Основні особливості лікування потерпілих при вибухах на шахтах з комбінованими ура-женнями полягають у тому, що і в стаціонарі лікувальні заходи повинні скеровуватись у першу чергу на ліквідацію явищ отруєнь вибуховими газами, головним чином вуглецю оксидом, профілактику чи лікування опікового або травматичного шоку.


Особливості протікання патологічних процесів та надання медичної допомоги дітям

Слід визначати, що серед потерпілих від стихійних лих значну частину населення складають діти. Їх відсоток від загальної кількості потерпілих змінюється в межах 12-23%. Тому при організації медичного забезпечення дітей треба враховувати такі фактори:

- у дітей виключається такий вид медичної допомоги, як самодопомога (у більшості випадків і взаємодопомога), через це медична допомога насамперед надається дітям, і за однакового ступеня тяжкості ураження вони мають перевагу перед дорослими як в осередку ураження, так і на наступних етапах медичної евакуації;

- винесення дітей та їх евакуація в лікувальні заклади здійснюється обов’язково в супроводі родичів (сусідів, знайомих), затримка їх на першому етапі евакуації вкрай небажана;

- починаючи з першого етапу, треба передбачити створення 20-25% ліжкомісць для дітей, а також створення умов для тимчасової їх госпіталізації, використовуючи медичне майно дитячих лікарень.

Необхідно враховувати такі особливості перебігу уражень у дітей, пов'язані з їх анатомо-фізіологічними особливостями:

- чутливість дітей до крововтрати, навіть незначної: лабільний артеріальний тиск сприяє швидкому розвитку шокового стану;

- схильність слизових оболонок дихальних шляхів до набряків; тому напружене функціонування нирок підвищує ризик утворення легеневих набряків, гіпергідратації або зневоднення організму дитини;

- еластичність кісткової системи у дітей зменшує частоту переломів, але обумовлює властиві для дитячого віку пошкодження кісток (тріщина, підкісний перелом тощо).

- зміни в роботі серцево-судинної системи та системи дихання швидко набувають патологічних ознак і в подальшому можуть призвести до розвитку конвульсійного синдрому;

- завжди треба враховувати психоемоційний стан дитини, зокрема у віці 2-4 років, коли її поведінка може набути неконтрольованого характеру.

Виходячи з вищеназваних особливостей, при реалізації лікувально-евакуаційних заходів відносно дитячих контингентів необхідними є:

- завчасна підготовка медичного персоналу щодо надання допомоги дітям;

- при визначенні місця госпіталізації для уражених дітей – виділення ліжок у найближчих до осередку катастрофи лікувальних закладах;

- при проведенні евакуаційних заходів - використання найщадящих видів транспорту з обов’язковим супроводом медичних працівників (бажано лікарів);

- максимально можливе скорочення етапів медичної евакуації;

- максимально можливе залучення до надання медичної допомоги лікарів-педіатрів;

- надання кваліфікованої і спеціалізованої медичної допомоги на базі дитячих лікувально-профілактичних закладів, або на перепрофільованих силами спеціалізованих педіатричних бригад постійної готовності другої черги ліжках інших лікувальних закладів;

- починаючи з першого етапу медичної евакуації , необхідно передбачити виділення 20-25% лікарняних ліжок для дітей, створювати умови для тимчасової їх госпіталізації, використовуючи медичне майно дитячих лікарень;

- виділення у середньому 10% лікарняних ліжок у структурі дитячих відділень для дітей віком до 1 року і по 30% ліжок – для дітей 1-3, 4-6 і 7-10 років;

• передбачати для розгортання дитячих палат 20% загального ліжкофонду у профільних лікувальних закладах.
  

Таким чином, основне значення системи ЛЕЗ уражених у разі катастроф полягає в забез-печенні правильних дій медичних кадрів в умовах катастроф з метою успішного виконання ос-новного завдання медичної служби. Шляхом до цього є підвищення соціальної та професійної компетенції спеціалістів, доведення практичних навичок до автоматизму, забезпечення впевне-ності кожного медичного працівника у своїх діях і висока відповідальність за них у надзви-чайних ситуаціях, готовність населення надати само- та взаємодопомогу потерпілим під час катастроф.