Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материала

Документы

Содержание Аналізуючи наведені вище моделі, розділимо їх на дві групи відповідно здійснюваної ними соціальної політики Тож, постає питання, яка модель буде для України оптимальною? Дійсно, соціал-демократична модель держави добробуту вочевидь є самою оптимальною для України.

Подобный материал:

• Програма фахового іспиту з Всесвітньої історії для спеціалізації, 74.23kb.
• Японія у другій половині ХІХ на початку, 25.92kb.
• Вивчалася, а отже, відзначається новизною, викликане потребами сьогочасся, необхідністю, 311.24kb.
• Курсової роботи "Виникнення І розвиток психології релігії у другій половині XIX, 539.34kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Уроку з історії України для 9 класу на тему: "Початок національного відродження у Наддніпрянській, 110.98kb.
• Лариса Орєхова розвиток лінгводидактичних ідей у другій половині ХІХ – першій половині, 127.11kb.
• Н.Є. Терьошкіна Національний університет кораблебудування, м. Миколаїв шляхи активізації, 28.19kb.
• Східноукраїнський національний університет, 926.8kb.
• А. Ю. Роль газети "Буковина" в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ, 342.2kb.

У світі існує багато соціальних держав, або як їх ще називають „держав загального добробуту”. До них можна віднести багато розвинених західних кран: Швецію, Данію, Німеччину, Францію, Великобританію, США та інші. Звичайно ж, що вони різняться між собою соціальною та економічною політикою, але їх об’єднує головне: високий рівень добробуту їхніх громадян. Тому при виборі оптимальної моделі для соціальної держави слід проаналізувати існуючі моделі держав добробуту. Існує багато класифікацій таких держав.

Так, Г. Віленський та Ч. Лебо, описали „інституціональну” і „залишкову” моделі. За першої моделі перерозподіл матеріальних благ вважається функцією, котра органічно властива державі загального добробуту. Згідно другої – передбачено надання державної підтримки особі лише у разі, коли індивідуальні проблеми не можуть бути вирішені за допомогою інших соціальних інститутів, зокрема, сім’ї, громади, благочинних фондів. Принцип „залишковості” соціального добробуту характеризується ще й тим, що державна підтримка повинна здійснюватися на короткостроковій основі (припиняється, коли людина знову зможе піклуватися про себе самостійно [2].

Відповідно до класифікації К. Еспін-Андерсена США, Канада і Австралія є прикладом ліберальних держав загального добробуту, що обмежують універсальні соціальні права, протиставляють клас одержувачів соціальної допомоги і інших громадян та надають переваги приватному сектору як суб’єкту добробуту. У корпоративістській державі загального добробуту (Франція, Німеччина, Італія) соціальні права є невід’ємною частиною визначених статусів. Ця модель підтримує існуючі класові відмінності і припускає державне втручання лише в тих випадках, коли сім‘я і інші традиційні інститути неспроможні подбати про своїх членів. І, нарешті соціально-демократична держава загального добробуту (Швеція, Данія, Норвегія), що передбачає розширення соціальних прав і прагне до ліквідації соціальної нерівності. Ця модель загального добробуту ґрунтується на суспільному забезпеченні добробуту [3, с. 149 - 150].

Ще одна класифікація була запропонована англійськими вченими Н. Фурнісом та Т. Тилтоном. Вони виділяють „позитивну державу”, що характеризується відсутністю розвинутої системи соціального законодавства, натомість діють численні програми соціальної підтримки населення (США, Австралія). Другий вид – власне „соціальна держава”, що проводить політику повної зайнятості, забезпечує усім громадянам гарантований мінімальний рівень життя і рівність шансів (Великобританія, Франція). І третій різновид „держава загального добробуту”, в якій забезпечується рівність, кооперація та солідарність всіх членів суспільства. Соціальна політика щодо всіх без вийнятку є однаковою (Швеція, Нідерланди) [4, с. 29 - 30].

Існує ще багато класифікацій, що розроблені такими науковцями як А. Несторенко, В. І. Гайман, Г. Зерборн, А. Сіароф, які аналогічні тим, що представлені в даній статті.

Аналізуючи наведені вище моделі, розділимо їх на дві групи відповідно здійснюваної ними соціальної політики:

- держави загального добробуту, соціальну політику яких можна класифікувати як ліберальну (згідно класифікації К. Еспін-Андерсена, Т. Тилтона і Н. Фурніса держави першого і другого видів; згідно класифікації Г. Віленського та Ч. Лебо „залишкова” модель соціальної держави);

- держави загального добробуту соціальну політику яких можна трактувати як соціально-демократичну (держави третього різновиду згідно класифікацій К. Еспін-Андерсена, Т. Тилтона і Н. Фурніса і „інституціональна модель” згідно класифікації Г. Віленського та Ч. Лебо).

Тож, постає питання, яка модель буде для України оптимальною?

На думку В. Медведчука „шведська (або ширше скандинавська) модель соціалізму дає найбільш показове уявлення про потенціал соціал-демократичної парадигми розвитку в рамках окремої країни. СДРПШ знаходилася при владі з початку 1930-х до середини 1970-х років, що дозволило їй послідовно здійснювати соціально-економічні реформи. В середині 1970-х років шведським соціал-демократам вдалося досягнути вражаючих успіхів в таких сферах як соціальне забезпечення, охорона здоров’я, освіта, житлове будівництво” [5, с. 19].

Дійсно, соціал-демократична модель держави добробуту вочевидь є самою оптимальною для України.

По-перше, якщо західні держави з високим рівнем добробуту можуть собі дозволити проводити ліберальну соціальну політику, то „...для держави, що здійснює перехід від однієї суспільної системи до іншої, актуальною є інша мета, а саме – ліквідація або пом’якшення негативних соціальних наслідків, спричинених гострим протиріччям між необхідністю проведення жорсткої економічної політики й соціальною незахищеністю населення” [6,с.118]. Лише політика соціально-демократичного типу забезпечить нашій державі досягнення соціальної справедливості, послабить соціальне напруження що існує в суспільстві. Адже, коли 35 – 40 процентів населення є безробітними було б жорстоко зі сторони держави не втручатися в економічні процеси, залишити людей без соціальної підтримки [7, с. 130].