Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Остап Туркевич КОНСОЛІДАЦІЯ ПРАВИХ ТА ПРАВОЦЕНТРИСЬКИХ ПАРТІЙ: ОСОБЛИВОСТІ ПРОТІКАННЯ ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ
Подобный материал:
1   ...   71   72   73   74   75   76   77   78   ...   91

Адаптація — це пристосування до довкілля, його можливостей і часткове підпорядкування середовища своїм інтересам, використання і формування умов ефективного функціонування політичної системи. Слабкість адаптації може призвести до закостеніння системи і втрати зв’язку із суспільством.

Функція підтримки моделі протистоїть непередбачуваності, випад­ковості поведінки як частини еліти, так і електорату, радикальним змінам, революціям, бунтам, анархії, розпаду політичних відносин.

Функція середнього рівня — соціалізація, скерована на забезпечення прийняття базових принципів політичного способу життя кожним новим поколінням. Рекрутування зводиться до постійного відновлення маси, яка активно підтримує систему, задіяну у процесі функціонування — де бюрократія, поліція, політики і т. ін. Тому діяльність партій, активність виборців — все це резуль­тати практики рекрутування. Рекрутування — це контроль за тими чи іншими процесами, вплив на них. Мобілізація — це збір фінансових, матеріальних, людських ресурсів, забезпечення підтримки політики, організація відносин між структурами і людьми. Розподіляюча функція — це авторитарний розподіл ресурсів як основа стратегічних і тактичних міркувань. Реагування — вміння відповідати на імпульси, які йдуть від окремих груп, гасити суперечності, вводити їх розвиток в інституційні рамки.

В тоталітарних режимах розвинуті переважно — мобілізуюча, регулююча, розподіляюча функції, а функція реагування — розвинута найслабше. У державах з демократично-конституційним режимом найбільш розвинута реагуюча здатність. Регулювання і реагування та соціалізація можуть бути розвинуті більш рівномірно.

С. В. Монсма окреслює основні функції політичної системи дещо в іншому ключі:1) представництво (оформлення і зосередження) інтересів, тобто перетворення вимог різних соціально-політичних груп у політичні аль­тернативи у межах політичної системи, 2) введення правил (законодавча функція), тобто встановлення загальних правил діяльності у суспільстві, 3) застосування правил (виконавча функція), 4) інтерпретація (оцінка) правил (судова функція).

Вирізняють також так звані „функції самопідтримки системи”, які політична система виконує не щодо суспільства загалом, а щодо самої себе для власної стабілізації. Це розв’язання конфліктів у процесі прийняття й реалізації політичних рішень, генерування підтримки самої себе, створення легітимності (законності) для своїх рішень.

Зауважимо, що всі політичні системи багатофункціональні і в основні мають однакові функції. Змістова ж різниця систем — у мож­ливостях реалізації функцій. У кожної з функцій є свій потенціал агресивності. При слабкості однієї з двох функцій агресивність інших може розростись і вести до деформації чи деградації функцій або системи загалом. Ідеалом можна вважати щось середнє, поетапну еволюцію, поступову зміну функцій інтеграції і підтримки моделі під тиском вимог, реагування, адаптації, еволюції цілей, мобілізації. Загалом від функціональних аспектів сучасних політичних систем залежить їх стан, розвиток чи занепад, тобто майбутнє.

Остап Туркевич

КОНСОЛІДАЦІЯ ПРАВИХ
ТА ПРАВОЦЕНТРИСЬКИХ ПАРТІЙ:
ОСОБЛИВОСТІ ПРОТІКАННЯ ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ

Процес становлення та консолідації правих і правоцентристських партій в Україні розпочався з початком проголошення незалежності і триває досі. Якщо розглядати партійну систему України загалом, то можна помітити, що національно-демократична і ліберальна складова у розвитку партій правої ідеології розвиваються автономно. Це стосується не лише поділу партій за ідеологічними орієнтаціями, але й регіонального поділу.

Праві партії національно-демократичного спрямування беруть свій початок з часів боротьби за незалежність та її проголошення, зорієнтовані на національно-свідомих громадян. В їхній ідеології переважає національно-демократична складова, а ліберальна відступає на другий план. Політичні партії, які не вийшли з рухів, що боролися за незалежність, але не ліві, більшу увагу акцентують на ліберальній складовій своєї ідеології.

Конституційна реформа, ініційована правою і лівою опозицією, спрямована на послаблення впливу президента на формування уряду і надання більших повноважень парламентові, одночасно дасть змогу досягнути консенсусу між політичними елітами та в суспільстві загалом відносно формування вертикалі влади. Услід за досягненням цього консенсусу, можна говорити про наступний крок у процесі консолідації політичної системи України. Цим кроком мають бути визначені такі правила гри, коли опозиція зможе отримати владу і більшість в парламенті через парламентські вибори, при умові, що її підтримає більшість населення.

Консолідація політичної системи і, зокрема, партій передбачає в сегментованих суспільствах досягнення коаліційних домовленостей. Коаліційна політика політичних партій і блоків на виборах несе в собі загрозу формування уряду меншості – те, що і відбулося в Україні після виборів 2002 року. Партії, які окремо набрали менше голосів на виборах, ніж переможець, здатні об’єднатися і створити більшість, яка формуватиме і підтримуватиме уряд. Як показав український досвід, таке об’єднання стало можливим завдяки тиску зовні на парламент. Для об’єктивності призначення керівників виконавчої влади треба максимально обмежити зовнішній тиск, щоб результати діяльності парламенту якомога більшим чином залежали від волевиявлення виборців. Ідеться про відповідальність політичних сил за свою діяльність, та здатність громадян на наступних виборах дати оцінку політиці правлячій силі шляхом голосування.