Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Любов Старецька ВИЗНАЧЕННЯ ТА ТИПОЛОГІЯ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ АСПЕКТІВПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
Подобный материал:
1   ...   69   70   71   72   73   74   75   76   ...   91

Справедливість – найважливіша цінність духовного і політичного життя суспільства. Кожна історична доба дає своє тлумачення поняття „справедливості”, що в свою чергу трансформує цілі суспільства, змінює долі поколінь, характер соціальних та політичних інститутів. Водночас саме до неї апелюють і ті, хто намагається захистити і зберегти існуючий суспільно-політичний устрій. Вже з часів Платона мислителі незалежно від своїх переконань вважали справедливість однією з основних цінностей та ознак належного політичного устрою. Характерною рисою ідеї справедливості є те, що люди як окремі індивіди одержують таке ставлення, на яке вони заслуговують. Саме це й відмежовує справедливість від інших властивостей суспільства, особливо від тих, що стосуються його загального характеру: країна може процвітати економічно, мати високий рівень розвитку науки і мистецтва і при цьому необов’язково бути справедливою. Справедливість (за Юстиніаном) – це постійна і вічна воля віддавати кожному належне.

Саме ж слово „справедливість” означає: 1)правильне, об’єктивне, неупереджене ставлення до будь-кого, чого-небудь; 2) людські відносини, дії, вчинки, які відповідають морально-етичним і правовим нормам. Враховуючи, це можна сказати, що справедливість – фундаментальна цінність духовного та політичного життя суспільства, що виходить з принципу врівноваженості в соціальних відносинах прав і обов’язків людей, інтересів держави та особи. Незважаючи на те, що розуміння конкретного змісту поняття справедливості зазнавало змін у ході історії, в цілому її вимоги зводилися і зводяться до певної відповідності між практичною роллю різних індивідів (суспільних груп) у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між діяннями і відплатою, працею і винагородою, заслугами та її загальним визнанням.

Аналізуючи різні сторони справедливості, можна виявити загальний принцип, який полягає в тому, що стосовно один одного люди мають право на відносний стан рівності чи нерівності, відповідно до якого розподіляються труднощі чи блага. А призначенням справедливості вважається підтримка чи відтворення рівноваги чи рівної міри. Вона застосовується як для критичної оцінки поведінки людини з огляду на відповідні правила, так і для критики самих правил та їх застосування.

У відповідності до двох вимірів суспільного буття – персонального та інституціонального – можна розглядати два поняття справедливості: 1) справедливість як характерна риса особистості, що є однією із чотирьох ознак людини поряд із поміркованістю, мужністю і мудрістю; 2) справедливість, що стосується соціальних інститутів (родини, господарства, школи, тощо), сюди також відноситься політична справедливість, що стосується права, держави і політики. Очевидним є те, що без справедливості як якісної сторони особистості, без відповідних ціннісних орієнтацій не може функціонувати і справедлива політико-правова система. В свою чергу, для підтримки цих ціннісних орієнтацій на справедливість політико-правові інститути повинні бути відповідним чином організовані.

Справедливість як цінність, як поняття моральне реалізується через здійснення двох складових: принципу безсторонності та заборони на свавілля. Аналізуючи структуру політичної справедливості, потрібно сказати, що вона має інституційну сторону, оскільки становить справедливість державно-політичної спільноти. Інша її сторона, як ми вже зазначали, особистісна. Тому, коли говоримо про політичну справедливість, можна розглядати її як оцінку одиничної дії якого-небудь політичного інституту (певного рішення, закону чи постанови) та як справедливість певних політичних інститутів в цілому, чи навіть справедливість державного ладу .

Арістотель започаткував традицію за критерій ціннісного визначення політичної справедливості брати „повну” і „досконалу” доброчесність. Вона ж – справедливість – є еквівалентом рівності (рівності всіх перед законом, рівності можливостей) і свободи. Тому завданням політики є пошук та творення нової рівності та свободи, які, в свою чергу, стимулювали б розвиток суспільно-політичної справедливості.

Актуальність та гострота проблеми політичної справедливості визначається тим, що досить довго критерієм оцінки її визначення був принцип еквівалентності, „око за око, зуб за зуб”. Тоді ж як справжня цінність справедливості в тому, що вона підносить критерій оцінки діяльності людей над межами такого еквівалента і вимагає співвідносити діяння людей з моральними критеріями. А суспільно-політичний устрій буде справедливим тоді, коли забезпечить усі можливі умови для всебічного розвитку та самореалізації особистості. Будь-який політичний режим обіцяє громадянам здійснювати справедливість через законодавчу, виконавчу та судову владу. Законодавча влада створює нормативну базу, тобто законодавчий вимір справедливості, виконавча та судова – реалізують публічно ту саму справедливість у взаємовідносинах між державами, між державою та громадянами, між інститутами держави та суспільством, і нарешті, між самими громадянами. Тут закон розглядається як системний вимір справедливості, все те, що виходить за межі закону, є неправовим, несправедливим.




Любов Старецька

ВИЗНАЧЕННЯ ТА ТИПОЛОГІЯ
ФУНКЦІОНАЛЬНИХ АСПЕКТІВ
ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ