А. М. Поповський, доктор філологічних наук, професор (Дніпропетровська юридична академія мвс україни)

Вид материала

Документы

Содержание Антропологія (філософська) Багатство мовлення Гуманізація освіти Гуманітарна культура педагога Гуманітаризація освіти Етнічна культура Етнічний менталітет Етнолінгводидактична культура – Етнолінгводидактичний підхід Культура мови Культура мовлення Культурологічна змістова Лінгвістична географія Лінгвістичні словники Мовна діяльність Мовне виховання— Мовний етикет Мовна картина світу Мовна особистість Мовна самосвідомість ... Полное содержание

Подобный материал:

• Київський національний університет внутрішніх справ, 661.83kb.
• Міністерство внутрішніх справ україни академія внутрішніх військ мвс україни Збірник, 5737.51kb.
• Міністерство охорони здоров’я україни дніпропетровська державна медична академія моз, 186.75kb.
• Одеська національна юридична академія На правах рукопису Крестовська Наталя Миколаївна, 2287.48kb.
• Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник, 3605.39kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.
• Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні, 10728.41kb.
• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3416.48kb.
• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3090.43kb.
• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 4637.05kb.

Нові підходи в освіті, зокрема у філологічній освіті, яка орієнтується на сучасні тенденції розвитку полікультурного освітнього простору, зумовлюють якісно нові вимоги і до системи професійної підготовки майбутнього вчителя української мови та літератури. На часі проблема підготовки висококваліфікованого українського філолога в єдності спеціаліста і особистості (мовної особистості), в якої сформовані спонукально-мотиваційна, пізнавальна, практично-діяльнісна готовність до інтелектуально-творчої професійної та самоосвітньої діяльності.

Формуванню національно свідомої мовної особистості сприяють глибокі знання з фахових, а також гуманітарних, соціально-економічних, психолого-педагогічних, дисциплін на засадах українознавства, уміння та навички використання набутих знань в реальній педагогічній практиці. Поряд з цим йдеться про виховання особистості, котра не лише репродукує рідне мовлення, а й виявляє мовне чуття естетичної цінності рідного слова, мовний смак, мовну стійкість, виступає за збереження і подальший розвиток національної культури та державності.

Саме такий, творчий, культуромовний вчитель буде виховувати в учнів потребу у вивченні рідної мови, власним прикладом ставлення до рідного слова сприятиме формуванню духовного світу, цілісних світоглядних уявлень, загальнолюдських ціннісних орієнтирів учнів шляхом прилучення через мову до культурних надбань рідного народу і людства.

У зв'язку з цим ускладнюються завдання професійної підготовки такого вчителя в педагогічному університеті. Однією із складових професійної підготовки має стати етнолінгвопедагогічна, етнолінгводидактична підготовка, що передбачає вивчення української мови під кутом зору етнолінгвістичного підходу. Всебічне вивчення національно-культурної педагогічної спадщини сприяє збагаченню етнокультурного словника, усвідомленню менталітету українського етносу, виховує в молоді любов до рідної мови, повагу до рідного народу, його культури, історії, минулого і сучасного України, разом з тим формує етнолінгводидактичну культуру фахівця української філології.

Словник термінів

Антропологія (філософська) –філософія людини, що виділяє в якості свого предмета сферу "власне людського" буття, власної природи людини, людської індивідуальності, намагається через антропологічний принцип пояснити і саму людину і навколишній світ, зрозуміти людину як унікальний прояв "життя взагалі" і як творця культури й історії.

/Дротянко Л.Г. Філософські проблеми мовознавства. Навч. Посібник для студентів вищих навчальних закладаів.-К., 2002./


Антропоцентризм – трактування людського буття як мети світового процесу. Започаткований В.Гумбольдтом напрям дослідження, що стосується зв'язку мови з мисленням людини, її внутрішнім світом та культурними цінностями.

/Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів.-Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000./


Багатство мовлення – одна з якостей мовлення, ознака високої мовної компетенції людини, суть якої – у використанні різноманітної кількості мовних одиниць (слів, словосполучень, речень), багатих за смислом і будовою, відсутності невиправданих повторів, однотипних синтаксичних конструкцій. Як складова частина культури мови – це перша ознака загальної культури людини, розвиненості людських почуттів, виховання національної свідомості.

/Культура української мови: Довідник/ С.Я.Єрмоленко, Н.Я.Дзюбиншина-Мельник, Л.В.Ленець та ін.-К., 1990. Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів.-Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000. Пентилюк М.І.Культура мови і стилістика.-К., 1994./


Власне українська лексика – слова, поширені тільки в українській мові. Наприклад: паляниця, вареники, галушки, чарівний, ласощі.

/Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів.-Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000. Пентилюк М.І.Культура мови і стилістика.-К., 1994./


Гуманізація освіти – це посилення її спрямованості на формування особистості, активне засвоєння у школі моральних норм, вироблених людством протягом багатовікової історії.

/Гончаренко С.У.Український педагогічний словник.-К., 1997/.


Гуманітарна культура педагога – це широка освіченість, інтелігентність, високе почуття обов'язку і відповідальності, професіоналізм.

/Мойсеюк Н.Є.Педагогіка.Навчальний посібник. 4 –е видання, доповнене, К., 2003/.


Гуманітаризація освіти – визначення предметів гуманітарного циклу серед інших шкільних педметів як найважливіших і найбільш значущих для формування особистості. Г.о. – це орієнтація освіти на вивчення цілісної картини світу, на формування в учнів гуманітарного й системного мислення.

/Гончаренко С.У.Український педагогічний словник.-К., 1997/.


Діалектизм – слово або вираз, властивий певному діалекту, не нормативний у літературному вжитку

/Євтушок О.М.Про стан і деякі аспекти вивчення діалектної лексики//Укр. мова і літ в шк..-1992.-№2/.


Етимологія – 1.Походження та історія розвитку слова або морфеми; 2.розділ мовознавства, в якому вивчаються походження і минулі етапи розвитку слів і морфем. Етимологія містить відомості про походження лексем етнокультурознавчого змісту.

/Потапенко О.І., Кожуховська Л.П., Довбня Л.Е., Чубань Т.В., Левченко Т.М. Етимологія української мови /За заг.ред. О.І.Потапенка.-К.:Міленіум, 2002. Українська мова. Енциклопедія.-К., 2000/.


Етнічна культура - сукупність матеріальних і духовних цінностей, що мають етнічну специфіку. І виконують етнодиференційовані функції.

/Исаев М.И. Словарь этнолингвистических понятий и терминов.-2-е изд.-М.:Флинта:Наука.-200с./


Етнічний менталітет – властивий певному народу склад мислення.

/Исаев М.И. Словарь этнолингвистических понятий и терминов.-2-е изд.-М.:Флинта:Наука.-200с./


Етнографія – 1.історична наука, що вивчає культуру й побут народів світу, їх походження, розселення та культурно-побутові взаємовідносини, народознавство. 2. Сукупність усіх особливостей побуту, звичаїв, культури якого-небудь народу, народності, місцевості.

/Новий словник української мови. Т.1 А-К.Вид друге, виправлене. /Уклад.В.Яременко, О.Сліпушко.-К.:Вид-во "Аконіт", 2003./


Етнографізм – слова, що позначають традиційні форми побуту, звичаїв, обрядів.

/Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я.Єрмоленко.-К.:Либідь, 2001. Новий словник української мови. Т.1 А-К.Вид друге, виправлене. /Уклад.В.Яременко, О.Сліпушко.-К.:Вид-во "Аконіт", 2003/.


Етнокультурологія - наукова дисципліна, що знаходиться на межі етнології і культурології і вивчає етнічну культуру.

/Исаев М.И. Словарь этнолингвистических понятий и терминов.-2-е изд.-М.:Флинта:Наука.-200с./


Етнолінгвістика – 1).наука, що вивчає мову у її відношенні до культури, взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних факторів, план змісту культури, народної психології і міфології; 2).наукова дисципліна, що знаходиться на межі етнографії і лінгвістики і вивчає взаємостосунки між етносами і мовою.

/Исаев М.И. Словарь этнолингвистических понятий и терминов.-2-е изд.-М.:Флинта:Наука.-200с. Кононенко В.I. Укpаїнська етнолiнгводидактика.- Iва­­­но-Фpанкiвськ.- 1995./


Етнолінгводидактика – визначає принципи і прийоми вивчення мови на основі етнокультурних, етнопсихологічних, етносоціальних даних із урахуванням результатів етнолінгвістичних досліджень. Обґрунтовуючи умови засвоєння рідної або чужої мови через призму становлення і розвитку особистості, етнолінгводидактика має враховувати етнічний фактор як вихідний, самодостатній для вироблення потрібного обсягу знань, умінь і навичок учнів.

/Кононенко В.I. Укpаїнська етнолiнгводидактика.- Iва­­­но-Фpанкiвськ.- 1995/.


Етнолінгводидактична культура – передбачає опрацювання широкого кола питань загальнофілологічного, загальнокультурного спрямування, прагнення до постійного мовного самовдосконалення, набуття знань про історію рідної мови в тісному поєднанні з історією культури, психології етносу, глибоке розуміння мови фольклору, художньої літератури певного народу, вміння використовувати в навчально-виховній діяльності етнографічний матеріал.

/Кононенко В.I. Укpаїнська етнолiнгводидактика.- Iва­­­но-Фpанкiвськ.- 1995./


Етнолінгводидактичний підхід – викладання мови на національному грунті.

/Кононенко В.I. Укpаїнська етнолiнгводидактика.- Iва­­­но-Фpанкiвськ.- 1995./


Етнонім – назва етносу (народу, племені, народності, нації та ін.).

/Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я.Єрмоленко.-К.:Либідь, 2001. Исаев М.И. Словарь этнолингвистических понятий и терминов.-2-е изд.-М.:Флинта:Наука.-200с./


Етнопедагогіка – система знань, принципів і засобів, а також досвіду українського народу в галузі навчання і виховання дітей і молоді. З'ясовує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній діяльності, досліджує способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і з'ясовує їх відповідність чи невідповідність сучасним завданням виховання.

/Гончаренко С.У.Український педагогічний словник.-К., 1997. Стельмахович М.Г.Етнопедагогічні основи методики української мови// Українська мова і літ.в шк..-1989.-№1/.


Етнопсихологія – етнографічна дисципліна, що виникла на межі етнології і психології і досліджує психотип (поведінку) народів, культур, проблеми національних особливостей світосприйняття, проблеми національних особливостей взаємостосунків, проблеми національного характеру, закономірності і функції національної самосвідомості і етнічних стереотипів.

/Баронин А.С.Этническая психология.-К.:Тандем, 2000. Исаев М.И. Словарь этнолингвистических понятий и терминов.-2-е изд.-М.:Флинта:Наука.-200с./


Етнос – це історично складена спільність людей, носіїв оригінальної культуры, що обумовлює певний стереотип поведінки.

/Исаев М.И. Словарь этнолингвистических понятий и терминов.-2-е изд.-М.:Флинта:Наука.-200с./


Жаргон - один з різновидів соціальних діалектів, що відрізняється від загальновживаної мови використанням специфічної експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, фразеології, іноді й особливостями вимови.

/Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я.Єрмоленко.-К.:Либідь, 2001. Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів.-Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000./


Історико-етнографічний регіон – певний регіон, у населення якого історично склались схожі культурно-побутові і етнопсихологічні особливості.

/Лозко Г. Укpаїнське наpодознавство.- К.:Зодiак.- ЕКО, 1995./


Культура –це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених усіма видами перетворюючої діяльності людини і суспільства.

/Мойсеюк Н.Є.Педагогіка.Навчальний посібник. 4 –е видання, доповнене, К., 2003/.


Культура мови - наука, шо вивчає функціонування мови з суспільстві з погляду її нормативності й передбачає правила користування літературною мовою: правила вимови, наголошен­ня, слововживання, формотворення, побудови словосполучень і речень К.м. сприяє реальному втіленню в мовній практиці норм літературної мови, проведенню цілеспрямованої мовної політики. К.м. вивчає якості мовлення, забезпечує розвиток комунікативних умінь і навичок учнів, засвоєння таких якостей мовлення, як точність, логічність, чистота, виразність, образність та ін.

/Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. - К.: Вежа, 1994./


Культура мовлення - дотримання літературних норм вимови, наголошення, слововживання, побудови словосполучень, речень, текстів; нормативність усної й писемної мови, шо виража­ється в її правильності, точності, ясності, чистоті, логічності, дореч­ності, виразності, а також у різноманітності граматичних конструк­цій, багатстві словника, дотриманні в писемному мовленні орфо­графічних і пунктуаційних норм.

/Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. - К., 1994/


Культурологічна змістова лінія - передбачає ознайом­лення учнів з національною і загальнолюдською культурою, забезпечує доступ до джерел української і світової культури.

/Методика навчання рідної мови в середніх навчальних закладах /За ред.М.І.Пентилюк.-К., 2000. Програми для середньої загальноосвітньої школи: Рідна мова 5-11класи.-К., 2001/.


Лінгвістична географія - розділ діалектології, який на основі методу картографування мовних явищ вивчає їх територіальне поширення.

/Куриленко В. М. До ареології та стратиграфії північних (поліських) говорів. – Глухів: РВВ ГДПІ, 2001/.


Лінгвістичні словники — словники, в яких з'ясовується значен­ня слова чи відповідно до типу словника подаються граматична, орфографіч­на, орфоепічна та інші характеристики слова, розкривається етимологія, здійснюється переклад на іншу мову тощо. Найголовнішою особливістю лінгвістичних словників є те, що в тому чи іншому аспекті тлумачаться власне слова як одиниці мови. Лінгвістичні словники поділяють на одномовні, двомовні, багатомовні.

Етимоло­гічні словники пояснюють походження слів, простежують їх розви­ток від найдавніших часів, встановлюють їх спорідненість зі словами інших мов. Діалектний словник – це словник, у якому подана лексика територіальних діалектів, її значення і слововживання. Історичні словники відображають лексику попередніх пері­одів розвитку національної мови. Ономастичні словники містять власні назви: антропоніми (імена людей), топоніми (географічні назви), гідроніми (назви річок) тощо. У словниках іншомовних слів розкриваються значення іншомов­них слів, що ввійшли до лексичного складу певної мови.

/Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів.-Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000/.


Лінгводидактика – загальна теорія навчання мові. Досліджує закономірності засвоєння мови, розв'язує питання змісту курсу на основі лінгвістичних досліджень, вивчає труднощі засвоєння навчального матеріалу, визначає принципи, методи, форми і засоби навчання мови.

/Гончаренко С.У.Український педагогічний словник.-К., 1997./


Лінгвокультурема - мовна одиниця з національно-культурним компонентом семантики, слово, що несе у своїй семантичній структурі загальнозначущу інформацію, що стосується культур інших народів.

/Прохорова С.М. Национально-культурный компонент и когнитивная лингвистика // Национально-культурный компонент в тексте и языке: Материалы ІІ Международной научной конференции 7-9 апр. 1999 г., Минск: В трех частях. – Минск: БГУ, 1999. – Ч.1. – С.4-7/.


Ментальність – соціально-психологічна характеристика духовного світу людини або соціальної спільності, епохи або етнокультури.

/Баронин А.С.Этническая психология.-К.:Тандем, 2000/


Міфологія – основна форма світогляду народів на найдавнішому ступені їх розвитку, ґрунтується на уособленні сил природи, зображенні їх у вигляді почуттєвих образів, людей, тварин.

/Таланчук О.М. Українознавство. Усна народна творчість: Навчально-методичний посібник. - К.: Либідь, 1998./

Мовна діяльність – мовне спілкування в конкретних ситуаціях, у яких реалізується необмежена можливість створення нових змістів, нових текстів із обмеженої кількості одиниць мовної структури.

/Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я.Єрмоленко.-К.:Либідь, 2001./


Мовне виховання— виховання мовної особистості на грунті рідної мови, мовних знаків національної культури. Метою і змістом мовного виховання є вироблення свідомого ставлення до питань мовної культури, мовної по­літики.

/Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів.-Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000.


Мовний етикет - національно-специфічні правила мовної поведінки, що реалізуються у прийнятих суспільством ситуаціях "ввічливого" контакту із співбесідником/.

Пентилюк М.І.Культура мови і стилістика.-К., 1994.


Мовна картина світу – це вироблене багатовіковим досвідом народу і реалізоване засобами мовних номінацій зображення усього існуючого як цілісного і багато аспектного світу, який за своєю будовою і осмисленими мовою зв'язками своїх частни представляє, по-перше людину, її матеріальну і духовну життєдіяльність і, по-друге, усе те, що її оточує: простір і час, живу і неживу природу, соціум. Розрізняють національну, соціальну, індивідуальну м.к.с., кожна з яких залежить від культурно-історичних умов життя суспільства, соціуму, від індивідуального, лінгвопсихологічного досвіду.

/Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я.Єрмоленко.-К.:Либідь, 2001. Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів.-Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000./


Мовна особистість – носій мови, котрий досконало знає мову, усвідомлено творчо нею володіє, сприймає мову в контексті національної культури, користується мовою як органічним засобом самотворення, самоствердження і самовираження, розвитку власних інтелектуальних та емоційно-вольових можливостей та як засобом соціалізації особи в даному суспільстві.

/Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность.-М., 1987. Єрмоленко С., Мацько Л. Навчально-виховна концепція вивчення української (державної) мови //Диво слово.-1994.-№7.-С.28-31. Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів.-Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000. Методика навчання рідної мови в середніх навчальних закладах /За ред.М.І.Пентилюк.-К., 2000/.


Мовна політика – заходи держави щодо розв'язання питань розвитку мови у соціумі, країні.

До м.п. належить питання мовного планування, актуальні для країн, що тривалий час перебували у складі імперій і в яких культивувалась і утверджувалась як соціально престижна мова метрополії. Оцінка рівня розвитку мови і її здатності обслуговувати всі сфери життя соціуму, виступати важливим складником розвитку національної культури, освіти залежить від здійснюваної в державі м.п. Вона визначає також діяльність у галузі культури мови.

/Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я.Єрмоленко.-К.:Либідь, 2001. Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів.-Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000/.


Мовна самосвідомість — усвідомлення людиною самої себе як мовної особистості, своєї мовної діяльності в соціумі.

/Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів.-Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000./


Мовна стійкість — таке суспільно-політичне явище, в основі якого перебувають національні традиції; національна свідомість та солідарність; національна культура, ду­ховна і матеріальна; національний мир і співробітництво з іншими народа­ми, що живуть на території відповідного народу.

/Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів.-Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000/.


Мовне чуття – мовний смак, що забезпечує ефективну комунікативну діяльність мовця, знання ним норм сучасної літературної мови в їх зіставленні зі стильовими нормами, в зіставленні з історично мінливими літературними нормами. М.ч. грунтується на знанні словника національної мови, володіння граматичними законами.

/Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я.Єрмоленко.-К.:Либідь, 2001/.


Національна культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, накопичених і примножених поколіннями у процесі життя нації.

/Исаев М.И. Словарь этнолингвистических понятий и терминов.-2-е изд.-М.:Флинта:Наука.-200с./


Національно-культурний мовний компонент – слова-поняття, словосполуки, що визначають типові особливості українського народного життя, етнічної культури, народних традицій, звичаїв, а через них – відмінності психічного стану, поведінки людини як носія національного характеру, національної ментальності.

/Кононенко В.I. Укpаїнська етнолiнгводидактика.- Iва­­­но-Фpанкiвськ.- 1995/.


Національна психологія – традиційні особливості поведінки і психічної діяльності, які притаманні представникам даного народу і передаються від покоління до покоління.


/Исаев М.И. Словарь этнолингвистических понятий и терминов.-2-е изд.-М.:Флинта:Наука.-200с./


Національна самосвідомість – відносно стійка, усвідомлена система уявлень індивіда про себе як про представника певної нації.

/Баронин А.С.Этническая психология.-К.:Тандем, 2000/.


Національний характер- компонент психічного складу нації, який визначається як система відношень конкретної етнічної спільності до різних сторін оточуючої дійсності, що закріплена і проявляється у стійких стереотипах мислення, емоційного реагування, поведінки в цілому.


/Баронин А.С.Этническая психология.-К.:Тандем, 2000/.


Ономастика – розділ мовознавства, в якому вивчаються історія виникнення, розвитку власних імен у літературній мові та діалектах.


/Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я.Єрмоленко.-К.:Либідь, 2001/.


Педагогічна культура – є частиною загальнолюдської культури. В ній втілені духовні цінності освіти і виховання, способи творчої педагогічної діяльності, які слугують соціалізації особистості в конкретних історичних умовах.


/Мойсеюк Н.Є.Педагогіка.Навчальний посібник. 4 –е видання, доповнене, К., 2003/.


Педагогічна культура вчителя – є системним утворенням. Її головними структурними компонентами є: педагогічні цінності, творчі засоби педагогічної діяльності, досвід створення учителем зразків педагогічної практики з позицій гуманізму.


/Мойсеюк Н.Є.Педагогіка.Навчальний посібник. 4 –е видання, доповнене, К., 2003/.


Психолінгвістика – наука, що вивчає закономірності мовленнєвої діяльності. П. досліджує мовленнєву поведінку лю­дини, олисує моделі процесу мовлення, операції, дії, які відбу­ваються у процесі мовленнєвої діяльності (слухання, писання, говоріння, читання), визначає, які мовні одиниці й у якій послі­довності беруть участь під час кодування інформації (говоріння, писання) та декодування (слухання, читання). П. вивчає зв'язки між змістовою стороною мови й суспільними мисленням, суспіль­ним життям мовного колективу як необхідну умову проникнення в природу лінгвістичних одиниць.


/Методика навчання іноземних моє у середніх навчальних закладах/ Кол. авторів під керівн. С.Ю. Ніколаєвої.- К., 1999. Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. - М.. 1999/.


Професійна культура – це ступінь оволодіння членами професійної групи прийомами і способами вирішення спеціальних професійних завдань.


/Сластенин В.А. и др. Педагогика: Учеб.пособие для студ.высш.пед.учеб.заведений /В.А.Сластенин, И.Ф.Исаев, Е.Н.Шиянов; Под ред. В.А.Сластенина.-М.:Издательский центр "Академия", 2002/.

Рідна мова – перша мова, яка опанована людиною з дитинства (мова колискової). Рідна мова слугує однією з ознак етнічної приналежності людини.


/Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я.Єрмоленко.-К.:Либідь, 2001. Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів.-Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000./


Додатки


Тексти для аналізу


Філософія української мови у творчості Григорія Сковороди


Започаткована ще у «Велесовій книзі» українська мова пройшла довгий і важкий історичний процес самоутвердження. Ні Люблінська унія, ні Андрусівська угода, ні Валуєвський циркуляр, ні Емський указ ( у різних формах українська мова заборонялась понад ста сімдесяти разів!) не змогли знищити української мови, а отже і народу.

Без мовного зв'язку з рiдним народом не може бути повноцiнно­­­го нацiонально-духовного життя i вираження особистостi. Підтвердженням є також назва нашої мови, що походить від давньоруських слів "молвь", "молвити", а ті означають - "освiтити­­­ся", "стати духовно чистими". Воiстину, коли "я молюся чужою мовою, то вуста мої моляться, а серце спить"(Св.Павло). Звичайно, ніхто не закликає нас «ставати на коліна й бездумно бити перед словом поклони», але, як зауважує А.Бортняк, «щоб життя було повноцінним, щоб воно було щедрим, як земля, і високим, як небо, треба жити словом, знати своє слово, любити його, шанувати, боронити, розвивати, вкладаючи в нього свій розум, свій дух, своє сумління».

Пізнання природи слова і разом з тим людини - таке життєве кредо українського Сократа, як називали видатного просвітителя, філософа, письменника кінця ХУІІІ ст. Григорія Сковороду. Мова поезій Г.Сковороди важка для сприйняття сучасному читачеві, вірші написані з використанням старослов'янської, російської, української, грецької, латинської мов. Суперечливий світогляд філософа і богослова не дозволив поету повністю "відірватись" від церковнослов'янських впливів, перейти на народнорозмовну мову, та все ж проста українська мова присутня у творчому доробку письменника: у ранній творчості він користувався книжною українською, пізніше - наближеною до російської, спорадично - народною українською.

Із розгромом книгодрукування у східній Україні було сильно підірвано традицію вживання офіційної мови Козацької держави - книжної української; цивільні друки практично зникли. Отже, розвиток літератури почав іти не через друковані книжки, а через рукописні збірники, і саме в цих збірниках домінуючою стає українська мова (1, 17).

Відомо ж, що за життя жоден твір письменника-філософа не був надрукований, але навіть у сільських родинах в рукописах читали його пісні (вони відображали народнорозмовний стиль), сатиричні вірші. Підтвердженням цього є рядки з поезії Т.Шевченка: "Зроблю маленьку книжечку, хрестами і візерунками з квітками, кругом листочки обведу та й списую "Сковороду"".

Видатному просвітителю належить, можливо, перша в Україні спроба осмислення специфіки розвитку усної народної творчості, разом з тим і простої української мови, її виховної ролі у роз'ясненні, популяризації в суспільстві сковородинівської "філософії серця".

Народну творчість, народне слово Григорій Сковорода називає "садом", де людина наповнюється радістю, силою життя і надії. Українська пісня, на думку Сковороди, "майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, але ... при всій своїй простоті вона щира, чиста і безпосередня".

Народнопісенні інтонації, народнопоетичну образність поет покладе в основу віршів "тривоги і смутку", так званих "сповідей благородної душі" збірки "Сад божественных песней". Епітет "божественних" науковці тлумачать подвійно: як "прекрасних", "чарівних", "чудових" або залежно від ідейного змісту поезій (2, 18.)

Близькі до народних пісень його "Ах поля, поля зелены", "Ой ты, птичко желтобоко".

Стоит явор над горою,

Все кивает головою.

Буйны вьтры повьвают,

Руки явору ламают.

А вербочки шумят низко,

Волокут мене до сна.

Тут течет поточок близко;

Видно воду аж до дна (Пьснь 18-я).

Картини навколишньої природи подаються з допомогою українізмів - зменшено-пестливих сполук-епітетів "зеленая травка", "буйны вьтры", "молоденькая муравка", "вербочка", "прозорий поточек", метафор "явор кивает головою", "руки явору ламают" тощо. За твердженням Ф.Поліщука, Сковороду можна сміливо назвати одним із зачинателів пейзажної лірики в українській поезії. (3; С.175).

Фольклорні образи тісно переплітаються з філософськими афоризмами, передають внутрішній світ героя і автора: Душа моя єсть верба, а ти єси ей вода. Питай мене в сей воде, утьшь мене в сей бьде (Пьснь 3-я). А милування красою рідного краю Сковорода подає разом із ставленням до рідного краю і народу: Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить, Буду вьк мой коротати, гдь тихо время бьжит. О дуброва! О зелена! О мати моя одна! (Пьснь 12-я).

Мати моя Малоросія і тітка моя Україна - без рідного краю письменник і громадський діяч свого часу не міг жити, на чужині пропадав від туги за рідним краєм. Чому ж ми і досі боїмося сказати, що Україна нам наймиліша, найдорожча у світі. Про це із болем, гіркотою говорить в історичному романі "Берестечко" наша видатна поетеса Ліна Костенко:

Всі люблять Польщу, в гонорі і славі,

Всяк московит Московію трубить.

Лиш нам чомусь відмовлено у праві

Свою вітчизну над усе любить.

Історико-етимологічний правопис, яким передавалась народнопісенна мова, відбивав неусталеність писемної практики, проте усе ж відображав живу українську мову.

У своїх віршах поет часто використовує народні прислів'я як з української (Далеко свиньи до коня; Не имьй ста рублей, как (имей) одного друга), так і з російської (Не красна изба углами - красна пирогами) народної творчості.

Продовжувач релігійної етики Д.Туптала, учень Києво-Могилянської академії, а значить представник давньої книжної української мови, Г.Сковорода жив у період стагнації духовного життя в Україні ХУІІІ століття, коли церква була інструментом влади, і все ж мав сміливість довести силу духовного слова, силу справжньої людини.

Тріада "Сонце-Слово-Серце" знайшла відображення у філософських та педагогічних трактатах, притчах, байках, оригінальній і прикладній поезії, проповідях і епістоляріях Г.Сковороди. Він вважав, що єдність космосу складають земля, небо, сонце; єдність Буття - макросвіт (природа), мікросвіт (людина) і Біблія (Слово); цілісність людини - тіло, душа, серце (4, 112).

Філософія "серця" Сковороди тісно пов'язана з філософсько-риторичним культом Слова. Поет-красномовець зазначав, що слово має структуру, яка нагадує структуру світу, слово, мова мають щось невидиме, невловиме, внутрішнє, завдяки чому вони "переживають" речі, людей, простір, час, століття (див. 5, 53-54).

Слова-символи пронизують творчість Сковороди. Символ Сонця, який фігурує в концепції філософа-просвітителя, відомий в українському фольклорі як небесний вогонь. Вогонь - посланий людям з неба, священний, його так і називали Син неба, Сварожич, посланець Сонця на землі. Для українців - це образ світла, тепла, маяка, свічки, мрії, українці за своєю сутністю - сонцепоклонники.

Чільне місце у сковородинівських текстах займають символи гори, моря, берегу, корабля, гавані, що використовувались ще в елліністично-римський період. Це символи дочасного людського існування, швидкоплинності існування людини, Царства небесного. У Сковороди море - це Біблія, символічний світ (6, 30, 34).

У "Повісті временних літ" символ моря (океану) є символом кари за злочини перед Богом, символом життя, очищення, благодаті, краси, безмежності, безсмертя. Пізніше даний символ буде реалізований у творчості Т.Шевченка. П.Кононенко зазначає: "Море й свобода!- ось образи-аналоги, які виявили характери і українського народу, і його мови та як Духу Шевченкового, так і його Слова" (7, 44).

Слово-символ "щастя" на відміну від символу примхливої долі, фортуни, що наявне у творах письменників і філософів ХУІІІст, у Сковороди виступає cauza finalis усіх людських помислів, тобто символом внутрішнього задоволення в правді і добрі, що становить етичний гедонізм.

Головною постаттю у філософському вченні Сковороди була "справжня Людина", тобто людина природна (хлібороб), духовна, внутрішньо вільна, скромна, спосіб життя якої - праця і самовдосконалення, а призначення - шлях до щастя, до самопізнання; лише за умов самореалізації кожного, вважав український філософ, самореалізується цілісність людства, мова ж є однією з форм самовдосконалення.

Іларіон і В.Мономах започаткували, а Г.Сковорода продовжив і розвинув у новій якості проблему особливої ролі філософії "серця": говорити, як жити, а жити відповідно совісті, вірі. Слово-символ "серце" - складова цих повчань: "Всяк есть тем, чіе есть сердце в нем. Волчее сердце есть родной волк, хотя лице не волче" (8, 182).

Продовжуючи вчення Сковороди про серце, М.Гоголь наповнить змістом термін власної філософської антропологічної концепції – "жива душа", "мертва душа": людина - це просвіток буття, яке насичене людським існуванням, вершина - жити як християнин.

Сповнена символіки пісня " Всякому городу нрав і права, Всяка имьет свой ум голова". Існує версія, що ця пісня за своїм змістом, побудовою, мовними засобами нагадує кобзарську пісню "Про Правду і Кривду". Сатиричний твір, як і багато інших, присвячений викриттю і осуду суспільного ладу, написаний урочистим конфесійним стилем, з елементами традиційної книжності (античної піїтики, риторики, церковнослов'янської гомілетики).

Лексичні засоби конфесійного стилю активно використовуються Сковородою для побудови алегорій, метафор, метонімій, синекдох, які є могутнім знаряддям образності. Природними у віршах Г.Сковороди є семантичні: Боже Слово, стилістичні: ветхий - старий, блаженний - щасливий, семантико-стилістичні синоніми: прохання, благання, моління, волання.

Поет використовує численні лексичні запозичення з грецької, латинської (дух, душа, культ, амвон) мов, старослов'янізми (благодать, доброчесність, премудрий, сотворити, молитва, покровитель, храм, прах, нужденний). Кожне слово автор подає цілеспрямовано, шукаючи аналоги в народній мові чи у творчості інших мислителів, наділяє його "конкретністю сатири чи величі".

Так, заголовок "Всякому городу нрав і права, Всяка имьет свой ум голова" уже відомий у фольклорі і має паралелі: що город, то норов; що голова, то розум; що чоловьк, то обычай. У Петра Могили знаходимо фразему Szto horod to norow, у Лазаря Барановича - co glowa to rozum. У Сковороди це мотив розмаїтості людських пристрастей.

Вислів "Петр - для чинов углы панские прет" вказує на образ прислужника-підлабузника, який протирає кутки у вельмож і бажає отримати ранг згідно з тільки-но встановленим в Україні петрівським табелем, щоб бути справжнім паном. Ім'я Петр в цьому разі є номінацією-"заступленням" вказівного займенника (6, 123).

Алегорія як один з аспектів символіки слова, що було новаторським для викриття негативних типів і явищ дійсності, успішно використана Г.Сковородою у "Баснях Харьковскіх". "Одни только мысли наши всегда с нами, одна только истина вечна, а мы в ней, как яблонь в своем зерне, сокрываемся", - писав творець оригінальних байок ХУІІІ століття.

Проблематика байок соціальна, морально-етична, філософська, духовна, естетична. Глибока змістовність і лаконізм досягається органічним поєднанням простої у фабулах (коротких розповідях) і книжної у «силах » (мораль, повчання) - мов.

Його поетичні твори - це глибокомудрі філософські роздуми і узагальнення, що співзвучні з нашим часом. Більшість висловів автора полілогічних "диспутів", трактатів-повчань, трактатів-послань, полемічно-педагогічних притч з традиційними засобами класичної риторики і виразним вкрапленням живомовних елементів нової української літературної мови становлять скарбницю української афористики, що сконцентрувала в собі значний потенціал знань про історію, спосіб життя, традиції українського народу:

Світ ловив мене, та не спіймав. Сродна праця.

Не шукай щастя за морем. Не тіло, а душа є людиною.

В собі самому шукай справжніх благ.

Посудина для води, а не вода для посудини. Через те й душа моя, думки та серце мої кращі за моє тіло.

Копай усередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідівську.

Не за обличчя судіть, а за серце.

Нова людина має і мову нову.

Життя наше - це подорож, а дружня бесіда - візок, що полегшує мандрівникові дорогу.

Як нерозумно випрохувати те, чого сам можеш досягти.

З видимого пізнавай невидиме.

Коли не можу нічим любій вітчизні прислужитися, в кожному разі з усієї сили намагатимуся нікому ні в чому не шкодити (8).

Г.Сковорода був переконаний, що слово як засіб спілкування відіграє значну роль у навчанні та вихованні. Шкільна освіта вимагає від учителя знань "духу слова", адже, "що може бути шкідливіше за людину, котра володіє знанням найскладніших наук, але не має доброго серця?", а "хто думає про науку, той любить її, а хто любить , той ніколи не перестає вчитися" (8; С.220).

Через багато століть гуманістичні ідеї Сковороди продовжить В.Сухомлинський, який одним із перших увів у науково-педагогічний обіг поняття "душа", "краса", "любов", вважаючи: "Якщо велика справа панувати над тілами, то ще більше - керувати душами...", і допоможе в цьому філософія рідної української мови, рідного слова.


Література:


1.Шевчук В. Мова і витворення культурних та духовних цінностей (ХУІІ-ХУІІІст)//Дивослово, 1996.-№3.

2.Українська література: Посібник для старшокласників і абітурієнтів/За ред. М.К.Наєнка.-К.:Либідь, 1995.

3.Поліщук Ф. Український фольклор. Давня українська література.-К.: Вища шк., 1991.

4.Кононенко П. Українознавство: Підручник.-К.:Либідь, 1996.

5.Кононенко П., Кононенко Т. Феномен української мови. Генеза, проблеми, перспективи. Історична місія.-К.: Наша наука і культура, 1998.

6.Ушкалов Л. Григорій Сковорода і антична література.-Х., 1997.

7.Кононенко П. «Свою Україну любіть...».-К.: Твій інтер, 1996.

8.Сковорода Г. Твори : В 2 т.-К., 1967.


Виховання мовної особистості

на засадах української етнопедагогіки

Упродовж столiть нас, українцiв, намагалися вiдокремити вiд жит­­­тєдайних родинних виховних джерел, вдаючись до геноциду й лiнгвоциду. І сьогодні на початку третього тисячоліття ми все ще боремось за існування державної мови, хоча її функції чітко визначені Конституцією України, розмірковуємо над проблемами невизначеної полiтики двомовності, результат якої спостерігаємо у мовленнєвому примiтивiзмі на­­­ших спiвгромадян, у заполоненні культурно-інформаційного простору зайвими іноземними словами. Стан, у якому перебуває рідна українська мова, більше нагадує реанімаційний.

Вивести ж державу з економічної, духовної, моральної кризи на шлях формування людиноцентристського суспільства, "суспільства високої духовності" (Л.Мацько) можна з допомогою творчої інтелектуальної діяльності національно свідомих високоосвічених і висококультурних працівників, а це в свою чергу вимагає повернення лицем до національного мовного виховання, до шкільної мовної освіти в суспільстві, до рідної мови як важливого складника української етнопедагогіки.

Саме на грунті змістового, емоційно-естетичного мовного досвіду і культурного спадку попередніх поколінь, на основі етнізації навчально-виховного процесу повинна формуватися всебічно розвинена, духовно багата, самодостатня, діяльна особистість. За визначенням О.Потебні, "мовна індивідуальність виділяє людину як особистість, і чим яскравіша ця особистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства"[цит. за1, с.2].

Однією із складових змісту навчання української мови на засадах народної педагогіки має стати культурознавчий компонент, що відображає національну специфіку світобачення і світосприйняття українців, визначає типові особливості українського побуту, національних традицій, звичаїв, зокрема родинних, і найбільш повно виражається в лексико-семантичній системі.

Стрімкість і широта інформаційного простору, яскравість візуальних ефектів телешоу, віртуальна реальність відсувають у тінь рідне слово, а обмежене вживання культурознавчої лексики негативно позначається на інтелектуальному, емоційному розвиткові учнівського мовлення, тому мета введення такого етнопедагогічного компоненту - почути, сприйняти душею рідне родинне слово, сягнути до самого його кореня.

Зокрема, розповіді про авторитет родини на відповідних уроках літератури, позакласних заходах будуть мати більш якісний ефект, якщо поглибити знання наших вихованців стосовно семантики, походження, лексичних явищ у межах тематичної групи лексем на позначення назв людей за родинними стосунками. Елементи мовного виховання особистості на основi ви­­­коpистання pодинних виховних тpадицiй виpазно простежувались ще у братських школах. Відомо, що пiд кеpiвництвом вiдомого просвiтителя Памви Беринди бpатчики оволодiва­­­ли теpмiнами на позначення pодинних стосункiв, piзних вiкових гpуп дiтей: пеленчатко, немовлятко, дитя, дiтище, отpоча, чадо, юноша. Мовнi тpадицiї знайшли своє вiдобpаження в "Лексиконi" Л.Зизанiя. Чеpез слово, словесний комплекс педагог навчав вихо­­­ванцiв пiзнавати сутнiсть i фоpми вживання pодинних звичаїв та обpядів, pозумiти нацiональне єство рідного, українського наpоду.

У букварях Т.Шевченка, К.Ушинського, Б.Гpiнченка домiнуюче мiсце теж посiдали зpазки етно­­­педагогiчних, кpаєзнавчих джеpел, усної наpодної твоpчостi моpаль­­­но-етичного спpямування: "...тpеба людей поважати, пан-отця i панiматку добpе шанувати! Бо котpий чоловiк теє уpобляє, повiк той щастя собi має, смеpтельний меч того минає, отцова й матчина молитва зо дна моpя виймає..."[2, 366].

Сучасним школярам важливо зазначити, що назви спорідненості і родинних зв’язків становлять загальний індоєвропейський пласт праслов’янської лексики, а більшість з цих слів функціонує і зараз без істотних фонетичних і семантичних змін.

На загальну кровну спорiдненiсть указував термiн плємю - "рiдня", "нащадки", "потомки". Останнє із значень походить вiд ад­­­вербiалiзованої сполуки po tom "потiм, пiсля". Лексема "колiно" позначала "поколiння в родi". Виникнення та функціонування ланцюга лексеми «коліно - покоління» пов’язано з дуже давнім звичаєм: новонароджену дитину клали перед батьком на землю і, якщо він піднімав її, брав до себе на коліна, то тим самим визнавав дитину своєю, членом сім’ї та роду.

Серед лексико-семантичної групи слiв виділяються лексеми з до­­­сить примхливою вдачею. Навіть праслов'ян­­­ське deti є формою множини збiрного iменника detь - годоване груддю. Рідна мова чи не найвлучніше відображає традиційну головну роль матері у формуванні почуттєвої сфери дитини. Саме з молоком матері приходить до дитини усвідомлення пісенного світу дорогого серцю рідного слова.

Окремі назви спорідненості і свояцтва в процесі розвитку мови набули ознак полісемії, стали омонімічними. Наприклад, серед значень слова "баба" знаходимо: рідна баба, стара заміжня жінка, повитуха, ворожка, жебрачка, рід печива, сорт грибів, груш, кам'яний стовп у степу. Батьком називають також і брата матері, і старшого брата, і опікуна, і господаря на вечорницях. Довгий, складний шлях розвитку семантики даної групи тісно пов'язаний з розвитком форм сім'ї [3, З].

Лексема "мати" стала основою появи омонiмiчних сполук типу "матка" - мати і плiдна самиця у тварин, матка мурашина, "мати"- мати і коноплi з жiночими квiтами, «мамка» - пестл. до мама і жiнка, яка годує грудьми чужую дитину, «маточка» - мати і центральна частина квiтки.

Слово "дружина" походить від слова "друг" - від санскритського помічник. Сьогоднi ж це i : одружена жiнка стосовно чоловiка; одру­­­жений чоловiк стосовно до своєї жiнки; група, загiн, добровiльне об'єднання людей, створене з якою-небудь метою. Про великий авторитет української жінки говорять і такі слова: женитва ( шлюб), подружжя ( до речі, в російській мові з цією метою вживане соупруги, що спочатку означало "пара волів, запряжених в одно ярмо", а потім розширило семантику). Складнощі сімейного життя українці пояснювали прислів'ям: Заміж іти чи одружуватися - не дощ перестояти, треба знати: що немає ні вислуг, ні відставки.

У межах цієї тематичної групи визначаємо явище синонімії: батько - тато, папа, отець, неньо, дедьо; чоловік сестри - зять, швагер; брат дружини - шурин, шурак, швагер; сестра дружини - своячка, своячениця, швагрова; чоловіків брат - дівер, швагер, свояк; чоловікова сестра - зовиця, швагрова. Триває конкуренція і між синонімами: небіж - племінник, наща­док - потомок, родина - сім 'я, жінка - дружина. Частина давніх назв спорідненості та свояцтва перетворились на пасивний компонент: сноха, супруг, ятрівка, малжонка (дружина), леліка (тітка).

Від лексем спорідненості і свояцтва досить часто утворюються цікаві для з'ясування історії родини похідні: дідизна – спадщина, дідиха – жебрачка, дідич – спадкоємець, поміщик, дідичанка – дочка поміщика, дідичка – дружина поміщика, дідовід – поводир у незрячих, дідик – мітелка з соломи, трави, дідовник – осот, лопух, дідинець – двір, місце в церкві, де стоять жебраки, місце навколо церкви, де поховані предки; дідо – деталь ткацького верстата, дідівство – відчуття належного зв'язку з оунуками.

Рід, родинонька, родичі - щирі, добрі, сонячні слова. За розмаїттям лінгвістичних, iстоpико-культурологiчних коментарiв, опануванням pодинних обpядiв учні вчаться розуміти батькове, материне слово, бачити складовi хаpактеpу українців. Адже у жодній мові немає такої великої кількості емоційно-забарвлених дериватів, як в українській: матінка, матіночка, матусенька, мамочка, матусечка, мамуся, мамуля, дідо, дідочок, дідуган, дідище, дідуньо, дідусь, бабуньцьо, бабусенько, бабулечка, бабуньо!

Дослідження родинознавчої лексики спонукатиме учнів до розкриття таємниць інших національно-культурних лексем: земля, хата, рушник, хліб, вишиванка, писанка, козак, гопак, барвінок тощо: кількісне поповнення обов‘язково повинно йти поряд з якісним опануванням. Цьому допоможуть найрізноманітніші завдання і вправи творчого характеру на уроках української мови.

Продовженням даної роботи мають стати уроки української літератури, уроки щирості, толерантності, шляхетності, уроки невимушеного органічного патріотизму, під час яких доцільно звернути увагу на роль родини, батьків, зокрема, у формуванні письменницької особистості.

При ознайомленні з біографією І.Франка учням слід наголосити, що мати - Марія Миколаївна Кульчицька - подарувала сину глибоке розуміння краси природи і неповторності кожної хвилини життя, а батькова кузня з дзвоном молоточків і запахом родинного вогнища стала для малого Яся символічним джерелом творчого натхнення. І тоді зрозумілою стане для них фраза Івана Франка: "Я цілий чоловік". У цій фразі знайшли відображення давні уявлення наших предків про здоров'я тіла й душі, їх цілісності, досконалості, довершеності.

Урок літератури повинен бути звернений до душі учня. Тому при вивченні творів майстра світового кіно О.Довженка, наголошуємо, що природа і людина мають перебувати в гармонійній єдності. Навколишня краса, безкраї простори рідної країни стали невід'ємним складником духовного світу героїв, які вчать читача простій і мудрій істині: не боротися з природою, не підкорювати її своїм прагматичним інтересам, а дбати про примноження краси світу, шукати з нею гармонії і взаєморозуміння.

Після таких занять, які дійсно звернені до душі, впливають на почуття, де пропагуватиметься незаангажована думка, відвертість, самоаналіз, наші вихованці будуть іншими очима дивитися і на оточуючий світ, і врешті-решт замислюватись, якою мовою спілкуватись, до якої культури прагнути, в якій країні жити. Один учень у творі-роздумі про мову написав: "Я уявляю рідну мову у вигляді руки. Це рука моєї мами, а може, татка. Вона ласкава, щедра, мозоляста. Рука простягнута до мене, і я подаю їй свою руку. Потиснемо один одному руку і рідною мовою скажемо: здрастуй! "

Таким чином лінгвоукраїнознавчий підхід дає змогу не лише навчати мови, розвивати мислення школярів, а й формувати "образно-емоційну пам'ять".

Література:

1.Мацько Л. Матимемо те, що зробимо//Дивослово.-2001.-№10.

2. Шевченко Т. «Букварь южнорусский»/Повне зібр. творів у шести т.-К., 1964.
   

3.Бурячок А.А. Назви спорідненості і свояцтва в українській мові.- К.,1961.


Семеног О.М.

С30 Етнолінгводидактична культура вчителя-словесника: Навч.-метод. посіб.- К.-Глухів: РВВ ГДПУ, 2003.- 108с.


У навчально-методичному посібнику розглядаються питання етнолінгвопедагогіки, етнолінгводидактики, етнолінгвістики. Пропоновані завдання курсу спрямовані на розвиток професійної, зокрема етнолінгводидактичної культури, етнокультурознавчої компетенції майбутнього вчителя-словесника відповідно до вимог сучасної школи.

Для студентів вищих педагогічних закладів України, учителів-словесників, учнів гімназій, колегіумів, ліцеїв.


Семеног Е. Этнолингводидактическая культура учителя-словесника: Учебн.-метод. пособ.- К.-Глухов: РИО ГГПУ, 2003.- 108 с.

В учебно-методическом пособии рассматриваются вопросы этнолингвистики, этнолингводидактики, этнолингводидактической культуры учителя-словесника. Предлагаемые задания курса направлены на развитие профессиональной, культуроведческой компетенции будущего педагога согласно требований современой школы.

Для студентов высших учебных заведений, учителей-словесников, учеников гимназий, колегиумов, лицеев.


Semenog O. Etnolingual and didactic culture of a teacher in philology/ Educational-methodical complex.–Kyiv- Hluhov: EРD Hluhov State Pedagogical University, 2003. – 108 s.


Yuestins in etnolinguistics, etnolingual and didactic culture of a teacher in philology are investigated. Novelty of author's approach lies in the development of content and structure of this book on the development of professional, cultural competence of the future teacher according to demands of modern school.

This book can be used in high educational establishments of Ukrainian, teachers in philology, students of gymnasiums, collegiums, lyceums.

Навчально-методичний посібник

Етнолінгводидактична культура

вчителя-словесника


Автор:


Семеног Олена Миколаївна


(РК 0103U000450 )


Комп’ютерний набір О.Семеног


Комп’ютерна верстка О.Семеног

Технічний редактор

Підп. до друку 27.04. 2003. Формат 6084/16. Гарнітура Таймс.

Папір офсетний. Умов. друк. арк. 6,16. Умов. фарб.-відб. 6,16.

Облік.-вид арк.4,48.Тираж 300 прим. Вид. №803.

Віддруковано на різографі.

Редакційно-видавничий відділ

Глухівського державного педагогічного університету.

41400, м. Глухів, Сумська обл., вул. Києво-Московська, 24,

тел/факс (05444) 2-33-06.

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

(серія ДК №678 ) від 19.11.2001р.


ISBN 966-7763-45-5



ББК 74.58+74.261.4+63.5(4укр)

С30