Молодіжний Націоналістичний Конгрес Гендерна агенція консультації та інформації

• Буковинська міжнародний партнерська фонд агенція відродження, 1101.32kb.
• Назва реферату: Як розробити ефективну рекламну кампанію Розділ, 114.81kb.
• Доповідь Опишіть властивості інформації та основні інформаційні процеси. Методи захисту, 52.16kb.
• Резолюція другого Всеукраїнського конгресу з медичного права, біоетики І соціальної, 92.29kb.
• Методи та способи формування позитивної «я-концепції» учнів підліткового віку, з досвіду, 59.75kb.
• План Поняття інформації та її основні форми подання. Проблеми правового захисту комп’ютерної, 250.03kb.
• Нормативний документ системи технічного захисту інформації вимоги до захисту інформації, 355.9kb.
• Закону України "Про доступ до публічної інформації", 75.46kb.
• Урок з теми: «Пошук інформації в мережі Інтернет.», 110.55kb.
• Гендерна соціалізація є процесом засвоєння гендерних (соціостатевих) ролей І відтворення, 1080.51kb.

НЕЗЛАМНА КВІТКА «Ярiй душе. Ярiй, а не ридай! У бiлiй стужi серце України. А ти шукай - червону тінь калини На чорних водах - тінь її шукай...» ...Цi рядки Василь Стус прочитав над труною Алли Горської - на цвинтарi у Беркiвцях 5 грудня 1970 року. Галина Севрук так згадувала про похорон: «Алла лежала в дубовiй трунi… Чорнiв бiлий сніг, стояла мертва мука, ридав хор Леопольда Ященка... Врiзалося в пам’ять: Василь несе за нею вінок, - високий, незiгнутий, вертикальний; Алла - в квітax, уже відчужена, ­ горизонтальна. І весь похорон - наче в облозi: мiлiцейськi шпалери, стрiли мацаючих поглядiв, пiдозрiлi постатi, кожне третє обличчя - чуже; вони кидаються в очi вiдразу. Їх вiдчуваєш iнтуїтивно; вони фальшивi й негарнi...» [18] Пізніше на цьому місці буде височитися козацький хрест із рожевего пісковику. На хресті слова: «Алла Горська. 18.ІХ.1929 – 1970.ХІ.28. Незламна квітка. Дочка матері–України. Трагічно загинула». [19, С.239] Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в українській зрусифікованій родині у Ялтi. Її батько, Олександр Валентинович Горський, був одним з органiзаторiв радянського кіновиробництва, з 1931 року працював директором Ялтинської кiностудiї. Також мав досвід роботи у державних установах. Незабаром, у 1932 poцi, Олександр Валентинович з сiмєю переїжджає до Москви, де обiймає посаду начальника виробництва тресту “Востокфильм”. На цiй посадi йому також не довелося залишитися надовго - у 1933 poцi він переїжджає до Ленiнграда, де спочатку був заступником директора, а потiм ­ і директором кiностудiї. Цей переїзд врятував Олександра Горського від сталінських репресій, які порівняно мало зачепили московський та ленінградський кінематограф. Мати Алли - Олена в Ялтi працювала вихователькою у дитячих закладах санаторно-шкiльного типу, а в Ленiнградi художником костюмiв. [5, С.88-89] З вересня 1939 року по квітень 1940 року батько Алли, Олександр Валентинович, був на фiнськiй вiйнi, а незадовго до нападу Нiмеччини на СРСР поїхав керiвником групи до Монголiї на зйомки фiльму “Його звали Сухе-Батор”. Війна застала у Ленiнградi 11-рiчну Аллу разом з матiр’ю та старшим братом Арсеном. Брат влiтку 1941 року вступає до народного ополчення, потiм його переводять до диверсiйно-партизанської частини, навесні 1943 року загинув. Алла ж iз мамою влiтку 1943 року евакуювалися до Алма-Ати, де уже працював на об’єднанiй кiностудiї Олександр Валентинович. [10, С.11-12] На новому мiсцi родина залишалася не на довго. Вже в кінці 1943 року перeїжджають до Києва. З цього часу i до останнього подиху Алла Олександрiвна не полишала Україну, а Київ став мiсцем повного прояву її творчого потенцiалу та eнергії. Олександр Горський обiйняв посаду директора кiностудiї. Пізніше він ще очолював Одеську кiностудiю (1953-61), студiю кіноактopa на кiностудiї iм. О. Довженка у Києві. [17, С.45] З самого дитинства Алла захоплювалася малюванням, з ранніх років почав проявлятися непересічний небуденний талант майбутнього митця. Зраджувати природі не бажала. Та й батьки не були проти пристрасного захоплення мистецтвом юної Алли. У 1946 році вступає до Київської художньої школи імені Т.Г.Шевченка, яку закінчила 1948 року із золотою медаллю. Далі продовжує навчання на живописному факультеті Київського художнього iнституту у класі професорів С.Григор’єва та Шаронова М. [5, С.85; 11, С. 238] Вибір був роковим. У стінах інституту Алла знайомиться з коханням всього свого життя та майбутнім чоловіком студентом Віктором Зарецьким родом з м. Білопілля, що на Сумщині. [7, С. 11] Влітку 1952 року закохані одружуються, а через два роки народжується син – Олесь. [3, С. 13] Як митець А. Горська заявила про себе відразу. Її диплом, картина «Санкомісія», на ІІІ Всесоюзній виставці дипломів художників вищих навчальних закладів була визначена як одна з найкращих. Наступні картини у 1957 році з успіхом експонувалися на виставці творів молодих художників СРСР до VI Всесоюзного фестивалю молоді і студентів. У 1960 році Аллу приймають в Спілку художників України. Після закінчення інституту Алла працювала за фахом у галузi станкового й монументального живопису. [5, С. 89] Перша половина 50-их рр. ознаменувалася історичною подією, що вплинула на всі сфери життя, в тому числі – культуру. Це був ХХ з’їзд КПРС, та початок так званої «хрущовської відлиги». До унiверситетiв та iнститутiв прийшли свiжi молодi сили. Алла Горська активно включилася в процес нацiонального вiдродження, який охопив молодi поколiння творчої iнтелiгенцiї столиці. Наприкiнцi 1959 року почав зароджуватися Клуб Творчої Молодi. Першi його групи виникли пiд час новорiчних колядок i щедрiвок. Були тут студенти столичних театрального iнституту та консерваторiї. Через рiк-два КТМ активно поринув у вир нацiонального життя. Великих зусиль до цього доклала Алла Горська. [18] Але хоч роботу КТМ й “коригував” міськком ЛКСМУ, Клуб дуже скоро перетворився на неформальне за духом об’єднання, до якого горнулися молодi сили лiтераторiв, aкторів, письменникiв, режисерiв, композиторiв, художникiв. КТМ заакумулював у собі енергію багатьох неординарних особистостей. До цiєї органiзацiї належали Iван Драч, Iван Свiтличний, Євген Сверстюк, Iрина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Микола Вiнграновськиий, Лесь Танюк, Iван Дзюба та багато iнших. [5, С. 89] Лiтературно-мистецькi вечори, органiзованi КТМ, мали розголос по всьому Києву. Алла Горська також брала участь у їхнiй органiзацiї, у розповсюдженнi творів самвидаву, зборi коштiв на взаємодопомогу тощо. У цьому середовищi набула практичного сенсу основна iдея ­ об’єднання молодих творчих сил Києва. Серед шести його секцiй найчисленнiшою була художня, керована Аллою Горською. [11, С. 56] Відомий письменник і театральний режисер Лесь Танюк, керівник Клубу, згадував: «Якогось чудесного дня сиділи ми у великій залі інституту, осіб 50-60, аж раптом відчиняються двері й заходить векай гурт екстравагантних молодих людей: художники! Привела їх Алла Горська. Висока, коси хвилями, білий светр, сині брюки спортивного крою. Дуже голосна, життєрадісна, з цього власне й почався справжній Клуб… Горська була душею Клубу, його органiзатором. Алла не дуже володiла українською мовою, не досить добре знала українське мистецтво, але вона не переставала вчитися. Студiювала українські словники, щось постiйно виписувала, вивчала вiршi. В ній, я переконаний, прокинулося щось родове, генетичне, природнє…» [11, С.56] А коли Л. Танюк поцікавився чому раптом відбулися такі зміни, отримав відповідь: «Настає момент, коли стає соромно. Десь з півроку, як я його відчула: живемо якимось безсоромним життям…» [11, С. 57] Сама художниця так згадувала про ті часи: «… наше виховання і свідомість прокинулися після інституту, особливо у Клубі Творчої Молоді. Відтоді – новий погляд на життя, покаяння, очищення від скверни… Ми нічого не знали про Україну…». [1, С. 89] На пiднесеннi оманливої вiдлиги вона працювала у селах Чорнобильського району, де створила полотна - «Прип’ять. Паром», «Абетка», «Хлiб», також працювала на Донбасі. [13, С.89] У 1962-1963 рр. при КТМ діяла експерементальна театральна студія на чолі з М. Крушельницьким, головним сценографом була на ній Алла Горська. [5, С. 90] Художниця розробила ескiзи до вистав «Нiж у сонцi» за поемою Iванa Драча, «Отак загинув Гуска» Миколи Кулiша, «Правда i кривда» Михайла Стельмаха, режисером яких був тодi ще зовсiм молодий Лесь Танюк. Вистави, майже готовi до постановки, було заборонено - п’єсу Кулiша у Львiвському драматичному театpi, а Стельмаха в Одеському. [9] У 1962 роцi Алла Горська разом з В. Симоненком та Л. Танюком виявили мiсця поховання розстрiляних НКВД жертв сталінських репресій на Лук’янiвському та Василькiвському цвинтарях, в Бикiвнi, про що й було написано у «Меморандумі №2» до Київської міської ради. Пiсля цього було декiлька разiв жорстоко побито В. Симоненка, внаслідок чого він помер у 1963 році. З цього моменту починається активне переслідування, методичне знищення Горської - митця. [6] Хрущовська “свобода” швидко закiнчилася. У 1964 році було закрито КТМ. Уже 1965 року почалися першi арешти, до яких можна вiднести ув’язнення Iванa Свiтличного. Саму Горську у 1964 році виключили зi Спiлки художникiв за “iдейно хибний” вiтраж “Шевченко. Мати”, виготовлений нею у вестибюлi Київського унiверситету разом iз художниками Людмилою Семикiною, Панасом Заливахою та Галиною Севрук (на вiтражi зображувався гнiвний Шевченко, що однiєю рукою пригортав скривджену жiнку-Україну, а у іншій - тримав книгу. На вiтражi містився напис: “Возвеличу малих отих рабiв нiмих, я на сторожi коло їх поставлю слово”). [6] Ця цитата була написана слов’янським шрифтом для більшої реалістичності. Це стало основою для звинувачення у «церковному розв’язуванні». Вiтраж було знищено адмiнiстрацiєю унiверситету за вказiвкою секретаря міськкому КПУ з iдеологiї Бойченка. [15; С.70; 8, С. 9] У зв’язку з арештами української iнтелiгенцiї у серпнi - вереснi 1965 року Аллу Олександрівну неодноразово викликали до КДБ як свiдка. 16 грудня того ж року Алла Горська подала скаргу прокуроровi УРСР. Це були її першi вiдкритi сутички з органами держбезпеки. [9] Належачи до групи “шестидесятникiв”, брала активну участь в українському правозахисному pyci. Горська була на процесi В.Чорновола 15 вересня 1967 року у Львовi, де з групою киян заявила протест проти незаконного веденння суду. У 1968 році Горська пiдписала “Лист-протест 139” на iм’я керiвникiв КПРС i радянської держави з вимогою припинити незаконнi процеси. Цей документ з’явився в атмосфері настроїв, викликаних чехословацькими подiями – «Празькою весною». Лист було написано у стриманих формулюваннях, обережно та толерантно. У ньому зверталась увага на вiдхiд вiд рiшень ХХ з’їзду КПРС, порушення соціалістичної законності. [2, С.4] Пiсля невеликої паузи почались адмiнiстративнi репресiї проти тих, хто під ним підписався. По Києву та Україні починають поширюватися чутки про iснування терористичноiї бандерiвськоiї органiзацiї, що «скеровується» захiдними спецслужбами. Одним iз провiдникiв цієї органiзацiї називалась Алла Горська. Того ж року її знову виключили зi Спiлки художникiв. Нинi вiдомо, що пiсля введення радянських вiйськ до Чехословаччини у серпнi 1968 року ЦК КПРС прийняв закрите рiшення про посилення iдеолого-пропагандистської дiяльностi, у тому числi доручивши КДБ СРСР посилити роботу проти дисидентського руху. У Кремлi гору брали сталiнiсти. Biктоp Зарецький, чоловік Горської, пiзнiше згадував, що саме з другої половини 1968 року він почав вiдчувати настороженiсть багатьох людей у спiлкуваннi з ним і дружиною. [9] У 1969-70-х роках А. Горська пiдтримувала виступи Валентина Мороза. Було ще багато колективних заяв. Все це відбувалося паралельно з викликами в КДБ, попередженнями, стеженням та погрозами. [6] Дім Горської та Зарецького на Вулиці Рєпіна, 25 в цей час став так званим «Народним домом шестидесятників». Тут побувала велика кількість людей з усіх куточків України. Це позитивне поле притягувало всіх, хто не цурався імені «Україна», хто не втратив надії, хто не зрадив честі, совісті, правди… [5, С. 91] У 1970 роцi Аллу Горську викликали на допит в Iвано-Франкiвськ у справi заарештованого тодi Валентина Мороза, де вона вiдмовилася давати свiдчення. За кiлька днiв до cмертi висловила жаль з приводу того, що не поїхала на суд, та склала протест до Верховного суду УРСР стосовно незаконностi та жорстокостi вироку. [6] У березні 1970 року Алла у щоденнику занотувала: «Мій висновок: сильне укаїнське мистецтво не потрібне комусь на Україні, як комусь не потрібний на Україні кращий в Радянському Союзі футбол». [4, С. 15]. Останньою роботою однодумців, у якій брала участь А.Горська став музей «Молода гвардія». [4, С. 14-15]. «Величезна творча потенція Горської не могла реалізуватися у часі, в якому вона творила… Вона часто стримувала в собі художника, і це завдавало їй мук. Хоча навіть собі не хотіла в тому признаватися…» (Нова В.) [14, С. 207] 28 листопада 1970 року Алла Горська була вбита в будинку свекра у містi Васильковi бiля Києва. 2 грудня 1970 року її тiло було знайдено у пiдвалi дому її свекра Зарецького I.A. За висновком судово-медичної експертизи, смерть Горської настала вiд численних пошкоджень кісток черепа молотком, який знаходився у тiй же квартирi. У зв’язку з цим прокурором Василькiвського району 3 грудня 1970 року порушена кримінальна справа. [18] 29 листопада 1970 року у вечiрнiй час на транзитнiй залiзничнiй колії поблизу станцї Фастiв-2 був знайдений труп Зарецького I.A. Комiсiйна судово-медична експертиза встановила, що він загинув внаслiдок вiдокремлення голови вiд тулуба колесами залiзничного транспорту, що рухався. По цьому факту прокурор Фастiвського району 2 грудня 1970 року також порушив справу. З самого початку слiдство вiдпрацьовувало єдину версiю: убивство Алли свекром. Бiльше того, слiдство вiдразу набрало звинувачувального духу проти Н. Свiтлчної, Є. Сверстюка та чоловіка Горської Biктоpa Зарецького. На допиті перед ним було «вивалено з мішка голову його батька», робилося все, щоб Зарецький погодився на офіційну версію. [3, С.11] Враховуючи, що хату у Васильковi, де й виявили тiло Алли, мiлiцiя вiдкрила аж 2 грудня на вимогу вищезгаданих друзiв i чоловiка, що знайдене на колiї тiло свекра мiлiцiя не могла опiзнати цiлий тиждень (хоч, як стверджують у кишенi старого лежав паспорт), а також ряд iнших фактiв безалаберного ведення слiдства, є можливим припущення про полiтичний характер вбивства. [3, С.11] Проте слiдство дiйшло офiцiйного висновку, що Аллу Горську вбив свекор (майже 70­лiтнiй дiдусь), у якого за piк перед тим померла дружина i в зв’язку з цим траплялися розлади психiки. Крім того свекор довгий час негативно ставився до Горської за те, що вона не придiляла достатньої уваги сім’ї. Пiсля вбивства невiстки, прийшовши до пам’ятi, свекор пішов на самогубство, зрозумiвши, що скоїв. Вiдповiдно, й справу було припинено у зв’язку зi смертю обивнуваченого. Ці дані Віктор після довгих допитів підтвердив у своїх свідченнях. [3, С.13-14] Усі друзi Горської, якi виступили на її похованнi 7 грудня на Берковецькому кладовищi: Євген Сверстюк, Василь Стус, Iван Гель, Олесь Cepгiєнкo, були невдовзi заарештованi. У cвітi дiзналися про трагедiю з самвидавiвського «Українського вiсника» №4, редагованого В’ячеславом Чорноволом, він був автором матеріалу про її смерть. Пiзнiше з’явилися численні публiкацiї на Заходi, а з 1989 року i в Україні, що грунтувалися саме на матерiалi В.Чорновола. [9] На початку 1972 року у моторошних умовах проходили арешти. Засуджували на тривалi термiни: як правило – сім років табору та п’ять pоків заслання. Це сильно вдарило по нашiй елiтi. Для багатьох вони стали початком пекельного кола, з якого вже не було вороття - Iван Свiтличний повернувся до Києва смертельно хворим, Василь Стус в труні. Почав використовуватися метод юридичної фальсифікації - правозахисникiв судили за сфабрикованими кримiнальними справами, а також - метод репресивної психiатрiї. [12, С.6] Достатньо погляду на перелiк правозахисних акцiй Алли Горської, щоб зрозумiти: вона багато pоків була очевидним кандидатом на полiтзону ГУЛАГу за статтею «Антирадянська агiтацiя та пропаганда». Та й на допитах у КДБ трималася безстрашно. Гебiсти свою неспроможнiсть завербувати людину не вибачали нікому. Пiсля розпаду СРСР органи прокуратури й безпеки України, незважаючи на вимоги громадськостi, не оприлюднили нiякої iнформацiї про загибель Горської. Вiдкрита тiльки слiдча справа №10092 під назвою «По обвинению Зарецкого Ивана Анатолиевича». Вона містить 350 аркушів. Розпочато слідство по ній 3 грудня 1970 року, а закінчено вже 23 січня 1971 року. Вона повинна була зберігатися 15 років (до 1986 року), тож збереглася вона до початку 90-их роках випадково. [3, С.10; 6] Аналiз справи показує, що розслiдування було неповним, воно суперечливе, велося з порушеннями слiдчих норм, тобто було сфабриковане. Числені запити народних депутатів, друзів та рідних Алли Горської, адресовані на ім’я генерального прокурора вже за часів незалежної України залишилися без відповіді. Сама ж справа Алли Горської, що знаходилася в архіві Служби безпеки України, вже на початку 90-их років була повністю знищена. Причини такого поспішності невідомі. Можливо ще живi деякi органiзатори та учасники цього злочину. Але чи доведеться їм постати перед судом?! На сьогодні пам’ять про легендарну художницю викарбувана на сторінках підручників з історії України, височиться меморiальна дошка Алли Горської на будинку, де вона мешкала i звiдки вона вийшла назустрiч cмертi, а також на будинку у Васильковi, де було знайдено її тiло. У Нацiональному художньому музеї пройшла виставка робiт Алли Горської. Ще у 1989 році її було реабілітовано та поновлено у членстві Спілки художників України. [7, С.10-11] У 1996 році було видано книгу «Алла Горська. Червона тiнь калини», у якiй подано матерiали громадських розслiдувань. Вже на початку 2002 року Олена Левченко завершила документальний фiльм «Алла Горська»… [7, С.10-11; 1] Кілька разів зйомки простоювали, поки тривали пошуки коштів… Але всеж таки, не дивлячись ні на що, робота була доведена до кінця. Автор фільму згадувала так про своє творіння: «Це звичайний документальний фільм про незвичайну людину і незвичайну епоху, який попри своє жанрове призначення всеж таки хвилює серце…» [17, С.45] Пам’ять про цю непересічну людину живе і буде вічно жити в наших серцях…Її талант безмежний, її доля «irredenta». «Дослідники тих років нічого не зрозуміють, поки не поставлять в один ряд усі факти, з яких постає образ світлої людини з високо піднятою головою, - і ця Людина саме тому приречена…» (Євген Сверстюк) [16, С. 21] Аллу Горську вбила система. Як вбила вона Василя Симоненка та Василя Iвасюка, як замордувала Валерiя Марченка та Василя Стуса i багатьох iнших в’язнiв сумлiння. Горська логічно доповнює цей список. Бо, який писав той же Василь Стус, всім їм «…смерть судилася зрання…»… Ipинa СТОЙНЯК, Сумська обласна органiзацiя Молодiжного Нацiоналiстичного Конгресу Література: 1. Алла Горська. Червона тінь калини. Листи, спогади, статті. (за ред. О.Зарецького, М.Маричевського). – Київ: Спалах. ЛТД, 1996. 2. Білокінь С. А в серці «шторм і сльози»: спогади про Аллу Горську // Культура і життя. – 1990. – 25. 11. – С. 4. 3. Білокінь С. Смерть Алли Горської // Образотворче мистецтво. – 1992. - №4. – С. 10-14. 4. Доценко Є. Наперекір // Українська культура. – 1999. - №10. – С.14-15. 5. Життя і творчість Алли Горської. – ial.org.ua/education/draw/6/1.htm 6. Зарецький О. Мій 1970 рік // Українська культура. – 2004. - №2-3. – С.10-11. 7. Зарецький О. Світла душа // Образатворче мистецтво. – 1993. - №2. – С.9. 8. Зарецький О. Смерть Алли Горської. - ev.ua/ie/show/542/49 9. Із сузір’я мужніх. До 65-ї річниці з дня народження А.О.Горської (1929-1970) // Календар знаменних і пам’ятних дат. – 1994. – ІІІ кв. – С.88-89. 10. І смерть була як смолоскип // Україна. – 1990. - №27. – С. 11-14. 11. Козуля О.Я. Жінки в історії України. – Київ, 1991. – С.55-60. 12. Криворотько А. Природа феномену // Самостійна Україна. – 2001. - №48. – С.6. 13. Маричевський М. Пильнуймо час такий // Образотворче мистецтво. – 2002. - №4. – С. 89-90. 14. Нова В., Катоша Б. «На шаблях сидіти жорстко…» // Вітчизна. – 1991. - №1. – С.200-208. 15. Певний Б. Трагедія А.Горської: погляд із закордону // Слово і час. – 1991. - №11. – С. 64-72. 16. Сверстюк Є. Убитий талант // Образотворче мистецтво. – 1991. – №2. – С. 21. 17. Старовір Н. Алла Горська: витрати себе всю // Кіно-театр. – 2002. - №1. – С. 44-45. 18. Танюк Л. Парастас: Алла Горська, Іван Світличний. - ial.org.ua/memory/1 19. Українки в історії (за ред. В. Борисенко). – Київ: «Либідь», 2004. – С.234-239.