Молодіжний Націоналістичний Конгрес Гендерна агенція консультації та інформації

Вид материала

Документы

Содержание Героїня україни Друкується зі скороченням

Подобный материал:

• Буковинська міжнародний партнерська фонд агенція відродження, 1101.32kb.
• Назва реферату: Як розробити ефективну рекламну кампанію Розділ, 114.81kb.
• Доповідь Опишіть властивості інформації та основні інформаційні процеси. Методи захисту, 52.16kb.
• Резолюція другого Всеукраїнського конгресу з медичного права, біоетики І соціальної, 92.29kb.
• Методи та способи формування позитивної «я-концепції» учнів підліткового віку, з досвіду, 59.75kb.
• План Поняття інформації та її основні форми подання. Проблеми правового захисту комп’ютерної, 250.03kb.
• Нормативний документ системи технічного захисту інформації вимоги до захисту інформації, 355.9kb.
• Закону України "Про доступ до публічної інформації", 75.46kb.
• Урок з теми: «Пошук інформації в мережі Інтернет.», 110.55kb.
• Гендерна соціалізація є процесом засвоєння гендерних (соціостатевих) ролей І відтворення, 1080.51kb.

ГЕРОЇНЯ УКРАЇНИ

«Се незвичайна людина! Гарна на лицi, гарно збудована, високого образовання, з сильним i нiжним почуттям моралi й етики, з незвичайною силою волi, витривала на труди i невигоди», - так писав про неї сучасник, письменник О. Назарук.

Олена-Марiя Степанiв (Степанiвна) народилася 7 грудня 1892 р. у с.Вишнiвчику Перемишлянського району на Львiвщинi в родинi священика Івана та його дружини Марiї -Минодори (з дому Кунцевич). Була третьою наймолодшою дитиною. Отець Іван Степанiв був добрим душпастирем. Iнiцiював створення у селi читальнi «Просвiти», передав їй багато власних книжок, передплачував для селян популярнi часописи “Зоря” та “Дiло”, доклав чимало зусиль до побудови церкви. А ще він захищав права селян від утискiв мicцевого пана-землевласника, котрий навіть скаржився на нього до суду.

Батькiвськi настанови i приклад формували свiтогляд дiтей, вказували ім життєві дороги. Старший брат Олени Ананiй (1890-1919) був студентським вожаком, членом відомого українського нацiонально-спортивного товариства “Сокiл”, заснував його фiлiал у Вишнiвчику. Згодом членом цього товариства стала також Олена, очоливши першу жiночу чету “сокiлок” у Львовi.

Уперше десятирiчною з батьками потягом їхала до Львова, де склала вступний iспит у Першiй дiвочiй школi iм. Шевченка. Школяркою Олена пережила багато рiзних захоплень, з яких вiддавала перевагу руханцi (спорту), танцям, лiтературi. Натомість незабаром цiлковито її дозвiлля заполонили книжки. Поступово у неї визріває мета - присвятити себе вчительськiй працi (Олена Степанiв. Мої спомини iз шкiльних лiт // Рiдна школа.- Львiв, 1933 р). У 1910 р. Олена вступила до семінарії Українського педагогiчного товариства, де одразу ж записалася до кiлькох гуртків, а невдовзi стала членом таємного гуртка середньошкiльникiв. Дiвчат серед гурткiвцiв було мало. Iз ceмінарії - лише Оленка. Коли в Галичинi почали виникати першi пластовi органiзацiї, вона стала членкинею однiєї з них. Як пiзнiше згадувала Олена, тут провадили бiльше вiйськовий вишкiл, нiж пластову роботу.

Пiсля успiшного закiнчення ceмінарії Олена екстерном склала іспити за гімназію, водночас заробляла на життя й навчання репетиторством. У 1912 р. вона вступила до Львiвського унiверситету, щоб студiювати iсторiю та географiю. Унiверситетськi лекцiї, студентське життя, музика, яка стала ще одним її захопленням, - усе це зобов’язувало до самодисциплiни. “Я не тратила хвилини часу, кожний день вiд вчасного ранку до пiзньої ночi мав свiй подiл годин, якого я точно придержувалася. Працювала я тодi повнотою моїх молодечих сил i не чула втоми. Все для мене було гарне, цiкаве, варте життя i пiзнання. Прегарний був світ i життя в моїх очах”. Вона вступила до Українськогo студентського союзу, “Академiчної громади”, Просвiтнього кружка, Студентського союзу iм. Драгоманова. В унiверситетi Оленi пощастило слухати лекцiї М. Грушевського, Е. Ромера (1871-1954), а також С.Томашiвського, С. Рудницького.

У груднi 1912 р, на нарадi жiноцтва в переповненiй залi “Сокола-Батька” Олена Степанiвна виступила на секції студенток i говорила про обов’язкову участь жiнок у полiтичному життi, про їхню працю на випадок вiйни. Як пiзнiше згадувала, “почувала себе нiяково перед великою аудиторiєю: не любила цього, але мусiла”. Тодi жiночий комітет оголосив вiдозву до українцiв iз закликом збирати пожертви на потреби України.

Тодi вона остаточно вирiшила: її мiсце - в рядах стрiлецтва. Хоч представниць слабкої cтатi не приймали, для неї зробили виняток, при цьому зауважили, що товариство Сiчових Стрiльцiв має стати вишколом для старшин. “Але що ж варта старшина без вiйська”, - думала Олена. У сiчнi 1914 р. сформувалося ще одне товариство - Сiчовi Стрiльцi - ІI, головою якого обрали студента-правника Романа Дашкевича. До нього приймали не тiльки студентську молодь, а й ремiсникiв, службовцiв, не вiдмовляли i жiнкам, яких серед добровольцiв виявилося аж 33 особи. Серед них були Ольга Левицька (Басараб), Стефанія Пашкевич та ін.

На Кайзервальдi, бiля вузькоколiйки Пiдзамче-Личакiв галичанки склали присягу. Вони вчилися вiйськових вправ, догляду за пораненими; прослухали курси лекцiй з вiйськової історії, українських визвольних змагань, свiтових революцiйних рухів. Стрiлецькi вiдзнаки та однострої, що дiвчата носили їх, засвiдчували повноправну приналежнiсть до сiчовикiв.

Напередоднi вiйни сiчовi товариства об’єдналися в одну органiзацiю, створивши спiльний комітет. До складу його заочно зарахували й Олену, яка у той час перебувала у Вишнiвчику серед рiдних. Дiзнавшись, що почалася вiйна i стрiлецтво скликає своїx членiв до Львова, почала збиратися у дорогу. Батько був категорично проти того, щоб дочка йшла до вiйська, мати просила i плакала, як плачуть часто матepi, коли їхні дiти покидають домiвку в трагiчний час. Але Олена не могла залишитися. У Львовi з ранку до пiзнього вечора вела набiр добровольцiв до стрiлецького легiону - трохи притупився бiль за полишеними вдома родичами, туга за братом. Разом з нею перебували й самовiддано працювали Марiя Бачинська (Донцова), Іваннa Мурська, Олена Левицька (Басараб), Меланiя Балицька. Потім поїхала до села Гаї, де перебувала тодi найкраще органiзована стрiлецька сотня пiд керiвництвом Iванa Чмоли, який прийняв її. Та командант легiону УСС Михайло Галущинський наказав Оленi негайно покинути сотню i повернутися додому. Вона опинилася у складному становищi. Як згодом згадувала, її “обгорнули великий жаль, бiль та обурення. Я не була випадковим гостем серед стрiльцiв. У стрiлецьку роботу я до вибуху вiйни вклала частку своєї працi. Як смів хтось, зовсiм новий серед стрiлецького життя, боронити менi сповняти свiй обов’язок згинути за вибране дiло?”

Олена звернулася до Бойової управи, її прагнення пiдтримав доктор Кирило Трильовський. Поки розглядалася справа, стрiльцi змiнили мicцe дислокацiї. Дicтавши дозвiл вiд Бойової управи, Олена iз сотнею В. Старосольського вiдбула до мiсця постою легіону. 2 вересня 1914 р. прибула до Самбора.

Вагомими подiями фронтового життя О. Степанiв стали бої пiд Комарником, на Макiвцi та пiд Болеховим. За проявлену мужнiсть пiд Комарником її нагороджено медаллю “За хоробрiсть”. Вручали нагороду урочисто перед вишикуваними пiдроздiлами воякiв, якi вiддали честь парадним маршем. Брала участь у боях під Маківкою. У стрiлецькому однострої Олену часто сприймали за молоденького вояка. Навіть дивувалися, що до вiйська взяли такого малолiтнього юнака. Подiбнi ситуацiї траплялися часто.

Битва пiд Болеховим для багатьох ciчовикiв перетворилася у воєнне пекло. Саме в околицях цього прикарпатського мiстечка вiдбулася подiя, пiсля якої сталися докорiннi змiни в життi Олени. Ось як про це вона писала пiзнiше: “Я попала в полон коло Лiсович, пiд Болеховим, з двома окруженими сотнями УСС i ciмомa тисячами чеських та угорських жовнiрiв дня 1 травня 1915 р. коло 5 години над ранком. Надворi було холодно i мрачно. Цiлу нiч тривала битва, ми вiдcтpiлювались який час, одначе бачачи безвихiдь нашого положення, вийшли з окопiв... пригнали нас аж до московської бригади, що стояла в першiм селi за Лiсовичами. Тут вiддiлили офiцерiв вiд жовнірів”. Починався важкий i довгий, курними дорогами шлях, що мав привести до Ташкента. (Олена Степанiв. Спогади з росiйського полону // Україна. Наука i культура. - Київ, 1994 р. - Вип. 28. - С. 20-41).

На початку шляху до неволi мала намip утекти. Ще на пiдходi до Бережан стрiлець Сохацький, студент-правник, узявся їй допомогти, але надто пильно стерегли бранку i в дорозi, i в мiсцях постою. Haвіть, коли спала, солдат з багнетом стояв над нею. Газета “lcкpa”, заснована В.І.Ленiним, назвала її ненависницею Росії.

У Ташкентi О. Степанiв опинилася у чеському таборi. Як згадувала вона потiм - це був чи не найтяжчий час її недолi, бо чехи, знаючи, що Олена з українських добровольцiв, ставилися до неї дуже неприхильно, водночас демонстративно виявляючи свою благонадiйнiсть i глибоку вiдданiсть Pociї.

У Ташкентi Олена тяжко захворiла. У неї проявилася легенева кровотеча, i вона опинилася без засобiв до життя. Тодi австрiйськi офiцери влаштували складку, i полковник Пiшелi покликав Олену, щоб передати їй зiбранi кошти. Вона рiшуче вiдмовилася прийняти цю допомогу. Тодi полковник заявив, що як старший за paнгом наказує, а не просить. Олена прийняла грошi за умови, що отриману суму згодом передасть на українські доброчиннi потреби.

За перипетiями полону Степанiвни стежили українцi, а також зарубiжний світ. У ташкентському таборi Олена почала вiдвiдувати курси, opганiзованi полоненим нiмцем Путчi. На них вивчалися французька та англiйська мови, нiмецька стенографiя, математика.

У березнi 1917 р. у Ташкентi виникла Туркестанська Українська громада. Члени громади вiдразу взялася за справу полегшення становища вiйськовополонених-галичан. Незабаром у Ташкентi з’явилися українські часописи. Галичани органiзували при громадi курси української мови, icтopії, лiтератури. Рада громади видала двi вiдозви: одну для українського селянства в Семирiччi i другу з текстом унiверсалу Української Центральної Ради.

Цiлком несподiвано для О. Степанiв надiйшло розпорядження про її звільнення та переїзд до Петрограда. Поверталася додому через Фінляндію, Швецiю, Нiмеччину.

На початку вересня вона вже була серед cвоїх. Кiш українських сiчових стрiльцiв тодi перебував у Пiсочнiй над Днiстром. 28 жовтня 1917 р., Степанiвна була серед офiцерiв-делегатiв, якi зустрiчалися з митрополитом Андрієм Шептицьким.Повернення до cвоїх мало свiтлi i темні сторони. У травні 1918 р. без пояснення причин Олену Степанiвну та її подруг було звiльнено з вiйська.

Олена Степанiв продовжувала брати активну участь у вiйськово-полiтичному життi Галичини. Як член головної вiйськової управи, а пiзнiше - Начальної команди УГА, у жовтнi 1918 р. вела таємні переговори з гетьманом Павлом Скоропадським, разом з iншими старшинами готувала Листопадовий Зрив, боролася за українську владу у Львовi i за його межами. Як четар УГА, пройшла бойовий шлях від Львова до Старокостянтинова. У подiльському “чотирикутнику смерти” захворiла на сипний тиф. Навчалася у Кам’янець-Подiльському унiверситетi, працювала референтом преси у державному секретаріаті закордонних справ ЗУНР.

У листопадi 1919 р., через Румунiю та Угорщину О. Степанiв прибула до Вiдня, де продовжила навчання в унiверситетi. У 1921 р. захистила наукову працю на тему: “Розподiл i розвиток суспiльства в старiй Pyci до половини XIII ст,”, отримала ступiнь доктора фiлософїї. Тут же, у Віднi, вийшла замiж за Романа Дашкевича, полковника Армії УНР.

Повернувшись iз Вiдня до Львова, О. Степанiв незабаром утверджується як науковець (в її доробку понад 75 праць), стає членом НТШ, була одним iз iнiцiаторiв утворення Географiчної комiciї цього товариства. Читає лекцїї на педагогiчних курсах у Львовi та Варшавi... В перiод iснування у Львовi пiдпiльного унiверситету вона викладала (1921-1925 рр.) географiю на фiлософському факультеті. З 1922 р. О. Степанiв почала працювати у вiдомiй у Львовi гiмназії сестер-Василiянок.

Олена Степанiв викладала в гiмназiї географiю, iсторiю, провадила два позашкiльнi гуртки, була зв’язковою пластунського куреня.

Олена Степанiв-Дашкевич була багатогранною та дуже ерудованою особою: знала три європейськi мови, пробувала вивчати також східнi - арабську, санскрит; захоплювалася фiлософiєю, любила кіно; була доброю пiянiсткою. Ti caмi руки, якi мiцно тримали зброю (і влучно з неї стрiляли), вичаровували за фортеп’яно прекpacнi класичнi мелодiї та особливо зворушливо - чудових стрiлецьких пісень.

Iз встановленням совєтського режиму восени 1939 р. О. Степанiв-Дашкевич працювала вчителькою середньої школи № 4 (колишньої гiмназiї Сестер-Василiанок). Пiд час нiмецької окупацiї Олена Степанів залишилася у Львовi, разом з yciмa терпiла злигоднi, що їx принесли новi окупанти. Щоб вижити, деякий час працювала продавцем у крамницi народного мистецтва, пiзнiше керувала статистичним бюро м. Львова. З вiдкриттям української гімназії повернулася до викладацької роботи; наскiльки це було можливо, займалася науковою працею. У 1943 р. У Львовi вийшла друком її книжка “Сучасний Львiв”.

У 1944 р., коли захiдноукраїнська iнтелiгенцiя покидала piднi терени, вирушаючи на пошуки емiграцiйного прихистку, О. Cтeпaнів cвiдoмо залишилася зi cвоїм народом. Восени 1944 р. О. Степанiв очолила вiддiл економiчної географiї у Львiвському вiддiленнi Iнституту економiки Академiї наук, була доцентом Львiвського державного унiверситету та інституту радянської торгiвлi.

У Львовi поступово набирає oбepтів iнспiрована владою кампанiя проти О. Степанiв, до розкручування якої втягнуто окремих шанованих у Львовi громадян, якi таким чином рятували себе та cвої родини. 20 грудня 1949 р. Олену Степанiв заарештували (а перед тим забрали її сина Ярослава).

Оленою Степанiв та її сином Ярославом Дашкевичем “опiкувалася” спецiально створена група слiдчих управлiння МГБ, керівником її був садист Костянтин Солоп, який ночами “вибивав” зiзнання в Ярослава Дашкевича, схиляючи його до неправдивих свiдчень проти рiдної матepi. Хоч доказiв вини не було, совєтські суддi визначили їй термін ув’язнення 25 pоків та конфiскацiю майна.

Пiсля в’язницi О. Степанiв простелилася дорога в так званi спецiяльнi, широко вiдомi мордовськi табори. В них перебували не люди, а... номери. Чотири номери були вибитi вапном на одязi Олени Степанiв. Незважаючи на вік та фiзичний стан, її послали на найтяжчi роботи - копати, сушити, носити торф. Непосильна робота згодом фатально позначилася на її здоров’ї. Допомоги ззовнi не було нiякої. Через брак харчiв захворiла на дистрофiю. І незабаром, коли хвороба набула катастрофiчного характеру, їй дали iнвалiдську категорiю, перевели працювати палiтурницею. З мордовськими таборами мав змогу познайомитися зблизька Ярослав, який вiдразу пiсля звiльнення з карагандинських таборiв поїхав до матepi в Мордовiю. У червні 1956 р. її було звільнено із зняттям судимості.

Звичайно, помешкання, яке забрали, не повернули, документи, родиннi пам’ятки, фотографiї - усе це було знищено або загарбано. Винуватцi перед потерпiлими не вибачались. Мало того, легально мешкати у Львовi потерпiлим не дозволялось.

Олена Степанiв здiйснила двi подорожi Галичиною, провадила доволi широку кореспонденцiю. У вузькому колi колишнiх випускниць-гiмназисток вiдсвяткувала ювiлей випускниць гiмназiї з 1928 р. (До речi, серед колишнiх учениць Олени Степанiвни були члени ОУН, якi проходили в 1941 р. по страхiтливому процесу «59» у Львовi; тодi 11 дiвчат було засуджено на кару смерти). В часи Другої cвітової вiйни, i пiсля неї, окpeмi членкинi українського нацiонального пiдпiлля обирали собi за псевдонiм iм’я - Степанiвни.

Ярослав Дашкевич згадує, що його мати, незважаючи на важкi обставини, була бадьорою та оптимiстичною: багато читала, пристрасно любила кіно. На початку 1963 р. нагадала про себе i розвинулася тяжка й невилiковна недуга. А 11 липня 1963 р., Олени Степанiв не стало. Похорон, як на тi нелегкi часи, був величавий i нагадував манiфестацiю.

Ще за життя Олена Степанiв-Дашкевич була визнана нацiональною героїнею.


Анна КОС,

кандидат історичних наук


Друкується зі скороченням:

Кос Анна. Героїня України Олена Степанів. – Львів: Галицька Видавнича Спілка, 2005.