Молодіжний Націоналістичний Конгрес Гендерна агенція консультації та інформації

• Буковинська міжнародний партнерська фонд агенція відродження, 1101.32kb.
• Назва реферату: Як розробити ефективну рекламну кампанію Розділ, 114.81kb.
• Доповідь Опишіть властивості інформації та основні інформаційні процеси. Методи захисту, 52.16kb.
• Резолюція другого Всеукраїнського конгресу з медичного права, біоетики І соціальної, 92.29kb.
• Методи та способи формування позитивної «я-концепції» учнів підліткового віку, з досвіду, 59.75kb.
• План Поняття інформації та її основні форми подання. Проблеми правового захисту комп’ютерної, 250.03kb.
• Нормативний документ системи технічного захисту інформації вимоги до захисту інформації, 355.9kb.
• Закону України "Про доступ до публічної інформації", 75.46kb.
• Урок з теми: «Пошук інформації в мережі Інтернет.», 110.55kb.
• Гендерна соціалізація є процесом засвоєння гендерних (соціостатевих) ролей І відтворення, 1080.51kb.

поетка ВОГНЕННИХ МЕЖ «Тут сиділа і звідcи йде на розстріл Олена Теліга…» Олена Телiга - Шовгенова (таким було її дiвоче прiзвище), вiдома поетеса, лiтературний критик, дiяч української культури, народилася 21 липня 1907 року в Петербурзі у iнтелiгентнiй напiвбiлоруськiй - напiвукраїнськiй родинi. Мати – білоруського походження, родом з Поділля з родини священиків Квочковських. Батько Iван Опанасович – виходець з міста Слов’янська, що на Донеччині, був знаним фахiвцем, гiдротехнiком-практиком, працював на головних водних артерiях: Москвi-рiцi, Волзi, Клязьмi, Сiверському Донцi, був одним iз авторiв проекту зрошення 500 тисяч десятин Голодного Степу поблизу Ташкента. Окрім Оленки, в родині професора Івана Шовгенева було ще двоє синів: Андрій та Сергій. Росли діти в Москві та Петербурзі в атмосфері російської культури, оточені турботою та матеріальними вигодами. Потужні хвилі визвольних змагань, що охопили Україну після Лютневої революції 1917p., повернули родину Шовгеневих до Києва. Тут Олена вивчає у жiночiй гiмназiї Дучинської українську мову поряд з росiйською, нiмецькою, французькою, а також і такi дисциплiни, як Закон Божий, росiйську граматику, iсторiю, арифметику, географiю, чистопис, малювання та креслення. Батько в цей час викладав у Київському політехнічному інституті і обіймав посаду міністра шляхів в уряді Української Народної Республіки, а старший син Андрій пішов до української армії. Під час більшовицького наступу на початку 1919 p. Центральна Рада змушена була залишити Київ. Iван Шовгенов розумiє, що тим, хто вiдвiдував рiзнi країни загрожує небезпека, пiд час пошукiв шпигунiв та iмперiалiстичних агентiв. Обирає для себе Чехiю i виїжджає з Києва, залишаючи родину. Незабаром влада згортає приватну освiту: всi дiти повиннi навчатися в єдиних трудових звичайних школах. Є вiдомостi, що Олена потрапляє саме до такої. Архiвнi матерiали свiдчать, що навеснi 1925 року мати Олени з дочкою та сином Сергiєм вирушили з мiста до чеських Подєбрадів, де батько працював ректором Української господарської академії, а сама Олена записується на матуральні курси, щоб згодом вступити на історико-філологічний факультет Українського Педагогічного інституту ім.М.Драгоманова в Празі. В цей час відбувається формування та кристалізація її українського «я». Олена знайомиться з Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Миколою Сціборським та зі старшиною армії УНР Михайлом Телігою. Знайомство з Михайлом переросло у кохання й незабаром вони одружуються. Пiсля гучного весiлля подружжя від’їжджає до Варшави. У Польщі сім’я тривалий час бідувала. Є вiдомостi, що Олені доводилося виступати з музичними номерами у нiчних кабаре i працювати манекенницею, але згодом вона влаштувалася вчителем початкових класiв і життя дещо налагодилося. У Варшаві Олена вступає до лав Організації українських націоналістів (ОУН), працює у Культурній референтурі, знайомиться з Дмитром Донцовим, стає постійним автором його «Вісника» і дуже скоро одним із чільних представників «Вісниківської квадриги», яка у духовному житті української еміграції відігравала провідну роль. У 1940 році стався розкол ОУН, Олена важко переживала цю подію, та залишилась на боці мельниківців. Відбувається ряд кадрових змін і Олега Ольжича призначають першим заступником Голови Проводу Організації українських націоналістів ОУН(м) та головою центрального керівництва ОУН(м) на Східній та Осередній Україні з осідком в Києві. Вже у липні 1941 року у складі однієї з похідних груп Теліга вирушає на Велику Україну. Якесь нездоланне тяжiння до Києва жило в її душi постiйно. Трагiчний Київ чекав її, i вона, не зважаючи на те, що на неї чатує небезпека, разом iз Уласом Самчуком i кiлькома друзями їде до мiста своєї юності. У голоді і холоді, під терором гестапо і серед провокацій більшовицьких агентів, Олена взялася до роботи, тут створюється сильна мережа, широкі кола місцевих українців включаються у національне відродження. Зi слiв очевидцiв дiзнаємось, що жила О.Телiга в Києвi “в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсi. Вiкна з усiх кiмнат виходили на подвiр’я. Господинею була похилого вiку бабуся... На двох стiнах - суцiльнi картини, портрети й iкони. Дуже багато словникiв - українських, росiйських, чеських...” Олена Теліга як член референтури культурної комісії створила «Спілку письменників», переважно з початківців. Водночас вона перебирає редагування додатку «Література і мистецтво» при газеті «Українське слово» Iвана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявськiй вулицi, і готує його під свіжою, бойовою назвою «Літаври». Тут друкувалися талановиті твори українських поетів та прозаїків як знищених сталінізмом, так і емігрантів. Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, Олена Теліга не опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, з презирством ставилася до одописців: «Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Пiсля арешту редакцiї “Українського слова” О.Телiга вже не брала до уваги постанов нiмецької влади. Iгнорувала вказiвки нiмцiв зухвало i принципово. Вона знала на що iде, тiкати не збиралася. У приватнiй розмовi з М.Михалевичем вперто пiдкреслила : “Ще раз iз Києва на емiграцiю не поїду! На мене чекають люди. Я не можу не прийти до них тому, що боюсь арешту”. “...ми йшли вчора ввечерi коло заснiженого унiверситету, самi бiлi i замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного примiщення Спiлки до холодного дому... Але за цим снiгом i вiтрами вiдчувається вже яскраве сонце i зелена весна”, - пише Олена у своєму останньому листі з окупованого Києва. Знаючи про масові арешти українців у 1942 році, вона відмовляється від пропозиції Олега Ольжича, голови проводу ОУН(м), залишити Київ. 9 лютого гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці, куди на чергові збори пішла Олена Теліга. Годиною пізніше до Спілки пішов її чоловік - Михайло Теліга, який пiд час арешту назветься письменником, щоб бути разом з жінкою до кінця. 22 лютого 1942 року поетка спокійно і гордо вийшла з камери №34, щоб померти так як жила, щоб померти заради України. «Тут сиділа і звідcи йде на розстріл Олена Теліга». Готувалась до цього дня все життя, йшла до нього спокійно, впевнено й безстрашно. За свої 34 роки поетеса не встигла видати жодної власної книжки, всі вони вийшли посмертно («Душа на сторожі», 1946; «Прапори духа», 1947; «На чужині», 1947; збірник «Олена Теліга», 1977); більша частина її віршів загубилася. В її елегантно-карбованих віршах, небезпідставно названих критикою «приватними листами світові», вимальовується яскравий образ вольової людини, відданої ідеям національного відродження України, непохитна цілеспрямованість до виборення незалежної України, життєлюба, максималіста. В поезії Олени Теліги поєднана ніжність, жіночність, мужність, пристрасть, громадськість. “Оригiнальна в образах та iдеях, цiлiсна як рiдко хто iнший, елегантна у формi своїх вiршiв, елегантна у своїй статурi “прудконогої Дiяни” (“кругом панi” - казав Шевченко), горда в наставленнi до життя, вона лишила нам взiр справжньої панської поезiї в найкращiм значеннi слова, поезiї, позбавленої всього вульгарного, простацького. З’явилася вона, спалахнула i згорiла на тяжкiм та сiрiм, потiм криваво-червонiм небi вiйни й революцiї, неначе блискуча звiзда, лишаючи, хоч згасла фiзично, яскраве свiтло по собi, яке палахкотiтиме нащадкам.” Гострі очі розкриті в морок, Б’є годинник: чотири, п’ять… Моє серце в гарячих зморах, Я й сьогодні не можу спать. Але завтра спокійно встану, Так, як завжди, без жодних змін, І в життя, як в безжурний танок, Увійду до нічних годин. Придушу свій невпинний спогад, Буду радість давати й сміх. Тільки тим дана перемога, Хто й у болі сміятись зміг! 34-літню Олену Телігу та її чоловіка розстріляно у Бабиному Яру разом з соратниками. Це був її свiдомий вибiр, це був її шлях, який вона гiдно пройшла до останнього подиху. Олена пiшла на стовiдсоткову загибель, з нею пiшов i її Михайло. Пізніше один з катів скаже, що не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка. Не сумуй i ти, подорожнiй. Хтось незнаний нам шлях призначив I покинуть його не можна. Бiль зламаю, а сльози витру. В зимну нiч, на твої дороги Тiльки смiх мiй весняним вiтром Буде бiгти - тобi навздогiн. Інна КОВАЛЬЧУК, Київська міська організація Молодiжного Нацiоналiстичного Конгресу Література: 1. courier.com.ua/article.php?story=20020725175016676 2. z.narod.ru/ukrlit.files/Teliga.htm 3. fire.com/tn/tysovska/teliha.html 4. .uazone.net/babyn_jar.htm 5. fire.com/tn/tysovska/Teliha Photoalbum.htm 6. fire.com/tn/tysovska/Teliha Poetry.htm 7. Баган Олег. Націоналізм і націоналістичний рух. – Дрогобич, 1994, - С. 192 8. Донцoв Дмитро. Поетка вогненних меж 9. Червак Богдан. Олена Теліга – життя і творчість. – Київ, 1997, - С. 63