Geum.ru

Молодіжний Націоналістичний Конгрес Гендерна агенція консультації та інформації

Вид материалаДокументы

Содержание


З когорти нескорених
Люба СОРОКА
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

З КОГОРТИ НЕСКОРЕНИХ



Одарка Гусяк народилася 4-го лютого 1924 р. в заможній українській родині у Трускавці, що біля Львова. Легендарні українські патріоти Дмитро Данилишин та Василь Білас, що загинули від рук польських окупантів у 1932 році у Львові, були близькими родичами мами Марії Гусяк.

В сім’ї Юрка та Марії Гусяк росли три доньки - Леся, Одарка та Зеня. Родина Гусяків зазнала репресій ще з приходом перших совєтів. У 1940 р. був арештований і засуджений на 17 років совєтських тюрем батько Юрій Гусяк. У Трускавці, по сусідству з Гусяками, мешкала родина батькової сестри Наталії Різняк (дівоче Гусяк). У Олексія і Наталії Різняків було семеро дітей. З цієї великої родини, внаслідок большевитського терору, залишилась тільки одна донька Оксана, пройшовши тюрми і табори. Троє братів Різняків були членами ОУН. Найбільш відомим і легендарним був Роман Різняк (псевдо Макомацький). Саме він залучив до співпраці в ОУН свою сестру Дарку Гусяк. Ще більш заангажовується Дарка Гусяк до праці ОУН і УПА під час німецької окупації.

З приходом радянських війську 1944 р. через загрозу арешту енкаведистами змушена перейти на нелегальне становище. У 1946 р. разом з підпільницями Олею Ільків та Мартою Пашковською їде до Стрия і там вперше знайомиться з Катрусею Зарицькою, не підозрюючи, як тісно переплететься їх життя в майбутньому. Від Катрусі одержує завдання та інструкції для організації хати-криївки. Діставши документи переселенців з Польщі, Одарка з мамою і Мартою Пашковською організовує таку хату в селі Грімне Городоцького району. В тій хаті перебував три тижні в зимку 1947 р. провідник УПА Роман Шухевич. Саме з цього часу Одарка Гусяк стає зв’язковою легендарного генерала. Вона виконує його особисті доручення, виїздить на завдання до Києва, Полтави, Москви. Та світ невблаганно звужувався навколо них. Здоров’я провідника погіршувалося і він змушений був лікуватися. Хата в Білогорщі була під загрозою. Одарка дістає доручення організувати нову хату-криївку.

Під страшним тиском НКВД падали пункти зв’язку. Вже арештували маму. Відчувала за спиною чорні тіні шпиків. Доповіла провіднику, що за нею слідкують. Чудом вдалося їй втекти через прохідний двір на вулиці Шептицьких. Тоді Провідник сказав, що мусить виконати ще це завдання і зникнути зі Львова.

Коли прийшла на умовлену зустріч, закралося почуття зради. Довго крутилася вуличками, щоби загубити свої сліди. На Ринку сіла в трамвай. Ніби, ніхто підозрілий за нею не заходив. Проїжджаючи повз тюрму на Лонського, намагалася вгадати, де тримають маму. За іронією долі, зійшла на зупинці теперішній вулиці генерала Чупринки. Пройшла вперед і повернула в провулок, щоб переконатися, що немає “хвоста”. Пройшла ще пару кроків і радше відчула ніж побачила, що навшпиньках підбігають до неї і хапають за руки. Це сталося так несподівано, що навіть не встигла вихопити пістолета, з яким не розлучалася ні вдень, ні вночі. Схопили, скрутили, кинули в авто. Привезли у великий кабінет в управлінні НКВД. Спочатку пробували лагідненько підкупити: відпустять, влаштують життя, звільнять маму. Не заговорила. Тоді привели слідчого капітана Гузєєва і почали катувати. Взагалі, слідчих було багато більше десяти. Кожний по-своєму намагався розговорити, але в основному били. Для початку відрізали косу. Знімали наручники і ними били по голові, що аж іскри з очей сипалися (колись думала, що це образне поняття, а виявилося, що дійсно сипляться). Били по вухах, по руках і ногах. Ноги були, як дошка до прання. Папіроси гасили до нігтей на руках і так випалювали їх. Затискали пальці у дверях, били гумовими палицями і пасами. Одарка сама знімала з себе одяг перед катуванням, бридилася, коли кати доторкалися до неї і не плакала, не кричала під час тортур - лише молилася. Кати навіть думали, що не відчуває болю, що займалася йогою.

Та найважче було, коли за фанерною перегородкою били найдорожчу для неї людину - маму. Мамин крик доводив до відчаю. При очній ставці мама не дорікнула, лише, для годиться, сказала: “Дарцю, чому нічого не говориш?” За кілька днів після тортур мами у Дарки почалися слухові галюцинації. При найменшому шарудінні причувався крик мами. І так продовжувалося багато років, навіть у Володимірівській тюрмі.

В додаток до цих тортур, зовсім не давали спати. Слідство у Львові тягнулося цілий рік, потім ще рік у Києві. День у день одні і ті ж запитання, тільки слідчі мінялися. Накінець зачитали вирок - 25 років тюремного ув’язнення. Саме тоді перебувала у вузенькій камері на шість ліжок по три попід стінами і вузенький прохід між ними, без світла. Задумалася, чи можна в таких умовах прожити 25 років. Сказала собі, що можна, що мусить, і це було вирішальним.

Спочатку була Верхньо-Уральська тюрма, потім Володимірівська. Мінялися правителі, кодекси, але незмінним лишався термін ув’язнення чотирьох жінок-українок: Галини Дидик, Одарки Гусяк, Катерини Зарицької і Марії Пальчак. Хоч у 60-их роках максимальний термін ув’язнення у тодішньому СРСР становив 15 років, їх справи не переглядалися. Лише у 1969 році під тиском світової громадськості, їм замінюють тюремне ув’язнення на табір суворого режиму. Після досить довгих митарств переселення опиняється в Мордовії в селі Барашево. Але і це було великим благом. Після 19 років перебування у кам’яному мішку доторкнулася до землі. Натикали у землю насінинок, що прийшли у листах, і зацвіли навколо табірного бараку квіти. Закінчувався термін ув’язнення, але Одарці Гусяк було заборонено повертатися на Західну Україну. Та й повертатися не було до кого. Вся родина знищена, доми сплюндровані, батьки навіки залишилися в сибірських снігах, сестра Леся жила на засланні в Якутії. Тому одного березневого ранку 1975 року застукала до дверей маленької хатини на околиці Волочиська, де після 25-річного ув’язнення дозволили проживати Катрусі Зарицькій.

Одарка влаштувалася на роботу в кравецькій майстерні і весь вільний час разом з Катрусею присвячували допомозі тим, хто ще карався по тюрмах і таборах та тим, що замінили їх на табірних нарах. Постійно пакували бандеролі, посилки, писали листи, приймали гостей, тих, хто не боявся їх провідувати. Звичайно, що все це відбувалося під пильним наглядом КДБ. Сусідів змушували шпигувати і доносити на них. А ще били вікна і жбурляли в хату каміння, ламали кущі троянд на маленькому подвір’ї, вимащували смолою двері і веранду, кидали у поштову скриньку листи з погрозами. Ретельно переглядали усю кореспонденцію і не допускали посилок і листів, які КДБ не сподобались. А коли вже тяжко хвору Катрусю забрали до Львова, Одарка за кілька днів приїхала і не відходила від неї до останнього її подиху. Була вірною і відданою товаришкою.

Потім жила сама у Волочиську. Часами, за хлібом і молоком доводилося долати снігами по п’ять кілометрів, а ноги вже не завжди слухалися.

Та на щастя вже наступали 90-ті роки і пані Одарка знову з головою поринула у політичну діяльність. Організовувала осередки ОУН у Волочиську, Підволочиську, Тернополі, Хмельницькому. Завжди у дорозі, в електричці, бо пенсіонерам безкоштовно, або в кращому випадку у плацкартному вагоні, по всій Україні. Купейний вагон - це недозволена розкіш, щоби борони Боже не стратити зайвого грошa. Ще будучи в підпіллі, звітувала за кожну копійку і до звіту підшивала трамвайні квитки. Енкаведисти на слідстві насміхалися, що вона звітує за копійки, а її шеф їздить по курортах.

Повертатися знову і знову до самітньої хатки на околиці Волочиська було щораз важче. Тому з подання тодішнього голови обласної ради і завдяки великим зусиллям депутата міської ради Ярослава Лемика, Дарці Гусяк надали однокімнатну квартиру.

Таким чином член проводу КУН і голова Ліги Українських жінок замешкала у Львові.Зараз її невеличке помешкання на шостому поверсі є офісом Ліги,готелем і конференцзалом, де проводяться наради, книжковим складом, відділенням зв’язку і теплим вогнищем для всіх потребуючих з найвіддаленіших куточків України. Всіх її обов’язків і справ неможливо перелічити. Вона і тепер постійно у дорозі, постійно напоготові віддати все до останнього на вівтар незалежності України. Вона з когорти тих, що співали: “не хочемо ні слави, ні заплати”…

Здоров’я і ще раз здоров’я, шановна пані Одарко! Ми гордимося Вами і тішимося, що Ви є з нами!


Люба СОРОКА


Передрук:

Сорока Л. З когорти нескорених // Нація і держава, - №4, - 3 лютого 2004, - С.8


Р.S. Люба Сорока (автор) –

невістка Михайла Сороки та Катерини Зарицької