Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут бізнесу та менеджменту центр розвитку освіти, науки та інновацій сучасні національні економічні моделі: проблеми та перспективи розвитку

Вид материала

Документы

Содержание Модель гнучкого бюджетування Майстер план Відкоригований план Формування очікуваних результатів Проблеми та перспективи інноваційного розвитку україни Соціалізація у різних національних економічних моделях Моделі забезпечення соціально орієнтованого розвитку економіки держави

Подобный материал:

• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу центр розвитку, 3314.77kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
• Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.

МОДЕЛЬ ГНУЧКОГО БЮДЖЕТУВАННЯ

Підтримка державної політики переходу економіки на інноваційний шлях потребує нового рівня якісного розвитку вітчизняних промислових підприємств. Для вирішення нагромаджених проблем і зняття актуальних протиріч необхідним є використання засобів системного аналізу і економіко-математичного моделювання. Інформаційний і технологічний розвиток дає нові можливості і загрози, вимагає від економічної науки нових знань, розвитку економіко-математичних методів і використання гуманітарних підходів. Надзвичайна складність соціально-економічних явищ не вписується в рамки тільки технічних підходів. Інституційні механізми, еволюція і розвиток синергетичних ефектів взаємодії, а також проблеми управління потребують подальшого дослідження.

Необхідність постійної адаптації підприємства до змін обумовлює застосування моделі гнучкого бюджетування, в основі якого лежить неперервне покращення і вдосконалення планів проектів, філій і компанії в цілому. Модель гнучкого бюджетування дозволяє відстежувати якість процесів планування, виробництва та обліку, а також ідентифікувати функціональні підрозділи і осіб, відповідальних за конкретний сектор роботи.

Модель гнучкого бюджетування полягає у постійній конкретизації і корегуванні планів у відповідності із новими даними. Метою об’єднання переваг довгострокового планування з необхідністю розробки короткострокових деталізованих планів є розподіл планування на довгострокове граничне і короткострокове деталізоване. Модель гнучкого бюджетування відображає технологію неперервного покращення плану. Вона складається з обов’язкових етапів створення і перегляду бюджетів.

• Майстер план – початково фіксований лише в загальному вигляді робочий план, який відображає зведений бюджет філій і компанії на поточний рік, в процесі свого виконання деталізується за кварталами;
  
• Відкоригований план формується в результаті постійного (в процесі виконання) перегляду бюджетів. Метою такої роботи є покращення якості планової інформації, дослідження, аналіз, коректування бюджетів і Майстер плану у зв’язку зі змінами бази договорів. При переході до першого кварталу і до наступних кварталів року бюджет поточного кварталу деталізується в розрізі місяців. Кожного разу при настанні початку нового місяця належний до виконання місячний бюджет попередньо піддається особливо ретельному аналізу на всіх рівнях контролю (проектному, підрозділів і компанії в цілому);
  
• Формування очікуваних результатів. Майстер план і бюджети уточнюються всередині більш коротких інтервалів (квартал чи місяць). Очікувані до кінця року (кварталу, місця) показники формуються наступним чином: минулий з початку звітування період відображається за фактичними показниками, котрі зображені функцією стану системи , а наступний розраховується на основі функції переходу , таким чином, в кінці року плановий бюджет неперервно переходить в фактичний бюджет (рис.1).
  

Рис.1. Формування очікуваних результатів

- параметри виробничої функції; - кількість стандартних технологічних операцій; - функція стану системи; - функція переходу системи.

Алгоритмом гнучкого бюджетування є технологія переведення неперервно наростаючого інформаційними шарами Майстер плану, із прогнозного рівня на рівень результатів фінансово-господарської діяльності філії чи компанії в цілому за минулий рік. Сформований при цьому інформаційний об’єкт, який задає функцію стану, ізоморфно відображає реальний стан компанії. Інформаційна система управлінського обліку відіграє роль перетворювача, в котрій модель гнучкого бюджетування виконує важливу комунікативну функцію не тільки в просторі, але і в часі, реалізуючи зв’язок між минулим, теперішнім і майбутнім.

При гнучкому бюджетуванні координація планів відбувається з двох боків: з одного, довготривале планування задає межі для короткострокових, детальних планів. З другого боку, прогресуюча деталізація планів в комбінації з системою зміни планів здійснює вплив відповідним чином на саме граничне планування.

Методи реалізації Майстер плану пов’язані зі об’єкту дослідження, коли планування ґрунтується на аналізі минулих робіт і майбутніх можливостей компанії. При співставленні бюджету компанії і її підрозділів доводиться оперувати угодами замовників, підрядників і субпідрядників, котрі вже укладені, але будуть деталізовані в додаткових угодах. Отже звідси виникає необхідність систематичного перегляду бюджетів і формування кінцевих показників до підсумкового періоду діяльності сервісної компанії. Власне ці функції і виконує система Майстер плану.


Чумак Наталія Іванівна

Олександрійська філія Приватного вищого навчального закладу Кіровоградський інститут регіонального управлінця та економіки, м. Олександрія


ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ


Актуальність теми. Інноваційний тип економічного розвитку дедалі більше стає тим фундаментом, який визначає економічну силу країни та її перспективи на світовому ринку. Основною ознакою сучасного розкладу сил в світі є суттєвий відрив країн-лідерів, що створюють “інноваційний анклав” в світі, від менш потужних країн, які змушені повністю залежати від позиції “активних гравців”. Становлення інноваційної моделі розвитку – завдання не тільки економічної політики. Передусім це органічне поєднання політичних, гуманітарних, соціально – психологічних, макро- і мікроекономічних чинників, які лише у своєму комплексі здатні надати нових відчутних імпульсів трансформаційним процесам розвитку суспільства на інноваційній основі. Необхідне формування принципово нової дієздатної інноваційної системи, яка б функціонувала на ринкових засадах, на принципах само відтворення. Економічна система зобов’язана містити в собі „атакуючу інноваційну стратегію”, в іншому разі держава, навіть якщо вона і перебувала в числі розвинутих, приречена на відставання від світового прогресу.

Інноваційна діяльність є складним процесом трансформації новоотриманих ідей та знань в об’єкт економічних відносин. Зрозуміло, що такий процес становить складну багаторівневу систему економічних відносин щодо “уречевлення” знань, якій властиві специфічні взаємозв’язки та закономірності. З огляду на значну, часом визначальну роль, яку інноваційні процеси відіграють в сучасній економіці, визначення та врахування цих особливостей є неодмінною умовою забезпечення ефективності економічної стратегії держави.

Інноваційна діяльність — процес, спрямований на реалізацію результатів закінчених наукових досліджень і розробок або інших науково-технічних досягнень у новий або вдосконалений продукт, що реалізується на ринку, у новий або вдосконалений технологічний процес, що використовується у практичній діяльності, а також у пов’язані з цим додаткові наукові дослідження і розробки.

В структурі інноваційно - розвинутих країн майже 60 відсотків становлять інновації, які мають проривне значення, або відносяться до значних технологічних досягнень. Частка інновацій, пов’язана тільки з вдосконаленням традиційних технологічних процесів, має тенденцію до зменшення і не перевищує 15 відсотків. Одним із найважливіших показників інновативності економіки є частка підприємств, які впроваджують інновації. У провідних країн ЄС цей показник у промисловості коливається в межах 60-70 відсотків, в Україні за останні роки – 12-14 відсотків.

Значне відставання України у соціально-економічному та науково-технічному розвитку не лише від розвинених країн світу, але й від колишніх держав “соціалістичного табору” робить перехід до інноваційного типу розвитку неодмінною умовою збереження економічного та політичного суверенітету.

Проблеми, що стримують розвиток інноваційних процесів в Україні:

• відсутність науково-методологічної бази формування інноваційної системи;
  
• відсутність системності у здійснюваних державою заходах щодо реалізації інноваційного потенціалу національної економіки;
  
• державне управління інноваційною діяльністю здійснюється без чітко сформульованої стратегії науково-технологічного та інноваційного розвитку, інтегралу її реалізації, послідовної на виваженої зовнішньої та внутрішньої економічної політики;
  
• відсутність дієвої системи пріоритетів розвитку науково-технологічної сфери: пріоритети інноваційного розвитку проголошені cуто формально, механізми їх реалізації не відпрацьовані;
  
• неготовність апарату державного управління до предметної діяльності, спрямованої на інноваційний розвиток економіки;
  
• державне управління інноваційною діяльністю забезпечується за галузевим принципом;
  
• нескоординованість дій суб'єктів інноваційної діяльності;
  
• недостатність фінансових ресурсів для забезпечення наукових досліджень та впровадження інноваційних розробок: незважаючи на деякі успіхи в стабілізації макроекономічних показників, не вдається домогтися відчутних результатів в створенні сприятливих умов для інноваційної діяльності вітчизняних виробників, що зокрема відбивається на показниках експорту інноваційної продукції;
  
• інноваційна сфера нашої країни і досі не стала по-справжньому привабливою для вітчизняних та іноземних інвесторів. Значною мірою такий результат пов'язаний з обмеженими можливостями держави в спрямуванні фінансових потоків в інноваційний розвиток економіки і недостатнім державним стимулюванням інноваційної діяльності;
  
• в Україні не завершились процеси перерозподілу власності;
  
• недовершеність нормативно-правової системи регулювання і стимулювання інноваційної діяльності;
  
• повільне формування в Україні сучасного і масштабного ринку інноваційної продукції;
  
• спроби здійснення галузевих «технологічних стрибків» за умов збереження загальної несприятливості підприємницького та інвестиційного клімату в країні, надмірного фіскального тиску, неефективності інституційної структури економіки, що обертаються втратами інших секторів економіки.
  

З огляду на існування поряд з проблемами, які можна розглядами по-різному, - і як позитив і як негатив, позитивних тенденцій розвитку інноваційних процесів, спробуємо віднайти шляхи для розв'язання та вирішення даних проблем.

Шляхами розв'язання та вирішення проблем може стати:

• вдосконалення нормативно-правової бази для забезпечення розвитку інноваційної системи України;
  
• підвищення інноваційної культури суспільства;
  
• необхідність системного і послідовного впровадження функціональних принципів державного управління інноваційною діяльністю;
  
• органічне включення всіх окремих елементів інноваційного розвитку в єдину активно і цілеспрямовано функціонуючу національну інноваційну систему, що можливо лише за умови дії потужних системоутворюючих факторів;
  
• сприяння організаційно-фінансової інфраструктури інноваційній діяльності по забезпеченню злагодженої дії ланцюжка: «наука – технологія – виробництво – ринок»;
  
• створення високоефективної системи телекомунікацій, запровадження новітніх методів передачі та обробки інформації в усіх сферах людської діяльності, забезпечення якнайшвидшої інтеграції України в світовий інформаційний простір;
  
• формування загальнодержавної системи автоматизованого пошуку, збору, накопичення, аналітичної обробки, систематизації, консолідації, зберігання, розповсюдження і надання інформації в сфері науково-технологічного та інноваційного розвитку, єдиної системи обліку електронних інформаційних ресурсів держави;
  
• забезпечення через систему інформаційних ресурсів НІС широкомасштабного використання існуючого науково-технічного доробку (зокрема, баз даних НДДКР) щодо його інноваційного впровадження та підвищення рівня науково-технічного потенціалу у сфері інноваційної діяльності;
  
• прискорене використання або впровадження (іноді і на безприбуткових засадах) нововведень;
  
• визначення національних пріоритетів науково-технічного спрямування (напрямків робіт), «критичних» та/або «високих» технологій та їх забезпечення і супровід відповідною інвестиційною, податковою та амортизаційною політиками;
  
• створення механізмів державного стимулювання інноваційної активності підприємств, а також здійснення інноваційного тиску на суб'єкти господарювання через введення санкцій на випуск застарілої продукції та використання неефективних ресурсо- й енергоємних та екологічно небезпечних технологій;
  
• визначення територій інноваційного розвитку, як територій у межах одного чи декількох муніципальних утворень, основу економічного розвитку яких складає створення та реалізація конкурентноспроможної наукомісткої продукції, а також надання послуг по її створенню;
  
• орієнтованість політики органів влади різних рівнів на активну взаємодію і співробітництво, як між собою, так і з підприємницькими та науковими і бізнес-освітніми секторами економіки територій;
  
• цілеспрямована підготовка кадрів високої кваліфікації для високотехнологічних галузей, а також менеджерів інноваційної діяльності;
  
• модернізація вільних економічних зон; створення мережі малих інноваційних впроваджувальних підприємств; тощо.
  

Висновок. Інноваційний розвиток можна охарактеризувати як процес структурного вдосконалення національної економіки, який досягається переважно за рахунок практичного використання нових знань для зростання обсягів суспільного виробництва, підвищення якості суспільного продукту, зміцнення національної конкурентоспроможності та прискорення соціального прогресу в суспільстві.

З вищенаведеного слідує, що стимулювання інноваційного розвитку не може бути обмеженим лише точковим стимулюванням вибраних тем досліджень чи розробок, а має бути спрямоване на створення умов для масового пошуку результативних шляхів технологічних змін і швидкої підтримки позитивних знахідок. Відтак головним завданням інноваційної політики держави є забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного і виробничого потенціалів, розробка та впровадження механізму активізації інноваційної діяльності суб’єктів підприємництва, поширення інновацій по усіх сферах національної економіки.


Соціалізація у різних національних економічних моделях


Барський Юрій Миколайович

Луцький національний технічний університет м.Луцьк


МОДЕЛІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНО ОРІЄНТОВАНОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ ДЕРЖАВИ


Стратегічним є визначення, запровадження і подальший розвиток самодостатньої моделі української економіки в контексті створення моделі соціально орієнтованої економіки. Є всі підстави вважати термін "соціально орієнтована держава", або "соціальна держава", науковим, що відображає досить певне явище. Тому немає підстав дискутувати щодо значення даного поняття і доцільності його введення в економічну теорію і практику соціалізації[1].

Економічна модель це спрощена уява про дійсність, абстрактне узагальнення окремих явищ та процесів економічної системи загалом

[2].Причому, будь-яке економічне дослідження завжди припускає об'єднання теорії (економічної моделі) і практики, що оперує статистичними даними. Сама ж концепція соціально орієнтованої економіки була викладена А.Мюллер – Армаком в книзі „Управління економікою і ринкове господарство ” (1947). Він писав, що суть соціального ринкового господарства полягає в поєднанні принципу свободи ринку з принципом соціального вирівнювання. Соціальне ринкове господарство представляє собою соціально економічний порядок, при якому цілеспрямовано організована економіка вільного ринку, яка зберігається за допомогою конкуренції, надає більш надійну гарантію соціального прогресу. Мюллер-Армак виділив наступні умови створення соціально ринкового господарства: створення центральних адміністративно-правових органів, які під власну відповідальність будуть реалізовувати економічну і фінансову політику країни; проведення податкової реформи шляхом зниження податкового навантаження до рівня, який стимулює власну економічну зацікавленість у розширенні виробництва; проведення реформи фінансової системи шляхом радикального зниження витрат і забезпечення бюджетної рівноваги; проведення антимонопольної політики для подолання можливих зловживань владою в економіці; заміну тотально регульованої економіки соціально ринковою економікою [6 ].

Саме за підходом до ролі держави в соціальній сфері визначилися реально реалізовані варіанти соціальної держави за принципом соціальної ринкової орієнтації. Приблизно 1/8 - 1/7 частина країн світової спільноти (близько 25) належать сьогодні до розвинених і утворюють коло «держав добробуту», економіка яких визнається соціально орієнтованою. За значенням, яке надає держава здійсненню політики соціалізації в умовах ринку, вони умовно поділяються на дві групи. Перша з них характеризується крайньою обмеженістю масштабів, змісту і об'єктів соціальної активності (американський варіант), а друга надає вирішальне значення політиці підтримання доходів і забезпечення населення соціальними послугами (шведський, німецький варіанти) [5]. Обидві групи різняться між собою не наявністю чи відсутністю тих чи інших компонентів, а їх змістом і співвідношенням: меншими чи більшими масштабами державного втручання в соціальну сферу, більшою чи меншою мірою перерозподільної діяльності держави, більшою чи меншою питомою вагою соціальних програм у загальній активності, держави. Різноманітні поєднання ринкової економіки, приватних інститутів і системи державного забезпечення добробуту населення в різних країнах не є випадковими. Вони визначилися численними об'єктивними і суб'єктивними обставинами, зокрема досягнутим економічним потенціалом (обсяг ВВП), рівнем розподілу та перерозподілу доходів населення, співвідношенням індивідуального і колективного в суспільній свідомості, пануючими в суспільстві світоглядними і політичними концепціями тощо[3].

Не дивлячись на велике різноманіття моделей, що є в світі ідеальної моделі не існує. Кожна країна вибирає в різних моделях саме ті елементи, які в конкретних специфічних умовах можуть дати найбільший ефект. І при цьому слід виходити з того, що в кожній з країн різні політичні і економічні ситуації, загальний рівень розвитку національної економіки, тощо.

Аналіз рівня державної централізації ВВП дає підстави для виділення трьох типів фінансових моделей: американська, скандинавська, західноєвропейська [4]. Безумовно, таке виділення певною мірою є умовним, але воно дає змогу аналізувати характер фінансової політики, що проводиться державою, з позицій ролі й місця державних грошових фондів у фінансовій та економічній системах.

Для американської моделі характерним є мінімізація державної централізації національного продукту – 25- 30 %. Державне втручання в економіку і соціальні видатки бюджету обмежені мінімально необхідним рівнем. При цьому слід враховувати, що США мають потужні збройні сили, а отже, і високий рівень військових витрат. Соціальна політика, котра, у першу чергу визначає тип фінансової моделі, ґрунтується на наданні допомоги і підтримки тим громадянам, що вкрай її потребують і не можуть сповна самостійно себе забезпечити. Можна стверджувати, що дана модель не лишень створює умови для сомофінансування та самозабезпечення, але й вимагає цього.

Скандинавська (північноєвропейська) модель є полярною до американської і ґрунтується на досить високому рівні державної централізації національного продукту - 50-55 %. Ця модель характеризується активною соціальною політикою держави. Соціальні гарантії і послуги охоплюють практично всі прошарки населення. Тобто суспільство довіряє більшу частину своїх доходів державі, в обмін на реальне соціальне забезпечення.

Західноєвропейська модель, за якої державна централізація національного продукту перебуває в межах 35-45 %, будується на засадах конкуренції між державною і приватною соціальною сферою. Вона передбачає і досить високий рівень соціальної захищеності громадян, і певну вибірковість у наданні соціальних гарантій. Дана модель лежить в основі європейської соціальної моделі, та соціальної згуртованості.

Виділення фінансових моделей можна проводити також за характером реалізації соціальних функцій держави. Однією з домінуючих у сучасній економічній теорії є доктрина «змішаного економічного ладу» та його різновиду — «соціально-ринкового господарства», що декларують єдність двох аспектів — державного регулювання та ринкового саморегулювання. Західні теоретики, визначивши змішану економіку як суспільний лад, що ґрунтується на політичній демократії, ринковій економіці та державній системі забезпечення певного рівня доходів і безоплатних державних послуг, виділили кілька моделей соціально-ринкового господарства. Першій моделі притаманний головний акцент на добродійності та суспільній допомозі в реалізації соціальної політики. Підтримка держави адресується тільки тим верствам населення, які конче її потребують. У другій моделі гарантії соціального захисту реалізуються переважно через систему соціального страхування. Розмір соціальних виплат прямо пропорційний сумі соціальних внесків, що сплачувались у спеціальні фонди. Третя модель охоплює усе населення, на основі надання державної допомоги до рівня життєвого стандарту. Ця модель засновується на значному перерозподілі через бюджет коштів від більш забезпечених до менш забезпечених верств населення.

Моделі соціально орієнтованої економіки можна класифікувати й за іншими критеріями: за місцем соціальної політики серед національних пріоритетів; за розподілом соціальних функцій між державою, бізнесом та громадянами; за масштабами державного сектору, що визначається обсягами національного продукту, призначеного до перерозподілу, і часткою зайнятого у державному секторі населення; за особливостями соціальної політики.

Стосовно нашої країні очевидна необхідність трансформації моделі розподілу доходів, перш за все в контексті підвищення і оптимізації частки заробітної плати найманих робітників і доходів самозанятого населення у ВВП.

Принципово важливим питанням, яке вимагає свого рішення з позиції соціальної політики, є оптимальна (і необхідна) частка заробітної плати у ВВП, яка законодавчо резервується на всі види обов'язкового соціального страхування. В зв'язку з цим закономірне питання: яку модель розподілу доходів вибрати Україні - з високою часткою у ВВП заробітної плати і істотним підвищенням ролі працівників у формуванні фондів соціального страхування (як в Німеччині, Великобританії і Франції) або повязану з поступовим підвищенням розміру зарплати і адекватним збільшенням витрат на соціальне страхування.

Істотним чинником, що відрізняє національні соціальні моделі держави один від одного, є структура і конфігурація (поєднання) найважливіших інститутів соціального захисту (обов'язкового соціального страхування, соціальної допомоги і державного соціального забезпечення), медичної допомоги і освіти, розміри ресурсів, що направляються на їх функціонування, а також домінуюча роль одного з інститутів соціального захисту.

Література:

1.Гришкін В.О. Соціалізація економіки України: теорія, методологія, перспективи: монографія / О.В.Гришкін.- Дніпропетровськ: Пороги, 2005.-498с.

2.Економічна енциклопедія: У трьох томах Т.1 / Редкол.:.. С.В.Мочерний та інші.- К.:Видавничий центр»Академія», 2000- с.

3.Забезпечення соціально орієнтованого розвитку регіонів України / Т. О. Савостенко, В. І. Попруга, І. Е. Польська та ін. ; за заг. ред. Т. О. Савостенко. - К. : НАДУ, 2009. - 40 с.

4. Опарін В. М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. Посібник/ Опарін В. М.. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К.: КНЕУ, 2002. - 240 с.

5. Esping-Andersen. The Three World of Welfare Capitalism. - Cambridge : 1996.-P. 26-33.

6.Muller-Armack A. Genealogia der Sozialen Mapktwirt-Schaft / A. Muller-Armack. -Bern, 1974. - S. 212.


Зибарева Оксана Василівна

Інститут регіональних досліджень НАН України, м. Львів