Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут бізнесу та менеджменту центр розвитку освіти, науки та інновацій сучасні національні економічні моделі: проблеми та перспективи розвитку

Вид материала

Документы

Содержание Інноваційні моделі розвитку: управління Розробка динамічної моделі руху матеріальних ресурсів U – питома вага окремого ресурсу від максимально запланованого для забезпечення виробництва. Тоді на деякій умовній відстані dz U - питома вага окремого ресурсу; z Особливості функціонування та розвитку науково-технологічних парків Формування техніко-економічних вимог при проектуванні безпілотних літальних апаратів сільськогосподарського призначення Інституційно-фінансові можливості забезпечення інноваційної розвитку україни Список використаної літератури Інноваційна модель розбудови

Подобный материал:

• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу центр розвитку, 3314.77kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
• Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.

ІННОВАЦІЙНІ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ: УПРАВЛІННЯ

РИЗИКОМ ПРИ ВИБОРІ КОНТРАГЕНТІВ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ


Для того, щоб використовувати закони ринку і не бути його жертвою, необхідно застосовувати найбільш передові форми аналізу функціонування складових процесу відтворення. Однієї з таких форм є керування ризиками.

Процес керування ризиками можна розглядати як цілеспрямований розвиток банку з мінімізацією втрат. Він залежить від політики окремо взятого комерційного банку на мікрорівні і від центрального банку, який приймає участь у функціонуванні держави, на макрорівні. У якості основного математичного апарату використовується теорія ймовірностей.

Політика керування ризиками включає три основних етапи:

- визначення стратегії ризику;

- визначення меж ризику;

- оцінку ризику.

Стратегія ризику складається з цілей і задач які поставлені перед керівництвом, обсягу, видів і принципів керування. Ці мети і задачі у великому ступені визначаються постійно змінним зовнішнім економічним середовищем, у якому приходиться працювати комерційному банку. Рівень ризику, пов'язаного з тією чи іншою подією, постійно змінюється, джерелом чого є динамічний характер зовнішнього оточення. Це змушує комерційний банк постійно уточнювати своє місце на ринку і проводити оцінку ризику подій, а отже, вибирати оптимальну стратегію свого розвитку. Цілком уникнути ризику комерційний банк не може. Тому, задача оптимальної стратегії складається у виборі обсягу і виду ризику, який може собі дозволити комерційний банк, а також у дотриманні визначених принципів керування ризиками в умовах інфляції, політичної й економічної нестабільності. До принципів керування ризику відносяться.

a) визначення й оцінка зон ризику, тобто передбачення можливих збитків або ризикованих ситуацій, що приносять збитки, вимір ризику, прогнозування майбутніх збитків;

б) контроль за ризиками, тобто координування контролю ризику по усій структурі, економічне стимулювання зменшення ризику, моніторинг;

в) фінансування ризику, тобто використання ресурсів, підтримка стратегії «надзвичайних обставин», страхові заділи.

Визначення меж ризику припускає побудову деяких обґрунтованих діапазонів зміни величини ризику, що можуть бути використані менеджерами при виборі тієї чи іншої стратегії розвитку. Тому що банк не може уникнути ризику, у нього залишається право вибору обсягу ризику і його різновидів, що враховує спрямованість роботи (проекту) комерційного банку. При формуванні таких діапазонів зіштовхуються з поняттям області ризику.

Областю ризику називається деяка зона загальних втрат ринку, у межах якої втрати не перевищують проміжного значення встановленого рівня ризику.

Виділення межі ризику — справа вкрай важка, яка супроводжується великою часткою суб'єктивізму. Найголовнішим при формуванні діапазонів ризику є визначення значення проміжку ризику для конкретної ризикової області.

Єдиної думки по даному питанню немає, і тому дослідники пропонують різні критерії для його визначення

Оцінка ризику ведеться різними методами. Від правильного вибору методу розрахунку ризику залежить правильність оцінки прогнозованих втрат. Кожна сфера інтересів керівництва комерційного банку має властиві тільки йому одному методи розрахунку ризику, що найбільше відповідають його специфіці.

У роботі проаналізовані ризики втрат від вибору постачальників. Адже від детального аналізу фінансового стану контрагента, його положення і репутації у сегменті ринку залежить своєчасність виконання робіт, поставки обладнання за господарськими договорами. В умовах фінансової кризи Банк не може собі дозволити відволікати додаткові ресурси. Тому при підписанні господарських договорів, а також при виборі постачальників товарів, робіт та послуг має бути розроблений такий механізм, за допомогою якого ризик від втрат при виборі контрагента буде зведений до мінімуму.

Управління ризиком при виборі контрагентів проводиться на певних принципах та засадах. Для аналізу обираються не всі контрагенти. Під моніторинг підпадають тільки ті контрагенти, річна сума обороту з якими перевищуватиме 600 тисяч гривень з урахуванням ПДВ, та всіх постачальників, які акредитовані банком. Також для оцінювання ризику при виборі контрагенту створюються спеціальні підрозділи, такі як служба управління ризиком.

Моніторинг ризику контрагента може базуватися на декількох принципах моніторингу та супроводження прийняття рішення:

1. База моніторингу ризику контрагентів, в якій будуть міститися всі контрагенти, по яким оцінювався рівень ризику.

2. Перелік контрагентів, які знаходяться під спостереженням. У такий перелік включаються постачальники з суттєвим рівнем ризику і по яким необхідно робити попереджувальні дії для уникнення погіршення рівня ризику.

3. Перелік спостереження, отриманий із бази моніторингу ризику контрагентів. У даному переліку приведений список контрагентів, рівень ризику за якими розглядається як підвищений и по яким необхідно впровадити особливий моніторинг.

Перехід контрагенту до переліку спостереження означає, що контрагент знаходиться у суттєвій позиції ризику. Таким чином, необхідно робити запобіжні заходи, щоб не припустити погіршення ситуації. Такі дії проводяться шляхом організації зустрічей з контрагентом, в проміжках часу між затвердженням списку службою управління ризиком, та наступним засіданням з метою визначення причин такого рівня ризику та надання можливості поліпшення його позиції. За висновками такої зустрічі складається формалізований звіт, який передається до служби управлінням ризику в ході проведення наступного засідання.

Якщо контрагент знаходиться у переліку спостереження, то необхідно обмежити з ним потенційні відносини:

- не ініціювати проведення нових видів діяльності з даним контрагентом ( консультації, проекти, контракти та інше);

- обмежити наскільки це можливо поточну діяльність з даним

контрагентом, у межах рівня залежності від нього.

Стандартна діяльність з контрагентом ( закази, контракти) поновлюється тільки в тому випадку, якщо контрагент виводиться з переліку спостереження.

З моменту отримання затвердження служби управління ризиком, необхідно визначити план коригувальних дій, направлених на скорочення ризику, а також визначити відповідні строки.

Кожен структурний підрозділ комерційного банку ( філії, дочірні компанії) повинен надати до служби управління ризиком, прийняті на локальному рівні переліки спостереження по контрагентам. Служба управління ризиком, відповідно, повинна надати інформацію за своїм периметром до структурних підрозділів.

Служба управління ризиком також надає повноваження співробітникам підрозділу закупівель або/та начальнику департаменту закупівельної діяльності на проведення зустрічі з контрагентом, проведення коригувальних дій і моніторинг їх виконання.

Якщо контрагент присутній у декількох категоріях, то представники кожного підрозділу закупівель мають змогу приймати участь у проведенні зустрічі з контрагентом, але тільки служби управління ризиком може впроваджувати та вести моніторинг плану дій по контрагенту.

Служба управління ризиком відповідальна також за комунікацію з іншими внутрішніми структурними підрозділами: юридичним департаментом, службою безпеки, податковою службою департаменту фінансів. Служба управління ризиком також організовує зустріч вищого керівництва комерційного банку з вищим керівництвом контрагенту для вирішення спірних питань, якщо такі питання не можуть бути вирішені на локальних рівнях.

Такий план дій з контрагентом спрямований на те, щоб активувати внутрішні важелі впливу ( у комерційному банку ) та зовнішні важелі впливу( у контрагента), що дозволяє скоротити ризик по спільним операціям. План дій складається тільки після проведення аналізу та виявлення факторів ризику, причин їх виникнення, як внутрішніх так і зовнішніх. Наведений у Додатку К план дій є стандартним, в ньому наведені виявлені причини виникнення ризику, незалежно від їх характеру. План може бути змінений у залежності від рівня виявленого ризику та його рівня критичності. У залежності від рівня терміновості, пов`язаної з критичністю контрагента та його рівнем ризику, підрозділ закупівель та начальник департаменту закупівельної діяльності можуть прийняти рішення пропустити одну ієрархічну ступінь у процесі проведення зустрічі з контрагентом, тобто зустрітися напряму з вищім керівництвом контрагента.


Касьяненко Тетяна Вячеславівна

Сумський державний університет, м. Суми

tetianakasianenko@gmail.com


управління екологічно спрямованим

інноваційним розвитком національної економіки


Пріоритетним напрямком розвитку національної економіки є інноваційний, спрямований на екологізацію усіх галузей та напрямів діяльності суспільства. Однак в умовах дестабілізації світової та вітчизняної економічної системи існуючі принципи, механізми, методи та структури управління є малоефективними, не в повній мірі відповідають сучасним реаліям та потребують трансформації. Усвідомлення цього вимагає одночасного та негайного вирішення комплексу питань щодо формування, наукового обґрунтування та практичного впровадження системи управління екологічно спрямованим інноваційним розвитком на різних рівнях, а також дієвих організаційно-економічних механізмів та методів реалізації нової державної та регіональної інноваційно-інвестиційної політики у цій сфері.

Метою роботи є розроблення теоретико-методичного підходу до управління екологічно спрямованим інноваційним розвитком національної економіки. Для її досягнення поставлено такі завдання: дослідити сутність понять екологічно спрямований інноваційний розвиток економіки; визначити основні напрями екологічно спрямованого інноваційного розвитку та сформувати систему критеріїв щодо їх вибору; формалізувати оцінку ефективності напрямів екологічно спрямованого інноваційного розвитку держави, регіону та підприємства; розробити організаційно-економічний механізм управління екологізацією інноваційного розвитку національної економіки (ОЕМУЕСІР).

Аналіз вітчизняних та зарубіжних наукових досліджень свідчить, що поняття інноваційного розвитку ототожнюється переважно з ефективним використанням інноваційного потенціалу для освоєння та розповсюдження інновацій. У роботах [1, 6] екологічно спрямований інноваційний розвиток визначається як процес господарювання, що ґрунтується на безперервному пошуку і використанні нових способів та сфер реалізації потенціалу держави, регіону та підприємства в мінливих умовах зовнішнього середовища, які спрямовані на досягнення позитивних зрушень, пов’язаних з впровадженням екоінновації, та сприяють зростанню суспільного ефекту.

Під екологічно спрямованим інноваційним розвитком економіки слід розуміти закономірний процес кількісно-якісних змін у межах економічної системи, її перехід на новий якісний рівень та удосконалену форму, що означає постійне підвищення ефективності виробництва з використанням нововведень та удосконаленням його екологічного рівня. У системі екологізації інноваційної діяльності стадія вибору напрямів інноваційного розвитку національної економіки є однією з найважливіших. Важливим критерієм вибору напрямів, а в їх межах  варіантів, є рівень очікуваної суспільної соціально-еколого-економічної ефективності.

Під суспільною соціально-еколого-економічною ефективністю автор розуміє систему показників, що враховують очікувані соціально-еколого-економічні результати та витрати реалізації обраного напряму інноваційного розвитку національної економіки, у тому числі зовнішні ефекти в суміжних секторах економіки, включаючи екологічні й соціальні, за весь період часу від початку здійснення витрат на реалізацію напряму екологізації до завершення отримання його результатів. Слід зазначити, що ефективність напряму залежить від узгодженості взаємодії всіх систем, складових та структурної цілісності організаційно-економічного механізму.

Автор пропонує розглядати ОЕМУЕСІР як систему організаційних, економічних, правових, управлінських і регулюючих дій, методів та інструментів, які впливають на рівень інноваційного розвитку з метою досягнення соціо-еколого-економічних результатів (рис. 1).




Рис. 1. Організаційно-економічний механізм управління екологічно спрямованим інноваційним розвитком (складено на основі [2–5; 7; 8])


Висновки. Сформований теоретико-методичний підхід до управління екологічно спрямованим інноваційним розвитком національної економіки дозволить зміцнити конкурентні позиції України на світовому ринку, забезпечити еколого-економічну безпеку суспільства, а також сприятиме прискоренню досягнення сталого розвитку. Запропонований підхід щодо вибору напряму екологізації інноваційного розвитку, що ґрунтується на оцінках суспільної ефективності, дозволяє врахувати позитивні здобутки, викликані зміною екодеструктивного навантаження на довкілля та реципієнтів, які взаємно підсилюються або послаблюються під впливом кожного з них; можливий рівень зміни витрат суспільства на реалізацію заходів напряму екологічно спрямованого інноваційного розвитку залежно від виду впроваджуваної екоінновації та відповідного етапу її еволюційного розвитку, що підвищує точність прогнозу та рівень обґрунтування управлінських рішень на початкових етапах.


Список літератури.

1. Ілляшенко С.М. Інноваційний менеджмент : підручник / С.М. Ілляшенко. – Суми: Університетська книга, 2010. – 334 с.
   
2. Ілляшенко С.М. Управління екологічними ризиками інновацій: [монографія] / С. М. Ілляшенко, В. В. Божкова. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2004. – 214 с.
   
3. Ілляшенко С.М. Управління інноваційним розвитком: [навч. посібник] / С. М. Ілляшенко. – Суми: ВТД «Університетська книга»; К. : Видавничий дім «Княгиня Ольга», 2005. – 324 с.
   
4. Ілляшенко С.М. Формування ринку екологічних інновацій: економічні основи управління: [монографія] / С. М. Ілляшенко, О. В. Прокопенко. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2002. – 250 с.
   
5. Логутова Т.Г. Організаційно-економічний механізм управління інноваційним розвитком регіону: автореф. дис... д-ра екон. наук, спец.: 08.00.05 – розвиток продуктивних сил і регіональна економіка / Т.Г. Логутова. – Одеса : НАН України. Ін-т пробл. ринку та екон.-екол. досліджень, 2008. – 35 с.
   
6. Прокопенко О.В. Соціально-економічна мотивація екологізації інноваційної діяльності : [монография] / О.В. Прокопенко. – Суми: Вид-во СумДУ, 2010. – 395 с.
   
7. Шкільнюк О.М. Організаційно-економічний механізм регулювання інноваційної діяльності: автореф. дис… канд. екон. наук, спец.: 08.00.03 - економіка та управління національним господарством / О.М. Шкільнюк. – К. : Науково-дослідний економічний ін-т, 2008. – 18 с.
   
8. Шевченко А.В. Організаційно-економічний механізм управління перспективним розвитком інноваційної діяльності підприємства: автореф. дис… канд. екон. наук, спец.: 08.06.01 – економіка, організація та управління підприємствами / А. В. Шевченко. – К. : Національний авіаційний університет, 2006. – 20 с.
   

Кондратенко Наталія Олегівна

Харківська національна академія міського господарства

E-mail: 21nata@ mail.ru


РОЗРОБКА ДИНАМІЧНОЇ МОДЕЛІ РУХУ МАТЕРІАЛЬНИХ РЕСУРСІВ


Розробка економічної стратегії підприємства і оцінка стратегічних рішень є одним з найважливіших задач економічної науки. Існують різні підходи до кількісної оцінки стратегічних рішень. Умовно їх можна розділити на статичний і динамічний. Статичний підхід дозволяє створювати моделі для оцінки результатів передбачуваного економічного ефекту розвитку підприємства, але при цьому не дозволяє досліджувати проблеми, пов’язані з різноманіттям динаміки процесів, спрямованих на досягнення стратегічних цілей. В рамках динамічного підходу проводилися різні дослідження. Частина з них спрямована на знаходження шляхів оптимального економічного розвитку підприємства. Але в умовах нестабільності зовнішнього середовища і недостатності інформації задача знаходження оптимального шляху розвитку є актуальною при розгляданні коротких часових відрізків.

Задача побудови нелінійних динамічних економіко-математичних моделей, що імітують і оцінюють багатоваріантну динаміку процесу реалізації економічної стратегії підприємства як динамічної системи взаємопов’язаних правил і прийомів, при умові нестабільності зовнішнього середовища і невизначеності інформації про неї уявляється дуже актуальною.

Аналіз моделей, що описують нелінійні економічні процеси, як правило, дуже складний і обпирається на фундаментальні результати і аналітичні методи економіко-математичних і математичних досліджень. Тому розробка конструктивних методів і алгоритмів аналізу моделей нелінійних економічних систем і їх економічного обґрунтування також дуже актуальна.

Особливе місце серед нелінійних задач є задача управління матеріальними ресурсами підприємства. Матеріальні ресурси уявляють з себе частину оборотних засобів підприємства, які повністю використовуються в кожному виробничому циклі, цілком переносять свою вартість на готову продукцію і в процесі виробництва змінюють або втрачають свої властивості.

В умовах ринкової економіки завдяки конкуренції між виробниками товарів встановлюється деякий найбільш розповсюджений необхідний рівень затрат матеріальних ресурсів.

В процесі виробництва основні ресурси можуть витрачатися, поставлятися, перерозподілятися та перероблятися. На виробництві ресурси рухаються. При цьому на вході є служба матеріально-технічного постачання, яка повинна слідкувати за потребами в різних матеріалах, а також визначати джерела їх покриття.

Метою роботи є побудова нелінійної імітаційної моделі руху матеріальних ресурсів в залежності від умовній відстані ресурсу від початку виробничого процесу і часу.

Спробуємо побудувати модель руху матеріального ресурсу в процесі виробництва в залежності від двох параметрів. Перший параметр – умовна відстань ресурсу від початку виробничого процесу. Це може бути і фізична відстань до окремого цеху і порядок виробничого процесу в системі виробництва. Другий параметр – час.

Означимо U – питома вага окремого ресурсу від максимально запланованого для забезпечення виробництва. Тоді на деякій умовній відстані dz питома вага може набути величини U+dU. Кількість ресурсу, що проходить за час dt по точці z може бути знайдена, як:

, (1)

де U - питома вага окремого ресурсу;

z – безрозмірна умовна координата, що йде крізь процес виробництва;

t– час;

D – коефіцієнт, що характеризує інтенсивність витрати ресурсу.

Кількість ресурсу для всього підприємства:

, (2)

де - тривалість виробничого процесу.

Звідси одержуємо, що зміна кількості ресурсу на ділянці при зміні питомої ваги на дорівнює:

. (3)

Використовуючи теорему про середнє і теорему про кінцеві прирости цей інтеграл можне перетворити до виразу:

, (4)

де z_c, t_c – проміжні точки інтервалів та .

Одержуємо рівняння:

. (5)

Оскільки функції, що залежать від координати, не скорочуються, використовуємо метод Бубнова-Гальоркіна, для реалізації якого помножуємо кожний член на запропонований член ряду. При цьому одержуємо систему диференційних рівнянь:

. (6)

Якщо провести інтегрування, одержимо:

, (7

Наведемо загальний розв’язок по підприємству:

. (8)

Хоча і залишається два невідомих коефіцієнта, вони знаходяться тут в явному вигляді, що дає змогу вільно з ними оперувати. Зокрема, прийнявши якісь конкретні значення, знайти функцію зміни концентрації ресурсу залежно від розташування виробничого процесу і часу (рис.1, рис.2)



Рис.1 – Зміна концентрації ресурсу по виробництву для різних моментів часу




Рис.2 – Залежність концентрації ресурсу від координати і часу


В результаті роботи розроблена нелінійна імітаційна модель керування стратегічним потенціалом підприємства при русі матеріальних ресурсів. На основі моделі складене і розв’язане нелінійне диференційне рівняння, що враховує залежність поглинання ресурсів від часу і знаходження їх в конкретний момент часу в конкретному місці на підприємстві. Розроблена модель імітує реальний рух матеріальних ресурсів на підприємстві в умовах їх постачання і використання.


Марковський Ігор Олегович

Львівський національний університет імені Івана Франка (м. Львів)


ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНИХ ПАРКІВ


Науково-технологічні парки все більше привертають увагу сучасної громадськості. Створення та існування науково-технологічних парків грунтується на координації таких видів діяльності як: наука, вища школа, державний сектор, виробництво, приватні компанії та регіональні органи управління. Така строкатість структурних складників вимагає чіткого й злагодженого контролю та коректування загальною діяльністю, що, на нашу думку, не може повною мірою забезпечити лише регіональний контроль. Уряди країн, які хочуть ефективно розвивати інноваційну політику своєї країни повинні глибоко осмислити сутність поняття науково-технологічного парку, засади та особливості їх функціонування, як основних об’єктів інноваційної інфраструктури.

Кожен окремий технопарк як локальна одиниця загальної інноваційної діяльності характеризується наявністю власного керівного центру, який у найбільш конкретній формі вирішує стратегічні та тактичні проблеми. Вже поєднання технопарків на певній територіальній основі координується регіональними схемами керування. Можливий і міжрегіональний координаційно-керівний блок, який на найвищому державному рівні здійснює вирішення інноваційних питань в яких обов’язкова участь держави. Ще вищим рівнем є координація діяльності науково-технологічних парків в межах ЄС. Така координаційно-керівна піраміда надійно підтримує стабільну діяльність цієї інноваційної структурної ланки.

На сьогодні існує декілька взаємопов’язаних визначень технологічних парків:

• група юридичних осіб, що уклали договір про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об'єд­нання вкладів його учасників з метою створення організаційних за­сад діяльності учасників у виконанні інноваційних та інвестиційних проектів з виробничого впровадження наукомістких розробок, ви­соких технологій і промислового випуску конкурентоспроможної на світовому ринку продукції [4, с. 126].
  
• організація, керована фахівцями, головною метою яких є збільшення добробуту місцевого співтовариства за допомогою просування інноваційної культури, а також змагальності інноваційного бізнесу і наукових організацій. Для досягнення цієї мети технопарк стимулює і управляє потоками знань і технологій між університетами, науково-дослідними інститутами, компаніями і ринками. Він спрощує створення і зростання інноваційних компаній за допомогою інкубаційних процесів і процесів виведення нових компаній з тих, що існують (spin-off processes). Технопарк крім високоякісних площ забезпечує інші послуги [5, c.4];
  
• юридична особа, створена для адекватнішого використання наукових і технологічних ресурсів для поліпшення економічної бази регіону. Місією технопарку є стимулювання регіонального розвитку, деіндустріалізація, а також спрощення реалізації комерційних і промислових інновацій. Діяльність технопарку збагачує наукову і/чи технічну культуру регіону, створює робочі місця і додану вартість [5, c.4].
  

В Європі технопарки почали з'являтися на початку 70-х років ХХ століття. Серед перших були Дослідницький парк в Единбурзі, наукові парки "Трініті Коледж" в Кембриджі, "Левен-да-Нев" у Бельгії, "Софія Антиполіс" в Ніцці та "Зона наукових і технічних інновацій та виробництва" в Греноблі.

Основна мета створення технопарків, та їх функціонування полягає в забезпеченні найбільш можливого зближення матеріальних потоків і виробництв, науковим потенціалом, спроможним надати цим потокам інноваційного забарвлення, що забезпечує найбільше сприяння наявним інноваційним процесам.

В основу створення технопарків покладені такі принципи [2]:

— координація діяльності та співробітництво чотирьох головних ланок: науки, вищої школи, державного сектору виробництва, приватних компаній і регіональних міських органів управління;

— прискорення процесів передавання науково-технічних знань, отриманих під час фундаментальних та прикладних наукових досліджень, у виробництво;

— розвиток інноваційного підприємництва;

— залучення промислових та банківських фінансових ресурсів в інноваційну сферу;

— концентрація та використання ризикового капіталу.

Будь-яка держава зацікавлена у розвитку технопарків, а тому надає їм як на стадії виникнення, так і подальшого функціонування особливий пільговий режим дій. Він полягає у звільненні від сплати реєстраційного податку та податку на прибуток у перші роки (2-3 роки) діяльності, а в наступному сплати 50% ставки, при цьому кошти що спрямовуються фірмами на розвиток технопарку, виключаються з оподаткованого прибутку, не сплачують ці інноваційні структури й податок на землю та майно. Така діяльність держави забезпечує технопаркам умови для максимально стрімкого становлення та розвитку.

Ефективна діяльність технопарків забезпечується не тільки допомогою держави, а й самою їх специфікою, як інноваційних систем. Тут існує взаємоузгоджена структура складових, яка підпорядкована загальному спеціалізованому інноваційному процесу. Це дозволяє до максимуму скоротити час проходження від інноваційної ідеї до кінцевого інноваційного продукту (2-3 роки).

Особливу роль в економічному механізмі технопарку відіграє ризиковий капітал. Ці кошти використовуються для фінансування дрібного наукоємного бізнесу— проектів, які характеризуються невизначеністю щодо комерційного успіху. За умовами Національного наукового фонду мала фірма або винахідник-одинак можуть одержати на строк до шести місяців субсидію до 35 тис. дол. для оцінки доцільності нової ідеї. Якщо результат позитивний, то додатково отримають субсидію в розмірі 200 тис. дол. на строк до двох років. Рішення про видачу субсидії приймає комісія експертів Національного наукового фонду [2].

Існує певна спеціалізація технопарків залежно від їх просторового розташування в межах великих урбосистем. Так, лише у периферійних районах міста, на відміну від центральних з його транспортною, економічною та просторовою «затисненістю», відкриваються можливості реалізовувати в рамках технопарку повний інноваційний цикл. Тому і розміри їх територій тут на порядок більший, ніж у центральних районах, а вимоги до інтенсивності використання міських земель - менш жорсткі [3].

Стабільність функціонування технопарків забезпечується значною мірою наявністю висококваліфікованих кадрів. Так, за оцінками деяких фахівців, не менше 10-15% університетських вчених є потенційними підприємцями [1].

Не дивлячись на сприятливий клімат під час виникнення, державну підтримку, високий професійний рівень, реальна реалізація такої інноваційної структури як технопарк, має суттєві ризики. Так світовий досвід свідчить, що лише одна інновація з 10 доходить до ринку і тільки 10-30% нових МІП виживають у перші 2-3 роки, а приносити прибуток технопарки починають лише через 10 років [3]. Однак це не означає, що країни не повинні прямувати до свого інноваційного розвитку. Для кожної економічно розвиненої країни невід'ємною передумовою її потенційного успіху є формування відповідної інноваційної інфраструктури на усіх рівнях (міжнародному, державному, регіональному, місцевому) для підтримки таких об'єктів інноваційної інфраструктури як науково-технологічні парки. Лише поєднання усіх факторів та спільних зусиль принесе країнам успіх та реальних прибуток.

Література

1. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник О.І.Волков, М.П. Денисенко, А.П. Гречак та ін. — К.: ВД "Професіонал", 2004. — 960 С.
   
2. Краснокутська Н. В. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2003. — 504 С.
   
3. Стеченко М.Д. Інноваційні форми регіонального розвитку. — К.: Вища школа, 2002. — 252 С.
   
4. Федулова Л.І. Інноваційна економіка. – Київ, Либідь. – 2006. – 478 С.
   
5. Информационная записка «Технопарки как інструмент интенсификации развития производства»/Рейтинговое агентство “Эксперт·РА”. – Москва, 2004. – 38 C.
   

Михайлов Геннадій Миколайович

Національний авіаційний університет, м. Київ


ФОРМУВАННЯ ТЕХНІКО-ЕКОНОМІЧНИХ ВИМОГ ПРИ ПРОЕКТУВАННІ БЕЗПІЛОТНИХ ЛІТАЛЬНИХ АПАРАТІВ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ


За останні десятиліття в авіації стрімкими темпами став розвиватися новий напрямок - комплекси на основі безпілотних літальних апаратів (БЛА) одним з перспективних варіантів застосування яких є сільгоспхімроботи. Метод проектування БЛА, здатних виконувати такі роботи з максимальною ефективністю, потребує обґрунтування. До тепер вирішувалася задача лише вибору найбільш ефективного літального апарату (ЛА) серед вже існуючих та доступних на ринку, параметри яких відомі. Проте, множина таких, вже існуючих ЛА, не завжди містить оптимальний тип для заданих видів та об’ємів авіаційних хімічних робіт (АХР). Тому на практиці виникає задача формування техніко-економічних характеристик до нового типу сільськогосподарських літальних апаратів (СГЛА), який за льотно-технічними характеристиками має перевершувати існуючі ЛА. Для обґрунтування цих характеристик треба визначити вимоги, які є вирішальними для коректного вирішення цієї задачі. Звичайна практика вибору основних параметрів ЛА раніше полягала в зіставленні дослідних зразків, представлених виробниками, що конкурують. У цей час такий метод неприйнятний внаслідок значних витрат. Необхідний метод аналізу, що дає можливість вже на самому початку роботи зіставляти можливі варіанти, оцінювати ймовірні вартості, що забезпечує найбільшу ймовірність успішного й своєчасного закінчення робіт. Метод повинен дати можливість визначення проектних умов (вимог), що враховують попит (ринок). В проектні умови включаються кількісні значення всіх істотних (основних) параметрів, наприклад, дальності польоту, корисного навантаження, швидкості польоту, надійності і т.п. Проектні умови можуть включати завдання незалежних одна від одної величин, але можуть і не вичерпуватися статичними величинами, а змінюватися згодом залежно від вимог ринку або стратегічних концепцій.

Припустимо, що проектований БЛА залежить від n варійованих параметрів x₁,…,x_n, які будемо вважати точкою x=(x₁,…,x_n) в n-мірному просторі параметрів. Параметри x₁,…,x_n переважно приймаються як льотно-технічні, геометричні, вагові й інші тактико – технічні характеристики БЛА, а в якості критерію – різні економічні показники типу прибутку, які саме і виділяють в n-мірному просторі параметрів деяку підмножину припустимих рішень G. Задача оптимального проектування БЛА полягає в тому, щоб відшукати точку x=x^* яка б належала до підмножин припустимих рішень, або переконатися, що такого x не існує для f₀(x) на G. Значення деяких з n параметрів, так званих основних (зовнішніх) параметрів, є фіксованими, тому що, будучи входом в операційну систему замовника, вони заздалегідь задаються ним у технічному завданні на розробку БЛА. Якщо l параметрів задані, то потрібно вирішити задачу із знаходження інших n-l параметрів. Таку задачу будемо називати задачею внутрішнього проектування БЛА. Задача зовнішнього проектування БЛА полягає у визначенні l основних проектних параметрів.

Якщо теорія внутрішнього проектування, в основі якої лежить параметричний аналіз, досить добре розроблена в наукових працях, то питання зовнішнього проектування ще мало вивчені.

Проблеми, що виникають при традиційному підході до оптимізації параметрів БЛА, полягають у наступному.

По-перше, основні параметри не можуть бути визначені в рамках параметричного аналізу виключно з методологічних міркувань, тому що є виходами моделі більше високого ієрархічного рівня.

По-друге, всякий сучасний БЛА складається з великої кількості досить складних підсистем, побудованих на різних фізичних принципах, теоретично розроблених з різним ступенем точності, взаємозалежних між собою і у той же час такими, що є автономними. Ця обставина не завжди дозволяє побудувати досить повну й точну, замкнуту параметричну модель БЛА в цілому.

По третє, існує проблема організаційного порядку, породжена розходженням цілей і можливостей виготовлювачів і споживачів БЛА. Наприклад, стадії створення й використання БЛА взаємозалежні й, у принципі, підлеглі досягненню єдиної мети, однак організаційно вони розбіжні: перша є сферою діяльності розроблювача БЛА, друга - ринку споживачів. І якщо у розробника припустимі варіанти БЛА синтезуються, то на ринку споживачів вони аналізуються з погляду їхньої ефективності. У підсумку процес узгодження проектних умов на розробку нового БЛА сильно ускладнюється й не завжди приводить до бажаного для замовника й постачальника результату. На шляху практичної реалізації цього завдання виникає ряд нових труднощів методологічного й обчислювального характеру, обумовлених великою розмірністю задач, неоднорідністю фізичного опису окремих підсистем, невідповідністю цілей, можливостей замовника й розробника БЛА. Для подолання перерахованих вище труднощів пропонуються принципи, методи й моделі, що становлять у сукупності ієрархічний дворівневий підхід. В основі запропонованого підходу лежить заснований на властивості ієрархічності розглянутої системи принцип декомпозиції, завдяки якому загальна модель задачі оптимального проектування БЛА розчленовується на ряд більш простих моделей, і кожна з них аналізується незалежно від іншої в термінах прийнятої класифікації з наступною координацією в просторі параметрів і часу. Схема ітераційного методу визначення оптимальних параметрів х, що забезпечують вигідніший компроміс з урахуванням напрямків розвитку ринку, представлена на рис. 1.




Рис. 1. Ітераційний процес вибору проектних параметрів


Логічну послідовність вирішення задачі можна розбити як би на три умовні моделі: а) модель попиту, б) параметричну модель БЛА й в) операційну модель оцінки економічної ефективності.

Основною вимогою, яка визначає техніко – економічні параметри при проектуванні БЛА для сільгоспхімробіт пропонується обрати сумарний прибуток П. Оптимальним сполученням проектних параметрів БЛА є параметри, що забезпечують максимальне значення П. Якщо для декількох варіантів величина П виходить однаковою, то як додатковий критерій розглядається середній прибуток одного БЛА, що представляє собою відношення прибутку до кількості БЛА даного типу.


Рекрут Світлана Валеріївна

Науково-дослідного фінансового інституту

ДННУ «Академія фінансового управління», м. Київ

svetarek@yandex.ru

ІНСТИТУЦІЙНО-ФІНАНСОВІ МОЖЛИВОСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ


В умовах ставлення та розбудови інноваційної моделі розвитку економіки одним із основних та найприорітетніших умов є ефективне та комплексне використання всього інтелектуального потенціалу країни, що не можливе без створення інноваційного циклу, який охоплював би всі стадії розвитку, починаючи із отримання знань та закінчуючи їх використанням у конкретних секторах національної економіки. З огляду на це, постає питання системного та комплексного підходу до фінансового забезпечення кожної стадії циклу, а не окремих її елементів, у тому числі визначенні оптимальних та найбільш ефективних співвідношень у обсязі спрямування фінансових ресурсів на кожній окремій стадії інноваційного процесу.


Проблема ефективності державного фінансування науково-дослідної сфери є досить актуальною та поширеною, особливо у пострадянських країнах. Так, зокрема, не зважаючи на досить значне фінансування науково-дослідної галузі, конкурентоспроможність пострадянських економік та частки високотехнологічної продукції у загальному експорті залишаються низькими. Основною причиною такого роду невідповідності є безумовно відсутність узгодженості наукових та виробничих структур, що у свою чергу, значно знижує ефективність проінвестованих фінансових ресурсів. Досвід розвинутих країн свідчить, що для забезпечення високого рівня «дивідендів» від державного фінансування можливе лише за умови наявності організаційно та економічно самостійних вертикально інтегрованих структур з повним технологічним циклом, починаючи із розробки нових продуктів, до виробництва та їх реалізації із подальшим інвестуванням у удосконалення науково - технічних процесів[1].

Зважаючи на внесок науки у зростання конкурентоспроможності та продуктивності національних економік, що у свою чергу є передумовою соціального добробуту, уряди розвинених країн проводять політику стимулювання витрат на НДДКР. Зокрема, одними із найпоширеніших та найефективніших інструментів стимулювання інвестування у дослідження та розробки є податкові стимули, фінансові субсидії, захист прав інтелектуальної власності, тощо. Так, зокрема у Сполучених Штатах Америки нараховують близько 100 пільг, які стимулюють науково-технічний прогрес. Варто зазначити, що сума недоотриманих Бюджетом коштів в результаті надання цих пільг практично дорівнює вкладам підприємств у інноваційну діяльність. У Франції, Італії, Великій Британії та Японії з оподаткованого доходу дозволено у стовідсотковому обсязі вираховувати суми спрямовані на інновації та обладнання для НДДКР [2].

Податкові стимули є безумовно ефективним механізмом підвищення витрат на науку підприємницького сектору економіки. Важливим механізмом стимулювання інноваційної діяльності також може бути запровадження практики використання прискорених методів нарахування амортизації. Амортизація, як джерело простого відтворення капіталу, може перетворитися на важливий ресурс фінансування складової системи інноваційного розвитку. Варто зазначити, що амортизаційна політика може розглядатись як у призмі податкового стимулювання інноваційного процесу так і як окремий механізм. Так, зокрема, в розвинених країнах все ширше починають нормативно встановлювати граничні строки експлуатації обладнання та технологій, що стимулює постійне оновлення матеріально - технічної бази у той самий час стимулюючи науково-технічний прогрес.

Однак, на сьогоднішній день структура фінансування науково – технічних робіт в Україні свідчить про велику роль прямої державної підтримки й недостатнє використання непрямих методів стимулювання інноваційних активності та розширення зв’язків науки та виробництва. Залежність галузі від прямого державного фінансування робить її розвиток дуже чутливим до зовнішніх факторів, таких, зокрема, як політична стабільність, достатність виконання бюджету, послідовність у проведення політики спрямованої на інноваційний розвиток, тощо, та у свою чергу, нестійким та нестабільним. Так, зокрема аналізуючи статистичні дані за останні 5 років, чітко простежується нарощування інноваційної активності у докризові часи та різке зниження показників у 2009 р. Так, наприклад загальна сума витрат на фінансування технологічних інновацій мала чітку та стабільну тенденцію зростання до 2005 року досягнувши позначки 5 751,6 млн. грн.(2005 р.) у фактичних цінах проти 1757,1 млн. грн.. у 2000 році. У 2008 році фінансування технологічних інновацій досягло позначки 11 994,2 млн. грн., що становило майже 210% від показника 2005 року, однак у 2009 році різко знизилось до 7949,9 млн. грн.. Варто зазначити, що частка власних коштів у загальному обсязі фінансування науково-технічних робіт протягом останніх 5 років продовжувала зберігатися на рівні 58-65%, в той час як обсяги державного фінансування тільки у 2009 році порівняно із показниками 2008 року зменшилась із 2,8% до 1,5% відповідно. Відповідно обсягам фінансування має тенденцію до зниження і обсяги впровадження інновацій на промислових підприємствах. Так, зокрема питома вага підприємств, що впровадили інновації у 2007 році становила 11,5%, у той час як уже в 2009 році – тільки – 10,7%. Питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промисловості у 2009 році суттєво скоротилась із 6,7% (2007 рік) до 4,8% у 2009 році. Такі показники свідчать, про явну нестабільність інноваційного розвитку економіки, що у свою чергу є важливим стримуючим фактором у загальному розвитку економіки. Важливим є те, що відсутність послідовної політики у фінансуванні значно знижує можливий позитивний ефект на довгостроковий розвиток та конкурентоспроможність національної економіки. Таким чином, стабільне фінансування, вертикальна інтегрованість та відповідна інституційна підтримка є одним із ключових факторів у інноваційному розвитку.

Безумовно, важливим стримуючим фактором на шляху інноваційного розвитку економіки є відсутність чіткої та послідовної нормативної бази, що б регулювала та стимулювала інвестування у технологічний розвиток. Для будь-якого інвестора, який приймає рішення про довгострокові інвестиції, якими являються інвестиції в інновації, розуміння чітких «правил гри» є вкрай важливим та може бути досягнуто тільки шляхом відповідності та узгодженості інституціональних зв’язків. На вдосконалення інституціонального середовища зокрема спрямована «Державна цільова програма розвитку системи інформаційно-аналітичного забезпечення реалізації державної інноваційної політики та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки» (затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 07.05.2008 року, за №439), однак значного ефекту від запровадження цього документу можливо очікувати лише у середньо – та довгостроковій перспективі. Важливим аспектом є те, що при інституційних перетвореннях необхідно враховувати принцип компліментарності інститутів, який виходить з того, що інститути доповнюють один одного і бажаний економічний ефект досягається лише на основі взаємопов’язаних інституційних змін, що у свою чергу дає уявлення про єдині та зрозумілі правила для ведення бізнесу, особливо у довгостроковій перспективі [3] .Так, зокрема аналізуючи ситуацію, що склалася в Україні, варто визнати недосконалість та недооформленність інституту власності, що у поєднанні із високим рівнем «тінізації економіки» формує негативні очікування потенційних інвесторів щодо забезпечення державою непорушності інституту приватної власності, що у свою чергу у таких умовах робить неможливим упровадження інноваційної діяльності та фінансування наукових досліджень пріоритетом бізнесу, оскільки економічний ефект від такого капіталовкладення можна очікувати у довгостроковій перспективі, а в умовах невизначеності, бізнес не готовий нести ризики втрати капіталу або вигоди [4]. Як показує практика світового господарювання, на сьогодні галузь досліджень на розробок займає одну із провідних позицій в результативному забезпеченні інноваційного розвитку економіки та разом із відповідними бізнес – процесами набуває статусу прибуткового бізнесу. Однак, нажаль, українська статистка доводить, що переважна частина НДДКР в Україні знаходяться за межами корпоративного сектору, та й відповідно за межами відтворювальних механізмів їх фінансування.

Таким чином, створення реальних умов для стабільного розвитку української економіки залежить від формування й успішної діяльності великих корпоративних структур як провідників промислової та науково - технічної політики. В умовах постійної нестачі державного фінансування забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності, перенесення фокусу на внутрішні можливості великих корпоративних структур є важливим перспективним шляхом до зростання інноваційної активності у секторах реальної економіки. Для реалізації цієї можливості необхідно в першу чергу розробити системний механізм взаємодії Держави з корпоративним сектором, який включав би інституційні, фінансово – економічні та організаційні важелі стимулювання розвитку всіх етапів інноваційного циклу. Однак, першочерговим завданням залишається формування інституційного середовища, що сприяло б розвитку партнерських відносин між державними органами та бізнесом. Реалізація цього завдання вимагає створення системи спеціальних інститутів із регулювання партнерських відносин, а саме спеціалізованих агентств, державних корпорацій, проектних й керуючих компаній, тощо. Особливої уваги вимагає такий формат співробітництва як проектне фінансування в рамках приватного та державного капіталів, що дозволяє виявити, оцінити та розподілити ризики між сторонами, забезпечити своєрідну «фінансову безпеку» великим корпоративним капіталовкладенням, що в свою чергу буде сприяти заохоченню подальшого інвестування корпоративного сектору у інноваційний розвиток.

Підводячи підсумок, необхідно наголосити, що розв’язання існуючих проблем у інноваційному розвитку країни вимагає розробки та чіткої реалізації стратегії інноваційного розвитку, яка б базувалася на інституційно-фінансових можливостях забезпечення всіх складових інноваційного процесу, у т.ч. його вертикальної інтегрованості та використання фінансових та інтелектуальних можливостей всіх галузей економіки України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Федулова Л.І., Інституційно-фінансові механізми забезпечення інноваційного розвитку/ Федулова Л.І.// Фінанси України. – 2007- № 12.-с. 5
   
2. Концепція розвитку національної інноваційної системи, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 червня 2009 р. № 680-р
   
3. Amable B, Institutional Complementary and Diversity of Social System of Innovation and Production . – Review of International Political Economy, 2000, vol. 7, No. 4. p. 645-687
   
4. Канцуров О.О., Аналіз розвитку інноваційної діяльності в Україні за інституціональним підходом// Бюлетень «Інвестиції та інноваційних розвиток, - №4 - 2009
   

Ричкова Лариса Володимирівна

Олексенко Зоя Володимирівна

Волкова Ольга Володимирівна

Ландау Світлана Олександрівна

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди


ІННОВАЦІЙНА МОДЕЛЬ РОЗБУДОВИ

ПРОФОРІЄНТАЦІЙНОЇ ОСВІТИ У ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОМУ ЗАКЛАДІ


СучаснаУкраїна володіє рядом передумов, достатніх для подолання світоглядних, економічних, соціальних, екологічнихзагроз і усвідомленої протидії глобальним викликам. Компетентісна парадигма є основою процесу розбудови профорієнтаційної освіти.Україна має, насамперед, унікальні інтелектуальні надбання та освітянські традиції, які необхідно зберегти для нащадків. Те, чим володіє Україна, є одним знайважливіших вимірів її місії. Те, що школа покликана дати людині, співтовариству майбутнього, з точки зору загальнолюдського розвитку, обумовлює запровадження інноваційних моделей профорієнтаційної освіти.

Наша історія свідчить, що мо­лодь завжди була чутлива до соці­альних запитів. Раніше робітничі професії були престижними. Сьо­годні молодь прагне до професій, які потребують вищої освіти, оскільки вони мають суттєве значення для нашої економіки. Тут відобра­жається здорова тенденція, але неправильним є відношення до ро­бітничих професій. Тому потрібна кропітка профорієнтаційна робота, а також серйозна виховна робота як серед батьків, так і серед педа­гогів.

Сучасна тенденція не є випадковою. Вона ві­дображає той факт, що, зосере­джуючи увагу на найновіших до­сягненнях науки і пов'язаних зними професіях, школа недостатньо інформує про ті зміни, які зазнають рі­зні професії під впливом науково-технічного прогресу. В умовах всестороннього розвитку особистості необхідно робити акцент на знаннях, а не на практичному освоєнні діяльності. Теза про роль праці, активної, тво­рчої діяльності у становленні здіб­ностей, якостей особистості, куль­турного й емоційного зростання людини нереалізуєтьсяв повному обсязі в процесі навчально-виховної роботи в школі. Школа не створює рівних умов для розвитку в учнів інтересів і нахилів до професій фізичної і розумової праці. Специфіка навчально-виховного процесу школи така, що він сприяє розвитку в учнів інтересів і нахилів до професій розумової праці, які вимагають вищої освіти.Учні загальноосвітніх закладів рідко відвідуютьпідприємства, мало обізнані втому, що робітнику для того, щоб працювати насучасному виробництві, необхідно розумітися на складних механізмах, робити самостійні математичні розрахунки, удосконалювати інструмент, мати досить високу теоретичну підготовку, володіти передовими прийомами і методамипраці.

Школа послабила свої профорієнтаційні позиції,відійшла від активної профорієнтаційноїроботи з учнями, чим практично прирекла їх підготовку до свідомого вибору професії на волю стихійних, неконтрольованих факторів. Усучасних умовах при стихійній орієнтації учні ставлять на перше місце два чинники: об'єктивний - хороша заробітна плата і суб'єктивний -робота за професією маєбути цікавою, творчою. Щодо інформації про заробітну плату, то вонанадходить до учнів з численної реклами і не дуже потребує педагогічного втручання і корекції. Суб'єктивний же погляд на відповідність обраної професії своїм інтересам, можливостям несе в собі загрозу фатальної помилки щодо вибору професії, якщо школа не допоможе учню своєчасно і кваліфікова­но розібратися в своїх індивідуально-психологічних особливостях.

Свідоме ставлення до вибору професії - це насамперед наяв­ність необхідних знань. До таких, у першу чергу, слід віднести системнізнання про різні сферилюдської діяльності, види і типи професій, їх зміст.Роботу з профінформування необхідно вибудовувати так, щобінформаційний матеріал слугував основою формування в учнів необ­хідних знань про професії і про свій внутрішній світ, і щоб ці знання допомогли їм прийняти обґрунтовані рішення стосовно професійного самовизначення.

Необхідно сформувати позитивне ставлення учнів до сприйняття профінформаційного матеріалу.Дуже важливо, щоб пропонованаінформація була доступною для них. Інформаційний матеріал і зазмістом, і за формою повинен від­повідати можливостям його сприй­няття і аналізу, тобто тим можливостям, які обумовлені віковими таосвітніми особливостями школя­рів. Не слід перенасичувати інформацію про ту або іншу професію спеціальною термінологією або технологічними відомостями, для правильного розуміння яких потрі­бні спеціальні знання.

Варто зазначити, що для фор­мування свідомого, стійкого та адекватного ставлення учнів до про­фесії необхідно правильно подати інформаційний матеріал. Він повинен бути не тільки доступним дляучнів, але й об'єктивним та всебічним. Важливим є те, що форми його подачі мають бути досить різ­номанітними, щоб забезпечити активізацію сприйняття і розумової діяльності учнів. Для цього можна використати найрізноманітніші фор­ми організації профінформаційноїроботи. До них слід віднести виго­товлення спеціальних стендів, ор­ганізацію професіографічних захо­дів - екскурсій, зустрічей, бесід, до­сліджень, проведення спеціальних профінформаційних класних годин, використання уроків (із навчальних предметів) з профінформаційною метою, акцентування уваги учнів на окремих елементах їхньої на­вчальної діяльності на уроках тощо.

Таким чином, профінформаційна робота по­винна проводитися систематично і безперервно протягом усього пе­ріоду навчання у школі.Профорієнтаційні знання, що утверджують вибір, мають поширюватися, насамперед, через сферу освіти. Надання таких достатніх знань повинне перетворитися на сучасний критерій якості профорієнтаційної освітньої системи.Набуття системою профорієнтаційної освіти рівня якості, найвищого у зазначеному вимірі, має стати метою освітніх реформ в Україні. Пріоритетна ознака реформ повинна полягати у доступності здобуття спрямованих на це знань.Україна є однією з держав сучасного світу, що має власні інтелектуальні сили, завдяки яким розвиваються світові надбання, які забезпечують сталість розвитку.

Хабер Ірина Богданівна

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, м. Івано-Франківськ

haberiryna@mail.ru