Програма конференції «Актуальні питання клінічної медицини» програма конференції «Мікроелементози в клінічній медицині» програма конференції «Actual problems of fundamental and clinical medicine (in english)»
| Вид материала | Документы |
- Я україни міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни сумський державний, 6359.55kb.
- Я україни міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни сумський державний, 3595.69kb.
- Програма проведення конференції 11 квітня 2011 року приїзд учасників конференції, 80.08kb.
- Програма п’ятої міжфакультетської студентської наукової конференції " актуальні проблеми, 95.02kb.
- Програма конференції передбачає: пленарні засідання, роботу в секціях, а також майстер-класи., 21.94kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- Програма Житомир 2011 Зміст План заходів щодо відзначення Днів науки у 2011 році, 2359.69kb.
- Програма конференції включає проведення пленарного та секційних засідань, презентацію, 55.12kb.
- Програма третьої всеукраїнської наукової конференції студентів та молодих вчених актуальні, 146.71kb.
- Міністерство освіти І науки України Донецький державний університет управління Кафедра, 1256.36kb.
Фізична реабілітація при ураженнях м’яких тканин і суглобів верхніх кінцівок
Щербак І. Б., Моісеенко В.В., студ. 4-го курсу
Наукові керівники - к.м.н., доц. В.Д, Шищук, к.м.н., доц. Б.І. Щербак
СумДУ, кафедра ортопедії, травматології та невідкладних станів
Значна кількість незадовільних результатів лікування хворих із травмами і захворюваннями верхньої кінцівки спонукає до наукового пошуку нових способів і підходів у реабілітації цієї категорії пацієнтів. У той самий час велика різноманітність наслідків травм і захворювань вимагає диференційованого підходу у виборі тактики реабілітаційного лікування.
В групі досліджуваних, яку склали 12 хворих у віці від 15 до 35 років з різними формами уражень м’яких тканин та суглобів верхньої кінцівки різного ступеню тяжкості, застосовували комплекс методів фізичної реабілітації (лікувальну фізичну культуру, масаж, елементи акупунктури, постізометричної релаксації, фізіотерапію, прийоми психокорекції, аутотренінг, тощо).
Оцінку найближчих та віддалених результатів реабілітаційного лікування проводили у строки від 1 до 8 місяців після лікування за трьохбальною системою: хороші, задовільні і незадовільні. Відновлення втрачених функцій від 70% і більше розцінювали як хороший результат, 50-69% - як задовільний і нижче за 50% - як незадовільний. При оцінці результатів враховували наступні показники: біль, обмеження рухів, сила та ефективність кистьового захвату. Позитивні результати були отримані у 100% досліджених, у тому числі добрі – у 9 (75%), задовільні – у 3 (25%). Незадовільні результати лікування не зареєстровані у жодного хворого.
У переважній частині хворих наприкінці курсу реабілітації спостерігалася позитивна динаміка відновлення об’єму активних рухів уражених суглобів. Достовірні зміни клініко-функціональних показників, у порівнянні зі станом до лікування, відмічені у всіх пацієнтів. Найвищий реабілітаційний потенціал спостерігався у хворих, які почали лікування у ранні строки після травми.
МАЛОІНВАЗИВНІ ТЕХНОЛОГІЇ ПРИ ЛІКУВАННІ ВНУТРІШНЬО СУГЛОБОВИХ ПЕРЕЛОМІВ В ДІЛЯНЦІ КОЛІННОГО СУГЛОБА
Бур’янов О.А., Кваша В.П., Соболевський Ю.Л., Скобенко Є.О.
Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця
Проблема лікування внутрішньосуглобових переломів великих суглобів, незважаючи на певні позитивні тенденції, до теперішнього часу зберігає свою актуальність по відношенню до анатомо-функціональних результатів. Не дивлячись на обґрунтовані принципи класичної травматології та ортопедії, які передбачають забезпечення анатомічної репозиції, ранню функцію і навантаження є загальноприйнятими, труднощі полягають в досягненні стабільної фіксації відламків з одночасним забезпеченням ранньої функції пошкодженого суглоба.
Пошкодження колінного суглоба за даними різних авторів складає від 50% до 70% серед пошкоджень опорно-рухового апарата, а частка переломів цієї ділянки складає до 3% від усіх переломів, 45% від переломів великих суглобів, 3-8% від переломів нижньої кінцівки і 6,8-7,8% від внутрішньо суглобових. У структурі розглянутих ушкоджень переважають переломи виростків великогомілкової кістки — 67,3%, на переломи надколінка доводиться 23,2%, на переломи виросків стегна — 9,5%. Відкриті переломи становлять 9,7%. Серед постраждалих чоловіків у півтора рази більше, ніж жінок (відповідно 61,2% і 38,8%), переважають особи працездатного віку. Потерпілі від 18 до 60 років становлять 73,1%. Відкриті переломи діагностуються в 7,7% хворих. Результати лікування внутрішньосуглобових переломів колінного суглоба далеко не завжди виявляються сприятливими - частка незадовільних результатів досягає 24,2%.
При вивченні результатів лікування звертає на себе увагу той факт, що якщо з відновленням анатомії суглоба та профілактики гнійних ускладнень досягнуто суттєвих успіхів, то функція кінцівки повністю відновилася тільки в 53,8% потерпілих. При цьому в 23,1% хворих мало місце обмеження згинання в колінному суглобі в межах від 100 до 61°, в 30,7% пацієнтів — від 60 до 46°. Атрофія м'язів стегна і гомілки травмованої кінцівки у віддаленому періоді виявлено в 21,2% хворих, посттравматичний артроз колінного або пателляфеморального суглоба — в 26,9%. В 46,15% пацієнтів відзначався больовий синдром різного ступеня при ході. Місцеві судинні порушення у вигляді набряку кінцівки мали місце в 34,6% пацієнтів, з них в 13,5% незначний набряк колінного суглоба зберігався у стані спокою. Лише в зв'язку з вираженою посттравматичною контрактурою колінного суглоба інвалідами III групи стають 3,8% хворих.
Одним із сучасних шляхів покращення результатів лікування є використання малоінвазивних технології. Осетосинтез переломів дистального епіметафізу стегнової кістки і проксимального епіметафізу великогомілкової кістки типу B I-III з використанням артроскопічної техніки проведено у 25 пацієнтів. Комплекс відновлювального лікування включав профілактичні заходи розвитку та профілактики прогресування деформуючого після травматичного артрозу колінного суглоба за розробленою програмою. В віддалені терміни (3,5-4 роки) в усіх пацієнтів результат лікування розцінений, як добрий.
ВПЛИВ ЯБЛУЧНОГО СОКУ НА КАРІЄСОГЕННІСТЬ ЗУБНОЇ БЛЯШКИ, ЛОКАЛІЗОВАНОЇ
НА ТРЕТІХ МОЛЯРАХ
Падалка А.І.
Науковий керівник – д.м.н., проф. П.М. Скрипніков
Вищий державний навчальний заклад України "Українська медична стоматологічна академія", м. Полтава,
кафедра післядипломної освіти лікарів-стоматологів
В зимово-весінній період року вивчено вплив яблучного соку, виготовленого ex tempore із свіжих яблук, а також консервованого і купленого в магазині, на карієсогенну активність мікрофлори зубної бляшки (ЗБ) у 9 студентів, які мали треті моляри. ЗБ мала товщину більшу за 2 бали, визначену за методикою Сілнес-Лоу. Карієсогенність ЗБ визначалась за методикою, запропонованою Hardwick, Manley (1952). Здатність застосованих соків гальмувати ацидогенну активність мікрофлори ЗБ визначалася вимірюванням значення рН ЗБ після п’ятихвилинних аплікацій цих соків на нижні треті моляри із наступним полосканням рота протягом 1 хвилини 50% водним розчином сахарози. Карієсогенною вважалася ЗБ, в якій рН знижувалося після вуглеводного навантаження до 5,5.
Встановлено, що соком із свіжих яблук ацидогенна активність мікрофлори ЗБ, обумовленої вуглеводним навантаженням, гальмувалася, так як показник рН в ній не знижувався до 5,5. Консервований яблучний сік не пригнічував ацидогенної активності мікрофлори ЗБ, обумовленої вуглеводним навантаженням, так як показник рН в ЗБ знижувався до 5,5, а можливо й нижче. Більш того, консервований яблучний сік сам по собі виккликав падіння рН в ЗБ до 5,5, що вірогідніше за все обумовлено наявністю в ньому цукру.
З метою попередження значного падіння рН в ЗБ і з метою профілактики карієсу потрібно вживати яблучний сік без цукру. При споживанні свіжих яблук слід добре їх розжовувати.
Артроскопія, як метод сучасної діагностики та лікування патології колінного суглобА
Шищук В.Д., Шищук Д.В., Бадіон Ю.М., студ. 5-го курсу
СумДУ, кафедра ортопедії-травматології та невідкладних станів
Артроскопія – це інвазивний метод візуального обстеження структур та вмісту суглобової порожнини, а також лікувальної дії на них за допомогою тонких оптичних та механічних пристроїв.
Артроскопія(АС) почала свій розвиток в 20 - 30-х роках нашого століття раніше, як діагностична процедура та близько 30 років застосовувалась окремими хірургами ентузіастами в клінічно нез`ясованих випадках з метою уникнути необґрунтованої травматичної артротомії колінного суглобу.
В наш час АС набуває значного розвитку, що обумовлює зростаючий інтерес лікарів ортопедо-травматологічного профілю.
Показаннями до діагностичної та лікувальної АС є:
- неясна клініка пошкодження чи захворювання суглобу;
- скарги на дискомфорт в суглобі після проведених на ньому оперативних втручань;
- гостра травма суглобу;
- гемартроз (без патології згортаючої системи);
- травма меніску;
- гострий звих надколінка;
- захворювання суглобового хряща, синовіальної оболонки, жирового тіла;
- внутрішньо суглобові чужорідні тіла.
Кафедрою ортопедії-травматології та НС було проведено 5 оперативних втручань. Остані проводились за допомогою апаратури виробництва м.Казань, фірми «ELEPS» та інструментарія фірми «МФС» інтегрованих під ендоскопічну стойку «STORZ» Німеччина.
Операції були проведені на 4-х пацієнтах: 2 жінки( одній проведено втручання на обох колінних суглобах) та 2 чоловіка. У 3-х пацієнтів (Б., Є. та М.) було діагностовано за допомогою анамнестичного, фізікального, рентгенографічного та УЗД обстежень застарілі ушкодження менісків. Клінічно це проявлялось дискомфортом в суглобах та періодичне блокування суглобів при значній функції останніх, що значно погіршувало життя людей. Виконана парціальна резекція пошкоджених фрагментів менісків. У 1-ої пацієнтки діагностовано ДОА обох колінних суглобів II-III ст. та множинні хондроматози суглобів. Проведено дебридмент суглобів, видалення вільних хондроматозних тіл та синовіектомія.
Середній після операційний період тривав 5 днів (3 – 7). При виписці больовий синдром був відсутній. Хворі повернулись до загального трудового режиму через 2 тижні.
В ранньому п/o періоді призначалось ізометрична гімнастика та ідеоматорі акти, а також використання сучасних методів стимуляції м`язів (електростимуляція, рефлексотерапія, магнітотерапія).
Використання АС при захворюваннях суглобів сприяє значному покращенню та уточненню діагностики (можливість досліджувати всі відділи суглобу без порушення його структур), дозволяє складати об`активне уявлення о стадії, характерних ураженнях та ступіні місцевої активності патологічного процесу.
ЛАПРОСКОПІЧНІ ОПЕРАЦІЇ В УРОЛОГІЇ
Сікора В.В., Шевцова Ю.М., Сівер М.Г., студ. 4-го курсу
СумДУ, кафедра ортопедії, травматології та невідкладних станів
Лапароскопічний метод оперативного лікування - це достатньо новий метод саме в урології, що почав застосовуватися лише на початку 90-х років. Бо спочатку лапароскопічні операції розроблялися для лікування патологій органів черевної порожнини і знадобився час для усвідомлення можливостей даної технології для втручання на інших органах, у тому числі і на органах заочеревинного простору.
Лапароскопічні операції – це виконання маніпуляцій на нирках та сечоводах у заочеревинному просторі шляхом проколів черевної стінки. Головною особливістю даних маніпуляцій є те, що всі втручання виконуються через невеликі розрізи на шкірі під контролем монітора. Хірург вводить інструменти через живіт, розтинає очеревину, потім потрапляє в заочеревинний простір, де знаходяться нирка, сечовід та їх судини.
Суттєві переваги цього способу: мінімальна травматичність, мінімальна інвазивність, мінімальна крововтрата, мінімальний ризик інфікування, короткий термін реабілітації та відновлення в післяопераційний період.
Але даний метод має і ряд недоліків: коштовне технічне обладнання та інструменти, дороге та тривале навчання спеціалістів, у зв’язку із незручністю оперування у двомірному просторі існує ризик пошкодження анатомічних структур
Найбільш поширеними в урологічній практиці є виконання варикоцеле, видалення кіст нирок, нефректомія, простатектомія, нефролітотомія, уретеролітотомія.
Так як задачею кожного лікаря – вилікувати свого пацієнта найбільш ефективним способом з найменшою кількістю ускладнень і досягти цієї мети нам дозволяє саме лапароскопічні методи оперативного втручання. Даний спосіб лікування ліквідував один з найбільш суттєвих недоліків традиційної хірургії – невідповідність між тривалим і травматичним доступом та мінімальним за часом та об’ємом втручання на самому органі. При лапароскопічних операціях доступ набагато швидший та менш травматичний, але при цьому об’єм здійснених операцій однаковий.
ЕНДОГЕННІ ФАКТОРИ РИЗИКУ РАКУ НИРКИ
Фесюк Н.П., студ. 4-го курсу
Науковий керівник — к.м.н., доц. В.В. Сікора
СумДУ, кафедра ортопедії, травматології та невідкладних станів
Мета роботи. Вивчити та проаналізувати роль спадковості, як ендогенного фактора ризику виникнення раку нирки.
Матеріали і методи. Вихідним матеріалом для наших досліджень були історії хвороб і медичні карти обстежень 175 хворих з пухлинами нирок (чоловіків 105, жінок 70) і 300 профілактично обстежених осіб (чоловіків 140, жінок 160) у Сумській міській клінічній лікарні №1 за 2009 рік, відібраних відповідно статі, віку і місця проживання у співвідношенні 1:1,4. У картах обстежень ми акцентували увагу на інформації не тільки про умови життя, професію, шкідливі звички хворих, контакт із шкідливими речовинами, попередні захворювання органів сечостатевої системи, а й на сімейний анамнез. Дослідження проводили за допомогою ретроспективного методу аналітичної епідеміології «випадок - контроль», який дозволяє співставляти частоту того або іншого фактора, в нашому випадку — генетичної схильності у хворих з пухлинами нирок (основна група) і осіб контрольної групи (профілактично обстежених). Достовірність отриманих даних визначали за допомогою розрахунку відносного ризику (ВР) з довірчими межами (Сі), коефіцієнта залежної пропорції (ЗП).
Результати дослідження та їх обговорення. У результаті проведеного дослідження було встановлено, що 35,7% (63) хворих на рак нирки мають кровних родичів з онкозахворюваннями наступної локалізації: 34,8% випадків — пухлини ШКТ; 11,1% — пухлини геніталій; 7,4% — рак легень; 5,9% — рак ендокринних залоз; по 2,9% — припадає на лейкоз, рак ЛОР-органів, рак нирки; 9,8% — займають пухлини іншої локалізації. Також було виявлено декілька випадків сімейного раку нирки: в одному спостереженні у хворого мати і батько померли від раку даної локалізації, в іншому — мати і сестра.Однак, у контрольній групі лише 19,5% її представників (59 осіб) мали родичів з онкопатологією, що значно менше, ніж серед хворих.
Вцілому, ВР спадкової схильності виявився для наших пацієнтів статистично достовірним і склав 2,3 (Сі 1,2—4,6), а коефіцієнт ЗП — 20,2%. ВР даного ендогенного фактора для чоловіків та жінок, взятих окремо, є також статистично достовірним — 2,0(Сі 1,0—5,0) і 2,7 (Сі 1,0—7,6) відповідно, а коефіцієнт ЗП виникнення пухлин нирки від спадкової схильності у чоловіків — 16,5%, у жінок — 24,7%.
Висновок. Таким чином, встановлено статистично достовірний ризик виникнення раку нирки при наявності онкологічних захворювань у кровних родичів. Отже,аналіз проведеного дослідження дає змогу розглядати спадковість як один з провідних, генетично обумовлених, ендогенних факторів ризику раку нирки.
ВЫБОР ОПТИМАЛЬНОГО ЛЕЧЕНИЯ ПРИ РЕНОВАСКУЛЯРНОЙ ГИПЕРТЕНЗИИ
Марченко Е.Е., студ. 4 курса
Научный руководитель – к.м.н., доц. В.В. Сикора
СумГУ, кафедра ортопедии травматологии и неотложных состояний
Вступление. Согласно современной классификации артериальных гипертоний под почечной гипертонией обычно понимают артериальную гипертонию патогенетически связанную с заболеванием почек. Постоянное повышение артериального давления, обусловленное нарушением доставки артериальной крови к одной или обеим почкам, называют реноваскулярной, или вазоренальной гипертензией. Причинами этой патологии чаще всего (в 60-70% случаев) являются атеросклеротический стеноз главной почечной артерии или ее проксимальных ветвей, реже ( в 30-40% случаев) – фибромускулярная дисплазия, крайне редко ( в 1% случаев) развитие реноваскулярной гипертензии вызвано другими причинами.
Цель работы. Достижение максимального эффекта от консервативного лечения, у пациентов имеющих противопоказания к оперативному лечению.
Материалы и методы. На долю реноваскулярной гипертензии приходится около 0.5-1% всех случаев повышения АД. Среди больных с тяжелой и быстропрогрессирующей АГ реноваскулярная гипертензия обнаруживается значительно чаще, особенно у лиц старше 40 лет ( в 15% случаев). Если у больного с тяжелой АГ (ДАД выше 125 мм рт.ст.) отмечаются кровоизлияния на глазном дне, то есть гипертензия переходит в злокачественную, вероятность развития реноваскулярной гипертензии возрастает до 30%.
Реноваскулярная гипертензия возникает вследствие атеросклеротического поражения не только главной почечной артерии, но и ее небольших ветвей, осуществляющих кровоснабжение отдельных сегментов почки, поражение обычно одностороннее, чаще левой артерии. Мужчины болеют в два раза чаще, чем женщины, особенно старше 40 лет.
На основании проведенных наблюдений в настоящее время считается доказанным, что:
- одномоментное максимальное снижение повышенного АД не должно превышать 25% от исходного уровня, с тем чтобы не нарушить функцию почек.
- у больных с патологией почек и синдромом АГ гипотензивная терапия должна быть направлена на полную нормализацию АД, даже несмотря на временные снижение депурационной функции почек. Данная тактика рассчитана на устранение системной АГ и тем самым внутригломерулярной гипертензии как основных неимунных факторов прогрессирования почечной недостаточности и предпологает дальнейшее улучшение почечных функций.
- «мягкая» АГ у больных с реноваскулярной гипертензией требует постоянного гипотензивного лечения в целях нормализации внутрипочечной гемодинамики и замедления темпов прогрессирования почечной недостаточности.
Результаты исследования и их обсуждение. Особенностью лечения АГ при хронических заболеваниях почек является необходимость сочетания гипотензивной терапии и патогенетической терапии основного заболевания. Средства патогенетической терапии заболевания почек ( глюкокортикостероиды, циклоспорин А, гепарин натрий, дипиридамол, нестероидные противовоспалительные препараты – НПВП ) сами по себе могут оказывать различное действие на АД, а их сочетания с гипотензивными препаратами могут сводить к нулю либо усиливать гипотензивный эффект последних. Следовательно гипертонический синдром является противопоказанием для назначения высоких доз глюкокортикостероидов, за исключением быстропрогрессирующего гломерулонефрита . У больных с «умеренной» нефрогенной АГ глюкокортикостероиды могут усилить ее, если при их назначении не развивается выраженный диуретический и натрийуретический эффект, что как правило наблюдается у больных с исходной выраженной задержкой натрия и гиповолемией.
Заключение. В заключение следует подчеркнуть, что препараты выбора для лечения ПГ, применяющихся в виде монотерапии и в комбинации, обеспечивает строгий контроль ПГ, торможение развития почечной недостаточности и снижение риска кардиологических и сосудистых осложнений.
ВПЛИВ НЕСТЕРОЇДНИХ ПРОТИЗАПАЛЬНИХ ПРЕПАРАТІВ НА СТАН ГУМОРАЛЬНОГО ІМУНІТЕТУ В ПРОЦЕСІ ЛІКУВАННЯ БОЛЬОВОГО СИНДРОМУ У ХВОРИХ НА КИЛУ МХД В СЕГМЕНТІ L5-S1
Купина М.В., студ. 4-го курсу
Науковий керівник - д.м.н., проф. М.М. Каплін
СумДУ, кафедра інфекційних хвороб і епідеміології з курсом мікробіології, вірусології та імунології
Досліджено вплив нестероїдних протизапальних препаратів (Ірфенак-200) на стан гуморального імунітету в процесі лікування больового синдрому у 37 хворих на килу МХД у сегменті L5-S1, які проходили курс амбулаторного лікування в клініці «Вертебролог» протягом 2009р.
Аналіз результатів досліджень на початку експерименту показав значно підвищені кількісні показники Ig M та Ig G як в експериментальній, так і в контрольній групах. Під час прийому інфенак-200 по 1 таблетці 3 рази на добу після їжі протягом 14 днів спостерігалося поступове зменшення больового синдрому та зниження кількісних показників Ig M та Ig G. Цей процес значно швидше відбувався в експериментальній групі.
Результати лабораторних досліджень дозволяють стверджувати, що застосування препарату інфенак-200 має імуномодулювальний ефект і оптимізує показники неспецифічної резистентності організму, що призводить до зменшення порогу больових відчуттів і відновлення кількісних показників гуморального імунітету до норми.
Під час застосування НПЗП ми спостерігали, що відновлення імунітету і зменшення больового синдрому найбільш швидко відбувається у людей молодшої вікової категорії.
Загальна картина динаміки статичної та динамічної функцій хребта свідчить про те, що хворі на килу МХД в сегменті L5-S1 молодшого віку показали вищу динаміку покращення контрольних показників, ніж особи старшої групи. Це вказує на високі відновлювальні можливості людей молодого віку.
Підтверджується думка про пряму залежність результатів впливу від терміну початку реабілітаційних заходів, а також від патогенетичної стадії розвитку захворювання, рівня та ступеня ураження.
СЕКЦІЯ ХІРУРГІЇ №1
ОСЛОЖНЕНИЯ У БОЛЬНЫХ ОЖОГОВОЙ БОЛЕЗНЬЮ
Метельский Д.В., студ. 3-го курса
Научный руководитель – асист. В.В. Мадяр
СумГУ, кафедра общей хирургии, радиационнной медицины и фтизиатрии
Термические поражения наблюдаются в 5,6-12% всех пострадавших с травмами. В течении и исходах ожоговой болезни существенную роль играет дыхательная недостаточность, проявляющаяся клинически у 17-35% пострадавших с термическими и 89% с термохимическими поражениями.
Современная система этапного лечения ожогов, раннее оперативное лечение глубоких ожогов, новые способы коррекции гомеостаза, позволили в последние 10-15 лет значительно повысить выживаемость больных с глубокими обширными ожогами, сократить сроки их лечения.
Однако и после восстановления утраченных кожных покровов у ожоговых реконвалесцентов, имевших обширные и критические ожоги кожи термические поражения дыхательных путей, течение ожоговой болезни у которых даже не было осложнено пневмониями, отмечаются нарушения со стороны органов различных систем.
В наше исследование было включено 31 пациент, которые умерли в ожоговом отделении Сумской областной клинической больнице в периоде с 2005-2007 гг. Среди них 18 (58 %) мужчин и 13 (42 %) женщин. Из них 27 (87 %) – получили ожоги пламенем, 2 ( 6,5 %) – кипятком, 2 (6,5 %) – контактным путём.
Всем умершим было проведено вскрытие. Клинические диагнозы и результаты судебно-медицинской экспертизы совпадают во всех случаях.
По данным которые мы получили, была установлена следующая статистика: с полиорганной недостаточностью 26(83,8 %). Чаще поражаются такие органы, как сердце (острая сердечная недостаточность) – 24 (77,4 %), печень (токсический гепатит) – 21 (67,7 %), почки (острая почечная недостаточность) – 19 (61,2 %). Процент больных с таким осложнением, как пневмония, чаще двухсторонняя – 23 (74 %), с отёком лёгких встретилось – 11 (35,5 %), сепсисом – 11 (35,5 %).
На основании полученных данных, мы можем сделать выводы, что основными осложнениями у больных ожоговой болезнью, является полиорганная недостаточность, а также пневмонии, токсический гепатит, острая сердечная недостаточность, отёк лёгких и сепсис.
Принимая во внимание результаты наших исследований, необходимо более досконально относится к своевременной диагностике, и профилактике предупреждения осложнений у больных ожоговой болезнью.