Програма конференції «Актуальні питання клінічної медицини» програма конференції «Мікроелементози в клінічній медицині» програма конференції «Actual problems of fundamental and clinical medicine (in english)»
| Вид материала | Документы |
- Я україни міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни сумський державний, 6359.55kb.
- Я україни міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни сумський державний, 3595.69kb.
- Програма проведення конференції 11 квітня 2011 року приїзд учасників конференції, 80.08kb.
- Програма п’ятої міжфакультетської студентської наукової конференції " актуальні проблеми, 95.02kb.
- Програма конференції передбачає: пленарні засідання, роботу в секціях, а також майстер-класи., 21.94kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- Програма Житомир 2011 Зміст План заходів щодо відзначення Днів науки у 2011 році, 2359.69kb.
- Програма конференції включає проведення пленарного та секційних засідань, презентацію, 55.12kb.
- Програма третьої всеукраїнської наукової конференції студентів та молодих вчених актуальні, 146.71kb.
- Міністерство освіти І науки України Донецький державний університет управління Кафедра, 1256.36kb.
ЛІКУВАННЯ ГІПЕРКОАГУЛЯЦІЙНОГО СИНДРОМУ ПРИ ГІПОТИРЕОЗІ
Мелеховець О.К., Ритченко А.А., Коломієць О.А., Хілько Є., студ.4-го курсу
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології
Венозні тромбози, коронарні та церебральні ішемії, облітерація артерій нижніх кінцівок у хворих з гіпотиреозом та гіперкоагуляційним синдромом є актуальною проблемою в даний час. Своєчасна діагностика та лікування гіперкоагуляційного синдрому є важливим при гіпотиреозі так як дозволяє попередити розвиток тяжких ускладнень. Порушення регуляторно-метаболічної функції щитоподібної залози у хворих з гіпотиреозом призводить до розвитку гіперкоагуляційного синдрому. При цьому спостерігається активація плазмових компонентів коагуляційного гемостазу, дефіцит секреції чинників протизгортувальної системи та фібринолізу, зниження функцій ендотелію та структурно-функціональних властивостей еритроцитів і тромбоцитів.
Метою роботи було визначити ефективність лікування гіперкоагуляційного синдрому за допомогою стандартної терапії антикоогулянтами та антитромбоцитарними препаратами. Дослідження показників тиреоїдного гомеостазу та показників крові в динаміці лікування виконано у 27 осіб. Тривалість захворювання склала 6,4±1,3 року, переважав перебіг середньої тяжкості. Серед обстежених було 75% осіб чоловічої статі та 25% — жіночої. Для проведення порівняльного аналізу отриманих даних серед обстежених хворих на гіпотиреоз були виділені групи: І — хворі, які лікувалися за стандартною схемою замісної терапії (гормональними препаратами ); ІІ — хворі, які крім стандартної терапії гіпотиреозу приймали антикоогулянти або антитромбоцитарні препарати.
При аналізі показників звертаючої та фібрінолітичної активності крові було виявлено значне підвищення рівню фібриногену (понад 30% по відношенню до норми). В ІІ групі хворих в динаміці лікування відбувалось зниження цього показника, та через 1 місяць рівень фібриногену перевищував норму в середньому на 9%.
Враховуючи той факт, що у хворих з гіпотиреозом на тлі лікування спостерігалось достеменне покращення гемо реології, антикоагулянтні та антитромбоцитарні препарати можна рекомендувати для проведення комплексної терапії.
ПОЧАТКОВА ІНСУЛІНОТЕРАПІЯ ЗА УМОВ НЕЕФЕКТИВНОСТІ ПЕРОРАЛЬНОЇ ТЕРАПІЇ
ЦУКРОВОГО ДІАБЕТУ 2 ТИПУ
Мелеховець О.К., Лобода Т.Ю., студ. 4-го курсу, Дем’янова А.А., студ. 5-го курсу
Подорога О.І.*, Котков В.В.**, Євдокименко В.І.**
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології
*Сумська обласна клінічна лікарня
**Сумська міська клінічна поліклініка №3
Кількість хворих на цукровий діабет 2 типу (ЦД), що потребують лікування інсуліном, невпинно зростає, та на сучасному етапі переважає кількість інсулінозалежних пацієнтів з цукровим діабетом 1 типу. Біля 40 % хворих на ЦД 2 типу отримують інсулінотерапію, що призвело до внесення коректив у класифікацію ЦД з вилученням термінів «інсулінозалежний» та «інсулінонезалежний». З іншого боку, в клінічній практиці не існує чітко сформульованих практичних рекомендацій щодо початку проведення інсулінотерапії при ЦД 2 типу.
Метою нашого дослідження була оцінка ефективності комбінованої терапії хворих на ЦД 2 типу з незадовільними показниками глікемічного контролю.
Під наглядом протягом 6 місяців знаходилось 32 хворих на цукровий діабет 2 типу з тривалістю захворювання 28+8 років. 15 пацієнтів, які отримували препарати сульфонілсечовини ІІ покоління в максимальних або субмаксимальних дозах у поєднанні з препаратами метформіну без досягнення оптимального глікемічного профілю та дали згоду на комбінацію цієї терапії з однією ін’єкцією інсуліну подовженої дії, склали 1 групу. В даній групі була проведена корекція доз пероральних цукровознижуючих препаратів та режиму їх прийому.
Порівняльна група (2 група) була сформована з 17 хворих на ЦД 2 типу, що отримували інтенсивну базисно-болюсну інсулінотерапію протягом 1-5 років.
Додавання до пероральної цукровознижуючої терапії пролонгованого аналогу інсуліну в режимі однієї ін’єкції за добу (від 14 до 24 ОД «Лантус») супроводжувалося покращенням глікемічного профілю протягом доби, зниженням ризику гіпоглікемій. На відміну від пацієнтів 2 групи, не відмічалось збільшення маси тіла та були відсутні прояви інсулінорезистентності.
Таким чином, введення в комбіновану терапію однієї ін’єкції інсуліну пролонгованої дії є ефективним та зручним варіантом старту інсулінотерапії у хворих на ЦД 2 типу на тлі незадовільного перорального цукровознижуючого контролю.
Ефективність гіполіпідемічної терапії в профілактиці діабетичних макроангіопатій
Мелеховець О.К., Котков В.В.*, Вецко О.Б., Лук’яненко Д.О., студ. 4-го курсу
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології
*Сумська міська клінічна поліклініка №3
Дисліпідемія є ключовою ознакою прогресування атеросклеротичних змін в організмі, а на тлі цукрового діабету набуває особливого прогностичного значення. На жаль, вагомі рандомізовані дослідження по вторинній профілактиці, сплановані спеціально для вивчення ефективності статинів в популяції хворих діабетом, не проводилися. Але є вагомі докази, засновані на ретроспективному аналізі досліджень по застосуванню статинів, які свідчать про ефект цих препаратів по зниженню серцево-судинних подій.
Метою нашого дослідження було визначення ефективності курсової гіполіпідемічної терапії в профілактиці прогресування діабетичної макроангіопатії у хворих на цукровий діабет 2 типу (ЦД).
В дослідження було включено хворих з цукровим діабетом 2 типу, середньої важкості з наявністю серцево-судинних захворювань, тривалістю захворювання 25+8 років. В першу групу увійшли 24 хворих, що отримували пероральну цукрознижуючу та симптоматичну терапію без застосування статинів або інших гіполіпідемічних медикаментів. В другу групу увійшли 32 хворих, яким було призначено симвастатін у добовій дозі 20 мг. При аналізі отриманих через 6 місяців даних ця група була розподілена на 2 підгрупи: 2а – 24 пацієнта, що припинили прийом препаратів після виписки зі стаціонару, та 2б - 8 пацієнтів, що продовжували прийом симвастатіну протягом часу спостереження.
Порівняння ліпідограм показало, що цільові рівні (холестерин < 5,2 ммоль/л, β - ліпопротеїди < 55,5 Од, тригліцеріди < 1,7 ммоль/л) були досягнуті тільки в групі 2б, що корелювало також з динамікою зниження артеріального тиску. Однак достовірної різниці в зниженні індексу маси тіла між усіма групами не спостерігалось.
Таким чином, зважаючи на вищий ризик, властивий хворим на ЦД, профілактика судинних ускладнень за допомогою гіполіпідемічних препаратів є важливим компонентом комплексної терапії пацієнтів з ЦД 2 типу. Нами було встановлено, що гіполіпідемічні препарати у відповідності до призначень лікаря приймають тільки 14% пацієнтів із групи спостереження. При опитуванні хворих було з’ясовано, що необхідність довготривалого прийому великої кількості таблетованих препаратів знижує рівень комплаєнтності симптоматичної метаболічної терапії.
САНАЦІЯ ЧЕРЕВНОЇ ПОРОЖНИНИ ПРИ РОЗЛИТОМУ ГНІЙНОМУ ПЕРИТОНІТІ
Кравець В.В., Кравець В.П.
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології
Розлитий гнійний перитоніт – найбільш тяжке ускладнення гострих хірургічних захворювань і оперативних втручань абдомінальної хірургії. Летальність при цій патології складає від 15 до 70% і не має тенденції до зниження в останні роки.
Нами вивчені результати санації черевної порожнини при розлитому перитоніті у 47 хворих, з них 23 пацієнти увійшли в основну групу, а 24 – в контрольну (архівні матеріали).
Хворим проводилися наступні дослідження: клінічний аналіз крові з визначенням ЛІІ (формула Кальф-Каліфа), загальний аналіз сечі, основні біохімічні показники крові, стан згортальної системи крові, бактеріологічне дослідження перитоніального ексудату та ін.
В основній групі осіб субопераційний лаваж черевної порожнини проводився розчинами фурациліну 0,02% або хлориду натрію 0,9% з додаванням 3% розчину перекису водню. В основній групі санація черевної порожнини на заключному етапі закінчилася використанням декасану дворазово.
Число ускладнень в основній групі хворих (5(20,8%)) по відношенню до контрольної групи (9(31,9%)) вдалося знизити у Зв’язку з впровадженням такої тактики субопераційного лаважу черевної порожнини.
Таким чином, підтверджена висока ефективність використання під час санації черевної порожнини при розлитому перитоніті розчину декасану.
ВПЛИВ ПАТОГЕННИХ ФАКТОРІВ НА РОЗВИТОК ГОСТРИХ ГНІЙНО-ЗАПАЛЬНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ ПАЛЬЦІВ ТА КИСТІ
Кравець В.П., Фесенко П.А., Кравець В.В.
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології
Розвиток гострих гнійно-запальних захворювань пальців та кисті виникає у більшості випадків в результаті мікротравм з подальшим проникненням через ці дефекти умовно-патогенних бактерій, які вегетують на поверхні шкіри, слизовій оболонці верхніх дихальних шляхів.
Провідну роль в їхньому розвитку відіграють стафілококи, які мають ознаки вірулентності, стійкості до пеніциліну, стрептоміцину, поліміксину, тетрацикліну, левоміцетину та ін. В результаті чого важливе значення для видужання хворих має стан неспецифічних механізмів захисту організму, які приймають участь в елімінації вбитих клітин бактерій і сприяють відновленню функції організму.
Мікробіологічне дослідження проводили при госпіталізації і в процесі лікування 156 хворим з використанням загальноприйнятих методів виділення та ідентифікації аеробних та анаеробних мікроорганізмів. Забір вмісту гнійних вогнищ, а також виділень носоглотки, шкіри кисті проводили за загальноприйнятою методикою. Найчастіше із гнійних вогнищ виділяли стафілокок (248 штамів), синегнійну паличку (20 штамів), кишкову паличку (19 штамів).
Встановлено, що на шкірі досліджуваних осіб знаходились різноманітні асоціації мікробної флори. Стафілокок в монокультурі вегетував у 58,2% хворих, асоціація стафілокока та ентеробактерій – у 17,1%, інші асоціації мікрофлори – у 17,1% випадків. Стафілокок в монокультурі та в асоціації з іншою мікрофлорою шкіри пальців і кисті виявлений у 75,3% випадків. Мікрофлора у 7,6% чоловік взагалі не виявлялась.
Слід відмітити, що на слизовій оболонці носоглотки були виявлені аналогічні види умовно-патогенних мікроорганізмів. Отже, після отримання мікротравм відбувається їх інфікування умовно-патогенною флорою, яка вегетує на поверхні шкіри та слизовій оболонці носоглотки.
Таким чином, стафілокок за нашими даними відіграє провідну роль в етіології гострих гнійно-запальних захворювань пальців та кисті, тому для профілактики і ефективного лікування необхідно використовувати антистафілококові засоби.
ДІАГНОСТИКА ТА ЛІКУВАННЯ КРАНІО-АБДОМІНАЛЬНОЇ ТРАВМИ
Кравець О.В.
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології
Поєднана травма голови та живота має велике значення, як в силу своєї розповсюдженості, так і незадовільних результатів лікування. Складність діагностики черепно-мозкової травми і травми живота обумовлені тим, що більшість хворих знаходяться в стані травматичного шоку, часто без свідомості; одночасне пошкодження органів черевної порожнини та головного мозку взаємно потягшують одна одну. Уникнути грубих помилок можна, застосовуючи в певній послідовності набір діагностичних методів, які дозволяють за порівняно короткий проміжок часу підтвердити пошкодження черепа та головного мозку, органів черевної порожнини.
Нами проведено аналіз лікування 32 хворих з краніо-абдомінальною травмою. Чоловіків було – 27 (84,4%), жінок – 5 (15,6%). Вік травмованих коливався від 17 до 74 років та склав в середньому 41,2 роки. Причинами травми були: дорожньо-транспортні пригоди – 37,8%, падіння з висоти – 28,6%, побутова травма – 23,2%, інші – 10,4%. Розподілення за терміном госпіталізації: через 2 год. – 31,4%, 6 год. – 40,3%, 12 год. – 18,5%, 24 год. і більше – 9,8% потерпілих. При доставці хворих в стаціонар загальний стан постраждалих був оцінений як среднього ступеня тяжкості в 7 (21,9%) випадках, важкий – 18 (56,3%) випадках, вкрай важкий – 5 (15,6%) та термінальний – 2 (6,3%) випадках.
При ревізії черевної порожнини розрив печінки був діагностований у 4 хворих, селезінки – у 14, пошкодження порожнинних органів – у 6, заочеревинна гематома – у 7, пошкодження брижі – у 6, пошкодження великого сальника – у 5, розрив діафрагми – у 1, розрив сечового міхура – у 1. Поєднане пошкодження двох органів та більше виявлено у 5 хворих.
Спленектомію виконано у 12 хворих, зашивання ран печінки – у 3, резекцію тонкої кишки – у 2, зашивання ран кишки – у 4, зашивання рани сечового міхура – у 1, зашивання ран брижі та сальника – у 10, зашивання розриву діафрагми – у 1 хворого. У 6 пацієнтів виконували декомпресійну трепанацію.
Всі хворі після операції лікувалися у відділенні реанімації та інтенсивної терапії. Використовували методи інфузійної, детоксикаційної, протишокової, антибактеріальної, протизапальної, дегідратаціонної та коригуючої терапії. Особливу увагу приділяли повноцінному догляду за хворими.
Померли 10 (31,3%) хворих. Післяопераційна летальність склала 20,4%. Висока смертність обумовлена важкістю пошкоджень, пізнім проведенням протишокових заходів, помилками діагностики, післяопераційними ускладненями.
Таким чином, можна зробити висновки, що результати лікування хворих з краніо-абдомінальною травмою залежать від важкості травми, своєчасної діагностики, повноцінності лікувальних заходів, наявності пошкоджень інших областей, стану адаптаційно-компенсаторних систем організму.
ДОСВІД ЛІКУВАННЯ КРОВОТОЧИВОЇ ГАСТРОДУОДЕНАЛЬНОЇ ВИРАЗКИ
Кравець О.В.
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології
Хірургічне лікування гастродуоденальної виразки ускладненої кровотечею продовжує залишатися актуальною проблемою невідкладної хірургії. Значна кількість таких пацієнтів потребує хірургічних втручань за життєвими показаннями на висоті кровотечі, при рецидиві профузної кровотечі в стаціонарі, поєднанні кровотечі з перфорацією.
В клініці знаходились на лікуванні 427 хворих з шлунково-кишковими кровотечами (ШКК). Виразка дванадцятипалої кишки виявлена у 298 (69,8%) пацієнтів, шлунка – у 116 (27,2%), подвійна локалізація – у 13 (3,0%). Більшість (80,2%) склали люди працездатного віку. Тривалість виразкового анамнеза у хворих була від 1 до 18 років. У строк до 6 годин госпіталізовано 285 (66,7%) осіб, від 7 до 24 годин – у 96 (22,5%), більше 24 годин – 46 (10,8%). Згідно класифікації Форреста, в залежності від інтенсивності ШКК хворі розподілилися наступним чином: F-Iа – 37 (8,7%), F-Iв – 78 (18,3%), F-IIа – 116 (27,2%), F-IIв – 125 (29,3%), F-IIс – 71 (28,7%).
Вибір методу оперативного втручання та рішення про можливість виконання операції залежали від важкості стану хворого, ступеню операційно-анестезіологічного ризику, локалізації та характеру кровоточивої виразки. Селективну ваготомію (СВ) з пілоропластикою в поєднанні з висіченням виразки, а при пенетрації – з виведенням виразкового кратера з просвіту кишки, вважаємо методом вибору при кровоточивій дуоденальній виразці. При шлунковій локалізації виразки перевагу віддаємо резекції шлунка за Більрот I.
Оперовано 25 хворих (5,9%). Резекція шлунка за Більрот I була виконана у 2 чоловік, екстериторизація виразки дванадцятипалої кишки з дуоденопластикою і СВ – у 4, висічення виразки дванадцятипалої кишки з дуоденопластикою або гастродуоденопластикою із СВ – у 14, дуоденотомія, прошивання виразки дванадцятипалої кишки із СВ – у 3, гастродуоденотомія і прошивання виразки – у 2.
Померло після операції 2 пацієнта (8%). Серед неоперованих хворих померло 12 (2,8%). Причина летального наслідку у 3-х пов’язана з агонуючим станом, у 9 – обумовлена вкрай важким станом, віком (80 та більше років), важкою супутньою патологією, відмовою від оперативного втручання, пізнім зверненням за допомогою.
Таким чином, лікувальна тактика при кровоточивій гастродуоденальній виразці залежить від ряду причин. Серед хірургічних методик найбільш ефективними є ті, які усувають морфологічний субстрат (резекція шлунку, висічення виразки та гастродуодено- або дуоденопластика із ваготомією), з обов'язковим призначенням у післяопераційному періоді противиразкового лікування. Прошивання кровоточивої гастродуоденальної виразки повинно обмежуватись тільки у випадках їх гострого перебігу. За нашим досвідом проблему ШКК найбільш успішно можливо вирішувати в умовах спеціалізованих центрів, де є всі можливості діагностики та надання цілодобової кваліфікованої допомоги.
ПРИНЦИПИ АНТИБАКТЕРІАЛЬНОЇ ТЕРАПІЇ АБДОМІНАЛЬНОЇ ІНФЕКЦІЇ
Кравець О.В., Кравець В.П.
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології
Неконтрольоване застосування антибіотиків, мінливість мікроорганізмів, недостатній внутрішньолікарняний епідеміологічний контроль призводять до повернення доантибіотикової ери. Принаймні три мікроорганізми розповсюдилися в лікувальних закладах і стали небезпечними, резистентними, патогенами, що призводить до невиліковних інфекцій: Staphylococcus aureus, Eaterococcus faecium та Pseudomonas auroginosa (Велика Трійка).
Боротьба з абдомінальною інфекцією повинна включати в себе два основних напрямки: антибіотикопрофілактику та антибіотикотерапію.
Антибіотикопрофілактика спрямована, перш за все, на попередження виникнення інфекції в післяопераційній рані і включає в себе використання цефалоспоринів І покоління, які вводяться одноразово в ударній дозі за годину до операції, що створює високу концентрацію препарату в тканинах черевної стінки до моменту розтину. З метою антибіотикопрофілактики не повинні використовуватися цефалоспорини ІІІ покоління. Це призводить до виникнення резистентних штамів.
Антибіотикотерапія повинна починатися якомога раніше, проводитися з урахуванням джерела інфікування черевної порожнини, виду збудника. При цьому слід відмітити, що цілеспрямована монотерапія так само ефективна, як і комбінація антибіотиків.
Важливим компонентом антибактеріальної терапії є протигрибкова терапія. Слід відмітити, що зростаюче використання антифунгальних препаратів призвело до виникнення грибкової резистентності, найбільш важливою з яких є стійкість грибів роду Candida до флюконазолу (дифлюкану). Це ставить питання визначення чутливості до флюконазолу.
Для підвищення ефективності антибактеріальна терапія повинна поєднуватися з такими підходами як селективна деконтамінація кишківника, раннє ентеральне харчування, імуномодуляція. Необхідно враховувати, що пригнічуючи інфекцію, не зникає запалення і, як наслідок, антибактеріальну терапію слід доповнювати протизапальною терапією.
Не дивлячись на всю важливість викладених положень, не варто забувати, що гарні антибіотики не врятують погану хірургію. Хірург – один із основних імуномодуляторів і гарна хірургічна техніка є найбільш важливим показником рівня післяопераційної інфекції.
СУЧАСНА ТАКТИКА ДІАГНОСТИКИ ТА ЛІКУВАННЯ ПАНКРЕОНЕКРОЗУ
Кравець О.В., Кравець В.П.
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології
Актуальність проблеми лікування панкреонекрозу обумовлена значним зростанням кількості хворих та стабільно високою летальністю. Відсутність єдиної хірургічної тактики лікування панкреонекрозу, високі показники летальності, частота розвитку гнійно-септичних та інших ускладнень, визначають розробки нових діагностично-лікувальних методів.
Проаналізовано результати лікування 39 хворих на панкреонекроз. Вік пацієнтів коливався від 18 до 82 років. Переважну кількість склали чоловіки – 86%, жінки – 14%.
Усім хворим проводився лабораторный та інструментальний моніторинг. Лабораторно відмічались: анемія, лейкоцитоз з виразним палочко-ядерним зсувом лейкоцитарної формули вліво, амілаземія, діастазурія, гіпокальціємія, підвищення рівня білірубіна за рахунок прямої та непрямої фракцій, підвищення рівня креатиніна, сечовини, підвищення рівня трансаміназ (АСТ, АЛТ).
При УЗД візуалізувались неоднорідність структури підшлункової залози, рідинні утворення в проекції голівки, тіла та хвоста підшлункової залози зниженної ехогенності, наявність біліарної гіпертензії, рідина у вільній черевній порожнині, плевральних порожнинах.
За даними КТ відмічались: неоднорідность структури підшлункової залози з підвищеною ехогенністю, набряк, інфільтрація самої залози та парапанкреатичної клітковини, наявність некротичних вогнищ в тканині залози, виявлялась рідина в сальниковій сумці, наявність рідини в плевральних порожнинах.
При ускладнених формах дрібновогнищевого панкреонекрозу виконувалось видалення панкреатогенного випоту як джерела ендогенної токсемії, дренування черевної порожнини. При інфікованому панкреонекрозі виконувалась лапаротомія, холецистостомія, оментобурсостомія, некрсеквестректомія, дренування черевної порожнини та заочеревинного простору. При необхідності виконували програмні санаційні операції з некрсеквестректомією.
Покращення результатів лікування панкреонекрозу (зменшення летальності та ліжко-дня) було досягнуто завдяки своєчасній та точній діагностиці, етапному лікуванню, диференційованому підходу до вибору способу та об'єму хірургічного втручання в залежності від форми та фази перебігу хвороби.
ВЫПАДЕНИЕ ПОЛОВЫХ ОРГАНОВ У ПОЖИЛЫХ ЖЕНЩИН
Сумцов Г.А., Сумцов Д.Г., Сидоренко Т.О.*
СумГУ, кафедра семейной медицины с курсом эндокринологии
*РД№1
Полное выпадение половых органов у женщин пожилого возраста актуальная и сложная проблема в течение сотен лет. У этой категории больных не только психологическая дезадаптация и нарушение качества жизни, но всегда сопутствуют такие осложнения как цисто- и ректоцеле, присоединяются осложнения со стороны мочевыделительной системы и кишечника. Они нуждаются в хирургической коррекции, но обычно применяемые пластические операции на влагалище или трансвагинальная экстирпация матки часто дают рецидивы и усугубляют ситуацию.
Мы располагаем опытом хирургического лечения 28 больных с полным выпадением матки в возрасте от 65 до 78 лет. Все больные жаловались на дискомфорт, явления дизурии, часто кровянистые выделения или проблемы с дефекацией. При обследовании у большинства выявлены декубитальные язвы, выраженные застойные явления во влагалище с воспалительными наслоениями. Подготовка к операции, в основном, проводилась в условиях стационара. Применялись сидячие ванночки с травами, мазевые тампоны, при явлениях цистита – уросептики. На завершающем этапе подготовки после снятия воспалительной реакции и заживления декубитальной язвы, применялся овестин в виде свечей или крема.
Всем проведена экстирпация матки с придатками и влагалищем по Фейт-Окинчицу. Обезболивание в основном перидуральная анестезия. При этой операции не только удаляются половые органы, но проводится облитерация влагалища, что полностью исключает вероятность выпадения. Не смотря на возраст и кажущуюся травматичность вмешательства, исходы операций и результаты коррекции благоприятные. Этому способствовало и активное ведение послеоперационного периода (общий стол, вставание и хождение с начала вторых суток). Характер операции и невозможность половой жизни всегда согласовывались с больной.
Из осложнений, заслуживает внимания случай нагноения и кратерообразного расхождения рубца облитерированного влагалища у больной сахарным диабетом через 7 лет после операции. После дренирования и адекватной терапии произошло рубцевание, и рецидив выпадения не наступил. При наблюдении от 3 до 10 лет оперированные с рецидивами не обращались.
Таким образом, у пожилых больных с полным выпадением половых органов и осложнениями можно добиться адекватной коррекции, применяя операцию в модификации Фейт-Окинчица.
ПРЕЖДЕВРЕМЕННЫЕ РОДЫ, ВОЗМОЖНОСТИ И РЕЗЕРВЫ
Сумцов Г.А., Маренцева Л.В., Кидик И.Н.*
СумГУ, кафедра семейной медицины с курсом эндокринологии
*СОЦАГР
Одной из самых важных проблем практического акушерства является проблема преждевременных родов так, как в основном, они определяют уровень перинатальной заболеваемости и смертности. На долю недоношенных детей приходится 60-70% ранней неонатальной и 65-75% детской смертности. При преждевременных родах мертворождаемость наблюдается в 8-13 раз чаще, чем при срочных. Перинатальная смертность недоношенных новорожденных в 33 раза выше, чем доношенных.
Нами проанализирована ситуация с преждевременными родами на базе 2-го акушерского отделения СОЦАГР за 2007-2009 годы, куда госпитализируются беременные с преждевременными родами из города и области. За указанный период была родоразрешена 451 женщина в сроках беременности от 22 до 36 недель, из них при беременности 22-27 недель - 62 (13,7%), 28-33 недели – 177 (39,3%) и 212 женщин (47%) - при беременности 34-36 недель. Все были госпитализированы с угрозой преждевременных родов, причем у 197 (43,6%) - установлен преждевременный разрыв плодных оболочек, у 22 (5,5%) - преждевременная отслойка нормально или низко расположенной плаценты, у 45 (9,9%) – преэклампсия различной степени тяжести.
Оказание акушерской помощи проводилось согласно клинических протоколов утвержденных приказами МЗ Украины №582 от 15.12.2003 г, №676 от 31.12.2004 г. и №624 от 03.11.2008 года. Сложной задачей было оказание лечебной помощи беременным с разрывом плодных оболочек и отошедшими водами, которые составили группу риска преждевременных родов с гнойно-воспалительными осложнениями на фоне маловесных плодов с незрелыми легкими. При живых плодах, как правило, стремились пролонгировать беременность, а с целью профилактики СДР стимулировать созревание сурфактанта. Параллельно проводился токолиз (нефедипин, гинипрал), стимуляция сурфактанта дексаметазоном, профилактика амнионита созданием санитарного режима и антибиотиками (ампицилин, эритромицин). В результате адекватного охранительного режима и лечебных мероприятий у 54% женщин с отошедшими водами удалось пролонгировать беременность свыше суток, а у 14% - до нескольких недель, то есть провести полноценную профилактику СДР.
После родоразрешения, указанного ранее контингента беременных, родилось 495 детей, из них 38 двоен и 3 тройни. Весовые категории оказались следующие: 500-999 г – 59 новорожденных, 1000-2499 г – 79, 1500-1999 г– 127, 2000-2499г – 207, 2500 г и больше – 23 новорожденных. Из-за акушерских осложнений в 50 случаях (11,8%) проведено родоразрешение путем кесаревого сечения, в остальных – через естественные родовые пути.
Перинатальные потери составили 210‰. Из них антенатальная гибель плода - 133‰, интранальные потери – 16‰ и ранняя неонатальная смертность – 60,6‰. Больше всего потерянно детей антенально - 43 (41,4%), что часто связанно с несвоевременной госпитализацией беременных. Фактически это один из реальных резервов для улучшения результатов родоразрешения при преждевременных родах.
ПАПІЛОМОВІРУСНА ІНФЕКЦІЯ, ЗАХВОРЮВАНІСТЬ
Сумцов Г.О., Борисюк О.П., студ. 6-го курсу
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології
Папіломовірусна інфекція людини знана давно. Довгий час вірус папіломи людини (ВПЛ) вважався лише причиною шкірних та генітальних бородавок, і лише відносно недавно були виявлені онкогенні властивості ВПЛ. Доведено, що ДНК вірусу папіломи людини виявляється у 99,7% гістологічних препаратів, які підтверджують наявність раку шийки матки. З цієї причини вивчення поширеності ВПЛ та профілактика даного захворювання серед населення являється актуальною, тому що може бути основою первинної профілактики раку шийки матки.
На сьогодні відомо біля ста типів ВПЛ, із них 15 високого онкогенного ризику. Найбільш поширені, в тому числі і в нашому регіоні, типи 16, 18, 31, 33, які у більш ніж 80% випадків є причиною раку шийки матки.
На протязі 2008-2009 років на базі жіночої консультації СОЦАГР нами обстежено на типи ВПЛ 16, 18, 31, 33 методом ПЛР 376 жінок у віці від 20 до 55 років. Аналізи проводились лабораторією „Миллениум” (м. Харків). Із 376 обстежених інфікування ВПЛ виявлено у 99 (26,3%) жінок. Серед них папіломовіруси високого онкогенного типу 16, 18 у 49 (13,03%) хворих, віруси типів 16, 18, 31, 33 у 4 (1,06%) хворих, і віруси типів 31, 33 у 46 (12,23%) обстежених. Звертає увагу те, що тільки у 45 (12%) із 376 обстежених жінок були клінічні прояви вірусної інфекції типу гострокінцевих кондилом, а серед групи з виявленим ВПЛ у половини. Фактично більшість інфікованих виявились носіями ВПЛ без клінічних проявів.
Нами проаналізовано захворюваність ВПЛ по віковим категоріям. Із 99 жінок ВПЛ у віці 20-25 років було 38 (38,4%) випадків, 26-30 років – 31 (31,3%), 31-35років – 16 (16,2%), 36-40 років – 4 (4%) і 45-55 – 5 (5%) випадків. Таким чином, найбільше інфікування спостерігається серед жінок активного сексуального віку до 30 років. Зважаючи на те, що ВПЛ являється транзиторною інфекцією і через деякий час не виявляється – інфікованість і старших вікових груп, насправді, значно більше виявленої.
Одержані дані указують на необхідність цілеспрямованого обстеження та лікування жінок молодшого віку з метою запобігання розвитку раку шийки матки та передачі вірусної інфекції по вертикалі.
ВОПРОСЫ КЛИНИКИ И ДИАГНОСТИКИ ПЕРВИЧНОГО РАКА МАТОЧНЫХ ТРУБ
Сумцов Г.А., Кириленко М.М., студ. 6-го курса, Чеботарева Т.С., студ. 5-го курса
СумГУ, кафедра семейной медицины с курсом эндокринологии
Первичный рак маточных труб (РМТ) сравнительно редкое и очень трудно диагностируемое заболевание. До сих пор многие авторы считают, что РМТ не имеет специфических проявлений. Это одна из главных причин, что даже в ведущих клиниках мира (РОНЦ им. Н.Н. Блохина РАМН) он распознается до операции в 15% случаев. Довольно часто встречаются ошибки и при лапаротомии.
На материале Сумского областного клинического онкологического диспансера нами проанализирована заболеваемость, клинические проявления и состояние диагностики РМТ за 2004-2008 годы. Согласно данных канцер-регистра, за эти 5 лет в Сумской области выявлено 2042 случая рака женских половых органов, из них у 538 – рак придатков матки, в том числе 23 наблюдения РМТ. Его удельный вес среди рака гениталий составил 1,13%, а среди рака придатков матки – 4,27%.
На основании изучения историй болезни 16 больных РМТ в возрасте от 51 до 75 лет установлено, что только в одном случае заболевание выявлено при профосмотре и расценено как киста яичника, остальные обращались с различными жалобами. Патологические выделения из половых путей – отметили 10 больных (лимфорея, мясные помои, кровотечение в менопаузе), боли в животе у 5, его увеличение у 3, повышение температуры выше 380С у 2 больных. При вагинальном гинекологическом исследовании у двух больных патологии не выявлено, у остальных – образования расценено как исходящие из придатков или матки.
С целью уточнения диагноза у 3-х больных проведено диагностическое выскабливание полости матки, у 11 – забор выделений на КЗН (положительные находки у 2-х больных), у 13 – УЗИ исследование. Следует подчеркнуть, что ни в одном случае при УЗ исследовании не поставлен диагноз РМТ. Из 13 обследованных УЗИ в 6 случаях изменения расценены как рак или подозрения на рак яичников, в одном папиллярная киста, в двух – кистома, в остальных – жидкостные придатковые или тубоовариальные образования. В периодической литературе встречаются одиночные сообщения о диагностике РМТ при помощи УЗИ или компьютерной томографии, хотя официального описания патогномоничных признаков для этой опухоли – нет.
На основании ретроспективного анализа видно, что до операции выставлялся или подозревался РМТ у каждой четвертой больной, во время лапаротомии у всех. Учитывая, что у большинства больных клинические проявления начались от нескольких месяцев до года – опухоль можно заподозрить и даже распознать значительно раньше.
МІСЦЕ СУСПЕНЗІЇ ПУЛЬМІКОРТ ДЛЯ НЕБУЛАЙЗЕРІВ В ТЕРАПІЇ ЗАГОСТРЕНЬ
БРОНХІАЛЬНОЇ АСТМИ
Винниченко Л.Б., Чуба Л.І., Райський А.В.*
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології
* КЗСМКЛ №1
Сучасна стратегія лікування бронхіальної астми (БА) пов’язана з максимальним використанням інгаляційних глюкокортикостероїдів (ІГКС), оскільки саме такий шлях введення ліків ефективно створює високі концентрації препарата в дихальних шляхах та дозволяє мінімізувати небажані системні ефекти. Серед різних типів систем доставки препаратів одне з основних місць у сучасному лікуванні БА посідають інгалятори останнього покоління – небулайзери, особливо під час загострення даного захворювання. Одним з найбільш ефективних та безпечних ІГКС в небулайзерній терапії БА є суспензія Пульмікорт (будесонід).
Мета: вивчити клінічну ефективність застосування суспензії Пульмікорт у знятті загострень БА як альтернативу призначенню системних ГКС, а також сумісного їх призначення.
Матеріали і методи: В дослідження було включено 32 пацієнта (віком від 20 до 55 років, 17 чоловіків та 15 жінок) з діагнозом БА III-IVст. у період загострення. Діагноз верифікований за даними загальноклінічних обстежень, рентгенографії ОГК, спірографії, ЕКГ. Хворі були розділені на 2 співставні групи: перша група (16 осіб) для зняття нападів ядухи отримували системні ГКС, друга група (16 осіб) додатково застосовували суспензію Пульмікорт в небулайзерній терапії, а саме: по 0,5 мг 2 рази на добу. Лікування системними ГКС в обох групах тривало з моменту госпіталізації протягом 3-4 днів з подальшим продовженням небулайзерної терапії Пульмікортом в другій групі до 12-14 днів. Для оцінки результатів дослідження розроблені індивідуальні карти хворих, в яких фіксували за бальною шкалою динаміку симптомів хвороби (0 – симптоми відсутні, 1 - слабко виражені, 2 – помірні, 3 – виражені, 4 – сильні). В свою чергу за бальною шкалою хворі оцінювали ефективність лікування (0 - відсутній, 1 – незначний, 2 – задовільний, 3 добрий, 4 – відмінний).
Результати: має місце більш значна регресія задишки, кашлю, числа дихальних рухів, кількості нічних нападів за добу, кількості інгаляцій бронхолітика та локальних змін в легенях в 2-й групі в порівнянні з 1-ою. Вірогідна різниця зареєстрована вже на 10 добу комплексного лікування із включенням суспензії Пульмікорт. Було встановлено, що застосування даного препарату у високій дозі еквівалентно використанню дексаметазона. При цьому однакові зміни функції легень спостерігались як після 24, так і 48-годинної терапії. Додаткове введення системних ГКС в терапію суспензією Пульмікорт не супроводжувалось додатковим ефектом. При застосуванні небулайзерної терапії не відмічалося зниження синтезу ендогенних кортикостероїдів, зниження рівня сироваткового остеокальцина та зміни метаболізму кальцію.
Висновки: 1. Суспензія Пульмікорт в небулайзерній терапії дозволяє більш ефективно усунути симптоми загострення БА III-IVст. вже на 10-й день захворювання.
2. Використання суспензії Пульмікорт має ефективність, еквівалентну такій при лікуванні системними ГКС, на відміну від яких не призводить до пригнічення функції наднирників та зміни метаболізму кальцію.
3. Застосування суспензії Пульмікорт в базисній терапії дозволяє ефективно знизити дозу системних ГКС.
ОСОБЛИВОСТІ УРАЖЕННЯ НИРОК У ХВОРИХ НА АРТЕРІАЛЬНУ ГІПЕРТЕНЗІЮ
З НАЯВНИМ ТА ВІДСУТНІМ МЕТАБОЛІЧНИМ СИНДРОМОМ
Винниченко Л.Б., Костюченко С.А.
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології
Ураження нирок у хворих на АГ розглядається як типовий варіант ураження органів мішеней поряд із серцем, судинами та мозком. Роль нирок в патогенезі і розвитку АГ дотепер є предметом дискусій, що пов’язано із тривалим латентним періодом ниркової дисфункції. Доведено, що ранньою ознакою ураження клубочкового апарату нирок (у тому числі у фазі функціональних змін) є мікроальбумінурія (МАУ). Багатьма дослідженнями доведено тісний зв’язок МАУ із серцево-судинними ускладненнями, що спонукало назвати цей показник предиктором серцево-судинної смертності. Крім АГ до розвитку нефроангіосклерозу призводять супутні з АГ обмінні порушення – ЦД 2-го типу та гіперурікемія. Абдомінальне ожиріння є самостійним фактором ризику незворотнього погіршення функції нирок: збільшення індексу маси тіла (ІМТ) на 10% збільшує ймовірність стійкого зменшення ШКФ в 1,27 рази. Ураження нирок у хворих на АГ в залежності від наявності метаболічного синдрому (МС) недостатньо вивчений, тому саме це ми поставили за мету.
Матеріали та методи: Обстежено 75 хворих на АГ І – ІІІ ступенів віком від 25 до 70 років (середній вік – 52±18), 26 чоловіків та 49 жінок, які лікувалися в терапевтичному відділенні.
Результати: Спостерігали більш високі середньодобові показники САТ, ДАТ, ПАТ у досліджуваних хворих за наявності МС починаючи з І ст. У більшості хворих на АГ в поєднанні з МС (64% - Іст., 79% - ІІст., 96% – ІІІст.) спостерігалось недостатнє зниження САТ та ДАТ в нічний час.Що стосується ліпідного обміну, рівень ТГ перевищував у групі хворих з МС та АГ ІІ - ІІІст., зареєстровані більш високі показники загального ХС в групі хворих з МС вже на Іст. АГ. Проте ці показники не супроводжувались більш високими значеннями ХС ЛПНЩ, можливо це пов’язано з тим, що вміст загального ХС підвищено в групах з МС в більшій мірі за рахунок ЛПДВЩ – головних транспортерів ТГ. Рівень ЛПВЩ був вірогідно нижчим у хворих з МС. У хворих на АГ Іст (МС-) нормальний рівень ліпідів спостерігався у 68%, ізольована гіперхолестеринемія (ІІ а тип гіперліпідемії (ГЛП) за класифікацією Фредріксона) спостерігалась у 27% хворих, комбінована ГЛП (ІІ в тип за класифікацією Фредріксона) – у 5% хворих. У хворих з АГ Іст (МС+) ІІ а тип ГЛП спостерігався у 25%, ІІ в – у 62%, ІV тип (ізольована гіпертригліцеридемія) – у 13% пацієнтів.
Висновки: 1.Наявність МС у хворих на АГ частіше всього асоціювала з комбінованою гіперліпідемією, а саме: зниженим рівнем ЛПВЩ та високою концентрацією ЛПНЩ, що має виражену атерогенну дію. 2. МАУ є раннім маркером ураження нирок у хворих на АГ, особливо в поєднанні з МС. 3. Рівень МАУ був вірогідно вищим у хворих на АГ в поєднанні з МС на кожному ступені підвищення АТ.4. При поєднанні АГ та МС спостерігаються кореляційні зв’язки між МАУ та показниками ліпідного, вуглеводного обмінів та добового профілю АТ.5. Взаємозв’язок між ШКФ та проявами МС спостерігався в незначній мірі.
КЛІНІЧНЕ ВИКОРИСТАННЯ КОМПЛЕКСНОГО БІОЛОГІЧНОГО ПРЕПАРАТУ УБІХІНОН –КОМПОЗИТУМ У ХВОРИХ НА ІШЕМІЧНУ ХВОРОБУ СЕРЦЯ З СЕРЦЕВОЮ НЕДОСТАТНІСТЮ
Винниченко Л.Б., Костюченко С.А.
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології
Ішемічна хвороба серця (ІХС) є найчастішою причиною хронічної серцевої недостатності (ХСН). Тому первинна профілактика ХСН - це, перш за все, раціональне лікування ІХС. Фармакотерапія ІХС в останні десятиріччя зазнала досить значні зміни і на сьогодні лікування цієї патології це не тільки призначення традиційних нітратів, але й антагоністів кальцію, бета-адреноблокаторів, низькомолекулярних гепаринів, статинів, дезагрегантів. Названі препарати в різних комбінаціях суттєво впливають на стан хворого: шляхом розширення коронарних судин (нітрати, антагоністи кальцію), зменшення впливу катехоламінів (бета-адреноблокатори), та інших - покращують їх якість життя. Тому метою нашого дослідження було вивчення терапевтичної ефективності препарату Убіхінон-композітум в комплексному лікуванні хворих на ІХС в поєднанні з ХСН.
Матеріали та методи: Обстежено 90 хворих (58 чоловіків та 32 жінки) на ІХС (стабільна стенокардія напруги ІІ та ІІІ функціонального класу), віком від 39 до 68 років (середній вік – 54,4+3,8 років). Усі хворі були розподілені на 3 групи, що були співставлені за віком та статтю. Хворі І-ої групи отримували тільки базисну терапію (антагоністи кальцію, бета-адреноблокатори, інгібітори АПФ, низькомолекулярні гепарини, статини, дезагреганти та нітрати за потребою). Хворі ІІ-ої групи отримували додатково до базисної терапії Тіотриазолін 2,5% - 4 мл 10 в/в ін’єкцій щоденно. Хворі ІІІ-ої групи отримували до базисної терапії Убіхінон композитум 10 в/м ін’єкцій по 2,2 мл 3 рази на тиждень. Перед початком курсу лікування та після завершення хворим проводили загальноклінічне, рентгенологічне, ЕКГ, ЕхоКС обстеження та велоергометрію.
Результати: в І-й групі стандартна терапія призводила до вірогідного зменшення порожнин лівих відділів серця, фракція викиду збільшилась на 11% порівняно з вихідним рівнем, проте ознаки діастолічної дисфункції зберігались. У хворих ІІ та ІІІ груп, що отримували додаткову цитопротективну терапію, фракція викиду лівого шлуночка до завершення курсу лікування вірогідно збільшилася на 25% та 27% відповідно, відновились показники, що характеризують діастолічну функцію лівого шлуночка; зменшився рівень лужної фосфатази, що можна пояснити цитопротективною дією цих препаратів по відношенню до ендотеліальних клітин судинної стінки. Аналіз стабільності результатів через місяць після закінчення терапевтичного курсу лікування показав, що позитивні зрушення гемодинаміки збереглися у 68% хворих ІІ групи та 85% - ІІІ групи.
Висновки: Використання препарату Убіхінона –композітум в стандартних схемах лікування хворих на ІХС в поєднанні з ХСН дозволяє не тільки зменшити клінічні прояви захворювання і підвищити якість життя пацієнтів, але й ремодулювати структурні зміни в міоцитах, що визначають природній перебіг СН.
ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ НА АРТЕРІАЛЬНУ ГІПЕРТЕНЗІЮ З ВИСОКИМ РИЗИКОМ СЕРЦЕВО-СУДИННИХ ЗАХВОРЮВАНЬ В КЛІНІЧНІЙ ПРАКТИЦІ
Винниченко Л.Б., Безсмертна Р.В., Гавриленко А.М.*
СумДУ, кафедра сімейної медицини з курсом ендокринології
* КУСМКЛ №1
Досягнення цільового рівня артеріального тиску (АТ) та його стабілізація є головною метою медикаментозного лікування артеріальної гіпертензії (АГ). Згідно з даними літератури, досягнення цільового рівня АТ за допомогою одного антигіпертензивного препарату можливе лише в 30-60% хворих із м’якою й помірною АГ, а в пацієнтів із важкою АГ за наявності ураження органів-мішеней, цукрового діабету монотерапія ефективна ще рідше. Проблема успішного лікування АГ дотепер залишається невирішеною.
Мета дослідження: Проаналізувати тактику досягнення цільового рівня артеріального тиску (АТ) в умовах поліклініки та стаціонару.
Матеріали та методи: Проаналізували 60 амбулаторних карт хворих на АГ в поліклініці №1 КЗСМКЛ №1 та 40 госпітальних історій хвороби терапевтичного відділення.
Результати: Цільовий рівень АТ мали лише 6,7% пацієнтів, які лікуються амбулаторно. Близько 93,3% цих хворих потребували посилення антигіпертензивної терапії, проте лише у 37% була спроба оптимізувати лікування (шляхом підвищення дози препарата та/або призначення комбінованого лікування).
Основним приводом до госпіталізації послужила неконтрольована АГ (67,5%), внаслідок нерегулярного прийому лікарських препаратів (у 64,9% випадків). За час лікування у стаціонарі у 97,5% хворих вдалося досягти цільового рівня АТ на 9-й день госпіталізації. Усі стаціонарні хворі відразу з моменту госпіталізації отримували комбіновану терапію, що включала 3 та більше лікарських препарата з притягненням усіх препаратів 1-ої лінії: тіазидних діуретиків (ТД), антагоністів кальцію (АК), інгібіторів АПФ, антагоністів рецепторів ангіотензина ІІ та блокаторів B-адренорецепторів.
Висновки: Проведене дослідження підтвердило можливість досягнення цільових рівнів АТ у хворих на АГ високого і досить високого ризику, а також встановило реальні помилки у тактиці амбулаторного ведення пацієнтів.