Різун В. В., д-р філол наук, проф. (голова); Єсипенко Р. М., д-р іст наук, проф.; Іванов В. Ф., д-р філол наук, проф.; Мелещенко О. К., д-р філол наук, доц
| Вид материала | Документы |
- Інформаційні технології в журналістиці: вітчизняний І світовий досвід Київ 2002, 8272.38kb.
- Міжнародна журналістика – 2002 київ 2002, 2743.9kb.
- Наукові записки, 6979.43kb.
- Засновник Академія правових наук України Редакційна колегія, 2132.4kb.
- Приглашение и программа разнообразие почв и биоты северной и центральной азии, 521.14kb.
- Темы докладов и рефератов. Тип рациональности философского познания, 370.13kb.
- Научный выпуск вестник балтийской педагогической академии вып. 29. – 2000 г. Поиск, 1745.18kb.
- Вестник балтийской педагогической академии вып. 94. – 2010 г. Актуальные проблемы нравственного, 2431.92kb.
- Дипломных проектов по специальностям, 283.96kb.
- Кузбасса Кемерово «скиф», 5054.76kb.
Росія – Україна: стратегічне партнерство чи стратегічне суперництво
Комплекс “старшого брата”, притаманний багатьом російським політикам, не дає їм змиритися з появою незалежної від Москви України. Відразу ж болючими питаннями стали доля Чорноморського флоту, територіальна приналежність Криму, взаємні економічні претензії, розкол православної церкви в Україні, відсутність державного кордону між сусідніми державами, побудова українського національного інформаційного простору.
Розпад Радянського Союзу значною мірою сприяв політизації росіян, а ідея величності Росії набула нав’язливого характеру. Досить згадати різкі висловлювання націонал-більшовика Е.Лимонова, націонал-фашиста О.Баркашова, “ліберального демократа” В.Жириновського.
Загалом, на думку авторки, в короткій, але бурхливій історії двосторонніх відносин між Україною і Росією слід виділити чотири етапи: перший (1992 – 1993 рр.), коли після короткого періоду “демократичної ейфорії” Росія почала здійснювати політичний та економічний тиск на Україну; другий (1994 – 1996 рр.), коли російсько-українські відношення різко загострилися через проблеми Криму та Чорноморського флоту, а також прихильного ставлення офіційного Києва до НАТО та розширення цього військового союзу на Схід, проти чого різко виступила Росія; третій (1997 – 1999), коли російські політики почали більш тверезо оцінювати політичні реалії і бачити в Україні незалежну державу, з якою необхідно вести рівноцінний діалог; четвертий (з 2000 р.), коли з приходом до влади нового російського керівництва двосторонні відносини почали набувати яскраво виражено прагматичного характеру.
На першому етапі всі новоутворені демократичні країни мали унікальний шанс взяти крутий курс на ринкову економіку та європейську інтеграцію. Але реалії російської політики після 1991 р. у вигляді проявів синдрому імперського мислення змусили багатьох визнати, що їхні очікування виявилися ідеалізованими, відірваними від землі. Особливо виразно й резонансно це проявилося в галузі ЗМІ, де Росія намагалася зберегти колишній єдиний інформаційний простір і надалі хазяйнувати в ньому. По відношенню до України було розпочато неприховану інформаційну експансію.
Як відомо, основні матеріально-технічні ресурси колишнього СРСР, необхідні для нормального функціонування ЗМІ, залишилися сконцентрованими в Росії. Взявши під свою юрисдикцію колишні центральні видання, а також телестудію “Останкіно”, разом з іншою періодикою (раніше суто внутрішньоросійського спрямування) Росія зосередила в себе потужний потенціал мас-медіа. Згодом ці засоби масової інформації з успіхом продовжили пропагандистську політику Російської імперії, і, зокрема, в Україні. Приміром, колишня центральна преса за звичкою висловлювала претензії на роль міждержавних і міжрегіональних. Тривалий час ретрансляція московських телевізійних програм на територію України навіть оплачувалась з державного бюджету України.
Отже, розпалювалася рознуздана кампанія, неприпустима у відносинах між сусідніми державами. Найбільше вправлялися в цьому телебачення та радіо, а також офіційні видання. Причому ця інформаційна експансія стосувалася не лише, приміром, окремих політичних, економічних або соціально-культурних сторін нашого життя; в поле її зору дуже часто потрапляла й діяльність нашого президента – факт, який в цивілізованих демократичних країнах міг призвести до загострень політичних стосунків між державами.
Для більшої об’єктивності потрібно подивитися на ці події з точки зору західних країн. Але в очах Заходу навколо України склався своєрідний інформаційний вакуум, причини якого намагався розкрити в своєму матеріалі журналіст Дмитро Шлапаченко. Він, зокрема, зазначав, що інформація про Україну пишеться західними журналістами в Москві, які приїздять до Києва “наскоками” і не мають часу зібрати неупереджену інформацію. Внаслідок цього західні мас-медіа допускають багато перекручень, вільно чи невільно формують негативний образ України в очах світового співтовариства. Це абсолютно неприпустимо в міжнародній політиці, оскільки може призвести до конфліктних ситуацій між різними державами1.
В Україні стурбованість ситуацією виявили всі гілки влади. Верховна Рада прийняла Закон України “Про Національну Раду з питань телебачення та радіомовлення”, а президент України видав наказ про створення Національного агентства з інформатизації. Дещо пізніше було створене окреме міністерство України у справах преси та інформації (пізніше воно реорганізоване в Державний комітет інформаційної політики України, а нині – в Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення. – Авт.).
Час показав, що ці заходи себе виправдали, але тільки частково – тому що з ними спізнились. Кожен крок держави для утвердження свого інформаційного суверенітету зустрічав спротив Москви і з боку п’ятої колони комуністів-інтернаціоналістів та значної частини російськомовного населення. Цілу бурю, наприклад, викликала у південно-східних областях та Криму перекомутація московських телепередач із першого загальнонаціонального каналу на другий, з меншим охопленням глядачів.
А коли безпосередня інформаційна експансія Москви в інформаційний простір іншої держави була все-таки обмежена, остання розпочала обхідні маневри, використовуючи структури СНД. Її виконавчий секретаріат розіслав у країни Співдружності, в тому числі й в Україну, проект “Концепції формування інформаційного простору Співдружності Незалежних Держав”.
У галузі зв’язку і телекомунікацій росіяни чинили шалений опір з приводу бажання України та деяких інших країн СНД вийти із спільної 7-ї телефонної зони, оскільки основний трафік міжнародного телефонного зв’язку проходив через Москву, яка отримувала великі транзитні суми “з повітря”. Із наданням Міжнародною Спілкою Електрозв’язку Україні тризначного міжнародного телефонного коду “380” значно прискорився процес розмежування телекомунікаційних систем України і Росії. Звичайно, для України це був сміливий крок, оскільки раніше в нашій країні не існувало виробництва засобів зв’язку. Але в той же час цей крок не можна назвати і авантюрним, оскільки Україна встигла забезпечити себе незалежним від Москви зв’язком завдяки іноземним інвесторам, які свого часу утворили СП “Українські телекомунікації” (Утел).
Наприкінці першого етапу двосторонніх відносин Росії та України напруга переміщується із сфери мас-медіа в політичну площину. Це відразу ж помічають журналісти і відповідним чином відображають. Найстрашніше те, що Росія проводила антиукраїнську політику не приховано, а на законодавчому рівні. Досить згадати, як ще 1992 р. російський парламент прийняв рішення про незаконність передачі Кримського півострову Україні в 1954 р.
У ті дні газета “Голос України” опублікувала звіт “Російські емісари в болгарській столиці”, в якому розповідалося про зустріч з болгарськими журналістами російського професора-політолога вірменського походження Андроніка Міграняна. На пряме запитання українського власкора в Софії, як, мовляв, розуміти рішення російських депутатів, прозвучала відверта “арія московського гостя”:
“Зрозумійте, це – тиск на Україну. Політика! Якщо Крим вийде із складу України, то Росія буде його гарантом, оскільки там вона має величезні інтереси, насамперед флот. Далі відступати Росії нікуди – авторитет вона втратила настільки, що ще один крок назад – і все керівництво полетить”. І далі газета зауважує, що Андронік Мігранян – вже “другий протягом двох останніх місяців (після Б.Пугачова, також експерта російського парламенту) емісар Росії в Софії, який несе в маси ніби своє приватне слово. Але воно дуже нагадує офіційну позицію Москви”2.
Газета “Правда” 10 вересня 1992 р. надрукувала перекручений матеріал про територіальну приналежність Криму. Газета “Голос України” не забарилася з відповіддю, опублікувавши 16 вересня репліку “Провокація, або Кому хочеться протистояння”3. Питання про Крим і флот постало настільки гостро, що в двосторонні відносини Росії і України змушені були втрутитися американські дипломати. У 1992 р. після відвідин Білого дому президент Росії Борис Єльцин зустрівся у Дагомисі із своїм українським колегою Леонідом Кравчуком, і обидва знайшли політичне рішення проблеми Чорноморського флоту, який вирішили розділити, а також спільно експлуатувати військово-морські бази в Севастополі та навколо нього.
Паризька газета “Котідьєн де Парі” писала в ті дні, що “більшість підписаних у Дагомисі угод є угодами в принципі, деталі яких ще треба розробляти”. Так-от, “деталі” сторони розробляли аж до 1997 р.!
Поступово, з 1994 р., для обох країн розпочався другий етап новітніх двосторонніх відносин, у ході якого напруга досягає своєї кульмінації. Рада Федерації Росії за ініціативою мера Москви Ю.Лужкова прийняла резолюцію про статус Севастополя як російського міста. Це рішення грунтувалося на тому факті, що Севастополь адміністративно ніколи не входив до Криму і керівництво ним здійснювалося прямо з Москви. Отже, рішення М.Хрущова про передачу Криму Україні не стосувалося Севастополя. Ця резолюція, не маючи юридичної сили, завдала серйозної шкоди двостороннім відносинам, викликавши новий спалах антиросійських настроїв у Києві, в тому числі й серед відносно помірковано налаштованих верств населення.
Політична воля України до збереження незалежності нарешті дістала міжнародну підтримку. Якщо спочатку, на першому етапі двосторонніх відносин Захід, особливо США, не поспішав із визнанням геополітичної важливості окремого статусу України, то до середини 1990-х рр. Америка та Німеччина стали на захист її самостійності. У липні 1996 р. державний секретар США наголосив: “Я не можу переоцінити важливості України як незалежної держави для безпеки і стабільності Європи”. А через два місяці канцлер Німеччини Г.Коль, не піддаючи сумніву сильної підтримки ним Б.Єльцина, пішов навіть далі у своїй заяві: “Тверде місце України в Європі ніким не може бути поставлене під сумнів”.
На жаль, спроба повернути Україну до російського “двору” залишалася в цей період досить поширеною серед російських політиків. Навіть запровадження і застосування такого поняття, як “близьке зарубіжжя”, якоюсь мірою викриває стереотипні підходи Росії до повернення імперської структури влади. До цього додається реанімований слов’янофільський романтизм, що бачить слов’янський союз, зістьобаний з Росії, України й Білорусі. Алогічність цієї ідеї настільки ж очевидна, як і приваблива. Отже, йдеться про слов’янське домінування у союзі з неслов’янськими народами. Але оскільки доктринальною засадою таких поглядів є ідея спільної слов’янської крові, то дана доктрина має расовий характер і не може бути сприйнята раціонально, відповідно до принципів прав людини.
Так само не може бути сприйнята і інша доктрина – так званого євразіонізму (по суті, того ж великодержавного шовінізму). Сумно, що під впливом названих щойно доктрин перебуває переважна більшість московських політиків, а також інтелігенції.
Аналізуючи можливі наслідки “миротворчих” зусиль Росії, газета “Уолл-стріт джорнел” зазначила: “Місця, які можуть стати жертвами російського втручання і інтервенції, включають Кримський півострів – приз, який, врешті-решт, може потягнути за собою і всю Україну, і особливо балтійські держави, країни, яким Росія загрожує економічними санкціями за порушення “прав людини”4.
Біда російських політиків полягає в тому, що усі вони будують свої розрахунки, подумки тримаючи Україну в союзі з Росією. При цьому ними не прораховується варіант, за якого жодне їхнє пророцтво ніколи не збудеться, якщо буде відхилено Україною. Саме з цього погляду Україна має вирішальне значення у геополітичній грі в Старому Світі.
США пішли на відкриту підтримку України з певним запізненням у 1994 р. Одначе надання пріоритетності в американо-українських відносинах нашій державі і підтримка її в намаганні закріпити національну свободу, сприймається багатьма в Москві, навіть тими, що вважаються “західниками”, як загроза життєвим інтересам Росії повернути Україну до “комунального стійла”. Більшість серед російської політичної еліти й далі вірить у те, що Україна мусить у якийсь спосіб бути “реінтегрована” з Росією.
А тим часом на кошти, виділені мером Москви, у Севастополі почали будуватися квартири й школи для російських моряків Чорноморського флоту. Звісно, Україна теж не могла пасти задніх у цьому питанні, і мер Києва Олександр Омельченко дав “нашу відповідь Чемберлену”. Сталася й інша безпрецедентна подія в двосторонніх відносинах. Російський парламентарій Костянтин Затулін пішов у своїх висловлюваннях і діях набагато далі Юрія Лужкова, і ображені українські керівники оголосили московського гостя “персоною нон грата”.
Третій період двосторонніх відносин між Україною та Росією починається з того, що реалістично мислячі російські політики усвідомлюють, що політика стосовно України має будуватися на основі безумовної поваги її суверенітету й бути націленою не на злиття двох держав, а максимально можливе їхнє зближення й союзні відносини.
Незважаючи на всі перешкоди (прорахунки російської дипломатії, реакція у відповідь керівних кіл України, політика США, НАТО та ін.), об’єктивні інтереси двох країн беруть своє. Укладення в травні 1997 р. Договору про дружбу, співпрацю й партнерство між Росією та Україною5 можна розглядати як ознаку того, що період “відчуження” починає відходити у минуле.
Візит Леоніда Кучми в Москву восени 1997 р. виявився напрочуд вдалим для двосторонніх відносин. Росія дозволила безмитне (адже існування ПДВ робить ввезення українських товарів на російський ринок безглуздим) ввезення до країни 600 тисяч тонн дешевого цукру. В обмін Україна погодилася на розширення списку російських товарів критичного імпорту і запропонувала Москві взяти участь у приватизації паливно-енергетичного комплексу, а також вкладати російський капітал у будівництво двох атомних реакторів. Сторони домовилися відмінити ПДВ у взаємній торгівлі.
Україна і Росія, прагнучи економічно виживати разом після фінансової кризи, обрали для початку взаємовигідні проекти, прибуткові галузі промисловості, куди можна залучити солідних інвесторів. Йдеться насамперед про старти з плавучого космодрому в Тихому океані українсько-російських ракетоносіїв серії “Зеніт”, про спільний україно-російсько-німецько-французький проект із створення військово-транспортного літака ХХІ сторіччя, який трохи згодом послужить базою для створення пасажирського літака майбутнього (у червні 2000 р. європейці відмовилися будувати цей літак; внаслідок цього найбільше постраждала українська сторона, якій належить 70% акцій СП. – Авт.).
Питання кордонів досі не вирішене, і тут трапляються різні інциденти – в основному на браконьєрській ниві. Щоправда, митні служби обох країн нарешті домовилися про спільний митний контроль залізничного сполучення6. Питання про власність на землю залишається болісним для українських селян, оскільки ліві сили у Верховній Раді категорично проти земельної приватизації, аргументуючи це тим, що іноземці скуплять всю землю, і українці в результаті житимуть на чужій землі.
У сфері комунікації на третьому етапі двосторонніх відносин України з Росією проблема захисту українського національного простору не тільки не вичерпалась, а й надзвичайно ускладнилась з часом. Московське вторгення в інформаційний простір України не припинилося, а, навпаки, розширилося, набравши форм справжньої інформаційної окупації. Ведеться воно планомірно і широко, у різних напрямках, з використанням найрізноманітніших засобів. Мета його: використовуючи фактор багатолітнього зросійщення російською та радянською імперіями української спільноти, продовжувати цей процес у нових умовах, щоб денаціоналізовувати українство, підтримувати почуття його меншовартісності, розвивати, спираючись на п’яту колону, хохляцтво та українофобію, звужувати сферу вживання української мови, сіяти зневіру в незалежність держави, приписуючи їй всі негаразди, нести в українське суспільство чужий менталітет і чужі ідеали, щоб замінити ними національні чинники.
Тут можна зробити деякі висновки:
- Україна все більше витісняється із свого інформаційного простору, в якому все більше хазяйнують чужинці, при цьому грубо порушуючи українське законодавство
- Тисячі журналістів та операторів позбуваються робочих місць і змушені застосовувати свій талант і фахові знання не для користі своєї держави, а для збагачення чужоземних грошових мішків.
- При порожньому державному бюджеті з України викачуються за кордон десятки мільйонів доларів.
- Через національний інформаційний простір України ведеться робота щодо денаціоналізації, деукраїнізації, зросійщення населення, щодо його обездуховлення через низькопробну, розраховану на тваринні інстинкти телепродукцію.
- Вищі державні чиновники України є співучасниками цього антиукраїнського процесу, оскільки за їх сприяння якраз і розбазарюється інформаційний простір України.
- Процеси, які відбуваються в інформаційному полі України, загрожують її інформаційному суверенітету, а отже, безпеці держави і самому її існуванню.
Хибною залишається політика керівних кіл України по відношенню до журналістів. Варто якійсь редакції виступити проти правлячого режиму, як спритні чиновники знаходять спосіб припинити вихід “опального” засобу масової інформації. Найсвіжіші приклади цього – зняття з ефіру в Дніпропетровську 11-го телеканалу лише за підозрою (як, з’ясувалося, безпідставною!), що він сповідує пролазаренківські настрої. У Києві вже вкотре було відлучено від ефіру Миколу Канішевського з його командою. На щастя для обох журналістських колективів, після змушеної перерви вони знову можуть працювати...7 (Із 1 січня 2000 р. телевізійне інформаційне агентство “Вікна”, організатором якого був М.Канішевський, і яке останнім часом виходило на телеканалі “Тет-а-тет”, не виходить в ефір у зв’язку з тиском основних інвесторів телеканалу на його керівництво. Таким чином, в Україні знищено одну з найкращих інформаційно-аналітичних програм. – Авт.).
Обрання В.Путіна президентом не принесло особливих пільг, а тим більше благ Україні, по відношенню до якої Кремль виявляє більший прагматизм. Енергоносії більше не будуть постачатися в борг, як старому другу. Для Росії та України настає свого роду “момент істини”, коли нарешті стане зрозуміло, чи вигідно Україні межувати з Росією та називати її стратегічним партнером. Так само і Росії стане ясно, чи вигідно межувати з Україною. У рамках цієї стратегії Росія неминуче почне систематично пред’являти українським партнерам рахунки на оплату. Зрозуміло, при цьому обидві сторони добре розумітимуть, що поставки оплачувати нічим. Отже, за борги Росія буде вважати за справедливе вимагати або інфраструктуру газової галузі (трубопроводи, газосховища), або акції найкращих українських підприємств. У будь-якому випадку нашій країні буде набагато важче проводити свою незалежну зовнішню політику. Не виключений варіант, за якого офіційний Київ змушений буде відмовитися від традиційної політики багатовекторності, і обрати або тісну інтеграцію з Росією, або поглибити співробітництво із західними країнами.
Проблеми правового статусу Азовського моря та Керченської протоки, розподіл зарубіжної нерухомості колишнього СРСР усе ще залишаються актуальними. Проте лише розвиток подальших подій покаже, що принесе стикування так званих “П-формул” українській та російській дипломатіям – прорахунок, поразку чи перспективу нормальних відношень8.
Про те, що питання цілісності суверенітету як України, так і Росії, на сьогодні мають подвійні стандарти, відверто говорять в офіційному Києві та Кремлі. Зокрема, це стосується розиграшу “кримської карти” у сучасній російській політиці. Безперечно, прихід до влади в Кремлі “силовика” В.Путіна не міг розвіяти настороженість, яка є постійним фактором у двосторонніх відносинах. Це підтвердив всеукраїнський щотижневик “Итоги”, який 31 березня 2000 р. на першій полосі опублікував сенсаційний матеріал під заголовком “Лазаренко депортирован в Россию. Первый антиукраинский акт Путина” із зробленим колажем, на якому обидва діячі стискують один одного в міцних обіймах. Чим більше читачі вчитувалися в газетні рядки, тим більше їх обіймали недобрі передчуття: адже в матеріалі говорилося, що Росію особистість опального екс-прем’єр-міністра передусім цікавить як носія інформації про реальне становище справ в Україні і, зокрема, його знання про “методи незаконного вилучення російських енергоносіїв, що транспортуються через українську територію”, про кланові взаємостосунки всередині українського істеблішменту. У зв’язку із зміною статусу П.Лазаренка з підслідчого на політичного біженця останній запропонував свої послуги російським спецслужбам і попросив притулку в Росії в березні цього року. Його прохання задовільнили. Якби редакція не звернула увагу читачів на закінчення цього матеріалу на другій сторінці, де визнала цей “опус” першоквітневим жартом, то ця сенсація могла наробити великої біди9.
Цей експеримент журналістів зайвий раз продемонстрував складні відносини між сусідніми державами. А вигадка щодо “методів незаконного вилучення російських енергоносіїв, що транспортуються через українську територію”, спроектована на весь спектр двосторонніх відносин, знайшла своє підтвердження у політичній лінії російського керівництва, яку умовно можна назвати “новий прагматизм”. Ці реалії сучасного політичного життя підтвердив перший зарубіжний візит В.Путіна до Мінська, Лондона та Києва в його новій (щоправда, “доінавгураційній”) якості.
Українська сторона настільки добре підготувалася до переговорів (мабуть, уперше успішно розігравши “карту чеченських інформаційних центрів в Україні”), що Росія змушена була відмовитися від прямої вимоги передачі в рахунок боргів акцій найбільш перспективних підприємств. Головним підсумком переговорів в економічній сфері стало висування гранично жорстких претензій Росії до керівництва Білорусі та України, що покликано компенсувати Кремлю моральні випробування у спілкуванні із Заходом. Це також є свідченням спроби реалізувати ідею створення Союзної держави, про що Кремль недвозначно дав зрозуміти вустами колишнього “завгоспу” П.Бородіна. На думку ряду зарубіжних аналітиків, візит В.Путіна став безперечною ознакою наміру російського президента поновити вісь Москва – Київ, без якої Росія може і не намагатися відновити статус зверхдержави.
Те, що В.Путін змушений був утриматися від особистої пропозиції Україні приєднатися до нового Союзу, говорить на користь тієї версії, що реакція Києва є досить прогнозованою, і Росія не могла допустити, щоб новообраний президент отримав ввічливу, але відмову Л.Кучми. Український керівник, як відомо, неодноразово публічно заявляв, що чим більше на нас здійснюватимуть тиск у цьому питанні, тим непохітнішою буде позиція України, яка у відповідь іще більше повернеться обличчям до Заходу.
Першим зарубіжним вояжем російський президент чітко дав зрозуміти, що готовий змінити вектор зовнішньої політики на Захід. Якщо тільки той не розверне його на Схід”10.
Тверезі заклики з обох боків щодо нормалізації сусідських відносин між Росією та Україною часто наштовхуються на різне розуміння представниками політичних еліт чи то українських, чи то російських національних інтересів. Про настрої в Росії було вже сказано вище. Що стосується України, то тут у суспільстві відбувається певний “вододіл” у мовній частині. Негодуючи та протестуючи проти засилля російської мови в нашій країні, вони одностайно висувають єдиний лозунг: “В Україні має бути український інформаційний простір”. Цікаво, що в основному це шістдесятники: М.Жулинський, І.Дзюба, І.Драч, С.Колесник, В.Карпенко, Б.Ступка та ін11.
Погляди їхніх опонентів у найбільш сконцентрованому вигляді публічно висловив лідер “Трудової України”, народний депутат А.Деркач. На запитання кореспондента газети “Известия – Украина”, що А.Деркач вкладає в поняття “національна ідея”, останній відповів: “Я б говорив про неї не як про ідею однієї нації, а як про ідею всенародну та консолідуючу. Неможливо розділити українців на “чистих” “нечистих” – це шлях у нікуди. Необхідна ідея, яка об’єднає народ України для побудови нормального людського суспільства – як в економічному плані, так і в плані політичному, культурному. Основне завдання – достойне життя людей на території держави, яка називається “Україна”.
...Сьогодні в Україні близько 2/3 видань виходять російською мовою. Отже, існує інформаційна потреба, а раз існує інформаційна потреба – її треба задовольнити. Те, що я роблю, це спроба задовольнити інформаційні, культурні, освітні потреби значної частини населення України. Це вкрай важливо ще й тому, що часто мовна та національна проблеми використовуються політиками в спекулятивних цілях.
Насправді якщо проблеми і є, то не в такій жорсткій формі, як їх намагаються подати. Політична “розкрутка” на темі націоналізму, національної культури, національної ідеї – це якраз те, що дуже сильно б’є по будь-якій людині”12.
Цілком очевидно, що поява та існування двох взаємовиключних поглядів на український національний інформаційний простір породжені невизначеністю власної внутрішньої та зовнішньої політики, “багатовекторність” якої зле пожартувала з нашої молодої демократії. Сьогодні ми пожинаємо плоди байдужості до формування сприятливого іміджу своєї країни в світі, до культурної та соціальної політики, котра бачиться другорядною, як за радянських часів, інертністю щодо якнайшвидшого впровадження новітніх інформаційних технологій (які, між іншим, можуть розуміти і українську мову!) в усі сфери життя. Отож, “маємо те, що маємо”.
Що стосується рекомендацій, то без зміни ставлення з боку держави до темпів реформ негативні явища в політичній, економічній, соціальній та культурній сферах не знижуватимуться, а ще більше нагромаджуватимуться, напруга зростатиме. Журналістика в обох сусідніх країнах також переживає болісну трансформацію, і це сильно відбивається на настроях в українському та російському суспільствах. У значній більшості ЗМІ спотерігається одностороння подача “негативу”, “позитив” подається дуже рідко, в основному через інформаційні жанри. Це теж створює неповноцінну картину, яка робить свій “чорний” внесок у перекручене формування громадської думки. Необхідно принити газетне кіллерство, війну компроматів, часом справжні інформаційні війни на шпальтах періодики та в ефірі. Крім того, важко витримувати односторонній “мораторій”, якщо публічно твою країну, твою редакцію або тебе особисто публічно мішають з брудом.
Отже, залишається одне: готувати до друку або до ефіру виважені, толерантні публікації та програми, висвітлювати позитивний досвід роботи спільних підприємств. І, звичайно, посилити інформаційну “експансію” в хорошому розумінні цього слова: адже політичне життя північних сусідів українцям відомо краще, аніж росіянам – “таємниці українського двору”. Слід на повну силу використовувати потужності українського інформаційного центру в Москві, можливості Товариства українців в Росії, готувати для “Рунета” спеціальні пропагандистські Інтернет-видання, враховуючи широкий розвиток російської частини глобальної мережі Інтернет.
ФРАНЦІЯ
Андрій БРИГІДА
“ Но Парі!” – газета паризького метрополітену
“Но Парі!” (“Наш Париж!”) – щотижнева газета паризького метрополітену. Це повнокольорове видання формату А3 на 32 шпальтах розповсюджується безкоштовно на кожній станції паризького метро (як і київський аналог, його розкладають на фірмові стенди, з яких кожний, хто забажає, може взяти собі примірник).
За своїм спрямуванням – це інформаційно-рекламне видання. Рекламні матеріали займають 60% площі, решту – статті, що стосуються життя міста.
Безперечно, “Но Парі!” – газета місцева, що цікавить передусім парижан та, можливо, ще жителів передмістя і туристів. Це своєрідний гід-консультант, який розповідає, як краще провести вільний час або що цікавого відбуватиметься протягом наступного вік-енду.
Оскільки парижани дуже полюбляють ходити по крамницях, тижневик щономера під рубрикою “Покупки, покупки” повідомляє про чергові новинки, які з’явилися останнім часом на ринку (не на базарі) столиці Франції.
Виявляється, у Парижі також існує проблема безробіття, про що свідчить рубрика “Пропонуємо роботу”, під яку в окремих номерах відводяться дві сторінки.
Наступне здивування викликає інша рубрика – “Класифіковані оголошення”, з якої стає зрозуміло, що й французи не проти поторгувати своїм рухомим і нерухомим майном, пропонують купити або не новий автомобіль, або апартаменти в центрі Парижа (одним словом, міні-“Експрес-об’ява”).
Головний і постійний розділ газети – “Рух” – розповідає про проблеми паризького транспорту, а саме – метрополітену.
Напевно, жодне сучасне видання не може обійтися без сторінки розваг. “Но Парі!” не виняток у цьому плані: на “закуску” пропонує читачам кулінарний рецепт “Ням-ням” та розваги на полосі “Ігри” з кількома кросвордами.
Кольористика тижневика, особливо його перша сторінка, витримана в повній відповідності до загальних особливих прикмет, що притаманні паризькому метрополітену (як приклад – квиток на проїзд зеленого кольору використовується у назві тижневика).
У Парижі друкують дуже багато газет, які поширюються безкоштовно, але “Но Парі!” має серед них певну перевагу. Головним аргументом у цьому є те, що цей тижневик, на відміну від інших безкоштовних, містить не лише рекламні оголошення, а й статті, з яких можна дізнатися про місцеві та світові події. Це вагома причина переваги тижневика, адже паризькі газети коштують дорого, а він пропонує фактично ту ж інформацію, тільки безкоштовно. Тобто “Но Парі!” – це симбіоз реклами і новин у співвідношенні 60:40.
Перша полоса являє собою традиційні анонси статей і рекламних блоків, що їх містить цей номер. Таке використання першої шпальти не є оригінальним, переважна більшість газет саме так і робить, анонсуючи найцікавіші матеріали номера на першій сторінці. “Підвал” першої полоси переважно відводиться під рекламний блок, що рекламує якусь певну сторінку (рубрику) тижневика (зазвичай це реклама комерційних рубрик – “Класифіковані оголошення”, “Пропонуємо роботу”; зрідка може подаватися рекламний блок, що опосередковано стосується тижневика, і є звичайною рекламою. Так, у №7 за 1999 р. розміщена реклама перукарні, що обслуговує клієнтів з 30-відсотковою знижкою, якщо клієнт принесе із собою примірник тижневика. Перша сторінка багата на кольорові фотографії, що безпосередньо стосуються анонсованих матеріалів.
Розміщення рубрик не має чіткої прив’язки до певних шпальт, але є загальна тенденція розміщення рубрик. Так, “Класифіковані оголошення”, “Пропонуємо роботу” не можуть бути розміщені у першій половині номера, – навпаки, рубрика “Покупки, покупки” якраз має розміщуватись у першій половині номера. Є лише дві рубрики, що мають своє постійне місце. Це сторінка розваг і кросвордів “Жю” (“Ж”, 31-а, передостання шпальта номера) та кулінарна “Ням-ням” (30-а полоса). Остання сторінка повністю відведена під рекламний блок, де, за моїм спостереженням, в основному друкується реклама французького Інтернет-провайдера “Ліберті”.
Рубрика “Покупки, покупки” являє собою міні-каталог новинок, які можна придбати в паризьких магазинах. Рубрика займає цілий розворот і містить низку фотографій пропонованих товарів із зазначенням їх вартості та короткої інформації про можливості продукції, її особливості, переваги. В основному рубрика інформує про новинки аудіо-відео-фототехніки, а також нерідко рекламується можний одяг (як, наприклад, у №12 за 1999 р. батькам пропонується підібрати своїм дітям новий “прикид”). Також може рекламуватися товар вузького спрямування, як у №16 за 1999 р. представлено просто-таки виставку сумок, рюкзаків та гаманців.
Про життя та історію районів, площ і вулиць Парижа розповідає читачам рубрика “Один квартал, одне мело”. Це своєрідна екскурсія вулицями Парижа, причому відкрити для себе щось нове можуть навіть самі парижани. Такі оповіді супроводжуються яскравими фотографіями, які робить фотограф із суто “французьким” прізвищем Souad Mechta. У цій рубриці можна дізнатися про особливості певних місцевостей столиці Франції: Пляс де Вош з її парком, вуличними музикантами, художниками, картинними галереями та елітними ресторанами (1999. – №12); Одеон – перехрестя витончених смаків, район, що містить в собі два райони (1999. – №6); вулиця Комерції або Квартал без історії (1999. – №8).
Про події з життя транспортної мережі міста читачі дізнаються, перечитуючи рубрику “Рух”. Тут подається корисна інформація щодо можливих проблем у роботі метрополітену. Так, перед тим, як закрити на плановий ремонт з 1 липня по 28 серпня частину однієї з найстаріших ліній метро (2-а лінія), було повідомлено про закриття кількох станцій, і надалі повідомлялося про перебіг ремонтних робіт на цих станціях (1999. – №8). У цій рубриці подаються цікаві факти з життя паризького метрополітену, які цікаво знати і нам. Так, наприклад, чи відомо вам, що 250 тис. літрів миючої рідини необхідно щоденно для того, або відмити станції метро від бруду? А цього самого бруду вивозять з метро щодоби 5,1 тонни: пляшки, газети, недопалки (1999. – №13). У цій же рубриці розповідається про нові види квитків, а саме картку, що поєднує в собі місячний квиток на проїзд і телефонну картку, і надає істотні знижки їх власникам на користування обома видами послуг (1999. – №7).
На початку червня 1999 р. Париж охопила низка страйків працівників муніципального транспорту, причиною стало вбивство одного з працівників метрополітену безпосередньо на станції метро. Сиротами залишились троє дітей. Вбивцею був араб, який торгував фруктами на станції. Повз таку подію тижневик, звичайно, пройти не міг, і на своїх шпальтах досліджував проблему фізичної незахищеності працівників транспорту від хуліганів, а також проблему нелегалів арабського походження, котрі, здобуваючи собі гроші на харчі, здатні на все, навіть на вбивство (1999. – №6). Тижневик був дуже задоволений тією солідарністю, яку виявили працівники усіх ліній метрополітену, і на знак протесту не вийшли на роботу та блокували на два дні всі станції міської та приміської залізниці.
Розвагам присвячена рубрика “Жю”, де традиційно друкують два кроскорди, які у себе ми називаємо “європейськими”, в них у тижневику кросворди поділяються на два види: “слова за стрілкою” та “слова, що перехрещуються”. Звичайно ж, кожний номер виходить з цими обов’язковими кросвордами.
Особливий інтерес для нас являє рубрика “Класифіковані оголошення” – така собі своєрідна “Експрес-об’ява”. Нас вона цікавить передусім асортиментом пропозицій, тобто чим французи полябляють торгувати. Тут можна надибати купівлю-продаж меблів, музичних інструментів, телевізорів, музичних центрів, тварин (коти, собаки і навіть коні – що поробиш, французи досі залишаються мушкетерами) та найбільше пропозицій у розділі “автомобілі” та “апартаменти” (пристойну квартирку, 23 метри, на Монмартрі можна придбати за 350 тис. франків, а вілу в Ніцці за 850 тис.).
Також нас особливо цікавить рубрика, в якій пропонують роботу. Який асортимент вакансій ми тут маємо? Отже, рубрика “Пропонуємо роботу” пропонує вакансії: поштовий фінансовий консультант, продавець відеоапаратури, телеактори (для телемаркетингу), різноманітні секретарі, офіціанти (для мережі ресторанів “Романське бістро” – мешканці Парижа або передмістя)... Набір вакансій дещо однорідний, хоч заяви подають різні організації. Загалом, в основному необхідні працівники інтелектуальної сфери.
Якщо розглянути рекламу у “чистому” вигляді, то вона в тижневику подається зазвичай великими блоками (одна третина сторінки, одна друга сторінки, сторінка або навіть цілий розворот). Серед рекламованих товарів найчастіше зустрічаються не господарські товари (як у нас), а предмети розкошу (автомобілі, побутова техніка, подорожі до екзотичних країн). Особливо багато реклами нових художніх фільмів, котрі демонструються в кінотеатрах Парижа (для нас це знущання: з усіх київських кінотеатрів усі знають лише Кінопалац).
“Но Парі!” – газета молода. Точніше не можна сказати з огляду на відсутність вихідних даних, Але за певними ознаками можна зрозуміти, що вона почала виходити у 1999 р. Вказано лише статутний капітал тижневика (якому позаздрить будь-яке наше видання – 5 млн. 270 тис. франків; це приблизно $1 млн.), що і дозволяє робити газету на дуже високому рівні. Парижани поважають цю газету, хоч взагалі-то не дуже люблять безкоштовні газети з оголошеннями, але саме “Ну Парі!” ніколи не залежується на стендах – на відміну від деяких інших видань.
Оксана ВАЩЕНКО
Журнал “Ла белль Франс” – характерний представник франкомовної преси
Сучасній французькій пресі притаманні деякі характерні риси, які повністю відрізняють її, зокрема, від преси таких країн, як США та Англія. Якщо у цих державах наявна ціла система органів друку та газетних концернів, створена віками, то французька преса у сьогоднішньому її вигляді склалася порівняно нещодавно. Лише незначна кількість видань веде свій відлік з ХІХ або з початку ХХ ст. Переважна більшість газет з’явилися у період появи Руху Опору в часи другої світової війни або після звільнення країни від фашистських загарбників.
У ті роки у Франції інтенсивно почали друкуватися щотижневики та журнали. Найбільш популярними у читачів стали: політичний щотижневик “Експресс”, “Нувель Обсерватер”, “Пуен”, а також ілюстрований журнал “Парі-матч”. Практично кожне видання у Франції гласно або завуальовано представляло певні політичні сили. Нині ця тенденція також залишилася.
Однак сьогоднішня преса Франції, яка більш-менш користується попитом і популярністю у читачів, віддалена від політики. Пересічний французький читач з більшим задоволенням “переглядає” видання “легкого змісту”, у яких міститься культурологічна, розважальна, спортивна інформація. Такими сьогодні у Франції є видання “Льо прогре де Ліон”, що в перекладі означає “Успіхи Ліону”, та інформаційний журнал “Лa белль Франс” (“Краса Франції”). Про останній поговоримо докладніше.
Загально-інформаційний журнал “Ла белль Франс” розрахований на широке коло читачів. Його готують журналісти багатьох провідних французьких видань. Журнал виходить щомісяця французькою, англійською, німецькою, іспанською, португальською, арабською, китайською мовами тиражем у 100 тис. примірників і поширюється у таких країнах, як Франція, Іспанія, Німеччина, США, планується невдовзі друкувати журнал і японською мовою. Журнал має свою мету: через публікації (інтерв’ю, репортажі, нариси) знайомить читачів різних країн з найбільш цікавими подіями, які відбуваються у Франції у суспільному, економічному та культурному житті, а також у сферах туризму, літератури, філософії, науки та спорту.
На перших сторінках журналу читач може ознайомитися з низкою матеріалів, які виходять під постійними рубриками (с.2-3 кожного номеру). А саме: “Дос’є”, “Суспільство”, “Література”, “Кіно”, “Економіка”, “Регіон”, “Європа”, “Блокнот”. У рубриці “Дос’є” – завжди свято музики. Французи постійно нагадують один одному про досягнення своєї нації у цьому виді мистецтва. Після довгої, на їхню думку, перерви французька пісня знову повертається на міжнародну сцену. Протягом багатьох років, окрім деяких відомих музикантів мюзік-хола (як, наприклад, Шарль Азнавур) та авторів музики до фільмів, Франція у музичній галузі залишалася в тіні. За нинішніх часів чимало груп, за прикладом Ріти Міцуко, “Мано Негра” та Патрісії Каас починають виступати за кордоном, створюючи новий імідж французькій естраді. За словами французьких музичних критиків, молоде покоління змогло асимілювати англо-американські музичні традиції і знайти натхнення у багатьох музичних течіях (які існують на території Франції) різних країн та народів. (1999. – Лютий. – С.4-6). Піднесення творчої активності спостерігається у найрізноманітніших музичних жанрах – естраді, авторській пісні, рок-музиці, репе, техно та інших. Перший міжнародний успіх прийшов до “Франс Туш”. Втім, інші напрямки також матимуть велике майбутнє.
Водночас у цій же рубриці “Дос’є” розміщено у кожному номері так звану дискографію, тобто перелік музики та пісень, французьких естрадних виконавців, “чорної музики”, техно, року, музики світу, франкофонії (1999. – Червень. – С.24). В останній найперші позиції, як правило, займає Селін Діон та Лара Фабіан. У цьому номері надруковано цікаву публікацію “Французька пісня перетинає кордони” (Там же. – С.8). У ній, зокрема, автор оприлюднює таку статистику: в лютому 1999 р. було підраховано, що 1998 р. за кордоном реалізовано близько 9 млн. альбомів французьких виконавців, і їх кількість постійно зростає. Французька естрада представляла у 1998 р. 54,5% французького ринку (45% припадало на долю іноземної естради). Безперечно, на сторінках журналу музична тематика є однією з найпріоритетніших.
Та, незважаючи на це, приділяється увага проблемам економічного життя. Точніше, вагомим подіям, які відбуваються в економіці. Так, після злиття державного підприємства “Аероспасіаль” і приватної групи “Матра” виникло п’яте за значенням у світі об’єднання в сфері громадського та військового авіабудування, яке має намір встановити нові європейські союзи і стати суперником найбільших американських фірм – таких, як “Боінг-Мак-Доннел” та “Локхід-Мартен” (1999. – Квітень. – С.26-27). І нині нову групу “Матра-Аероспасіаль” називають реальним партнером у галузі космічної промисловості. Цій темі присвячено публікацію на дві сторінки. А нижче коротко подана інформація “Французький бюджет на 2000 рік”, “Виставка французьких підприємств у Єгипті”, “Воксан” – новий французький мотоцикл”, “Рено” купує “Ніссан”. В останньому повідомленні йдеться про те, що два підприємства “Рено” та “Ніссан” стають четвертим за значенням автомобілебудівним підприємством у світі, на долю якого припадає 9,1% світового ринку із щорічним обсягом виробництва у 4,8 млн. автомобілів. У результаті спільних дій дві фірми сподіваються протягом 2000-2002 рр. зекономити 20 млрд. франків (3 млрд. євро).
Єдиний мотоцикл, який виробляють на підприємстві у Франції з початку 1999 р., – “Воксан”. У 2000 р. передбачається здійснити випуск 2500 мотоциклів цієї марки, а до 2003 р. на основі цієї ж рами та аналогічного двоциліндрового двигуна обсягом 1000 куб. см керівники підприємства сподіваються розробити 8-9 нових моделей для продажу у тридцяти країнах, серед яких буде Великобританія, Німеччина, Італія.
Під рубрикою “Регіон” публікуються, як правило, особливості розвитку окремої області. Заслуговує на увагу одна із статей про відому область у Франції, де розвинено сільське господарство та туризм, – регіон Пуату – Шаранта, до складу якого входить острів Олерон як головний з вирощування французьких устриць (1999. – Травень. – С.29). У регіоні розміщено 24 підприємства, на кожному з яких працює понад 500 чоловік. Серед найбільш відомих підприємств регіону можна виділити фірму “Ельє”, яка виробляє вантажопід’йомні машини або фірму “Лєруа-Сомер”, яка займає перше місце у світі в галузі виробництва малих електродвигунів. Французький журналіст Еманюель Тевенон вказує й на інші промислові підприємства і окремо виділяє головне багатство регіону Пуату-Шаранта – плодовиті землі, на яких вирощуються зернові культури. Також ця область відома усьому світові завдяки виробництву коньяка (річний прибуток становить 10 млрд. франків, з яких 90% припадає на експорт).
У рубриці “Мультимедіа” читач завжди знайде цікаві короткі повідомлення зі сфери книг, реклами, нових розробок в інформаційній сфері. Ось деякі з них – “Відродження “Moнд де деба” (1999. – Липень. – С.33). Після 4-річної перерви у березні 1999 р. знову почав виходити журнал з такою назвою. Перші його випуски було здійснено ще у 1992 р. на базі газети “Moнд”. Зараз права на випуск цього періодичного видання передані терміном на десять років новій редакції під керівництвом соціолога Мішеля В’євьорки. Глава редакції заявив, що прагне створити новий щомісячний журнал, який об’єднає дослідників і журналістів “в організованому інтелектуальному протистоянні”. При визначенні характеру цього видання, який являє собою щось середнє між оглядом і газетою, можна сказати, що його відмінність полягає в “актуальності та доступності за твердою ціною”, а саме 40 сторінок за 24 франки. Повідомлення під назвою “Реклама без дискримінації жінок” інформує про те, що Міністерство культури та комунікації вручило 16 квітня 1999 р. службі “СПІД Інфо Сервіс” і її агентству “Крев Париж” приз за рекламну кампанію року, яка була найменш схильна до дискримінації жінок. У рекламній кампанії були використані образи з чарівних казок: Шагренева шкіра, Попелюшка, Білосніжка, які в потрібний момент пропонували засоби контрацепції. На думку ініціаторів призу, за якими стояла асоціація жінок-журналістів, рекламні ролики представляли стосунки між чоловіком і жінкою з позитивної точки зору. Втім, серед великої кількості реклами, яка була представлена у французькій пресі протягом 1998 р., лише 9 кампаній відповідали критеріям Приза, тобто не дискримінували жінок.
Також для коротких суто інформативних повідомлення – рубрика “Наука і природа”. Тут, як приклад, можна навести матеріали щодо створення так званого “зеленого меридіану” (1999. – Вересень. – С. 39). Йдеться про те, що 14 червня 2000 р. французи поставлять святкові столи, які з’єднають по прямій лінії Дюнкерк і Барселону. Ця огорожа, спроектована архітектором Полем Шеметовим, проходитиме по парижському меридіану, який в епоху Великої французької революції служив для визначення еталонного метра. 25 листопада по всій довжині “зеленого меридіану”, який перетинає територію 337 комун, 20 департаментів і 8 областей, буде равномірно посаджено понад дві тисячі дерев.
Цікавою є інформація про створення фірмою “Ліоннез дез о” чіпу, здатного виконувати мікробіологічний аналіз води “у тисячу разів точніше і швидше” (за кілька секунд) – (1999. – Червень. – С.39). До речі, витрати на аналіз зменшуються у десять разів. Поки що доводиться чекати по декілька днів, а то й тижнів, щоб визначити наявність бактерій або паразитів у водопровідній воді. Чіп розміром не більше квадратного сантиметру виник у результаті об’єднання досягнень мікроелектроніки і молекулярної біології. Комерціалізація цього витвору намічено на 2004 р., коли закінчиться період інтенсивних досліджень. Чіп викличе справжню революцію на ринку водопостачання.
Окрім цього, під рубрикою “Суспільство” завжди публікуються гострі проблемні матеріали. Скажімо, стаття під назвою “Проблема злочинності у Франції” (1999. – Жовтень. – С.36-39). У ній ставлять питання: “Що можна назвати насиллям?”, “Як народжується злочинність?”, “Як з нею боротися?” – і намагаються знайти відповідь.
У публікації використано африканське прислів’я: “Щоб збудувати дитину, потрібно ціле село”. В останні роки зростання злочинності стало у Франції однією з центральних тем не лише у політичних колах, але й у громадських дискусіях. Чимало дослідників, які займаються психологією, психоаналізом та соціальними науками, намагаються дослідити явище злочинності, вимальовуючи загальну картину і пропонуючи аналіз різноманітних типів злочинності. Вісім навчальних центрів аналізу і соціологічних досліджень (КАДІС) вищої школи соціальних наук випустили під керівництвом соціолога Мішеля В’євьорки книгу під назвою “Злочинність у Франції”, в якій об’єднано результати соціологічних опитувань, проведених у школах, на громадському транспорті і так званих важких кварталах міст різних регіонів країни.
Дослідники з обережністю підходять до самого поняття “злочинність” – воно змінюється залежно від часу і місця, а також від системи подачі фактів. Вони вважають, що потрібно знайти рівновагу між попередженням злочинних дій і винесенням вироку. Конкретних висновків або дій автор публікації (редактор журналу) Анн Рапен не дає. Ця проблема знову ніби “зависає” у повітрі. Але вже з більшою інформованістю, ніж раніше.
Отже, як бачимо, журнал “Ла белль Франс” різнобарвний за своєю тематикою. Втім, у ньому відсутні матеріали на тему політичного життя.
Подібним до нього є “Успіхи Ліону”, в якому присутні у кожному номері рубрики “Інформація дня” з регіонів, спеціалізована інформація (спорт, економіка, студенти, діти, вільний час, книги, життя в Ліоні, мультимедіа, мода, земля) – (1999. – Серпень-грудень). У такій тематичній послідовності розкривається зміст основних повідомлень. Французи із задоволенням читають “легкі” зарисовки, нариси. Можливо, цим вони не обтяжують собі життя зайвими клопотами.
Згадаймо кризу, що склалася у французькій пресі на початку останнього десятиріччя ХХ ст. Вона виникла через масові відчуження та недовіру з боку читацької аудиторії передовсім до політичної інформації. Якісно змінився й читач. Так званий “невибагливий”, малоосвічений, який не має ані часу, ані смаку занурюватися у написаний текст. Його інформаційні потреби на майже 90% вдовольняє телебачення, а понад 10% – так звана “легка”, розважальна преса. Разом з тим зуміла утриматися на плаву і завоювати увагу читацької аудиторії й інтелектуальна преса, до якої можна віднести видання “Лa белль Франс” і “Льо прогре де Ліон”.
ЖУРНАЛІСТИКА АЗІЇ
ІЗРАЇЛЬ
Інна КОПАЙГОРА
Аналіз преси Ізраїлю. Газета російськомовних євреїв – “Вести”
Періодичні видання Ізраїлю на світовому ринку засобів масової інформації представлені такими газетами, як “Джерусалем пост”, “Єдіот Ахронот”, “Маарів”, “Єврейський камертон”, “Вести”, “Ізраїльський експорт” та ін.
Щоденна газета, що виходить у Тель-Авіві, має назву “Вести” і розрахована на російськомовних євреїв у всьому світі. “Вести” відрізняються від інших видань завдяки великій кількості майже щоденних додатків. Так, раз на тиждень виходить “Казначей” – додаток до “Вестей”, у якому порушуються питання економіки, фінансів та торгівлі. Головний редактор “Казначею” – А.Авербух.
“Вікна” – аналітичний додаток до газети. Тут, зазвичай, публікують листи та відгуки читачів. У рубриці “За морями-океанами” йде глибокий аналіз преси світу. Скажімо, у номері за 2 грудня 1999 р. обговорюється декілька статей з “Вашінгтон таймс” та “Нью-Йорк пост”, які об’єднані темою ставлення Хіларі Клінтон до Ізраїлю. Ще одна рубрика, що стосується міжнародної тематики у “Вікнах”, – “Вікна” в світ”. Найчастіше тут друкуються матеріали з французької преси: “Експрес”, “Парі-матч”.
Широкою популярністю у “Вікнах” користуються літературні публікації. Під цю справу віддані рубрики: “Острова Гулагу”, “Рік 2000 плюс”. В “Островах” започаткували публікацію “Записок лікаря” Белли Рейтман-Іовідзе. (“Ці статті пролежали майже півстоліття. Потім опинились у Ізраїлі. Сьогодні ми починаємо публікацію спогадів таборового лікаря”. – 1999. – 2 грудня).
Рубрика “4-й вимір” зацікавлює своїми науково-популярними статтями (укладач рубрики – Рафаїл Нудельман). Один з грудневих номерів просто-таки приголомшив усіх читачів рубрики “Вікна” сенсаційним повідомленням про те, що нервові клітини відновлюються.
Останні сторінки додатку “Вікна” адресовані любителям кросвордів та гороскопів. Щодо кросвордів, то щоп‘ятниці виходить міні-додаток до “Вестей”, у якому друкуються цікаві гумористичні кросворди. Цей додаток носить назву “Попутчик”.
Раз на тиждень додаток “Нон-стоп” знайомить своїх читачів з анонсами теле-, радіопрограм, новинами театру. Останні дві сторінки вміщують цікаву інформацію про кіно. (“Володимир Фрідман та Олена Соханова – актори, яких не потрібно представляти публіці, їхні імена – на слуху. Вони знайомі глядачам і як “самостійні одиниці”, і в якості акторського дуету”. – Шимон Шварцмунд).
Додаток до газети “Весиі” – “Інфомаркет” – має рекламно-інформаційний характер. Треба сказати, що взагалі “Вести” дуже щедро віддають місця на шпальтах під рекламні оголошення та повідомлення. Майже на кожній другій сторінці “Вестей” та додатків на цілу шпальту розміщені імідж-реклами. Треть першої сторінки газети повністю заповнена рекламою, що не дуже звично для перших сторінок нашої преси. Ось приклад одного з оголошень, опублікованого на першій сторінці “Вестей”:
“По всей стране требуются преподаватели следующих дисциплин:
– Компьютер – знакомство с компьютером, компьютерные сети, программирование, подготовка техников-компьютерщиков.
– Компьютерная графика и техническое черчение.
– Маркетинг и продажа.
– Промышленный маркетинг.
Автобиографию просьба отправить по факсу 04-84 04 442 – ЦИЛЯ”.
В “Інфомаркеті” існує також клуб знайомств “Доля” (Она 27,160. Не очень серьезная, не очень красивая, без чувства юмора, по гороскопу Лев, но хотелось познакомиться с хорошим парнем 27-34 лет только для серьезных целей).
Щовівторка виходить у світ ще один додаток до “Вестей” – “Вести-Спорт”. У більшості випадків матеріали, особливо на тему міжнародного спорту, передруковуються з американської та французької преси. Так, за повідомленням “Франс прес” була опублікована маленька заміточка “Відставка Йожефа Сабо” (1999. – 5 грудня).
Додаток “Рухомість – Нерухомість” виходить щосереди кожного тижня. У ньому представлена інформація про оренду, купівлю-продаж, найм.
У понеділок додаток “Оселя та сім’я” дає своїм читачам корисні поради, друкує різноманітні кулінарні рецепти.
Недільний додаток “Здоров’я” відповідає на запитання читачів, дає рецепти народної медицини, друкує медицинський гороскоп.
Як бачимо, велика кількість корисної та цікавої для читача інформації вміщена не у самій газеті, а у додатках до неї. Чим же тоді можуть приваблювати “Вісті” без додатків? Статті у цій газеті друкуються у рубриках, подібних до рубрик додатків: “Інфомаркет”, “Новини культури”, “Вчора у світі”, “Навкруги світу”, “Листи”, “Події та коментарі”. Найпоширеніша серед них – “Події та коментарі” – інколи займає аж 4 полоси.
Рубрика “Думки” дає можливість висловитися будь-кому відносно тієї чи іншої проблеми. Одна з найпоширеніших тем для обговорення за останні місяці – зміна Закону про повернення. Газета відкрито не відстоює позицію якоїсь однієї партії, тому дві абсолютно різні думки подаються об’єктивно, без зримих симпатій. Коментували Закон про повернення дві протилежні за орієнтацією партії кнесету – МЕРЕЦ та Шинуй. Приємно читати ці виступи, бо жоден з них не надуманий противниками, не віддає фальшивістю. Такому прийому слід повчитися українським журналістам.
“Вести” завжди намагаються не втрачати зв‘язку з репатріантами. Тому майже у кожному номері газети з‘являються матеріали про становище переселенців до Ізраїлю. “Лікарі-репатріанти задоволені роботою” – одна із статей, у якій розповідається, що “80 % лікарів, репатрійованих з СНД (СРСР) починаючи з 1990 р., задоволені своєю роботою. 79% з тих, хто отримав ліцензію, займаються лікарською практикою. З них 85% вже мають п‘ятирічний стаж роботи за фахом в Ізраїлі. Матеріальні умови їх життя значно покращилися... 79% отримують зарплату від установи, у якій працюють, а не від Фонду підтримки вчених або міністерства абсорбції.” За перші сім-вісім місяців 1999 р. населення Ізраїлю поповнилося на 37 тис. 260 вихідців.з країн СНД. Майже половина з них – 17 800 чол. – прибули з Російської Федерації, 1520 чоловік – з Білорусі, 730 – з Молдови. “Вести” стежать за долями репатріантів у Ізраїлі, постійно друкують матеріали про зайнятість нових репатріантів. Популярними стали розповіді про життя колишніх жителів СНД, які вже знайшли своє місце під сонцем в Ізраїлі. Це, наприклад, стосується матеріалу Юхима Лоєвського “Історія успіху – імена та цифри” (Вести”. – 1999. – 4 серпня).
Справжньою прикрасою у “Вестях” є врізи до кожної статті. Автори намагаються подати їх якнайцікавіше, якнайгостріше. Врізи у “Вестях” – своєрідна реклама статті.
“Уся країна затамувала подих. Бо незабаром відбудеться перший в історії Ізраїлю референдум. Його тема – ваші міжнародні телефонні переговори. Конкуренція буде проходити між трьома телефонними компаніями, кожна з яких пропонує різноманітні програми, особливі заходи і знижки. Ви повинні вибрати, а інакше можете програти. Кого ж слухати? Що саме перевіряти? Що шукати? Чого боятися? У даній статті ви знайдете інформацію. Необхідну будь-якому абоненту, який телефонує закордон”.
Популярними у газеті є і зарисовки, особливо на теми моралі. Журналісти описують життя молодих, порівнюючи так званих “мажорів” та бідних, торкаються теми соціального захисту, безробіття. Рубрика “Суспільство” у вересневому числі “Вестей” надрукувала зарисовку журналіста Лева Малінського “Трудові канікули”. Тут, окрім роздумів про місце сучасної єврейської молоді у суспільстві, подані мінімальні заробітні плати для підлітків улітку 1999 р. Скажімо, якщо вам 14-15 років, за годину праці можна отримати 9,70 шекеля, за місяць – аж 1678,65 шекеля. 15-16-річні влітку заробляють більше – 1958,42 шекеля, 17-річні – 2098,31, ті, кому вже виповнилося вісімнадцять років, отримують зарплатню у розмірі 2322,13 шекеля. “Одні діти, з бідніших сімей, працюють під час канікул для того, щоб допомогти сім‘ї або ж купити собі комп‘ютер, інші – багатші, у яких комп‘ютер є, заробляють на подорож закордон, або на щось іще: сучасний світ переповнений спокусами, які, як відомо, коштують грошей,” – пише Лев Малінський.
Проблема Чорнобиля – тема не тільки для українських ЗМІ. Ізраїльські “Вести”, так само, як і “Джерусалем пост”, постійно торкаються чорнобильського питання. “Джерусалем пост” друкує замітку “Скляний крем”, де розповідає, що вчені ізраїльської фірми “Сольгельтехнологієт” розробили новий сонцезахисний крем. В його основі – скло. Вчені думають, що саме такий вихідний матеріал, як скло, допоможе врятувати шкіру від надмірної радіації.
Оскільки ізраїльтяни дуже турбуються про своє здоров‘я, а відтак і про свій раціон, автори “Вестей” вирішують проблему заповнення шпальт газети матеріалами про їжу. “Чи продовжують ізраїльтяни притримуватися здорової середземноморської кухні, чи їх захопила мода на американську їжу, багату на калорії та жири? Відповісти на це запитання покликано нове дослідження міністерства охорони здоров‘я,” – це вріз до статті Хаїма Лаві “Відділ харчування міністерства охорони здоров‘я на трудовій вахті”. Отже, міністерство охорони здоров‘я не на жарт стривожилося: що ж їдять ізраїльтяни? Дані по цьому питанню будуть відомі тільки влітку 2000 р., а от що п‘ють жителі Ізраїлю – це вже відомо. “Ізраїльтяни віддають перевагу червоним винам”, – стверджують “Вести” (за матеріалами “Єдіот Ахронот”). “Сектор продуктів харчування Об‘єднання промисловців повідомляє, що споживання вина в Ізраїлі на душу населення не змінилось за останні роки і становить 4,5 літра на рік. При цьому споживання червоних вин виросло майже втричі.
За даними Об‘єднання, протягом свят Великодня ізраїльтяни випили 16 млн. пляшок вина. На купівлю вина в переддень Песаха ізраїльтяни витратили 100 млн. шекелів – на 10% більше, ніж у 1998 р. Експорт вин перед Песахом виріс на 20%, перевищуючи 5 млн. доларів”.
Питання армії Ізраїлю виносяться у рубрику “Армія”. Тут можна дізнатися про останні розробки у військовій галузі (звичайно, якщо вони не є секретною інформацією). Читачі “Вестей”, наприклад, уже знають, що “Ізраїль розробив ракети третього покоління класу “земля-земля” типу “Ієріхон”. Дальність дії “Ієріхону” досягає 1500 км”. За даними “Єдіот ахронот”, на авіасалоні в Ля Бурже зустрілися генеральний директор міністерства оборони Ізраїлю Ілана Бірана та його німецький колега. На зустрічі обговорювалася можливість закупки в Ізраїлі ракет виробництва концерну РАФАЕЛ для озброєння ними німецьких літаків. Окрім того, Німеччина та інші західні країни цікавляться бортовими радарами, розробленими компанією “Ельта”, дочірньою фірмою авіаконцерну “Таасія авіріт”.
“Вісті” друкуються у трьох кольорах – синьому, червоному, зеленому. Верстка кожного номеру відрізняється від попереднього. Наприклад, в одному числі анонс статей подається зліва на першій сторінці, в іншому – вгорі справа; прогноз погоди – внизу сторінки, а інколи його зовсім не подають. У кожному номері під шапкою “Вести” горизонтальним рядком постійно друкуються виноси рубрик і додатків. Змінюється і розміщення самих рубрик, тому важко простежити, коли міжнародні події з’являться на першій сторінці, коли на третій, а коли їх зовсім не буде. Постійно остання сторінка “Вестей” – “Новини спорту”.
КАЗАХСТАН
Наталя ВЕРНИГОРА