Різун В. В., д-р філол наук, проф. (голова); Єсипенко Р. М., д-р іст наук, проф.; Іванов В. Ф., д-р філол наук, проф.; Мелещенко О. К., д-р філол наук, доц

Вид материала

Документы

Содержание Альона ГЕТЬМАНЧУК Тижневик “Гардіан віклі” на тлі друкованих мас-медіа Британії Ганна БОЖУК Ольга ГРЕСЬКО

Подобный материал:

• Інформаційні технології в журналістиці: вітчизняний І світовий досвід Київ 2002, 8272.38kb.
• Міжнародна журналістика – 2002 київ 2002, 2743.9kb.
• Наукові записки, 6979.43kb.
• Засновник Академія правових наук України Редакційна колегія, 2132.4kb.
• Приглашение и программа разнообразие почв и биоты северной и центральной азии, 521.14kb.
• Темы докладов и рефератов. Тип рациональности философского познания, 370.13kb.
• Научный выпуск вестник балтийской педагогической академии вып. 29. – 2000 г. Поиск, 1745.18kb.
• Вестник балтийской педагогической академии вып. 94. – 2010 г. Актуальные проблемы нравственного, 2431.92kb.
• Дипломных проектов по специальностям, 283.96kb.
• Кузбасса Кемерово «скиф», 5054.76kb.

Альона ГЕТЬМАНЧУК

Тижневик “Гардіан віклі” на тлі друкованих мас-медіа Британії

У Британії “Таймс” читають ті, хто керують країною; “Файненшнл таймс” – ті, хто нею володіють, а “Гардіан” – ті, хто хочуть нею керувати. Принаймні, так стверджують англійські агенти з реклами.

Беззаперечним, поміж тим, лишається факт, що крім попередньо зазначених видань, сорокамільйонний читацький загал Великої Британії скористовується також інформаційними послугами семи ранкових щоденних газет та дев’яти тижневиків.

Національні друковані мас-медіа репрезентують найширший спектр читацьких смаків й інтересів. Залежно від змісту, стилю й формату представники британської періодики поділяються, як правило, на “якісну”, “середньоринкову” й “популярну” пресу. “Якісні” газети вирізняються великим форматом і розраховані на реципієнтів, котрі мають намір отримати інформацію по якомога ширшому колу новин й поточних подій. “Популярні” (“масові”) видання, зазвичай приваблюють тих, хто надає перевагу порівняно невеликим розважальним (часом незвичним й сенсаційним) історіям, котрі незмінно супроводжуються чималою кількістю ілюстрацій. “Середньоринковим” газетам небезуспішно вдається балансувати між читачами двох попередніх типів.

Значна кількість британських газет, принаймні частково, перейшла на кольоровий друк. У вихідні деякі видання випускають кольорові додатки, в основі котрих докладні матеріали з будь-яких питань – від спорту, відпочинку, подорожей, огляду нових книг й кулінарії до глибокого аналізу останніх новин й фінансових проблем.

Хоча майже всі газети фінансово незалежні від політичних партій, у своїх редакційних статтях вони досить часто виражають очевидні політичні пристрасті, що, скорше за все, можна аргументувати поглядами їх власників та іншими непартійними факторами.

Однак, незважаючи на відсутність відкритої асоціації друкованих мас-медіа з будь-якими політичними партіями, варто зазначити, що газета “Дейлі телеграф”, приміром, пов’язана з впливовими бізнесовими колами, “Гардіан” помітно тримається позиції реформістських сил, “Дейлі міррор” підтримує лейбористів, а “Файненшнл таймс” відбиває інтереси фінансових кіл Лондона.

Певний час центром британської газетної індустрії була лондонська вулиця “Фліт-стріт”, проте на сьогодні всі національні газети перемістили свої редакції і типографії в інші райони міста. Зокрема в східний Доклендс, котрий досить швидко із промислової околиці перетворився на сучасний діловий центр.

На відміну від своїх колег у більшості європейських країн, британська преса не отримує будь-яких субсидій та користується порівняно невеликим числом поштових й податкових пільг. Більшість газет зобов‘язані своїм прибутком продажу й рекламі. Треба зазначити, що газети в Британії використовують як найбільш потужний ринок реклами.

Національна преса належить низці крупних корпорацій. Сфера їх інтересів охоплює весь спектр видавничого й інформаційного ринку. Деякі із цих корпорацій володіють також акціями телевізійних й радіокомпаній, хоча теперішнє законодавство передбачає захист від ризику, пов’язаного з надмірною концентрацією ЗМІ в руках однієї компанії. Найпотужнішою із них є “Ньюс інтернешнл”. Вона володіє понад 35% акцій; близько 25% належить “Міррор груп”.

Особливістю британської преси треба вважати тривалу в часі й доволі визначну історію деяких видань. “Обсервер”, наприклад, вперше вийшов друком у 1891 р. й вважається першою у світі національною тижневою газетою.

Проте, найбільш відоме й почесне місце серед британських мас-медіа посідає “Таймс”, найстаріша із національних щоденних газет, котра виходить з 1785 р. і традиційно користується надзвичайною популярністю і впливом у всьому світі. Подібно до своїх конкурентів на ринку якісної преси, газета пропонує огляд важливих внутрішніх, зарубіжних і ділових новин, а також висвітлює найбільш значимі події у сфері політики, права, науки, мистецтва й спорту.

Лідером продажів серед якісних британських газет є “Дейлі телеграф”, котра нараховує надзвичайно широку читацьку аудиторію, причому різного віку й статі, що проживає на території всієї країни та за її межами. “Дейлі телеграф” традиційно притримується надто консервативного політичного спрямування. “Індепендент”, одна із останніх новинок на ринку якісної преси, успішно спромоглась на ньому втриматись і зарекомендувала себе виданням, котре придає найбільше уваги міжнародним подіям. “Файненшнл таймс”– газета, що спеціалізується на новинах у світі бізнесу й фінансів, має значну міжнародну аудиторію.

Найбільш респектабельним представникам “популярної” преси, “Дейлі мейл” та “Експрес” (а також їх недільним відповідникам), характерні досить значні наклади (1-2 мільйони екземплярів).

Найбільші тиражі серед усіх національних щоденних газет належать найпопулярнішим бульварним виданням “Сан” й “Міррор”.

З-поміж якісної недільної національної преси слід виокремити “Санді таймс”, котра пропонує величезні розділи новин бізнесу, спорту й книжковий огляд; а також цілу низку кольорових ілюстрованих додатків.

Регіональним виданням у Британії властиве висвітлення не лише локальних новин, але й національних та міжнародних. Регіональні газети посідають чільне місце на місцевому рекламному ринку.

Більшість із них контролюється такими потужними видавничими концернами як “Ньюс куест медіа груп”, “Трініті інтернешнл холдінгс” і “Джонстон прес”, котрі останнім часом виявляють неабияку активність саме в цьому секторі ЗМІ, купуючи та об’єднуючи різні видання.

У Лондоні існує лише одна вечірня газета – “Івнінг стандард”. Вона забезпечує лондонців новинами життя столиці, держави та світу.

Усі райони Великого Лондона мають, до того ж, свої тижневі газети, котрі, зазвичай, є різними місцевими виданнями, підготовленими в одній центральній редакції.

Серед основних щоденних газет у Шотландії варто згадати ”Дейлі рекорд”, “Івнінг таймс” та “Геральд” із Глазго, а також “Прес енд джорнал” із Абердіна. Найбільш відомі недільні газети Шотландії – це “Санді мейл”, “Санді пост” і якісна широкоформатна газета “Скотленд он санді”. Дві національні газети “Обсервер” і “Санді таймс” виходять з додатком, присвяченим Шотландії.

Щоденна ранкова газета “Уестерн мейл”, котра видається в Кардіффі, розповсюджується по всьому Уельсу, так само як і “Уельс он санді”. Багато інших газет приділяють чимало уваги висвітленню місцевих подій, а серед тижневиків існують видання уельською мовою та двомовні. У рамках розширеної програми підтримки уельської мови уряд виділяє газетам Уельсу щорічну дотацію.

* * *

“Гардіан віклі” – недільне видання щоденної “Гардіан” – не вирізняється таким впливом й популярністю, як скажімо, “Санді таймс”. Проте традиційно сповідує більш ліберальні погляди, й не поступається тематикою та дизайнерським оформленням іншим представникам якісної преси. У деякому сенсі швидше навпаки – виграє.

Аргументацію подібного твердження здатний забезпечити детальніший розгляд “Гардіан віклі” періоду першого півріччя 1999 р.

Передусім, резонно виокремити певну особливість видання – шпальта, відведені для матеріалів, опублікованих впродовж тижня в американській “Вашінгтон пост” й французькій “Монд”. Таким чином, британці мають змогу ознайомитись з аналізом міжнародних подій через призму бачення американських й французьких журналістів.

Тижневик виходить на тридцяти двох сторінках, перші сім з яких відводяться для міжнародних подій (ще одна особливість “Гардіан віклі”). Новинам внутрішньої політики, у свою чергу, належать лише дві наступні сторінки (восьма й дев’ята). Десята й одинадцята присвячується фінансовим питанням, рідше правовим.

Досить популярною є рубрика “Коментарі”, котра незмінно займає дванадцяту сторінку видання. Для вищезгаданих “Вашінгтон пост” та “Монд” постійно відводиться наступних шість або ж сім сторінок. Для чіткішої диференціації шпальта, на котрих розміщені матеріали з “Вашінгтон пост” й “Монд” – також рубриковані. Приміром, “Вашінгтон пост/ міжнародне життя”, “Монд/ книги”, “Вашінгтон пост/ мистецтво”.

Чимало місця, зазвичай, відводиться працевлаштуванню й навчанню. Причому, останньому приділяється значно більша увага. До того ж, пропонуються навчальні студії не так у Великій Британії, як в університетах Об’єднаних Арабських Еміратів, Шрі-Ланки, Судану, Сполучених Штатів, Ірландської Республіки.

Доречним у цьому сенсі буде зауваження з приводу майже цілковитого витіснення пропозиціями освітніх програм рекламних оголошень на зразок купівлі й ремонту авто, авіа- й туристичних послуг, придбання помешкання чи “рекламних” переконань у вишуканості того чи іншого алкогольного напою.

За оформленням рекламних повідомлень (проте не за кількістю) до пропозицій навчання можуть прирівнятись хіба що рекламні оригінал-макети британських банківських структур.

Характерною особливістю “Гардіан віклі” необхідно вважати рубрику, котра, певною мірою, наближує газету якщо не до “популярної” (“жовтої”) преси, то принаймні до “середньоринкової.” Вищезгаданій рубриці під назвою “Сенсаційні матеріали”, зазвичай, належать дві сторінки (двадцять третя й двадцять п’ята), котрі традиційно розбиває (до речі, досить нелогічно) рубрика “Розваги” – з кросвордами, тестами, психологічними іграми. У свою чергу, це також є характерним моментом саме для “Гардіан віклі”, оскільки переважна більшість видань розважальній тематиці відводять останню, в крайньому разі, передостанню сторінку.

Рубрики “Мистецтво”, “Книги” й “Спорт” постійно займають дві сторінки кожна. У цьому сенсі дещо незвичним для “східноєвропейця” є сама наявність рубрики “Книги”, котрій, до того ж, приділяється увага, рівномірна увазі, яка надається мистецтву й спорту.

Вдаючись до тематичного розгляду матеріалів, доцільно виокремити так звані тематичні пріоритети періоду першого півріччя 1999 р.

Цілком резонно, що публікації найпомітнішої за обсягом рубрики “Міжнародні новини”, значною мірою, не виходили за рамки висвітлення балканської кризи та прогнозів щодо введення євро і можливих наслідків із цього приводу для британської економіки.

Потрібно зауважити, що аналізуючи матеріали в зазначеній тематичній площині, очевидним є наступний висновок: британці дужче занепокоєні майбутніми результатами фінансової політики Євросоюзу, котра спроможна знецінити національний фунт стерлінг, а, отже, й вплинути на загальний рівень життя в Британії; аніж кризовою ситуацією в Югославії (незважаючи на неабияку “задіяність” у миротворчому процесі Ентоні Блера). Про це найбільш красномовно можуть свідчити наступні матеріали: "Чи вдасться євро омертвити фунт?", опублікований у номері за 7 березня; " Далеко не всім до душі євро", котра вийшла друком 19 квітня й висвітлювала масові заворушення британців проти запровадження у країні спільної валюти Євросоюзу; "Грошового спокою, мабуть, не буде" (3 червня). Щодо косівської кризи, то тут, передусім, варто відзначити такі публікації: 28 лютого – "Європейський Союз розробляє спільну стратегію" (йдеться про стратегію щодо Югославії в цілому і Слободана Мілошевича зокрема в контексті недієвості низки дипломатичних переговорів); 3 квітня – "НАТО завше знає, що робити"; 17 травня – "Деякі деталі гуманітарної кризи" (аналіз війни на Балканах британським, французьким й американським авторами); 29 червня – "Недоцільно говорити про мир на Балканах" (песимізм британців з приводу остаточного "затишшя" в югославській провінції).

Поміж тим, політичні оглядачі “Гардіан віклі” досить своєчасно й об’єктивно відтворювали події, безвідносні до британських політичних, економічних й соціальних реалій.

Крім того, інколи матеріали зовнішньополітичного змісту почесно займали першу сторінку видання. Приміром, президентські вибори в Нігерії ("Цілком сподіваний нігерійський результат" – 8 березня) чи обрання Прем’єр-міністром Ізраїлю генерала Ехуда Барака ("В Ізраїлі знову "військовий" прем’єр" – 24 травня). Треба відзначити доволі “глибокі” коментарі британських авторів, непомірну схильність до прогнозів і водночас детальні екскурси в політичне життя тієї чи іншої країни (у даному випадку Нігерії та Ізраїлю).

Зорієнтувати читача у тій чи іншій проблемі зовнішньополітичного плану значно сприяє традиційно розміщений на дванадцятій сторінці в рубриці “Коментарі” докладний аналіз тієї чи іншої події (попередньо розкритої кореспондентом “Гардіан віклі”), ексклюзивно запропонований газеті “нежурналістами” – політологами, істориками, політичними психологами, дипломатами.

Крім того, читач має змогу поділитись своїм баченням з приводу будь-якої міжнародної проблеми на другій сторінці видання. Саме вона (сторінка) повністю призначена для коментарів, критичних відгуків, зауважень до раніше опублікованого матеріалу, надісланих представниками читацької аудиторії “Гардіан”.

У цьому контексті, слід зауважити, що крім британців “Гардіан” активно передплачують в Австрії, Бельгії, Угорщині, Данії, Фінляндії, Франції, Німеччині, Італії, Норвегії, Португалії, Саудівськії Аравїї, Іспанії, Швеції та Швейцарії.

Рубрика “Новини Великої Британії” на двох (інколи трьох) сторінках поєднує новини політичного, економічного й соціального забарвлення. Беручи до уваги “тематичні” симпатії зазначеної рубрики, напрошується висновок, що Велика Британія не настільки переймається політикою внутрішньою, як зовнішньою.

Характерною рисою політичних матеріалів “Гардіан віклі” є патріотична заангажованість їх авторів. Присутність подібної заангажованості навіть у мистецьких й спортивних матеріалах відкрито свідчить про рівень національно свідомого мислення.

Окремою і досить вагомою перевагою “Гардіан віклі”, беззаперечно, може слугувати вдале поєднання фотознімків, малюнків й карикатур.

Слід наголосити на стильовій витриманості ілюстративних елементів газети. Класичні кольори “Гардіан віклі” – чорний та блакитний – супроводжують також колірне забарвлення як малюнків й карикатур, так і фотографій. Час від часу досить популярними є колажі.

“Гардіан віклі” властива “схильність” до карикатур, котрі більше нагадують міні-комікси. Відповідно, текстових коментарів подібні карикатури не вимагають, залишаючи читачу право на асоціації.

Інколи подібні комікси передруковуються не лише з “Вашінгтон пост” чи “Монд”, але й з інших європейських або американських видань. Потрібно лише зауважити, що усі карикатури досить чітко й навіть “ефектно” відображають ту чи іншу актуальну (часом на міжнародному рівні) подію і не порушують тематичної та композиційної цілісності сторінки.

У мовно-стилістичному контексті, газету вирізняють складні синтаксичні конструкції, інколи надмірне вживання термінологічних понять, абревіатур. Багатьом авторам “Гардіан віклі” притаманна манера підтекстів, недомовок, відвертих натяків й риторичних запитань.

Розширені заголовки, подібно до ілюстрованих матеріалів, досить чітко відображають зміст публікацій. Цим самим знову ж таки наближаючи представника тижневої якісної преси до видань (у ліпшому разі) “середньоринкових”.

У технічно-дизайнерському та деякою мірою – психологічному сенсі, дещо невдалою є надмірна “різноманітність” шрифтів, котра неабияк впливає на загальну цілісність шпальт й, відповідно, значно обмежує читацьку сконцентрованість.

І, наприкінець, варто згадати незмінне з 1821-го р. гасло “Гардіан” – знання не має меж. Так само, до речі, як і інформація.


ІСПАНІЯ


Ганна БОЖУК


Сучасні засоби масової інформації Іспанії


Сьогодні в Іспанії виходить приблизно 125 друкованих видань різної періодичності.

Газети. Серед щоденних видань найчитабільнішою газетою можна вважати “Ель Паїс”, недільний наклад якої сягнув 1 млн. примірників. Такого ще не знала історія іспанської журналістики. Друге місце серед щоденної періодики можна віддати газеті “АВС”, третє – “Ель Мундо”. Ці газети друкуються в Мадриді, але розповсюджуються по інших регіонах Іспанії. Газети “Вангуардія” і “Ель Періодіко”, які друкуються в Барселоні, читають в основному в Каталонії. Найбільшим недоліком щоденної преси є її незначне розповсюдження. Однак тут слід робити поправку на звичку іспанців обмінюватися газетами. Загалом в Іспанії продаж газет становить 100 примірників на тисячу мешканців, але читають їх приблизно 25 відсотків громадян. Найтиповіша картина: ознайомившись із свіжим номером, чоловік віддав газету дружині та передала її подрузі і т.д.

Розглянемо, наприклад газету “Ель Паїс”, редакція якої знаходиться в Мадриді. Розповсюджується вона майже по всіх регіонах Іспанії. Коло читачів цієї газети різнобарвне: від молоді до людей у віці. Це пояснюється тим, що теми, які пропонуються редакцією, задовольнять будь-які смаки.

Про політику можна прочитати на шпальті під назвою “Портада”. Новини з усієї Іспанії Ви знайдете на сторінці “Еспан’я”. Якщо Вас цікавлять соціальні проблеми, то Ви можете звернутися до сторінки “Сос’єдад” або ж “Хенте”. Статті економічного спрямування запропонують Вам на шпальті “Економіа”. Якщо вас цікавлять думки фахівців з приводу незрозумілих будь-яких тем, починайте читання зі сторінки ”Опініон”. Футбол, хокей, біатлон… – все це є на тематичній шпальті “Депортес”.

Перша сторінка газети “Ель Паїс” подає найяскравішу, найцікавішу подію – ту, яка є найактуальнішою на день виходу газети. Як правило, бачимо велику фотографію зі стислим коментарем, а поряд вміщено невелику інформацію про цю подію з посиланням про продовження на наступних сторінках. Наприклад, у номері від 22 січня 2000 р. на першій сторінці вміщено матеріал “El presidente de Ecuador abandona palacio tras la proclamacion de una junta de salvacion” про те, як озброєне місцеве населення, не задоволене політикою президента Еквадора, знайшло підтримку Верховного командування збройних сил країни. А вже на наступній шпальті подана детальна інформація з цього питання. Журналіст пропонує до уваги читачів інтерв’ю з людиною, що є компетентною в цьому питанні, – генералом Пако Монкайо. Цікаво, що спочатку ми дізнаємося про самого Пако Мокайо – автор подає коротку біографічну довідку про нього (до речі, це специфіка побудови інтерв’ю в газеті “Ель Паїс”: нам розповідають про людину, з якою мають намір вести розмову – це дає можливість зрозуміти, варто чи не варто прислухатися до її слів – а вже потім пропонується стандартний ряд “запитання – відповідь”. (“El presidente de Ecuador abandona palacio tras la proclamacion de una junta de salvacion”. – 22 enero 2000).

На сторінці, що має назву “Oпініон” (“Думка”) в статті “El problema del pais Vasco” (“Проблема країни Басків”) від 22 січня 2000 р. міністр Альберта Оліарта, який розробляє постанови стосовно країни басків і каталонців, говорив про те, що не можна дійти спільної думки у вирішенні національних питань. Буде плинути час, будуть відбуватися зміни. Головне, щоб все вирішувалося мирним шляхом.

“Ель Паїс” – це газета, насичена цікавою інформацією, це газета для людей і про людей. Журналістка Субана Перес де Паблос, яка займається висвітленням питань освіти та виховання, написала цікавий пізнавальний матеріал “La educacion que viene” (“Нова освіта”), датований 17 січня 2000 р. Вона розповіла про розробку нових методик провідними мадридськими педагогами-теоретиками у системі освіти студентів. У статті наголошується на тому, що за допомогою повної комп’ютеризації будуть знищені мовні бар’єри, тобто іноземні студенти зможуть без особливих проблем спілкуватися один з одним, при цьому навіть не знаючи мови співрозмовника; а також подолаються часові труднощі: викладачі зможуть читати свої лекції, як присутнім на лекції студентам, так і тим, хто, наприклад, хворіє і сидить вдома, а лекцію пропустити ніяк не можна.

На шпальті під назвою “Сос’єдад” (“Суспільство”) від 15 січня 2000 р. було опубліковано статтю на медичну тему паризького кореспондента видання Хосе Луїса Барберіа. Він написав, як 18 хірургам у Парижі вперше вдалося зробити трансплантацію двох рук. Ім’я донора залишилося в таємниці (Un equipo de 18 cirujanos logra el primer doble transplante de manos en Francia).

На сторінці “Intern” в газеті “Ель Паїс” практикують подавати коротенькі інформаційні матеріали, без аналітики та особливого занурення у проблему, яку висвітлюють.

Матеріал з назвою “Науковий американський журнал”, надрукований 29 грудня 1999 р., інформує нас про вихід нового журналу, в якому будуть розглядатися наукові дослідження і прогнози науковців з приводу того, що ж нового відкриють фахівці в царині медицини у 2050 р. Журнал буде виходити і іспанською мовою. (Revista Scientific American).

У замітці “La vida con Stephen” (“Життя із Стефаном”) від 8 грудня 1999 р. розповідається, що нарешті побачить світ книга про життя та працю видатного британського фізика і астролога Стефана Хаункіна.

“Matematica es nombre de mujer” від 10 листопада 1999 р. (“Математика – це слово жіночого роду”). Ця інформація журналістки Сюзани Матаіск містить відомості про нові досягнення в області геометрії, здобуті жінкою Еммі Ноезен.

Марія Джесус Медіавіла пропонує невелику пізнавальну інформацію про походження землі в своїй замітці під назвою “Історія землі” (“La historia de la tierra”, 10 листопада 1999 р.).

Більшість матеріалів у газеті “Ель Паїс” ілюструється фотографіями агенства “UNICEF”.

Таким чином, проаналізовані матеріали становлять певну картину щодо тематичної лінії газети “Ель Паїс”. Політика, економіка, новини зі всього світу, новини з регіонів Іспанії, пізнавальні матеріали, музика, спорт, розважальна інформація для молоді, а також серйозні міркування з приводу глобальних питань, проблемні статті науковців про сьогоденні труднощі праці медиків.

Треба наголосити на тому, що в газеті “Ель Паїс” ретельно стежать за правильною побудовою матеріалів. Наприклад, якщо це стаття, то обов’язково мають бути проаналізовані всі аспекти тієї теми, яку порушує автор. Недостатньо одного джерела інформації, тож потрібно подати проблему з різних боків.

Що стосується спеціалізованих видань, то серед них неабияким попитом користуються спортивні видання. Такі газети, як “Ас” і “Марка”, входять до числа найбільш розповсюджених спортивних щоденних газет. Також сьогодні дуже популярними в Іспанії вважаються видання, які на своїх сторінках приділяють увагу питанням економіки. Економічні теми розглядають не тільки багаточисленні спеціалізовані видання, але й щоденна преса. Великі за своїм накладом щоденні газети практикують видання спеціальних додатків, які торкаються саме економічних питань. Є цікавим той факт, що на цей час середньорічна кількість читачів економічних додатків до щоденних газет зросла порівняно з 1993 р.

Практично всі газети реалізуються безпосередньо в кіосках, передплата практично відсутня. Це викликає значні коливання на ринку.

Останніми роками головною проблемою щоденних газет в Іспанії є технічне переоснащення, комп’ютеризація процесу виробництва друкованої продукції. Такому перетворенню іспанські ЗМІ мають дякувати своєму державному уряду, який надав для цієї мети певні кошти. Уряд також надав можливість власникам більшості іспанських газет розробити програму, яка допомогла залучити до читання преси школярів. Але, як не дивно, після технічної модернізації пресу купують сьогодні небагато людей.

Після такого оновлення для більшості газет основним завданням стала інтернаціоналізація преси. Провідні іспанські газети підписали угоду про обмін інформацією з великими газетами світу.

Журнали. Це найбільш життєздатний вид масової інформації в Іспанії. У 1994 р. Агентство з розповсюдження — орган, що контролює продаж іспанських видань, — зареєстрував близько 400 журналів. Як газети, так і журнали відчувають труднощі, пов’язані з інфраструктурою, особливо із системою збуту. Тиражі журналів сильно змінюються і залежать від успіху кожного номера, його здатності завоювати інтерес читачів на момент купівлі.

Радіо. Кількість радіослухачів в Іспанії удвічі збільшилася з початку 90-х рр. Радіо в Іспанії завдяки значній аудиторії має великий вплив на формування громадської думки.

На сьогодні аудиторія радіослухачів становить приблизно 16 млн. чол., причому ця цифра не змінювалася протягом 1998 – 1999 рр. Але ж іще трохи більше десяти років тому іспанське радіо переживало скрутні часи через політичний контроль з боку диктаторського режиму. Хоча перші радіостанції з’явилися у 1924 р., лише в середині 1930-х рр. радіомовлення досягло належного рівня. Із 1939 р. усім радіостанціям, окрім Національного радіо Іспанії, було заборонено передавати в ефірі будь-яку інформацію. Ліцензії видавалися виключно близьким до режиму групам, а в 1960 р. усі радіостанції офіційно зобов’язалися одночасно передавати інформаційні новини Національного радіо Іспанії.

Радіомовлення набуло радикальних змін з отриманням свободи. У 1975 р. число слухачів в Іспанії складало 7 млн. чоловік. З того часу за короткий проміжок було здійснено кардинальні перетворення. Проголошення у 1977 р. Декрету про інформаційну свободу і надання у 1979 – 1981 рр. нових ліцензій радіостанціям, що транслюються на УКХ, є двома найважливішими подіями на той період. Тільки за сім років число радіослухачів удвічі збільшилось, причому радіомовлення набуло значного впливу на суспільство.

Структура іспанського радіомовлення базується на змішаній системі, яка дозволяє співіснувати державним і приватним радіостанціям. У 1988 р. відбулося злиття двох великих державних радіомовних мереж Національного радіо Іспанії та Іспанської радіомовної мережі, а в 1990 р. завершилась їхня реорганізація. Нова радіомережа, яка зберегла назву “Національне радіо Іспанії”, стала найбільш великою в країні, хоча число її слухачів подекуди нижча, ніж у інших, приватних радіостанцій. На цей час Національне радіо Іспанії має чотири різних радіостанції, а також “Радіо Іспанії для закордону”, яке транслюється на коротких хвилях практично на весь світ. За кількістю радіослухачів на першому місці стоїть компанія SER (Іспанське товариство радіомовлення). Вона має чотири радіостанції: традиційну, переважно інформаційну; “Кадена 40 принсипалес”, яка передає виключно сучасну музику; “Кадена М-80”, що розрахована на більш дорослу аудиторію (25 – 40 років); “Кадена діаль”, що транслює 24 години на добу виключно іспанську музику. Компанія SER лідирує за кількістю слухачів і за прибутками від реклами.

Другою за значенням приватною радіокомпанією є COPE (мережа народної музики). Вона має дві радіостанції, одна з яких працює на середніх хвилях, а інша на УКХ. Вони транслюють переважно музику. У 1994 р. припинила своє існування компанія “Антена-3”, яка перетворилась на мережу “Сінфо антена-3”, яка має 14 станцій, що передають музику. Інші станції перейшли до регіональних компаній і до компанії SER. У 80-і рр. виникають різні регіональні радіостанції, що підпорядковуются відповідним автономним урядам. У 1991 р. діяли радіо Каталонії, “Канал сур”, “Еуско Ірратіа”, “Онда Мадрид”, Радіо Галісії, “Онда рехіональ” (Мурсія) та “Канал ноу” (Валенсія). Деякі з цих компаній володіють навіть передавальними станціями. В Іспанії також є місцеві чи муніципальні радіостанції, об’єднані в Компанію з координації муніципальних радіостанцій. У 1988 р. нараховувалося приблизно 300 таких станцій, а до 1991 р. – більше 2000. На УКХ працюють більш ніж 750 державних станцій і близько 800 приватних, а на середніх хвилях – значно менше.

Телебачення. Телебачення в Іспанії почало регулярні передачі у 1956 р. Із самого початку воно було державним і підлягало жорсткому контролю з боку режиму. У 1965 р. почав працювати другий канал, який, як і перший, належав компанії “Іспанське радіо та телебачення” (RTVE). Сучасна структура державного телебачення виникла у 1980 р., коли було прийнято Статут про радіо і телебачення, який передбачав різні механізми контролю з боку Парламенту. Тоді з’явилася Адміністративна рада, яка призначалась безпосередньо Конгресом депутатів і Сенатом, та Комісія з парламентського контролю RTVE. Після сорокарічного існування телебачення в Іспанії переживає період глибоких перетворень. Нові технології, особливо кабельне та супутникове телебачення, і зміна ідеологічних концепцій, які господарювали на Європейському телебаченні до закінчення “холодної війни”, відкривають новий етап для національної тележурналістики.

Іспанська система телебачення сильно змінилася останнім часом після прориву державної монополії і відкриття трьох нових приватних каналів. Сьогодні співіснують дві національні та дев’ять регіональних мереж. Усі вони державні. Регіональні канали залежать від урядів автономних утворень; механізми їх контролю подібні до механізмів, що застосовують до RTVE. Канали RTVE називаються TVE-1 і Другий канал. Програми TVE-1 розраховані на всіх глядачів і мають найбільшу аудиторію, незважаючи на велику конкуренцію, що з’явилася після відкриття приватних каналів. Другий канал приділяє найбільшу увагу спортивним програмам і прямим трансляціям великих культурних подій. Його обсяг й аудиторія значно зросли за останні роки: у 1994 р. кількість телеглядачів досягла майже 6 млн. чол. Обидва канали фінансуються переважно за рахунок реклами; крім того, їх прибуток дозволяє покривати витрати на державне радіомовлення. У Каталонії є два автономних канали: (TV-3 і Канал 33), програми яких транслюються виключно каталонською мовою. У Країні Басків нараховується два автономних канали (ЕТВ-1 та ЕТВ-2), що входять до компанії “Еускаль телевіста”, яка залежить від баскського автономного уряду. ЕТВ-1 транслює передачі баскською мовою, а ЕТВ-2 — іспанською. У Галісії існує автономний телевізійний канал TVG, який знаходиться під наглядом Уряду цього Автономного Співтовариства. Він транслює галісійською мовою, а його аудиторія складає 700 тис. чоловік. Аудиторія інших регіональних каналів, таких, як Канал Сур (Андалусія), TV Мадрид і Канал-9 (Валенсія) становили у 1994 р.: 2,1 млн. глядачів, 1,5 млн. глядачів, 1,2 млн. глядачів відповідно. Різні регіональні канали координуються Федерацією організацій автономних радіо і телебачення (FORTA). Ця організація купує міжнародні програми, виробляє ряд програм і придбала права на ретрансляцію матчей іспанської Футбольної ліги. Приватне телебачення Іспанії почало функціювати у 1990 р. Перший канал називався Антена-3, потім з’явився канал Теле-5 і, нарешті, у вересні 1990 р. – Каналь плюс. Смаки іспанських телеглядачів майже не відрізняються від телеглядачів інших західноєвропейських країн. Спортивні змагання, конкурси, художні фільми показуються у прайм-тайм і збирають найбільшу аудиторію.


ІТАЛІЯ


Ольга ГРЕСЬКО


Італійські мас-медіа 90-х років


В Італії економічна і політична ситуація має великий вплив на стан мас-медіа. 90-і рр. не є винятком, адже зміни, викликані політичними процесами в країні, відбулися і на телебаченні, і в пресі.

Сьогодні щоденні газети втрачають свою силу, яку вони мали раніше. Набагато популярнішими в Італії стають тижневики та журнали. Якщо у 80-і рр. щоденна періодика щорічно збільшувала свій тираж, і, здавалося, що в італійської преси нарешті відкрилося “друге дихання”, то 90-і рр. докорінно змінили ситуацію італійських друкованих видань. Нині на 1000 мешканців Італії припадає в середньому близько 105 примірників щоденних газет (для порівняння: у Норвегії – 600 примірників, в Іспанії – 109). Поряд із різким зниженням тиражу наприкінці ХХ ст. спеціалісти помітили і зниження довіри читача до газет. За даними Абакус-Софрес, в Італії лише 43% читачів довіряють газетам, у Франції – 47%, у Великій Британії – 48%, в Іспанії – 60%, в Німеччині – 70%. Протягом кількох років ведуться пошуки відповіді на питання про причини низького рівня розвитку щоденної періодики Італії. Зрозуміло, що така ситуація на газетному ринку дозволяє господарювати великим газетам, які створюють навколо себе інформаційно заповнений простір, до якого залучаються нові читачі і яке відокремлює їх від газет середнього та низького рівня розповсюдження.

Тижневик для сімейного читання – це доволі поширена в Італії група журналів загального інтересу. Наприкінці 90-х рр. відбулися певні зміни у змісті “сімейних” італійських журналів. Річ у тому, що змінився і сам чичач, його звички та традиції. Якщо спочатку він був пасивним спостерігачем, то сьогодні він бере участь в обговоренні таких проблем, як наркоманія, освіта, злочинність тощо. Отже, редакції вирішили скоротити розділи кримінальної хроніки, які викликають у читача лише емоційний інтерес; зменшилися розміри великих репортажів з життя спортивних чемпіонів; у той же час розширилися розділи розслідувань та збільшилася кількість інформаційних рубрик. Таким чином, сучасний італієць від сучасного тижневика для сімейного читання чекає перш за все матеріалів з проблем сімейного життя, які написані зрозумілою і неповчальною мовою, з посиланням на досвід.

Щодо способу подачі інформації журнали, як правило, роблять ставки на ілюстрованість. Дійсно, близько 50% читачів говорять про те, що вибір текстів для прочитання залежить від ілюстрацій, які супроводжують або доповнюють ту чи іншу статтю. Підписи під фотографіями, які пояснюють зміст зображення, вважаються ще одним ключем до формули популярності сімейного тижневика.

Класичними представниками групи “сімейних” італійських тижневиків є журнали “Оджи”, “Дженте”. Редактори цих видань постійно наголошують на тому, що кожен примірник має бути “легким для читання і сприйняття”. Адже, постійним залишається той факт, що “сімейний” тижневик часто-густо переглядається, але не читається досконально. Протягом вже понад 30 років такі особливості зберігаються, у той час як інші типи журналів мають постійно поновлювати свій cтиль. Це – майже повна відсутність білого простору, фотомонтаж, різноманітні ілюстрації і таке інше. Практично такий принцип макетування, який будується на симетрії та геометрії, виявився оптимальним для читача, який надає перевагу простоті та зрозумілості.

Журналами для сімейного читання також вважаються “Гранд отель”, “Вісто”, “Кі”, “Стоп”, але відмінність від двох попередніх у тому, що вони знаходяться на кілька “якісних” сходинок нижче.

Серед журналів-додатків до щоденних газет популярними є “Сетте”, “Венерді ді Репуббліка”, “Спекіо” і “Даріо”. Їх можна розглядати як частину щотижневої періодики, вони мають функції інші, ніж самостійний тижневик. Щоденна газета повинна мати справу безпосередньо з новинами, а тижневик – з глибокими аналізами та коментарями. За зовнішніми ознаками щоденні додатки нагадують “сімейні” тижневики та журнали телепрограм. Нова тенденція великих щоденних газет – випуск жіночих щоденних додатків (“Іо Донна”, “Репуббліка делле донне”, “Е Сопратутто“), які створюють серйозну конкуренцію самостійній жіночій щотижневій пресі.

В Італії існує безліч спеціалізованих видань:

• жіночі тижневики
  
• журнали теле- і радіопрограм
  
• релігійні видання
  
• ділові журнали
  
• політичні тижневики
  
• журнали-додатки до щоденних газет
  

Серед жіночих журналів виділяються такі типи: 1) традиційні жіночі журнали, де перш за все йдеться про моду, красу, здоров’я, сім’ю. Це такі журнали, як “Джойс”, “Грація”, “Анна” і “Аміна”; 2) жіночі видання, які приділять увагу суспільно-політичному життю: “Донна Модерна”; 3) журнали практичних порад і способу життя “Вівере сане е беллі”, “Стар бене”, “Белла”; 4) журнали “романів і історіій кохання”: “Інтіміта”, “Лав сторі”, “Конфіденце”.

Що стосується церковної преси, то відомо: вона є однією з розповсюджених і впливових у таких країнах, як Франція, США, Італія. Однак успіх окремих католицьких італійських видань полягає у тому, що вони успішно поєднують у собі характеристики різних типів. Приміром, у виданні “Фаміліа крістіана” проблеми розглядаються переважно з точки зору церкви, релігії. Цей католицький журнал присвячений для сімейного читання. Зрозуміло, що масовість релігійних тижневиків в Італії зумовлена католицькими традиціями країни і впливом Ватикану на політичне, культурне і духовне життя країни.

В Італії не дуже багато ділових журналів на економічну тематику. На тлі престижних видань США і Великої Британії (“Бізнес Уік”, “Економіст”, “Форчун” і “Форбс”) італійська ділова преса має доволі “блідий” вигляд . Це “Мондо економіко” і “Мондо”, які намагаються зміцнити свої позиції серед закордонних видань. Хоча масового успіху вони не мають, але мають свого читача в Італії.

Журнали телерадіопрограм одні з небагатьох, що виправдовують назву “тижневика”, – інформація розрахована на тиждень і на події тижня. “Сорризі е канцоні ТВ” містить, крім опису теле- і радіопрограм, різноманітні конкурси, інтерв’ю із зірками, розкриває “закулісне життя” відомих людей тощо. Читач-глядач за допомогою подібних видань знаходить ту інформацію, яка допомагає спланувати свій відпочинок і задовольнити “телевізійний” інтерес.

Однак телебаченння в італійській системі засобів масової інформації є набагато популярнішим, ніж друковані видання. Хоча статистика 90-х рр. свідчить про те, що значно зменшилася жіноча та дитяча глядацька аудиторія. Щодо дітей, то їх від ТБ, проти якого так активно виступають батьки, відволікають відео, а також комп’ютерні ігри. Відносно жіночої аудиторії думки спеціалістів розбігаються.

Нині лідером на телеринку Італії залишається телеканал РАІ, але конкурентоспроможними також вважаються канали Медіасет, ТМК. Щодо глядацької аудиторії інших каналів – таких, як “Італія 1” і “Рете 4”, то вона “постаріла”. Деякі спеціалісти вважають неминучим зменшення кількості глядачів на тих каналах, які здебільшого орієнтуються на молоду аудиторію (“Медіасет” – в цілому та “Італія 1“ – частково).

За рейтингом найбільш популярних програм за рік, як і раніше, переважають трансляції футбольних матчів та конкурс пісні в Сан-Ремо. В інформаційних програмах, як завжди, першість утримують “Телегазета 1” (РАІ) і “Телегазета 5” (“Канал 5”).

Футбольний бізнес в Італії, як відомо, є одним із найпріоритетніших. Тому кожний з популярних телевізійних каналів намагається якомога швидше купити права й трансляцію футбольних матчів італійського чемпіонату. Неодноразово бажання саме у такий спосіб зібрати більше глядачів біля екранів телевізора призводило до суперечок між керівництвом провідних каналів Італії.

Починаючи з 1998 р. зросли масштаби розвитку супутникового та кабельного телебачення. У цей же час активно почали діяти католицькі ЗМІ, які запропонували своє нове телебачення, християнське за духом. Але відмінність полягала в тому, що його створюватимуть професійні журналісти, а не лише проповідники (“не телебачення єпископів, а усіх людей”), яких хвилюють загальнолюдські проблеми в їхньому християнському розумінні. Окрім того, діяльність цих каналів спрямована на те, щоб об’єднати зусилля католицької преси, агентств, радіо і телебачення.

Сучасний розвиток телебачення на базі новітніх технологій і на тлі процесу глобалізації засобів масової інформації вимагає нового підходу у вирішенні цілого комплексу проблем технологічного, фінансового і культурного характеру. Як свідчить досвід останніх років, реалізацію різноманітних проектів і на радіо, і на телебаченні затримують не лише фінансові труднощі, а й політичні аспекти, які в Італії відрізняються розмаїттям барв та зіткненням інтересів.


ЛАТВІЯ