Різун В. В., д-р філол наук, проф. (голова); Єсипенко Р. М., д-р іст наук, проф.; Іванов В. Ф., д-р філол наук, проф.; Мелещенко О. К., д-р філол наук, доц
| Вид материала | Документы |
- Інформаційні технології в журналістиці: вітчизняний І світовий досвід Київ 2002, 8272.38kb.
- Міжнародна журналістика – 2002 київ 2002, 2743.9kb.
- Наукові записки, 6979.43kb.
- Засновник Академія правових наук України Редакційна колегія, 2132.4kb.
- Приглашение и программа разнообразие почв и биоты северной и центральной азии, 521.14kb.
- Темы докладов и рефератов. Тип рациональности философского познания, 370.13kb.
- Научный выпуск вестник балтийской педагогической академии вып. 29. – 2000 г. Поиск, 1745.18kb.
- Вестник балтийской педагогической академии вып. 94. – 2010 г. Актуальные проблемы нравственного, 2431.92kb.
- Дипломных проектов по специальностям, 283.96kb.
- Кузбасса Кемерово «скиф», 5054.76kb.
Олена ОСТАПЕНКО
Сучасна періодика Латвії
на прикладі газет “Час” і “Новий день”
В усіх країнах Балтії – жодної державної газети. Хіба що вісники, які друкують закони, укази та постанови. А все через те, що там взагалі не існує навіть якоїсь подоби Міністерства інформації. Скільки газет виходить у Латвії – про це теж ніхто не знає. Там ніхто їх підрахунком не займається. Газети реєструються як звичайні підприємства, які повинні сплачувати податки. З радянських часів у Латвії існувало управління з контролю за пресою, але його справедливо визнали зайвим. Для порівняння: у Литві закон забороняє державним органам видавати свої газети. І хоча в Латвії такого закону немає, але ще жодному чиновнику не спало на думку відкрити відомче видання. Але коли б навіть виникла така ідея, то нічого б з цього не вийшло.
Відсутність у країнах Балтії державної преси як очевидного пережитку тоталітарного суспільства знімає з порядку денного питання про дотації.
Наші чиновники могли б взяти приклад з колишнього президента Латвії Гунтіса Улманіса. Після якоїсь чергової і не найкоректнішої карикатури в одній із ризьких газет лідера держави підбивали на те, щоб він подав до суду. Він заявив, що ніколи цього не зробить: адже як можна ображатися на журналістів чи карикатуристів – вони ж виконують свою справу, а президент свою. Може, їм з боку видніше, наскільки добре чи погано президент виконує свої функції. Він закликав журналістів просто жити мирно і дружно, і якомога менше ображати один одного.
Але президент все-таки порушив свою обіцянку, яку дав усій країні. Він збирався подавати до суду на провідне видання “Новий день”. Ця газета, яка буквально полювала на порушників антикорупційного закону і вивела на чисту воду десятки міністрів, депутатів і інших, звинувачувала у порушенні згаданого закону і самого тодішнього президента. Заголовок статті так і звучав: “Улманіс теж порушив закон про корупцію”. Керівник держави вимагав від газети не спростування статті, а зміни заголовку як надто однозначного. В іншому випадку президент пригрозив судом. Редакція газети швидко запротестувала. Вона заявила, що ні в якому разі не погодиться із зміною заголовку, навіть якщо справа дійде до суду. Нехай президент пояснить усій країні, як розуміти в такому випадку підписаний ним закон про корупцію.
На публікацію миттєво відреагувала Генеральна прокуратура. Ні, вона не травила газету, але зайнялася перевіркою достовірності публікації газети “Новий день”. Президент теж не дрімав. Він протягом декількох днів представив Генпрокуратурі документи, які підтверджували його невинність. Іншими словами, не президент, а найвища в країні посадова особа, якою є президент, доводив свою чистоту перед пресою і перед народом, який його обрав.
Враховуючи ту ситуацію, що на території Латвії проживає більше 38% російськомовного населення, то, звичайно, виникає проблема і російськомовних видань. Свою оцінку російськомовної преси намагався дати і колишній президент Латвії Гунтіс Улманіс. А трапилося це тоді, коли голову держави попросили прокоментувати реакцію деяких російських газет, що виходять у Латвії на його ініціативу, яка торкається прискорення натуралізації негромадян. Він наголосив на тому, що багато публікацій показали: у цих газет немає послідовної програми, комусь вигідно підтримувати напруження в суспільстві. Крім того, преса часто виступає рупором певних політичних сил, та й у фінансовому відношенні вона не завжди вільна. Якщо обстановка в суспільстві остаточно стабілізується, то це багатьох виб’є з колії, оскільки весь час робити ставку на розпалення ворожнечі неможливо. Це стосується в першу чергу тих випадків, коли багато російських видань, які виходять а Латвії, доводять, що Латвія – це фашистська держава. Однозначно, що судитися з такими виданнями держава не збирається. І, до того ж, як це суд буде доводити, що в країні панує не фашизм, а нормальна форма демократії?
Це була, мабуть, найгостріша за часи незалежності Латвії оцінка діяльності деяких російських газет. Але і ця критика була коректною, в ній не було жодних погроз розправитися з виданнями, закрити їх і т.п.
Одна з провідних газет Латвії “Новий день” виходила як латиською, так і російською мовами. Це видання чимось нагадує за стилем нашу українську газету “Сегодня”. Але це не говорить про те, що латиський і російський варіанти абсолютно ідентичні. Насправді, що стосується саме латиського видання, то тут більше місцевої інформації. А в російськомовному варіанті газети більше інформації звичайно ж про Росію, хоча вона і вміщується під рубрикою “Міжнародні новини”. Газета повнокольорова, виходить форматом А2. Рекламного слогана, як такого, у газети немає, адже сама назва “Новий день” цілком промовиста. На першій полосі друкуються найголовніші новини дня. Як правило, це матеріали про роботу уряду. Якщо це російськомовний варіант газети, то в основному висвітлюються події в Кремлі, дії російського уряду. Крім того, замість “свистків”, звичайних виносів публікуються фотографії.
Уперше за історію Латвії президентом країни стала жінка – Вайра Віке-Фрейберге. Про це була стаття у газеті “Новий день”. За неї проголосувало 53 депутати сейму. Безпартійну Вайру Віке-Фрейберге, професора психології в університеті Монреаля, яка тільки-но повернулася з Канади на історичну батьківщину, висунули для участі у другому турі виборів (тривав у парламенті весь день) після невдалого першого. Поява у списку претендентів майже невідомої в Латвії людини, як зазначило багато парламентаріїв, стало повною несподіванкою. Прем’єр-міністр Віліс Криштопанс на запитання, чи знайомий він з Віке-Фрейберге, відповів: “Ніколи не зустрічався і не розмовляв, біографію прочитав у замітці місцевого інформаційного агентства”.
У наступному інтерв’ю газеті “Новий день” президент Академії наук Яніс Страдиньш назвав нового президента країни Вайру Віке-Фрейберге націонал-романтиком із сучасними методами. А ця ж газета “Новий день” відгукнулася на її обрання на посаду президенти країни матеріалом під назвою “Сонячна Вайра”, вкладаючи у ці слова не тільки спогади про Африку. “Нестандартна пані президент” так пише про себе: “Представники латиської еміграції зазвичай згадають про білі берізки, а мені, коли побачу листя пальм, яких хитає вітер, серце каже: молодість”. Ще б пак: адже після втечі 1944 р. з Латвії разом із сім’єю (тоді їй було сім років) Вайра навчалася у французькій школі в місті Касабланка (Марокко). Потім у Канаді. Отримала ступені бакалавра, магістра і, нарешті, 1965 р. – доктора філософії у галузі експериментальної психології в університеті Монреаля. Іспанську вивчила, працюючи в психіатричній клініці в Торонто. Володіючи п’ятьма мовами, після вступу на пост президента Латвії пообіцяла вивчити шосту – російську.
Про себе колишній президент французького відділення Канадської АН і нинішній президент Латвії каже: “Я маю інтерес до інтелектуального потенціалу в найширшому розумінні цього слова”. Не дивно, що згадуваний Яніс Страдиньш сподівається, що вона піднесе престиж інтелектуальних та академічних цінностей у Латвії. А дехто з латишів вважає її обрання на пост президента другою радісною подією після встановлення незалежності. Перші політичні кроки Вайра Віке-Фрейберге робить самостійно, не заграючи навіть із соціал-радикалами, які фактично привели її до влади. Що стосується майбутнього рішення про розширення Європейського союзу, програмою-максимум передбачений реальний початок цих консультацій. Потрібні умови, за яких кожна із запрошених держав розвивалася б у прийнятних для неї темпах, і цьому розвиткові не повинні перешкоджати ні зовнішньополітичні, ні внутрішньополітичні міркування.
Саме такою була позиція новообраного президента, яка висвітлювалася на сторінках газети “Новий день”. Хоча після обрання її на пост президента в латиській пресі з’явилися матеріали, в яких за зовнішньою об’єктивністю відчувалася упередженість. Пролунала критика, коли в президентській канцелярії почав працювати син, здійнялася метушня навколо “надто дорогого” готелю під час візиту на сесію ООН, а також навколо обговорення відмови уряду виділити гроші на політ до Рейк’явіку на конференцію “Жінки та демократія напередодні нового тисячоліття”. Не дивлячись на це, президент Латвії вважає, що свобода слова і свобода преси – це основа демократії. Якщо її немає, то настає диктатура пролетаріату і цензура. З другого боку, необмежена свобода слова призводить до сваволі, несмаку, тенденційності, перекручення фактів. Зрештою, це питання совісті та смаку самого журналіста і самого політика. Сама ж вона, як читач, завжди ретельно зважує прочитане і не вірить газетам “на слово”. Вона жалкує, що преса часто буває кривим дзеркалом і не виконує ролі носія об’єктивної інформації, частину своєї відповідальності у такий спосіб перекладаючи на читача. А політики цим недоліком користуються.
16 листопада 1998 р. Латвія стала другою після Естонії балтійською державою, названою кандидатом у Європейський союз. Теоретично вона може опинитися в ЄС раніше, ніж Таллінн. А він отримав запрошення в організацію набагато раніше. Президент Латвії Вайра Віке-Фрейберге назвала це “принципом регати, коли кожна держава рухається у своєму темпі”, бажаючи мерщій досягнути фінішу, – незалежно від того, коли вийшла на старт. У 1999 р. рівень ВВП у Латвії становив лише 60% від рівня 1989 р. Латвія подобається ЄС, проте важко уявити, за рахунок чого в цій країні зростатиме народне господарство. Реальні цифри свідчать, що Латвія бідна, значно бідніша за будь-яку іншу країну – кандидата у ЄС.
У Латвії немає особливих природних багатств, крім лісових, тому вона може розраховувати тільки на людські ресурси. Але уряд майже повністю ігнорує освіту і науку. Президент Латвії категорично заперечує, що республіку приречено на бідність. Хоча В.Віке-Фрейберге погоджується, що її країна здатна конкурувати у світі лише за наявності високоосвіченої робочої сили. Зі свого боку Європейський союз має намір активно допомагати країнам-кандидатам. Із 2000 до 2006 р. ЄС подвоїть допомогу цим державам: їм нададуть 21,8 млрд. євро. Для Латвії ця допомога означає додаткові майже 2% до ВВП щороку. Але проблема вступу до ЄС не зводиться лише до зростання економіки. Становищем “російської меншості” (сюди включають і вихідців з України та інших країн колишнього СРСР) європейські експерти також украй стурбовані. Розв’язання проблем з натуралізацією “російського населення” має стати однією з умов прийняття Латвії та Естонії до ЄС. Проте навіть цілковита натуралізація не дасть можливості розв’язати усі питання. Навіть якщо негромадяни стануть громадянами Латвії, більшість із них після розширення ЄС спробує виїхати з Прибалтики. І новим місцем проживання “російська меншість” обере аж ніяк не Росію чи Україну, а багатші європейські країни. Ось це вже зовсім не відповідає інтересам ЄС. Утім, на вирішення складних питань у Латвії ще є час: перші з 12 країн-кандидатів зможуть отримати членство у ЄС не раніше 2002 – 2005 рр.
У зв’язку з початком бомбардувань авіацією НАТО військових об’єктів на території Югославії Латвія завжди підтримувала політичне і дипломатичне врегулювання. Але будучи країною-кандидатом до НАТО, Латвія підтримувала рішення альянсу про нанесення повітряних ударів. У випадку необхідності країна готова надати альянсу інженерно-технічну або медичну допомогу, але питання про участь Латвії у військових операціях не постало. Ще в лютому 1999 р. Рада з інтеграції в НАТО, очолювана прем’єром Вілісом Криштопансом, схвалила можливу участь Латвії в операціях НАТО у Косово. П’ять представників з Латвії входять до наглядової місії ОБСЄ в Косово. Латвія офіційно заявила про своє розуміння і підтримку військової акції НАТО в Югославії, оскільки дипломатичні засоби для попередження гуманітарної катастрофи в Косово вже вичерпані.
Росію також хвилює питання вступу Латвії до НАТО. НАТО і Росія вже розвивають діалог. І Росія може зрозуміти, що Латвія не збирається нападати на неї. Устремління Латвії зовсім інші. Євроатлантичний простір стає єдиним, із загальними цінностями і без розділювальних ліній. Балтійська хартія дає можливість кожній з прибалтійських країн будувати свої стосунки із США. Для Латвії важливо стати країною-учасницею ЄС та НАТО, сформувати стосунки з Росією. Чого Латвії не потрібно робити, так це турбуватися про те, чи не можуть стосунки з США будь-яким чином заважати стосункам з ЄС і Росією. Балтійська хартія дає свого роду формальні гарантії стосунків із США, і це дає Латвії можливість по-творчому підходити до стосунків з ЄС і Росією під час реалізації складних внутрішньополітичних питань.
На перший погляд, дуже дивним здається той факт, що на першій сторінці передноворічних номерів газети “Новий день” була розміщена реклама якоїсь газети “Час”. Як з’ясувалося потім, увесь колектив газети “Новий день” після Нового, 1999 р., перейшов до новоутвореної газети. Справа в тому, що в Латвії у видання газет прийнято вкладати інвестиції. Тобто, знайшовши нового інвестора, сформований колектив переходить до нового видання. Із 1999 р. читачі можуть зустрітися зі своїми улюбленими журналістами вже на сторінках газети “Час”. Як і попередня газета, ця теж повнокольорова. Стиль і дизайн також схожі. Але рубрикація відрізняється. У газеті “Новий день” були рубрики “Трибуна” про політичні проблеми, “Новини Латвії” про внутрішні проблеми, “Зарубіжні новини”, “Економіка”, “Здоров’я”, “Спорт”. Рубрика “День за днем” вміщує інформацію про погоду, розважальну інформацію та гороскоп.
У газеті “Час” на першій сторінці публікуються найголовніші події дня, на наступних сторінках публікуються “Новини”, “Острів крім” – кримінальна сторінка, “Весь світ” – зарубіжні новини, “Спорт”, “Життя” – життєві історії, “Дім” – хатнє життя, “Сьоме небо” – новини культури, “Тік-так” – розважальна інформація, кросворд, гороскоп та інформація про погоду.
НІМЕЧЧИНА
Лариса ПОЛИВ’ЯНА
Газета “Зюддойче цайтунг” – надрегіональна газета
Одним з найпопулярніших видань Німечини є надрегіональна газета “Зюддойче цайтунг” (“Південнонімецька газета”). Вона має тираж понад 400 тис. примірників і видається у Мюнхені з 1945 р.
“Зюддойче цайтунг” надає широку палітру всенімецької та регіональної інформації та новин – зокрема Федеральної землі Баварії, столицею якої є Мюнхен. Пріоритетність спрямування видання зафіксована в статуті редакції, де сказано, що газета обирає для публікації матеріали, керуючись ліберальними і соціальними принципами, а також прагненням до вільного демократичного суспільного ладу.
Публікації в “Зюддойче цайтунг” вирізняються з точки зору журналістьської майстерності: без перебільшення, в редакції видання працюють професіонали. Це засвідчує аналіз як інформаційних, так і аналітичних жанрів.
Ця щоденна газета виходить з понеділка по п’ятницю обсягом 48 – 50 сторінок. Суботній та недільний випуск об’єднані і мають 64 – 65 полос. Також додається рекламна інформація, загалом 10-20 шпальт.
Перша полоса газети присвячується, як правило, найактуальнішим політичним та економічним новинам, а також резонансним подіям, що сталися в Німеччині та за її межами. Щодня на першій шпальті в кожному номері розміщені виноси “гвоздьового” матеріалу номера, де вказується продовження: як правило, це третя полоса.
Тематика цих матеріалів різноманітна. Це і прес-конференції за участю канцлера Г.Шрьодера, федеральних міністрів та представників уряду Баварії. У цих матеріалах наводяться висловлювання посадових осіб з приводу тих чи інших подій внутрішньої і зовнішньої політики. Так, в номері газети від 15 липня 1999 р. “гвоздьовим” матеріалом є з прес-конференція федерального канцлера Г.Шрьодера. У цій публікації репортери “Зюддойче цайтунг” наводять, насамперед, висловлювання канцлера щодо подій у Косово та участі збройних сил Німеччини в операції НАТО проти Югославії.
У номері від 3 серпня 1999 р. читачі могли ознайомитися з аналізом німецько-австрійських стосунків, зокрема співпраці у сфері економіки та культури.
Щодо оформлення, то перша сторінка “Зюддойче цайтунг” має стандартну верстку, тут друкуються постійні рубрики. Щодня з’являється колонка, в якій редакція висловлює свою позицію (в досить стислій формі) щодо тих чи інших подій у країні та в світі. Це може бути коментар навколо ситуації в Іраку, це можуть бути проблеми з експортом британської яловичини або стосунки, що складаються між політичними партіями Німеччини тощо.
Основним подіям дня присвячується, як правило, репортаж. Обов’язково присутня і фотографія з місця події. У номері від 9 квітня 1999 р., приміром, надруковано репортаж з Югославії. У публікації йдеться про бомбардування Бєлграда та про дискусію, що виникла серед представників держав-членів НАТО щодо термінів введення військового контингенту в Косово. На фотографії до репортажу зафіксовано момент злету американських бомбардувальників.
Проте не завжди фото на першій полосі ілюструє публікацію. Так, наприклад, у номері газети за 5 – 6 червня 1999 р. “гвоздьовий” матеріал першої шпальти знову присвячений косовській проблемі, а фотографія, що супроводжується одним реченням, стосується виборів у Індонезії. Водночас, стаття про результати виборів у Індонезії розміщена з продовженням на тринадцятій сторінці.
На першій шпальті друкується і “свистки” під заголовком “Сьогодні в ”Зюддойче Цайтунг”. Тут вказуються закріплені за певними рубриками сторінки, виходячи з прийнятої в редакції тематичної ієрархії матеріалів: “Легкі публікації”, “Берлінська сторінка”, “Мюнхенська сторінка”, ”Фейлетон”, “Економіка”, “Культура”, “Спорт”, “Теле- та радіопрограма”, ”Політичне життя”, “Читаємо листи”, “Сімейні альбоми”. Кожна така рубрика – це своєрідна “газета в газеті”: адже їй відводиться ціла шпальта.
Матеріали підвалу першої полоси носять інформаційний характер. В одному абзаці викладено найактуальніші новини політики, економіки, екології, спорту, наведено курс німецької марки та євро. Тут також розміщено результати спортлото та інших лотерей.
Друга, третя шпальти газети в основному містять аналітичні публікації – як правило, внутрішньополітичного характеру. Це змістовні, оригинальні матеріали як працівників редакції, так і статті провідних політологів та науковців держави.
На другій сторінці друкується і прогноз погоди в Німеччині та світі. Причому це не лише текстова інформація, а й модна серед друкованих ЗМІ інфографіка (метереологічні карти, різні графіки тощо).
Четверта полоса “Зюддойче цайтунг” містить міжнародну інформацію. Основні жанри – статті і кореспонденції. Вони займають 3/4 площі сторінки, решту відведено під розширені замітки. Упродовж січня – вересня 1999 р. тут домінувала тематика, присвячена Балканській кризі, стосункам з Іраном та ситуації у Перській затоці, конфлікту у Дагестані та Чечні. Сторінка не переобтяжена фотографіями – як правило, їх тут не більше двох, невеличкого формату. У своїх матеріалах журналісти газети часто цитують таких різних неоднозначних осіб, як Шаміль Басаєв, Саддам Хусейн, Слободан Милошевич тощо. На цій шпальті майже ніколи не зустрінеш посилань на інформаційні агентства, уся інформація власна.
Рекламу можна побачити уже у “вітрині” номера, тобто на першій полосі. Іноді її обсяг займає 1/2 сторінки. Решта площі шпальти відведена для інформації про партійне життя. Надалі реклама в більшому чи меншому обсязі присутня майже на кожній наступній сторінці “Зюддойче цайтунг”.
Шоста шпальта газети присвячена економічним новинам. Переважають аналітичні публікації з відповідними графіками і таблицями, а також розширені замітки. Економічна тематика не обмежується Німеччиною. Редакція наводить порівняльні таблиці про стан тих чи інших галузей економіки в різних державах Європейського Союзу, а також у США. Тут часто друкується інформація про нафтогазову, металургійну галузі, про запровадження у промисловість сучасних технологій.
Чим далі гортаєш “Зюддойче цайтунг”, тим більше зустрічаєш рекламу. На сьомій полосі вона вже займає 3/4 площі, а восьма, девята і десята сторінки взагалі можуть публікувати лише рекламу. Найчастіше на цих шпальтах розміщується реклама якоїсь однієї фірми – разом з кольоровою фотографією товару наводяться ціни, реквізити фірми. Реклама виконана на високому професійному рівні.
Після сторінок, які повністю відводяться під рекламу, йдуть сторінки з постійними рубриками, наведеними вище. Так, рубрика “Легкі публікації” присвячена мистецтву та культурі. Тут, зокрема, широко розповідається про театральне життя Німеччини, відкриття виставок, презентацію нових фірм тощо. Стиль публікації відповідає назві сторінки. Це не офіціоз, не “паркетне” викладення інформації.
“Берлінська сторінка” присвячена подіям соціального та культурного життя столиці Німеччини. Характерно те, що тут майже не зустрінеш публікацій на політичну тематику. Це ті ж самі “Легкі публікації”, які, проте, стосуються діяльності місцевої влади Берліна – здебільшого, у соціальній сфері.
У кожному номері є шпальта “Фейлетон”, яка не обмежується якоюсь однією сферою суспільного життя країни. Тут знайдуть чимало цікавого й повчального для себе прихильники економіки і політики, соціального управління та спорту, культури тощо. На цій полосі, як правило, не побачиш фотографії, зате обов’язково – карикатуру або шарж.
Сторінка “Економіка” розрахована, насамперед, на фахівців у цій галузі. Тут наводяться біржові ціни на нафту, газ, метал, продукти харчування. Розповідається про роботу валютної біржі. На шпальті також вміщуються коментарі і прогнози фахівців щодо тих чи інших сфер економіки. Усі матеріали проілюстровані графіками та діаграмами.
На спортивній шпальті публікується чимало фоторепортажів та фотоколажів. Матеріали на цій сторінці виконані як в інформаційних, так і в аналітичних жанрах. Здебільшого, це репортажі з місця подій. Тут розповідається про такі популярні види спорту, як футбол, баскетбол, волейбол, теніс, а також про менш поширені регбі, гольф тощо.
Друкуються турнірні таблиці міжнародних і внутрішніх змагань, що проводяться в Німеччині та, зокрема, в Баварії.
Сторінка “Телерадіопрограми” завдяки стандартній верстці практично не відрізняється від більшості аналогічних полос українських видань. В окремій колонці анонсуються найбільш цікаві (на погляд редакції) телерадіопередачі.
Шпальта “Політична книга” розповідає про життя відомих політичних і державних діячів Німеччини та світу. У своїх публікаціях автори намагаються розкрити своїх героїв як особистостей, показати їхні смаки, уподобання.
Іноді на цій сторінці публікуються спогади державних і політичних діячів. Тут можна прочитати і так званий політичний роман чи оповідання. Полоса розрахована на широку читацьку аудиторію. Вона може зацікавити як осіб, обізнаних у політиці, так і тих, кого більше цікавлять сенсації, “смажені” факти.
“Читаємо листи” – це типовий приклад публікації у “Зюддойче цайтунг” результатів діяльності відділу листів, подібного до українських аналогів. Відредаговані листи читачів не об’єднуються тематично, вони можуть стосуватися будь-яких сфер суспільного життя. Водночас редакція наголошує, що може не погоджуватися з позицією їх авторів.
І , нарешті , остання рубрика в газеті має назву “Сімейні альбоми”. Сторінка широко проілюстрована фотографіями із сімейних альбомів визначних політиків, громадських і державних діячів, співаків, акторів та інших відомих особистостей. Звичайно, і публікації, які друкуються під цією рубрикою, розповідають про особисте життя цих героїв. Наводяться цікаві та маловідомі факти з їхньої біографії. Жанр інтерв’ю досить широко представлений на цій сторінці.
Кожна з перерахованих рубрик не має чітко встановленої площі. Так, наприклад, рубрика “Спорт” може розміщуватися на 2 – 3, а то й на 4-й полосах газети. Це ж стосується і рубрик “Економіка”, “Політична книга” та деяких інших.
Рекламна інформація не обмежується 7-ю, 8-ю, 9-ю та 10-ю сторінками. Вона присутня на кожній наступній сторінці. Це може бути лише знак фірми, прайс-лист, фото запропонованої продукції тощо.
Загалом газета “Зюддойче цайтунг” розрахована на якнайширшу читацьку аудиторію.
Володимир УРБАН
“ Шпігель” – лідер на ринку журналів Німеччини
Демократія, свобода слова і свобода друку – цінності, без яких сьогодні важко уявити сучасний прогресивний світ. Німеччина, як відомо, посідає чільне місце в ньому. Значною мірою це сталося саме завдяки розмаїттю засобів масової інформації і свобод, які ті отримали. Статистичні дані свідчать про гарну забезпеченість громадян Німеччини друкованими ЗМІ, однак статистичні дані не дають відповіді на інші, важливіші запитання: чим особлива німецька преса, на які теми пишуть сьогодні німецькі журналісти, з якими проблемами ЗМІ цієї країни доводиться стикатися, які їх перспективи у жорсткій конкурентній боротьбі? Розглянемо названі проблеми на прикладі конкретного видання.
“Шпігель” – німецький щотижневий ілюстрований журнал. Виходить у Гамбурзі, видавець і головний редактор – Рудольф Аугштайн.
“Шпігель” у перекладі з німецької мови означає “дзеркало”. Зміст і характер публікацій у ньому повністю відповідає назві. Журнал справді є “дзеркалом" політичного, економічного, культурного та духовного життя німецького народу. Водночас часопис широко і цікаво висвітлює події з інших країн європейської і світової спільноти.
Серед величезної кількості німецької журнальної продукції “Шпігель” посідає особливе місце. На відміну від інших суспільно-політичних журналів, наприклад “Штерну" чи “Бунте", “Шпігель" не такий розважальний. Це – журнал новин, в якому пріоритетною завжди була і є інформаційно-аналітична спрямованість. Звісно, щоб плідно працювати у заданій площині і залишатися на вершині успіху, журналу необхідно мати велику мережу власних кореспондентських пунктів та ефективно співпрацювати з агентствами і виданнями і своєї країни, і зарубіжними.
Кореспонденти “Шпігеля” працюють у найбільших містах країни: від одного до трьох-п’яти в кожному з них. Це дає змогу проводити власні журналістські розслідування, вчасно і правильно оцінювати різні місцеві події, факти та явища. Безперечно, значна увага приділяється діяльності центральних органів влади та іншим внутрішньополітичним проблемам. У статтях під рубрикою “Уряд” розкриваються проблеми роботи виконавчої влади. Приміром, у статті “Планові ігри між червоно-зеленими" (1997. – №25) йдеться про зміни – передбачувані та непередбачувані – в коаліційному уряді. Теми внутрішньої політики також представлено в матеріалах рубрики “Німеччина". Публікації, уміщені під цією рубрикою, аж ніяк не назвеш безпристрасними. Вони змістовні, з глибоким аналізом становища в країні. Під цією рубрикою в № 40 за 1997 р. привертає увагу стаття редактора журналу Р.Аугштайна “Крах Німеччини?” У ній досліджується нинішній стан і прогнозується майбутнє Німеччини. Ця полеміка редактора з автором книги “Крах Німеччини?” Барінгом закінчується на оптимістичній ноті. Журналіст упевнений, що не все так погано в країні, як це оцінює опонент. Що ж, є стагнація та безробіття, але де їх немає? Попри все, Німеччина залишається одним із лідерів у сучасному світі. Не обминає журнал і тему об'єднаної Німеччини. У статті “Ще надовго чужі" (1997. – № 40) розкриваються реалії життя народу після возз'єднання. “Країна змінюється, – пише журнал, – але ще довго доведеться переборювати відчуженість і непорозуміння". У цьому ж номері в рубриці “Партії” зацікавлює стаття “Молодь обирає правих", яка розповідає про збільшення електорату екстремістських партій у Німеччині. Це одне з найболючіших питань для німців. Журнал засуджує відродження радикальних рухів у країні. Багатьом не менш проблемним питанням приділяється чимало уваги на шпальтах журналу. Серед них – проблеми Бундесверу, зростання злочинності, становище емігрантів, зокрема курдів, схильних до тероризму, що ускладнює внутрішньополітичну ситуацію в країні. Загалом німці дуже підозріло ставляться до емігрантів, зокрема до ісламістів, вбачаючи в них загрозу своєму спокою. Тому в журналі часто можна побачити роз'яснювальні матеріали цієї тематики. Так, у № 3 за 1997 р. бачимо інтерв'ю з шейхом Алжиру Мухаммедом Саїдом Тантаві III “Є тільки справжній іслам”. В інтерв'ю шейх доводить, що тільки сунітський іслам – справжній. Він побудований на ісламській вірі й утверджує цивілізовані відносини з іншими політичними течіями і напрямами. Так само мають будуватися вони на Заході і, зокрема, в Німеччині.
Крім проблем загальнонаціональних, є й такі, що вирішуються на рівні регіонів. Тому в “Шпігелі" постійними є рубрики “Землі", “Столиця", в яких ідеться про широкий спектр політичних та економічних питань. Загалом економічній тематиці в журналі відведено багато місця. “Шпігель" обмірковує становище в окремих галузях економіки, перспективи їх розвитку. Наприклад, у № 25 за 1997 р. вміщено статтю “Битва за позички”. У ній розповідається про боротьбу підприємців переробної галузі, які всіма правдами і неправдами залучали інвестиції і відвойовували вигідні контракти.
На одному з чільних місць на сторінках журналу – соціальні проблеми. “Шпігель” не закриває очі на становище малозабезпечених верств населення. Часопис ставить питання про допомогу малоімущим, про зменшення розриву між багатими та бідними, підкреслює необхідність удосконалення соціальної допомоги. У № 40 за 1997 р. цю тему окреслено в чотирьох статтях, і вона є головною у випуску. Тут ми бачимо феномен журналу “Шпігель", коли навколо ударного матеріалу, заголовок якого винесено на першу сторінку і вміщено в журналі під рубрикою “Головне", групується ще декілька, що розкривають цю саму проблему. Стаття “Розколоте суспільство” під цією рубрикою висвітлює різні полюси життя в Німеччині і називає цікаві цифри. Отож, за останні 13 років у Німеччині кількість мільйонерів зросла майже вдвічі, при цьому малоімущих стало в 2,5 разу більше. Прірва між класами росте. Відразу після “Розколотого суспільства" бачимо статтю “Глобальне протистояння". В ній уміщено думки фахівців з приводу такого величезного розриву між бідними та багатими. Як це провалля подолати? На це запитання “Шпігеля" відповідають експерти. Вони описують шляхи виходу із кризи.
Але не тільки розумінням проблем малоімущих відомий “Шпігель”. Такий зацікавлений і об'єктивний підхід до журналістської творчості притаманний авторам часопису. Завдяки цьому журнал знають у світі і тому його можна купити в багатьох країнах. Читач на сторінках журналу має змогу ознайомитися з подіями з усіх континентів. Найбільше місця займає тема Європейського союзу та інших європейських структур, співпраці з ними. Так, у статті "Сумніви канцлера" під рубрикою “Європа" (1997. – №40) аналізуються відносини Німеччини із сусідніми країнами. Журналісти розмірковують про розвиток такої співпраці та передбачають перебіг майбутніх подій.
У статті “Назад, відправнику" (ця сама рубрика; 1996. – № 7) йдеться про заборону брюссельської комісії на імпорт британської яловичини. У статті “Точне дотримання" під рубрикою “Валютний союз" (1997. – №40) викладено позицію державного міністра Фальтгаузера (земля Байєр) щодо європейського валютного союзу. “Лише суворе дотримання, – зазначає він, – таких критеріїв, які для громадян зрозумілі та на багато років передбачувані, створить довір'я та усуне страх”.
Журнал активно користується послугами кількох найавторитетніших інформаційних агентств. Зокрема – Дойче-Пресе-Агентур (ДПА), Асошіейтед Прес (AП), Рейтер (РТР). Фінансові можливості “Шпігеля” дозволяють робити це, бо затрати на агентства не перебільшують 1% виробничої собівартості. Проте редакторів і репортерів часто не задовольняє інформація, яку вони отримують від інформаційних агентств і агенцій преси. Керівництво журналу прагне сформувати свої думки стосовно будь-якої події. Тому журнал має власних кореспондентів у найбільших містах і столицях світу. Є у “Шпігеля” свій кореспондент і в Києві.
Часопис підтримує політику журналістських розслідувань на місцях, завдяки цьому в журналі можна прочитати матеріали, які не знайдеш в іншій пресі.
“Шпігель” відомий у Німеччині та за її межами саме завдяки своїм викривальним матеріалам. Хіба не інтригує стаття “Я міг нюхати гроші" (1996. – № 7), в якій йдеться про зізнання брокера Ніка Лісона, який програв на біржі 1 млрд. марок, спричинивши банкрутство Барінкс-Банку? В цьому ж номері шокує розгорнута інформація “Загублений слід”. У ній розповідається про німецького шпигуна Карла-Гайнца Шааба, який продавав ядерні секрети Іраку. Отримавши мільйон марок за зраду, генерал встиг утекти, і слід його загубився на одному із сонячних берегів Іспанії – Тенеріфе.
Скандали не посідають провідне місце на сторінках журналу. Але їх журналісти “Шпігеля" не обходять увагою. Такі матеріали різні за змістом і розміром. Так, у № 21 за 1977 р. бачимо статтю Катаріни Мегрет “Жодних привілеїв". У цій невеликій скандальній розповіді йдеться про зловживання німецьких чиновників своїм службовим становищем в особистих та необов'язкових міжнародних розмовах по телефону. В статті наводиться список крадіїв з маленької літери – прес-аташе, окремих помічників високих службових осіб і навіть журналістів.
Скандали і сенсації журнал знаходить у різних сферах буття, наприклад у спорті. В статті “Смерть у пігулках" (1997. – № 40) “Шпігель" розкриває проблеми допінгу в спорті. На прикладі німецьких та іноземних спортсменів журнал констатує сумні наслідки вживання допінгу: заборонені препарати підривають здоров'я спортсменів, а декому з них це вкорочує життя. У матеріалах спортивної тематики “Шпігель" часто порушує питання фінансування спорту. В статті “Кришки для маленьких" (1996. – № 7) наголошується на нерівномірному розподілі коштів у спорті. Перевага надається футболу, тенісу, боксу і Формулі-1. Через це мало фінансуються інші види спорту.
Чимало цікавих публікацій у журналі з екологічних проблем, з питань медичного обслуговування, туризму. Так, під рубрикою “Туризм" у № 25 за 1997 р. знаходимо замітку “Газовий факел на морському пляжі”. У ній розповідається, як на відомому пляжі на острові Узедом фірма відкрила родовище газу. У фірмі відразу зробили вибір. Тепер перед ними стоїть проблема, як перекрити ймовірні втрати від згортання туризму? Під рубрикою “Медицина" у № 33 за 1997 р. вміщено статтю “Медицина надійно обслуговуватиме мільйони хворих на діабет”. У статті називається кількість хворих на діабет у країні і робляться зауваження про недоступність ліків та слабку поінформованість хворих. У № 40 за 1997 р. уміщено статтю “Дорогий капкан". У ній інформується про рішення побудувати нову трасу, що має проходити через Тюрінгські ліси. Прокладання цієї траси було заплановано так, щоб якнайбільше скоротити відстані між об'єктами і час будівництва. Про природу не турбувалися. Звичайно, “зелені" не могли залишитися осторонь і організували декілька актів протесту. На сторінках журналу з цього приводу розпочалася “війна" зовсім протилежних думок. Журнал, врахувавши усі економічні плюси нової магістралі та зауваження “зелених", дійшов компромісного висновку – дорога повинна бути, але проходити вона має за іншим маршрутом, який максимально збереже цей унікальний куточок природи.
Відділ журналу “Культура і суспільство" посідає значне місце в кожному числі часопису. Рубрики “Культура", “Автори", “Музика", “Мистецтво", “Поп”, “Плітки" постійні та інформують про відомих та нових письменників і музикантів, співаків та акторів. На високому рівні написано рецензії та анонси на нові фільми, вистави і книжки в журналі. Також ми можемо знайти тут різноманітні матеріали про шоу-бізнес, фестивалі, свята, виставки тощо. “Шпігель" цікавить мистецтво в усіх його напрямках – від класики до модернізму.
На мій погляд, вдало доповнюють матеріали згаданих рубрик програми телепередач, в яких пріоритет надається анонсам художніх фільмів, телевізійних вистав і концертів. Безперечно, ця реклама приваблює читачів журналу, котрі є активними телеглядачами і радіослухачами.
Загалом реклама в журналі займає величезну площу – близько 30%. Таку велику кількість реклами можна побачити в багатьох німецьких виданнях. Друковані ЗМІ все ще є найбільшими розповсюджувачами реклами порівняно навіть з електронними засобами масової інформації. І “Шпігель" не виняток із правила. Журнал дві третини своїх доходів отримує від реклами, а решту – від продажу своєї продукції.
“Шпігель” – видання, що має власну потужну поліграфічну базу. Крім журналу, видавництво публікує книги різних письменників. Виходять окремими книгами кращі публікації часопису. Продукція “Шпігеля" виходить також на CD-ROM'ах.
Журнал “Шпігель” – досить популярне в Німеччині та в усьому світі періодичне видання. Причини такого успіху в діловитості, чіткості, зваженості, переконливій аргументації, вмінні виділити головне в публікаціях. Цьому відповідає і стиль журналу. Не уникаючи іронії, навіть сарказму, тут ніколи не збиваються на порожнє зубоскальство.
“Шпігель” – журнал для вдумливого і серйозного читача, знання та інтереси якого досить обширні. Редакція та її автори керуються у своїй роботі принципами неупередженості, правдивості та об'єктивності. Досвід “Шпігеля" буде багато в чому повчальний нашим молодим українським виданням.
РОСІЯ – УКРАЇНА
Ганна САЩУК