Geum.ru

Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження з приводу Київ

Вид материалаДокументы

Содержание


З А М А Л Ь О В К И Музика
Про настрій
Записи київського щоденника
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

З А М А Л Ь О В К И

Музика


Усе живе не байдуже до звуків. Відомо, що рослини відчувають мелодику звуків, ніби „сприймають” її, й відповідно „поводяться”. Як засвідчили вчені, гарна музика сприяє росту і достиганню плодів.

Отже, вмикайте приймача на плесі баштану і пильнуйте, як малесенька зелена кулька, розбухаючи, перетворюється у вас перед очима на здоровецький смугастий кавун. Певна річ, я дещо перебільшив. Бо велетенські ягоди-кавуни – ростуть під впливом музики, хоч і прискорено, все ж не настільки швидко наразі, аби можна було навіч (без уповільненої зйомки) простежити їхнє визрівання.

Очевидніше проявляється вплив музики на тварин. Прозвучить, приміром, поклик пастушого ріжка чи трембіти – і, дивися, череда чи отара звертає, прямує, куди слід.

А що вже ми, люди, то без музики життя свого не уявляємо. Звичайно, музичне звучання буває різне. Гучне (форте) і тихіше (піано). Чимало залежить, - як діють на нас звуки, - від того також, наскільки майстерно настроєне піаніно або інший інструмент, і на якій вони відстані від вас: в сусідній квартирі чи за кілька поверхів. Важить і те: мажорна (весела), а чи мінорна (смутна) мелодія виконується, і який на ту годину, іноді опівнічну, настрій у вас. Тож-бо може бути, що акорди відомих концертів, сонат, сюїт подіють на слух зовсім не так, як сподівалися їхні творці. Все залежить від конкретних обставин. Зосібна, і від того, хто виконавець музичного твору, в якому він стані (одухотвореному чи роздратованому) та із якою експресією втілює партитуру в звуки, сиріч якою мірою допомагає інструменту солоспівом, притупуванням ніг, ударами по деці чи будь-якій площині, що трапляє під руку. Багато від чого залежить дія музики на ваш настрій. Хіба не так?

Про настрій


Говоримо: „піднесений”, „зіпсований”, „пригнічений” настрій. Прагнемо скількимога підтримувати в себе найбільш бажаний відтінок власного, так би мовити, відчуттєвого стану: гарний. Силкуємося розрадити, підбадьорити когось із свого оточення, хто посмутнів. Хоча вдається це не завжди: настрій бо категорія малозвідана і важко керована.

За буденних обставин, звісно, всіляко зможемося на граничне напруження душевних сил – і виявляться найвищі якості нашої натури. Космонавти, скажімо, під час польоту відповідали на запитання із Землі – «Який настрій?» – без вагання: «Нормальний!». Таким мало бути за умов надважливого завдання самопочуття першопрохідників неба – і таким вони підтримували свій стан.

Інша річ – буденність. Тут настрій може змінюватися, залежно від обставин і вдачі людини, часом блискавично. Причому не вряди-годи нервуємо за цілком дріб’язкових побудників, а то й геть безпричинно роздратовуємося. Безперечно, у сьогоденному, насиченому протиріччями, глобалізованому світовому протистоянні цивілізацій підстав для невдоволення та стресів стачає з верхом. Тим паче мусимо шануватися, обачливо дбати, аби по змозі уникати загострення чвар, не окрадати дні свого життя. Частіше нагадуймо собі, братове, що ми українці і звіку-зроду нам притаманні чемність і м’якосердя. То ж не зраджуймо самих себе! Даруймо всім, а відтак і собі, радість, гарний настрій, будьмо по правді добродійками й добродіями, пані та панове!

ЗАПИСИ КИЇВСЬКОГО ЩОДЕННИКА



26 квітня 1992 р. Сумна дата. Шість років з часу чорнобильського лиха. Вибух, причини якого фахівці вбачають у прорахунках недалекоглядних розробників проекту станції, дався взнаки всій Україні, гірчить у мільйонах доль, дошкуляє кожному з нас. Лікарні переповнені. Я теж, після ускладнення хвороби, другий місяць лежу в Інституті урології. Терміново потрапити сюди, до столиці, посприяв мені колега по Спілці, радник Президента М.Жулинський, з яким випало поспілкуватися телефоном із Сум. Проте за нестачі ліків та ще з підупалим імунітетом видужування моє досить сповільнене, із частим погіршенням стану. Щойно знову телефонував до Миколи Григоровича, повідомив, як він прохав, про перебіг оздоровління, яке дещо загальмувалося. „Певно, краще б перевести вас у відділення нефрології, до академіка Пирога,” – зміркував колега, обіцяв порадитися з ученим. І за день мене вже вислуховував Любомир Антонович. У його відділенні, куди мене перевели, лікарям вдалося приборкати запалення.

2 січня 1993 р. Виписавшись із лікарні, я підготував до друку нову свою книжку поезопрози «Нагода добродіяти», з виданням якої мене одним із перших привітав Микола Жулинський, який уже, на другому році незалежності України, став віце-прем’єром.

11 липня 1994 р. Завтра – 60. Роки, справді, мов птахи. Летять… Надіслали вітання до ювілею побратими з Сум, письменники, журналісти. Не забули, спасибі, земляки! Найпершим поміж підписів колег – автограф Генки Петріва, дослідника складних доль напівзабутих слобожанських митців. То ж він, вочевидь, першим зголосився підтримати „неблагонадійного” поета. Із київських однодумців дружньо озвався напередодні Женя Гуцало, бажав добрих сил і обіцяв поздоровити також у газеті. Жалівся лише, що почувається кепсько, а підлікуватися, за невідкладними справами, немає коли. Схоже, добрякам на роду написано, щоб перейматися людськими скрутами, а самим „згоряти” дочасно. Такими пишатися б Україні! Аж глядь: на вустах спливають інші ймення… Чути нині тут і там прізвища претендентів на посаду президента України: „Кравчук чи Кучма?” Наче б не все одно? І в того і в цього на думці хіба благодать народу попереду, а не власна й грошовитого їхнього оточення? А бач: про президентів (та князів) – товстезні аннали істориків. Але про справдешніх героїв свого часу, оборонців людності і духовних надбань, – хіба що побіжні згадки. Чи не гоже було б нам, братове літератори, складати правдивий літопис землі своєї й люду?

6 липня 1995 р. Не стало талановитого й мужнього Українця Євгена Гуцала, яскраві твори якого навернули навіть «закомплексованих» земляків до самих себе та відкрили їм очі на ординську ментальність, з великодержавним ухилом. Не поступливий захисник всього українського, він був і залишиться для багатьох (не лише письменників) взірцем синівського служіння батьківській землі. Шкода, не випало спільно почитати, як домовлялися, мою прозу „Життя без прикрас“, яку щойно закінчив, але про цю книгу ми з Євгеном Пилиповичем якось перемовились, і його слушні поради стали мені у великій пригоді.

26 грудня 1996 р. П’ять років тому цього дня розпався СРСР. Канула в Лету радянська імперія! Невимовно тяжке п’ятиріччя минуло – вже незалежної України. Врешті, після чотирьох літ поневіряння по приватних квартирах і лікарнях, змігся з сестрою оселитися у власному житлі, виміняному на сумське. І негайно взявся готувати рукопис прози. Але знов потрапив до лікарні. До того ж із лихими пригодами, ледве уникнувши критичного кінця. Стали мене переводити з однієї лікарні до іншої. Проте чиновники медичних установ до пуття не домовилися між собою, бо вільного місця для мене не виявилося. І опинилися ми з медсестрою Марією на лаві подвір’я, при 25-градусному морозі. Що мала робити жінка зі мною, лежачим? Лікарняного начальства в кінці робочого дня не було, залишити надовго хворого Марія за такого морозу не могла. Холод та безвихідь доводили нас обох до розпачу. Згадував я знані номери телефонів, медсестра бігала у санпропускник, але все марно. Тоді вона з трудом, майже на плечах втягла мене у санпропускник. І я, поблагавши Бога та святого Миколая (бо було саме 19 грудня), додзвонився до поліклініки Спілки письменників – і випросив машину, а потім, за сприяння побратимової дружини, Людмили Коломієць, дістав дозвіл від лікарні іншого району на мою госпіталізацію. І от приходжу в палаті до тями. Благословляю лагідних рятівниць, передусім Марію і Людмилу, а лихих усіх нехай Господь розсудить. Міркую собі, що світ не без добрих людей і, отже, тішуся сподіванням та нишком став помалу занотовувати до записника на добраніч ці рядки.

4 вересня 1997 р. Зателефонував колега-земляк Дмитро Білоус, привітав із „цікавою добіркою” моїх поезій у „Літературній Україні”. Згадав заодно він, що слухав по радіо мою казку про пригоди „Сміливця-серпокрильця“ і що сам також вивчає поведінку птахів й написав про них книжку. Радив і мені укласти збірку з таких віршів, які надрукували „Барвінок” і „Малятко”.

21 липня 1998 р. Згадали про мій день, розвіяли самоту друзі. Першим нагодився, привітав з днем народження (12.07) Мишко Медуниця. Колега Димко Головко і Саша Шугай теж гостили цими днями. А поет Володя Коломієць, дещо забарившись із здоровленням, потішив, зате, передмовою до моєї нової прозової книжки „Дорога до себе”.

14 вересня 1998 р. Напрочуд товариську людину послав мені осінній день. Навідав композитор Ан. Золкін. Найперше познайомив із своїми романсами і хоровими творами. А врешті, почитавши мої вірші, він уподобав „Рідний дім“, який ми разом трохи підправили, на його прохання. Запитував, скільки часу даю йому для написання музики. Я завагався. Як обмежувати творчу роботу? Анатолій Іванович сам розміркував, що тижня йому буде досить. Обіцяв певно, і я відчув, що моя поезія лягла на душу композиторові.

7 листопада 1999 р. Завітав народний артист Василь Манолов. Заспівав могутнім басом мої пісні, зокрема й «Рідний дім». Зачарував! Зробити б запис. Міркували, де ж узяти коштів?!

27 грудня 1999 р. Прозвучав (за годину до півночі) по національному радіо запис розмови зі мною. Читав я також свої поезії. А відома співачка Ніна Чепіга виконала два наших, із композитором Богданою Фільц, романси.

7 січня 2000 р. Наспівував у самоті «Журавлів» Р.Гамзатова. Спіткнувся на чужомовному тексті. Та й переклав пісню на свій кшталт. Ось так:

Я думаю, бува, що всі відважні,

Хто волю заступив своїм життям,

Не вічним сном в землі спочили нашій,

А журавлями білими летять.

Вони згори перегуком прощальним

Віддавна озиваються до нас.

Чи не тому, як неба видивляєм,

Змовкаємо на довго ми щораз?

Поволі ключ пливе, в пітьму пірнає,

Летить зо дня, натомлений, у ніч.

І в тім ключі містина вільна зяє,

Можливо, що залишена мені…

Колись, напевне, з журавлями разом

Полину теж у вишній я імлі

І з неба відгукнуся тихо птахом

До всіх, кого залишив на землі.

8 грудня 2000 р. Художник Адам Крвавич, з яким віднедавна познайомився, змалював мій портрет. Цікавий бесідник Адам Петрович. Легко порозумілися ми й щодо подальшої співпраці. Зокрема домовилися стосовно ілюстрування мого трикнижжя творів.

3 липня 2001 р. У «Голосі України» надрукували мою статтю «Сповідь неблагонадійного»: публіцистичну розповідь про ровесників, з якими випало наближати волю України. З нагоди 10-ліття Незалежності нагадав між іншим владі про те, що належало б гідно пошанувати борців за нашу державність, можливо, встановити й відповідні відзнаки та звання Ветерана боротьби за незалежність.

12 вересня 2001 р. Як і обіцяв, цього дня в умовлений час завітав Валерій Шевчук. Приніс вичитану верстку моєї поезопрози «Світлотіні», а також свою передмову до книжки. Зізнався, що найбільше привабили його прозові етюди про митців. Хоч про декого з тих, за кого я писав, мав свої, особливі критерії поцінування, він делікатно не зробив зауважень ані на полях верстки, ні усно. З властивою добротливістю, перейнявся моїми олівцевими «штрихами до портретів», у яких запримітилася йому «частка духу митця». На моє прохання, згодився Валерій Олександрович розповісти чимало такого про свою роботу над книгами, що мені дух перехопило: від усвідомлення, що вдалося зазирнути до творчої «лабораторії» видатного майстра слова. Особливо цікаво говорив він про народження свого «Вечірнього інтермеццо». За час нашого спілкування я зрозумів, що Шевчук не лише доскіпливий історик, але й знавець світу живої природи, вміє дочувати і розуміти мову різних істот. І, вочевидь, тим припали йому до душі подаровані мною «Галицькі легенди» Яворського, що перейняті вони любов’ю до природи, мудрою народною міфологією, і він щиросердно дякував за незвичайний збірник. А насамкінець переповів одну дотепну галицьку притчу про «доброчинного лихого».

10 липня 2002 р. Почув по радіо про присудження мені (за прозу «Кувала зозуля») міжнародної літературної премії ім. В.Винниченка. Тепло говорили про книжку Іван Дзюба і Борис Олійник. Відрадно, що Фонд культури і Спілка письменників підняли з тривалого напівзабуття на чільну висоту постать великого українця, встановили премію його імені.

6 грудня 2003 р. Колеги-спілчани привітали із присвоєнням звання заслуженого діяча мистецтв України. Під вечір надійшла й телеграма за підписом Президента Л.Кучми.

21 березня 2004 р. Мав розмову з народною артисткою Адою Роговцевою. Просила якомога швидше передати їй мою інсценівку, про яку раніше ми домовлялися, бо надалі вона буде в Росії. Зайшла мова про мою вибрану поезію, з передмовою І.Дзюби. Землячка зацікавилася, зізналась, що до поезії у неї давня прихильність і хотіла б мати в себе нову книжку.

4 червня 2006 р. Ціла епоха національного малярства переступила опівдні мій поріг – разом із художником-академіком О.М.Лопуховим. Роки пристарили молоді риси чола майстра, які віддавна видивляв я з подарованого ним автопортрета, виконаного розгонистими олійними мазками. Але живий він, чим довше ми гомоніли, здавався мені, наче, таким же гострозорим і одухотвореним, як змолоду, на портреті. Мимоволі пригадував кращу з робіт митця «Страшний суд», в’являв ясновидого Сина Божого. І в очах мого гостя, видатного художника, ніби знову оживав витворений ним світ! Був радий віддячити академікові, чим міг: подав йому нову свою книжку про митців України, де належно представлений і народний художник О.М. Лопухов.

7 червня 2006 р. Завітав Анатолій Мокренко. Згадали рідну Сумщину, його батьківські Терни, де ми в 60-і роки, молодими, тішилися красою ріднокраю й заодно піснями його роду – чотирьох голосистих братів. Обіцяв Анатолій, під супровід бандури, заспівати романси на мої слова. «Та все не випадало», – жалівся, щоб гідно перейнятися народним інструментом, бо інакше він – нашвидкуруч – не може підступити до такої справи (як до кожної новації у своєму виконавстві). Вимогливий!

18 червня 2006 р. Незвичайна гостя з’явилася, відома як митець і політик. З порога вибачилася за спізнення, а коли сіла й розглянулася, захоплено заговорила про, розвішані на стінах, роботи художників. Вона, Лариса Скорик, архітектор. Обізнана з творами українських майстрів пензля і графіки, безпомилково пізнавала авторів моєї колекції. Товариство суміжних муз стало для неї, педагога Академії мистецтв, звичним повсякденням, відколи повернулася від депутатських балачок до живої творчої праці провідного зодчого України. Колись я довідався, що Лариса Павлівна, уподобавши темпера, чимало малювала, і їй особливо вдався портрет Антонечка-Давидовича. Тож я, за ласкавої згоди авторки, скористався її дарунковим твором, коли видавав спогади про письменника. Брала гостя з моїх рук нову книгу, митецьким зором пильнувала мої рухи. Світ перед очей митця – натура? Архітектор, вона ж – і портретист, також і скульптор! Незвичайну відвідувачку вдарував день.


Путівник доробку Олександра Маландія