Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження з приводу Київ
| Вид материала | Документы |
СодержаниеІз щоденників письменника Шоста смерть Із щоденників письменника Сьома смерть |
- 03035, м. Київ, вул, 83.09kb.
- України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
- Основні закономірності розвитку голоценових грунтових комлексів території України, 60.82kb.
- Звіт про результати проведення процедури відкритих торгів, 55.93kb.
- Олександр гісем, 55.91kb.
- Олександр гісем, 100.49kb.
- Олександр гісем, 87.82kb.
- Читати тексти із зошита І худ, 282.36kb.
- Методичні рекомендації до робочого зошита Діптан Н. В. Панова, 207.04kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
Із щоденників письменника:«На хвилі угорських заворушень і вслід за хрущовським розвінчанням культу особи Сталіна поширилися „вільнолюбні настрої” поміж київських студентів, зокрема майбутніх журналістів. І – прокотився шквал переслідувань „націоналістів”. Потрапили на зірке око відповідних служб і мої однокурсники Б.Мар’ян, І.Пашков, В.Пепа. А якось зібрали третій наш курс й повели наставники мову, щоб колективно засудити поведінку антирадянщиків і, зрештою, відрахувати їх з університету. Я тоді виступив першим із студентів на захист звинувачених перевесників. Перепало ж потім на горіхи, мало самого не запроторили до виправних таборів. Надовго потрапив у списки „неблагонадійних”. І допити не припинялися до останніх днів закінчення вузу. Міркував, як би „втекти” подалі від слідчих, та й підписав направлення на роботу в газету своїх Сум, хоча була слушна нагода лишитися в Києві. Проте й на Слобожанщині, щойно став працювати в редакції, раз по раз кликали на допити з приводу переслідуваних однодумців (В.Стуса, В.Захарченка, М.Данька та ін.) Редактор лютував, погрожував звільнити. Тим часом не стало батька, і я мусив допомагати кволій матері. Але й сам важко захворів. У тривозі минав кожен день: за одним лихом інше...» Шоста смертьНа межі 50-60-х років журналіст Маландій поринув у газетярські будні сумської газети. Після університетського направлення він очолив молодіжний відділ, згуртував навколо себе тямковитих дописувачів і мало не щочисла давав „свою” сторінку; нею зачитувалась не лише юнь, а й різного віку земляки-сумняни. Схвальні відгуки передплатників наснажували публіциста, й Олександр працював напружено, винахідливо. Якось на суботу вмовився він із молодими робкорами підготувати, спільно з ними, розповідь для газети. Це мало б стати уроком для початківців. Подалися на будівельний майданчик. Коли вже було зібрано потрібний матеріал і дописувачі з журналістом спускалися із горішніх поверхів будинку, зненацька під ногами провалилося риштування, й Олександр ізгори полетів униз: розпластався на камінні й утратив памороки. Швидка допомога незабаром відвезла потерпілого до хірургічного відділення лікарні. Кілька днів і ночей пролежав він без пам’яті. Черепна травма виявилася доволі складною. Лише завдяки досвідченому хірургові Супруну вдалося Олександрові повернутися до звичайного життя і роботи. Але назавжди залишився запис в історії хвороби: післятравмова енцифалопатія... Із щоденників письменника:«Напади післятравмової болісті стали дошкуляти не лише самому (не даючи працювати на повну силу), а й близьким завдавали гіркот, вкрай ускладнили життя. Що вже гадати про влаштування сімейного затишку...Дружини люблять здорових чоловіків. Спроба одруження завдала тільки зайвого смутку. Поринув з головою в газетярську коловерть. Вечорами, гляди, визрівали рядки віршів, прози. Однак, перейняті національним духом, твори не раз натикалися на видавничо-цензурні заборони. Рукописи повертали... Півтора десятка років! Лише 1976-го вдалося видати, досить „обкарнану,” збірку поезій „Березнева грімниця”. Але, як і раніше, часописи не друкували ні моїх поезій, ні документальної прози про несправедливо покараних митців та на захист рідної мови. Мусив оголошувати, на знак протесту, голодівку. Звертався й з листами до владних посадовців. Але марно. Кому потрібна в колоніальній державі людина, та ще української землі й „неблагонадійна”?» Сьома смертьВ середині 70-х років Олександр Маландій розкритикував у сумській газеті, із притаманною йому доказовістю, за злочинну безгосподарність високе начальство Білопільського району. Журналіста попереджали, що район очолює висуванець й улюбленець одного із секретарів обкому партії, але він не зважив на застереження, сміливо виступив за покривджений сільський колектив. За ніч було написано нищівно-правдивий матеріал, і його позачергово вмістила газета. Коли пролунав сердитий дзвінок „згори”, редактор уже не міг зупинити друкарської машини: газета вийшла в світ. В обкомі вимагали спростування. Редакція стала чекати на відповідь повноважної влади. Але ніхто не подавав голосу. І партійці заходилися вишукувати бодай найменшої похибки задля знеславлення імені кореспондента. Над Олександром завис Дамоклів меч. І хоча підстав для його звинувачення так і не надійшло, проте цькування, якого зазнав, відбилося на здоров’ї. Він потрапив до лікарні з інфарктом міокарду. Спершу лікували в Сумах; зрештою направили до Києва. Понад місяць перебував на оздоровленні в Науково-дослідному інституті імені М.Стражеска. Потім його перевели до Інституту, керованого О.Шалімовим, де негайно взялися за підготовку хворого до операції. Та Олександр мав кілька тяжких недуг і він особисто звернувся до академіка. Учений, уважно вислухавши, попросив усі медичні показання й вирішив на кілька днів відкласти операційне втручання, доки додатково не обстежать хворого. „Якщо будуть відповідні підстави, я власноруч візьму скальпель...” – мовив славетний хірург. І його слова підбадьорили Маландія. А в призначений час Олександр знову був у кабінеті О.Шалімова. Академік привітно потис йому руку і сказав: „Я впевнився, що оперувати Ваше серце ніяк не можна. Ризик стовідсотковий. Ми спробуємо вас підлікувати іншим шляхом. І ви ще житимете й напишете багато гарних творів...” То було у квітні 1976 року. Відтоді минуло більше трьох десятиліть. |