Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження з приводу Київ
| Вид материала | Документы |
СодержаниеІз щоденників письменника Четверта смерть Із щоденників письменника П’ята смерть |
- 03035, м. Київ, вул, 83.09kb.
- України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
- Основні закономірності розвитку голоценових грунтових комлексів території України, 60.82kb.
- Звіт про результати проведення процедури відкритих торгів, 55.93kb.
- Олександр гісем, 55.91kb.
- Олександр гісем, 100.49kb.
- Олександр гісем, 87.82kb.
- Читати тексти із зошита І худ, 282.36kb.
- Методичні рекомендації до робочого зошита Діптан Н. В. Панова, 207.04kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
Із щоденників письменника:
«Десь іще лютувала війна. Дитяча допитливість ніби воскресла заново, після відгуркотілого над Пслом бойовиська, спрагло повела до пізнання наук, на уроки, коли 1943-го чимчикував до школи уже звільненого Червоного. Не раз обморожував по дорозі ноги, обличчя, але поспішав на заняття, бо мав у своїй сумці вирішену складну задачку, яку звично готувався розтлумачити однокласникам. Уявляв себе учителем.
А сутужного повоєнного літа подався, заразом з дорослими, на поле, переймав од батька вміння доглядати коней, водив гнідка поперед плуга, підвозив згодом жниварям воду.
У школі був, малорослий, головою піонерської дружини. Умів приспівати, чи вирізавши з ліщини сопілку, заграти жвавих слобожанських співанок. Шкодував, що не мав гармошки, а руки й душа тяглися музичити. Іще полюбляв скликати школяриків до лісу, розповідав їм про корисні квіти-трави, про птахів (де які гніздяться і як співають), адже виріс побіля левад.»
Четверта смерть
З острахом згадували батьки на чотирнадцятому літі голодний тридцять третій рік...Адже до повоєнної скрути облягли селян надмірним тягарем непосильні податки: платили за кожну сотку присадибної ділянки, за худобину й птицю, за кожне деревце в садку. Молока від корови ледве вистачало, щоб виконати норму здачі на молочарню.
Шурко до зазимків бігав у ліс збирати яблука-кислиці й дикі груші. Навчання у школі припинилося. Випивши кухоль узвару з картопляником, він сідав малювати портрети улюблених письменників – Тараса Шевченка, Леоніда Глібова та Володимира Короленка, і йому здавалося, що голод менше дошкуляв. Та напровесні не стало вдома навіть картоплі й груш. Варила мати несмачну юшку із кропиви та пучки висівок. На безхліб’ї Шурко охляв, занедужав. Лежав непритомний, важко дихав. І мати, коли вранці розпалювала піч, а в малій хатині було душно, виставляла синову розкладачку в прохолодні сіни. Там якось легшало, але постійно віяв протяг (із горища й ганку), і хворого ще дужче лихоманило. Не з’їдав навіть вадливої юшки, якої наливали йому. Змарнів, кашляв, марив.
Та якось навідалася сусідська дівчинка Віра. Вона принесла Шуркові пухких млинців, политих ряжанкою. Вгощання було смачне, а надто під щебетання перевесниці. Хлопець поласував млинцем, а дівча шепнуло йому на вухо, що заглядатиме частіше і що він неодмінно одужає.
Віра підставила драбину й зачинила ляду на горищі, а ще турботливо вкрила недужого другою ковдрою, щоб хвороба вийшла з потом.
Шурко помалу оклигував, намагався вірити, що очуняє. Голублива дівчина зазирала щодня, й він потроху почав підводитися. А ще сусідка призналася, що коли почула від Шуркової матері, що він однією ногою в могилі, то довго плакала й заприсягнула собі врятувати дружка: „І, бач, ти живий....” Віра підняла.
Із щоденників письменника:
«Знесилений голодом, почав постійно зміцнювати здоров’я. Взимку ставав на лижі, влітку бігав з ровесниками за м’ячем, крутив велосипеда, плавав наввипередки. Настійливість допомагала долати слабість. А деколи й оберталася прикрощами. Бо дорослі, передусім учителі, сподівалися послуху, ретельного виконання завдання, а мені кортіло чинити щось на свій штиб. Добре, якщо наставник траплявся розважливий. Як учитель фізики Віктор Кузьмич Шабаль. Він бачив, коли школяр мав рацію, й прихильно поступався: „Ну, то роби, як задумав, тямкуй”. І я метикував, складав жарти-вірші, готував класну стіннівку на свою і спільну втіху. Потім доручили мені редагувати шкільну газету і біля її чергового випуску завжди було гамірно. Закінчив школу, попри затяжну болість, із медаллю. Вагався, чи не вивчитись на інженера (бо добре давалися точні предмети). Та взяв гору все ж потяг до краси і рідного слова.»
П’ята смерть
На третьому році напівголодного навчання в університеті Олександрові Маландію довелося під час практики працювати в газеті „Радянський Крим”. Животіння на мізерну стипендію знесилило студента, якому нічим не могли підсобити батьки-колгоспники (вони за свою працю мали хіба що трудодні та клунок збіжжя). Виснажений, та ще з кількома недугами, він, замість доброго харчування (за приписом лікарів), мусив відбирати від стипендіальних грошей якусь частку на оплату кутка в Боярці, бо гуртожиток надавали здебільшого безбатченкам-напівсиротам або ж комсомольським ватажкам, а Сашко не був ні вискочкою, ні догідливим послухом.
Отож, перебиваючись на воді та сухарях, студент поїхав із редакційним завданням у район, прилеглий до Сиваша. Літо випало спекотне. А Олександр, діставшись на ферму, вирішив, знеможений спрагою, скупатися в лимані. Вода сягала не вище колін. Він побрів далі, сподіваючись на глибину й чисте плесо. Аж натомився, силоміць витягуючи ноги з водоростей...Мимохіть оглянувся – й закляк від страху: жодних ознак берега, лише непроглядна білина туману.
Блискавично зміркував: ні кроку! Запаморочилось у голові, ледве зміг встояти на місці. Змочив вологою чоло і з заплющеними очима повернувся, щоб змінити напрям руху навпаки.
Почвалав наосліп. Час од часу тільки поглядав униз. Коли врешті, геть зморений, відчув, що води стало менше як до колін, зважився подивитися перед собою. На обрії помітив щось подібне на смужку пологого берега, а згодом забовванів і вузлик складеної гіркою одежі.
Чимдуж заспішив на край лиману. Та вже за крок до суходолу знепритомнів і хлюпнувся на всю довж. Наче із непробудного сну прокинувся, сяк-так, навсидьки, змив із себе бруд зволоженими у тванюці долонями. Глипнув угору: сонця не видно за густим серпанком; лише сяяла майже в півнеба світлина.
Подякував долі за ласку й попрямував до людей.