Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження з приводу Київ
| Вид материала | Документы |
СодержаниеРядки із щоденників письменника Друга смерть Із щоденників письменника Третя смерть |
- 03035, м. Київ, вул, 83.09kb.
- України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
- Основні закономірності розвитку голоценових грунтових комлексів території України, 60.82kb.
- Звіт про результати проведення процедури відкритих торгів, 55.93kb.
- Олександр гісем, 55.91kb.
- Олександр гісем, 100.49kb.
- Олександр гісем, 87.82kb.
- Читати тексти із зошита І худ, 282.36kb.
- Методичні рекомендації до робочого зошита Діптан Н. В. Панова, 207.04kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
Рядки із щоденників письменника
«Чутливу від народження натуру вабило багатоголосся співучих слобожанських левад, на Пслі, дивовижжя барв і звуків, яких щедро вдаровували прибережні гаї та садки. Полонили хлоп’ячу душу й, співзвучні з солов’їним щебетанням, вечорові співи хутірських дівчат і парубків, а святковими днями - також гуртів дорослих, що підхоплювали знайомі переливи гармошки чи грамофона. Біг я, бувало, покликаний спозаранку солоспівами Оксани Петрусенко і Бориса Гмирі, Івана Паторжинського і Марії Литвиненко-Вольгемут, що долинали з Причепилівки од відчинених вікон. Завсігди тішили гостини двоюрідних старших сестер та брата Мишка, що приходили святними днями в хутір із с. Червоного. Сестри приспівували, а Мишко-усевіда розказував цікаві пригоди й міг хвилиною змалювати олівцями чи фарбами те, про що говорили. Брався за олівці й я, переймав од брата вміння відтворювати барвами довколишню красу, вчився з братом образному баченню світу, намагався, вслід за Мишком, різьбити з дерев’янок фігурки, чи влучно означати словами щось із-перед очей. Мав також змогу, на прохання гостей, потішити їх улюбленими віршами із Тараса Шевченка й Леоніда Глібова, яких знав доволі, запам’ятавши з розповідей батька чи від старшої сестри-школярки.»
Друга смерть
Маландії тільки-но стали обживати недобудовану хату на віддаленому кінці хутора, а тут літо, гаряча пора, немилосердна колгоспна повинність день у день відробляти трудодні. Хто ж догляне вдома дітей? Добре, в кого старенька бабуся! Але її не було. А спробуй не вийти на роботу навіть у неділю! Карали штрафом, або й звинувачували в „саботажі”.
І стряслося лихо… Побігло п’ятирічне хлоп’я із сусідською дівчинкою на луки до річки. Там, у воді, квітли лілії. Забагла Шура запашної квітки. Чи міг добросердний Шурко відмовити їй? Потягся із глеюватого берега за лататтям і, поковзнувшись, - шубовсть у вир. Дівча злякалось і втекло. Та тут, де не візьмись, моряк, який з дівчатами катався поблизу на човні; вони побачили, що хтось тоне й мерщій на поміч. Кілька разів пірнав військовик, але Псло там глибоке і швидкоплинне, йому ледве вдалося вихопити з обіймів річки дітлаха. Розтиранням і висмоктуванням вибрав із легенів воду та робив штучне дихання, доки із грудей утопленика долинув хрипкий стогін. І рятівник полегшено зітхнув: «Житиме…». Але сказав чередниці Фросі, яка підоспіла, – не давати малому заснути повну добу, бо може задихнутися…
Мати цілу ніч сиділа з дочкою білі Шурка, щось розповідала, бавила розвагами. Олександр згадував: «Добре пам’ятаю, як у воді відбивається сонячне проміння й поволі його меншає і меншає перед очима, аж до малюсінької цятки. Зрештою й вона гасне із втратою притомності.
Потім, мабуть, уже на руках у моряка відчув різкий біль у стиснутих грудях і мимоволі викрикнув чи то тихо простогнав. Десь у високості прокурликали журавлі, і хтось ніби мовив: «Житиме…». Мов крізь морок, угадував риси обличчя лагідної череднички…»
Із щоденників письменника:
«Після гірко пам’ятного випадку на річці та від побачених жорстокості й загину людей в час війни став я жахатися ночами, боявся один лишатися в темній хаті. Мати кликала бабку, яка чаклуючи з воском, виливала переполох малому. Настрахана дитяча душа болісно сприймала все зле, кривдне. Якось, гортаючи книжку, натрапив на малюнок з мертвою матусею, здригнувся, відбіг од столу до неньки, що пряла, благав перекинути моторошну сторінку.
Книжок у сільській хаті було, крім сестриних підручників, з півдесятка, не більше. Я ще дошкільником помалу став їх читати, а коли відбув кілька місяців у першому класі, вже не відводив очей від друкованих рядків. Усі вірші знав напам’ять, а оповідання й книжки про різні пригоди перечитував навіть у землянці, при світлі каганця. Особливо затямив напівуцілілий томик про кумедного вояка Швейка. Ховав на ніч усе читане й недочитане під подушку, мов найдорожчий скарб.
На Різдвяні святки скрадно біг до ближчих сусідів колядувати й здоровити з Новим роком. Складання вітальних примовлянок будило в уяві жагу віршувати. Спроби давались не просто. Але важке лихоліття, коли батько був на фронті, привчало малого до не властивої вікові, морочної роботи. Мусив мізкувати, що тільки змога, й виконувати, як належало б дорослому.»
Третя смерть
Бойовисько, прогримівши над узберегами Псла, подаленіло на схід. Восьмирічного Шурка записали першаком до школи в Червоному. Із зимовими холодами у класі, здавалося, крижаніла й душа. Учні сиділи за партами в пальтах і рукавицях (нікому було подбати про опалення). Та невдовзі, після боїв під Сталінградом, почастішали бомбардування, і уроки зненацька урвалися.
На хуторі й у Маландієвій хаті, що стояла крайньою від Псла, оселилися німецькі солдати. Матір із дітьми вигнали, й вони стали жити в землянці, яку викопав дід Кирило. Обстріли радянських військ долинали звіддаля. Німці, що верталися з окопів, уночі відпочивали у натопленому житлі. А зранку в хаті нікого не було, й Шурко примудрявся прокрастися до своєї домівки. Там можна було зігрітися. А ще на комині лежали насипом цукерки, печиво, ліки, сірники й сигарети.
Хутко ховав хлопець усього потроху в кишені і ніс у землянку: недужим – пігулки, напівголодним – їстівне; а сигарети й сірники віддавав дядькам, що перебували в сусідніх погребах (переважно втікачі з німецького полону).
Мати й сестра завжди раділи таким приношенням, а чоловіки дякували за куриво. Німці ж запримітили, що їхні припаси зникають. І якось, тільки-но Шурко набрав усячини, як з’явилися солдати і спіймали його на гарячому. Вони знали, що хлопчак не палить. То кому ж носить сигарети? Чи не партизанам? Але Шурко мовчав. Тоді розгніваний чужинець ударив його прикладом, і малий поточився, впав головою на залізний кут грубки, залився кров’ю. Він лежав на долівці, як прибігла мати, опустилася біля сина. Над нею просвистіли кулі. Тільки Шурко вже нічого не чув. Лише другодні він отямився в землянці. Ледве відволодали дитину, хоча довгі роки його переслідувала тяжка нервова недуга. Але хлопця тішило те, що вороги так нічого й не дізналися від нього про втікачів з полону.