Культурологія. Українська та зарубіжна культура
Методическое пособие - Культура и искусство
Другие методички по предмету Культура и искусство
дипломата, письменника Олександра Безбородька (1747-1799), композитора Максима Березовського (1745-1777) та ін.
Проте розвиток української культури, в т.ч. й науково-освітньої справи, не відповідав колоніальній політиці Росії. Адже чим нижчим ставав культурний потенціал поневоленого нарду, тим легше й скоріше він піддавався колоніальному гнобленню. Цю політику активно проводили російські правителі, зокрема Петро 1, в часи якого зазнають переслідування українські церква, освіта, книгодрукування.
А оскільки тодішня російська держава знаходилася на значно нижчому культурному рівні ніж Гетьманщина, то її можновладці намагалися перебрати українські інтелектуальні кадри. Останні відіграли провідну роль у розбудові науково-освітянського життя метрополії. Перш за все це стосується випускників і професорсько-викладацького складу Києво-Могилянської академії. В Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 із 25 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів. Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитро Туптало (1651-1709) були першими, хто втілив у життя освітньо-наукові реформаторські задуми російського монарха Петра 1.
Києво-Могилянська академія започаткувала розвиток українського театру. Теорія драми розроблялася у курсах поетики академічної професури. До того ж вона відточувалася на практиці в шкільних виставах, авторами і режисерами яких були професори академії.
Найбільшого поширення набули два види драми: релігійна і світська. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три напрями. Це були: містерія (таїнство спокутування людських гріхів Ісусом Христом), міракл (події з життя святих), мораліте (драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та інші й велися повчальні розмови).
За допомогою постановок світської драми викладачі намагалися наочно познайомити своїх вихованців з творами грецьких й римських авторів, тематикою історичних сюжетів. Зокрема, поет Дмитро Туптало створив драму “Комедія на Різдво Христове”, Симеон Полоцький драму “Про Навуходоносора”, Георгій Кониський “Воскресіння мертвих”, Феофан Прокопович “Володимир”.
Як самостійний театральний жанр розвивається інтермедія. Спочатку це були комедійні вставки до поважного драматичного твору. Перетворення академії від середини ХУШ ст. у суто релігійний заклад стало причиною заборони влаштування в академії шкільних вистав і як наслідок шкільна драма занепала.
На той час користувалася популярністю вертепна драма ляльковий театр. Вертеп (печера, в якій народився Христос) зображали у вигляді двоповерхового будиночка, де ляльки приводились у рух за допомогою ниток. На верхньому поверсі розігрувалися сюжети з релігійної тематики, а на нижньому народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, в будинках української шляхти, заможних козаків і міщан.
За доби Гетьманщини певні зміни відбулися і в літературному процесі. Друга половина ХУП ст. ознаменувалася появою дум й історичних пісень, в яких відображалися події визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти. Серед широкого загалу досить популярними були сентиментальні пісні. Багато їх приписують Марусі Чурай легендарній українській співачці, яка нібито жила у Полтаві.
Серед літературних жанрів значне місце займали агіографічні й полемічні твори, проповіді, драми, вірші, панегірики (похвали) тощо. В українській поезії цього періоду виділяється творчий доробок поетів Климентія Зіновіїва (р.н.невід.-1712), Івана Величковського (р.н.невід.-1701), Данила Братковського (р.н.невід.-1702).
Риси літературного й історичного твору поєднали літописи, які теж набувають ознак нового часу. Якщо редакції Київського літопису початку ХУ1 ст. тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні його редакції написані мовою, близькою до народної.
Наприкінці ХУ1 ст. зявилися так звані козацькі літописи. Перший з них “Густинський літопис” невідомого автора (в якому багато розділів присвячено козаччині) викладає історію України до 1597 р.
У літописі гадяцького полковника Григорія Грабянки (р.н.невід.-бл.1737) висвітлюється історія України до 1709 р., причому головна увага приділяється історії козацтва, Богдану Хмельницькому як полководцеві й державному діячеві.
“Літопис Самовидця” (автором якого вважають генерального підскарбія Романа Ракушку-Романовського, 1623-1703) розповідає про події 1648-1702 рр. і є цінним джерелом вивчення визвольних змагань українства тієї доби.
З аналогічних позицій написаний Самійлом Величком (бл.1670-після 1728) літопис історії українського народу в хронологічних межах 1648-1700 рр.
У своїх творах автори використовували поряд із документальними джерелами власні спогади, фольклор.
Найповніше культура українського бароко втілилася в архітектурі. Поряд з церковною архітектурою розвивається й цивільне будівництво. Світські будівлі зводяться з розкішними фронтонами, порталами, брамами, прикрашеними вигнутими деталями, буйним орнаментом. Замовниками такого будівництва виступає українська шляхта, козацька старшина, багаті міщани. Проте стиль бароко в Україні набуває національного колориту.
У розвитку архітектурного мистецтва значна заслуга належить гетьманам Івану Самойловичу та Івану Мазепі. Зокрема, Мазепа увійшов в історію як щедрий меценат української православної церкви. За його вказівкою зведено чи перебудовано більше двох десятків храмів, в тому числі шість у Києві.
Серед збудованих Іваном Мазепою