Культурологія. Українська та зарубіжна культура
Методическое пособие - Культура и искусство
Другие методички по предмету Культура и искусство
рювало національні культурні традиції. В свою чергу це дало йому можливість не лише захищати рідну церкву, але творити національні матеріальні й духовні цінності. Таким чином формується феномен козацької культури.
5. Українське культурне піднесення часів Визвольної війни і Гетьманщини
У добу козацької держави в культурній сфері пріоритетною була освітянська справа, що формувала фундамент культурного життя. За рівнем освіти Гетьманщина часів Івана Мазепи, Івана Скоропадського, Дмитра Апостола, Кирила Розумовського стала однією з передових країн Європи. Вплив української освіти й культури відчували на собі всі сусідні держави, особливо Московська метрополія. Більш-менш сприятливі умови для культурного розвитку Гетьманщини дали можливість українству досягти справжніх інтелектуальних вершин.
До середини ХУШ ст. в Україні існувала ціла мережа навчальних закладів. Освітою були охоплені майже всі верстви населення. Початкову освіту давали головно сільські церковні школи, середню міські школи братського типу. Першою сходинкою до вищої освіти стали колегії у більшості полкових міст. Перед московською метрополією українські гетьмани ставили питання про відкриття вищих навчальних закладів у Києві й Батурині, але отримали відмову. Школи й вчителі знаходилися на утримуванні сільських і міських громад. Значні кошти їм виділяли церковні братства й меценати з числа української шляхти й козацької старшини.
Про стан тодішньої освіти говорить наступний факт. У 1740-1748 рр. на території семи полків Гетьманщини функціонувало 866 шкіл. Тобто одна школа обслуговувала 1 тисячу населення. Наприкінці Х1Х ст. одна школа вже припадала на 6 тисяч населення. Це дає підстави зробити висновок, що в часи Гетьманщини майже все населення було грамотним.
Такий стан речей ще за часів Богдана Хмельницького засвідчив сірійський мандрівник Павло Алепський, який супроводжував Антіохійського патріарха Макарія у його мандрівці по Україні. “По всій землі козаків, тобто русинів, - пише він, - ми помітили гарну рису, яка викликала наше здивування: всі вони за малим винятком, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати ... В землі козаків усі діти уміють читати, навіть сироти”. Це здивування й захоплення пролунало з вуст людини, яка відвідала багато країн і добре знала стан тодішньої освіти. Для порівняння: в Московії на той час було грамотним лише 25 % населення.
Серед українства просвітницькі етичні ідеї поширював видатний філософ і поет Григорій Сковорода (1722-1794) визначна постать всієї української культури другої половини ХУШ ст. Енциклопедичні знання, глибоке знайомство не лише з античною філософською спадщиною, але й здобутками сучасної йому західноєвропейської думки, володіння багатьма іноземними мовами відшліфували філософське вчення українського генія, яке він виклав у своїх численних трактатах і діалогах.
Його теоретичною основою є своєрідна форма пантеїзму, за якою ототожнювалися Бог й природа. Разом з тим філософ твердив, що в природі є два начала: духовне (“невидима натура”) й тілесне, матеріальне (“видима натура”). На цій основі він розробив концепцію існування трьох світів. Перший макрокосм: безконечний всесвіт, що містить в собі безліч світів. Другий мікрокосм: ним є людина. Третій “символічний” світ Біблії.
Одне з центральних місць у філософській думці Сковороди, як й інших просвітителів ХУП-ХУШ ст., займала ідея про щастя людини. За Сковородою щастя людини в так званій “сродній праці”, тобто такій, яка б відповідала її природним нахилам. Свої ідеї серед широкого загалу філософ проповідував протягом 15 років викладацької діяльності й 25 років мандрів.
З літературних творів Григорія Сковороди найбільш відомі збірка поезій “Сад божественних пісень” і збірник байок “Басні харківські”. Жоден його твір не друкувався за життя. Більшість їх розповсюджувалася по Україні в рукописних списках. Філософські, суспільно-політичні й етичні погляди просвітника зіграли велику роль в національному пробудженні українства.
Завдяки просвітницькій діяльності Григорія Сковороди й попереднім реформаторським перетворенням Петра Могили та їхніх сподвижників вже наприкінці ХУП ст. відбулися значні зрушення в культурній сфері, зокрема, в галузі освіти. Передусім це стосувалося Києво-Могилянської колегії. В 1701 р. їй був наданий статус академії. Ціле століття (починаючи з моменту заснування в 1632 р.) по право називають її “золотою добою”. Плідне використання західноєвропейського науково-освітнього досвіду дало можливість цьому учбовому закладу стати справжнім науково-освітнім вогнищем не лише для України, але й для сусідніх держав.
Тут викладали видатні професори. Зокрема, читали поетику і риторику Феофан Прокопович (1681-1736), Симеон Полоцький (1629-1689), Лазар Баранович (бл.1620-1693), Митрофан Довгалевський; філософію і теологію Стефан Яворський (1658-1722), Георгій Кониський (1717-1795); філософію і психологію Інокентій Гізель (бл.1600-1683). Академія не мала станових обмежень. Більшість її студентів представляла козацьку верству.
Києво-Могилянська академія уславилася іменами своїх видатних вихованців, зокрема, вже згаданого Григорія Сковороди, відомих лікарів Івана Полетики (1726-1783) й Олександра Шумлянського (1748-1795), основоположника епідеміології Данила Самойловича (1743 або 1744-1805), культурно-освітнього й церковного діяча Манасія Максимовича (р.н.невід.-1758), архітектора Івана Григоровича-Барського (1713-1785), історика Миколи Бантиш-Каменського (1788-1850),