Культурологія. Українська та зарубіжна культура
Методическое пособие - Культура и искусство
Другие методички по предмету Культура и искусство
екції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал “Україна”, “Наукові збірники” історичної секції.
На розвиток української літератури й мистецтва неоднозначно впливала тогочасна політична ситуація. В Україні особливою складністю й драматизмом відзначався літературний процес.
В Україні існувало багато літературних течій. Тут продовжували творити представники футуризму (з латинської “майбутнє”). Вони проповідували мистецтво майбутнього в самих незвичайних проявах аж до створення своєрідної мови і слів, таким чином відкидаючи традиційну літературу і пропагуючи модернізацію її змісту й форми (Олекса Слісаренко, 1891-1937; Володимир Ярошенко, 1898-1937; Микола Терещенко, 1898-1966; та ін.).
Водночас виникла нова лівацька течія пролеткульт. Її теоретики заперечували значення класичної спадщини і ратували за створення “лабораторним шляхом” “чисто пролетарської культури” (Василь Блакитний, 1894-1925; Гнат Михайличенко, 1892-1919; Михайло Семенко, 1892-1937; Микола Хвильовий, 1893-1933; та ін).
Опонентами пролеткультівців стали так звані неокласики. Вони орієнтувалися на класичні зразки світової літератури (Микола Зеров, 1890-1937; Максим Рильський, 1895-1964; Михайло Драй-Хмара, 1889-1939; та ін).
Різноманітні літературні напрямки сприяли оформленню певних літературних обєднань. Серед них самими авторитетними були Спілка селянських письменників “Плуг” і Спілка пролетарських письменників “Гарт”.
Після розпаду “Гарту” (що стався в 1925 р. у звязку зі смертю його організатора Василя Блакитного) Микола Хвильовий засновує Вільну академію пролетарської культури (ВАПЛІТ).
Микола Хвильовий виступав проти примітивізації літературної творчості й культури загалом, наполягав на європейській орієнтації. Ця позиція письменника виразилася у гаслі: “Геть від Москви”. Такі погляди не могли бути безкарними з боку більшовицької влади. Вони стали причиною розпуску ВАПЛІТ у 1928 р. Проте Микола Хвильовий та інші патріотично налаштовані письменники в 1930 р., намагаючись не залежати від компартії, створили нове літературне обєднання “Пролітфронт”. Зазначена мета цієї організації йшла в розріз з політикою Москви і тому через рік вона була ліквідована.
Активними діячами двох останніх товариств були (крім Миколи Хвильового) Павло Тичина (1891-1967), Остап Вишня (1889-1956), Петро Панч (1891-1978), Юрій Яновський (1902-1954) та ін.
В Україні в 1927 р. для протиставлення недержавним літературним обєднанням й більшовицького керівництва літературним процесом була створена офіційна Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників.
У Харкові вихідці із Наддністрянської України заснували Спілку письменників “Західна Україна” (Мирослав Ірчан псевдонім Андрія Бабюка, 1897-1937; Агата Турчинська, 1903-1972; Федір Малицький та ін.).
Українізація дала поштовх для активізації мистецького життя, в тому числі мистецтва театру і кіно. На європейський рівень вивів український театр Лесь Курбас (1887-1942) режисер харківського театру “Березіль”, театральні макети якого отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці 1925 р. у Парижі. У скарбницю світового кінематографу увійшов фільм “Земля” Олександра Довженка (1894-1956), кінематографічний стиль якого визначають як “український поетичний кінематограф”.
Український живопис 1920-х років представлений різними течіями й напрямками. Поряд з представниками традиційного реалізму працювали прихильники футуризму, формалізму (надання переваги форми над змістом). Справжнім центром авангардного мистецтва став Київський художній інститут, де певний час працював Казимир Малевич (1878-1935) засновник супрематизму (течія абстракціонізму).
Популярністю користувалися полотна Киріака Костанді (1852-1921), Олексія Шовкуненка (1884-1974), Віктора Коровчинського (1890-1949), Олександра Мурашко, Миколи Самокиша, Федора Кричевського та ін. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали “Мистецтво”, “Зорі”.
Ідеологічна заангажованість не давала в повну силу творити українським скульпторам. Майже в кожному населеному пункті споруджувалися памятники В.І.Леніну на шкоду відтворенню в скульптурі постатей видатних представників української нації. Щоправда, виключенням став образ всенародно шанованого Тараса Шевченка. Найвідоміші його памятники у Харкові, Києві й Каневі створив Матвій Манізер (1891-1966). У Донбасі в Святогорську памятник Артему (Федору Сергєєву) виконаний Іваном Кавалерідзе (1887-1978).
Традиційно високі досягнення були в галузі музичного мистецтва. Українська музика популяризувалася як музичними обєднаннями, зокрема, капелою “Думка”, так і оперними трупами, які працювали в оперних театрах Києва, Харкова, Одеси. Жанрове збагачення української музики відбувалося завдяки творчим пошукам українських композиторів Лева Ревуцького (1889-1977), Віктора Косенка (1896-1938), Бориса Лятошинського (1894-1968), Олеся Чишко (1895-1976). Виконавча майстерність українських співаків Марії Литвиненко-Вольгемут (1892-1966), Івана Паторжинського (1896-1960), Оксани Петрусенко (1900-1940), Зої Гайдай (1902-1965), Бориса Гмирі (1903-1969) отримала світове визнання.
У руслі розвитку світової архітектури збагачувалося українське архітектурне мистецтво. Українське бароко поступово витісняється, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще зводяться. Прикладом може служити будівля Сільськогосподарської Академії у Києві.
Поширення набули нові архітектурні стилі, зокрема, два близькі раціоналізм і конструктивізм. Вони мали багато спільних рис, оскільки