Культурологія. Українська та зарубіжна культура
Методическое пособие - Культура и искусство
Другие методички по предмету Культура и искусство
ізм з досягненнями європейських імпресіоністів.
В Україні засновником школи монументалістів вважається галичанин Михайло Бойчук (1882-1939).
Західноєвропейські впливи позначилися і на розвитку західноукраїнської скульптури, що мала давнє історичне коріння. Наприкінці Х1Х - початку ХХ ст. українська скульптура поповнилася набутками прихильників імпресіонізму, які сформували свій талант у мистецьких школах Європи.
Серед них виділяються Михайло Гаврило (1882-1920) автор погруддя Тараса Шевченка, Михайло Паращук (1878-1963), якому належать скульптурні портрети Івана Франка, Василя Стефаника, Станіслава Людкевича, памятник Адаму Міцкевичу у Львові спільно з Антоном Попелем, Петро Війтович (1862-1936), котрий здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтерєру Львівського оперного театру.
Західноєвропейські впливи були відчутні й в архітектурі Галичини. Особливого поширення тут набув віденський ренесанс. Він виділялися своєю пишністю, яку давали різьблення, ліплення, позолота. Прикладом може бути оперний театр у Львові (архітектор З.Горголевський) та Львівський політехнічний інститут (архітектор Юліан Захарович).
Отже, культура Західної України в Х1Х - на початку ХХ ст. досягла значних висот, хоча і знаходилася в лещатах Австрійської, а пізніше Австро-Угорської імперії.
Причини тому: порівняно демократичний устрій цієї імперії та безпосередній вплив західноєвропейської культури. Західноукраїнська культура живила своїми культурними потоками всю українську культуру.
Тож справедливим є визначення, що західноукраїнські землі стали своєрідним Пємонтом українського національного і культурного відродження (Пємонт це північна область Італії, де був започаткований національно-визвольний і національно-культурний рух італійців). Таке значення Західної України збереглося і в подальшій українській історії.
3. Українська культура доби визвольних змагань 1917-1920 рр. та в умовах радянської доби
Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, який сприяв подальшому розвитку національної культури.
У культурному поступі на перший план вийшли проблеми національної освіти. Школи переводилися на українську мову викладання, відкривалися українські гімназії. Останніх за період владування Центральної Ради було створено понад 80. Не менша увага приділялася публікації українських підручників, яких у буремний 1918 р. було видано понад 300 тис. примірників.
За часів Павла Скоропадського народний університет у Києві набув статус державного, відкрито також університет у Камянець-Подільську. В 1918 р. почали функціонувати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, Українська державна академія мистецтв.
У період Гетьманату заснуванням Української Академії наук закладалися основи розвитку української академічної науки. Її очолив видатний український вчений Володимир Вернадський.
Українська незалежність створювала умови для розвитку української преси і книгодрукування. Лише в 1917 р. почали діяти 78 видавництв. Вони організувалися при “Просвітах”, приватних і кооперативних організаціях. Якщо в 1917 p. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 p. 1084. І все це було створене за декілька років.
Національний культурний спалах періоду УНР і Гетьманату не посміла зразу придушити більшовицька влада, котра утвердилася в Україні на початку 20-х років. Оскільки основна маса населення, перша за все сільська, не прийняла нової влади і чинила їй спротив, перед останньою постало завдання привернути широкий загал на свій бік.
Це завдання більшовики спробували здійснити за допомогою політики коренізації. Суть її полягала в залученні до управління державою представників корінної національності й створення умов для розвитку культур корінних націй. Вона почала проводитися з 1923 р. і в Україні отримала назву українізації.
Вона сприяла великим зрушенням у галузі української культури: організовувалися українські освітні й культурні заклади, видавалися українською мовою література й преса. Для прикладу: вже в 1923-1924 р. в Україні функціонувало майже 16 тис. початкових і семирічніх шкіл, в яких навчалося понад 1,5 млн. учнів, а питома вага газет українською мовою у 1930 р. становила 89 %. Відповідні умови створювалися й для розвитку культури національних меншин, які проживали в межах України. Їм надавалося право національної культурної автономії.
Не менші були успіхи і в науковій сфері. Українську науку на світовий рівень вивели природознавець Володимир Вернадський, математик Микола Крилов (1879-1955), Євген Патон (1870-1953), який запропонував принципово нові методи електрозварювання.
Особливі заслуги у розвитку медичної науки мали такі українські вчені із світовим імям, як мікробіолог і епідеміолог Дмитро Заболотний (1866-1929), гігієніст і епідеміолог Овксентій Корчак-Чепурківський (1857-1947), патофізіолог Олександр Богомолець (1881-1946). Заслуженим авторитетом користувалися терапевтичні школи Миколи Стражеско (1876-1952) (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія) і Феофіла Яновського (1860-1928) (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа Володимира Філатова (1875-1956).
Плідно працювали у галузі економіки Михайло Туган-Барановський (1865-1919), літератури Сергій Єфремов (1876-1939).
Серед гуманітарних підрозділів Академії наук активну діяльність розгорнула історична секція, яку очолив Михайло Грушевський, котрий у 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу с