Культурологія. Українська та зарубіжна культура
Методическое пособие - Культура и искусство
Другие методички по предмету Культура и искусство
рвав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.
Переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури є творчість Тараса Шевченка (1814-1861). Вихід у світ у Петербурзі в 1840 р. його “Кобзаря” стало знаменною подією в українському культурному житті. Особистість і творчість Шевченка символ всієї української культури.
Справу Тараса Шевченка продовжив поет, прозаїк, перекладач, журналіст, історик, мовознавець Пантелеймон Куліш. Самим відомим став його роман “Чорна рада”. В ній займає центральне місце правдиве відображення визвольної війни українського народу проти польського панування.
В українській прозі реалістичний напрямок розвивала Марко Вовчок (Марія Віленська, 1833-1907). Послідовно реалізм проявився у творчості таких видатних письменників, як Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), Панас Мирний (Рудченко, 1849-1920).
Українську класичну сатиричну поезію увінчали твори знаменитого українського байкаря Леоніда Глібова (1827-1893) та сатиричні вірші (так звані співомовки) Степана Руданського (1833-1873).
Романтизм і символізм присутні у творчості поета-емігранта Олександра Олеся (Олександр Кандиба, 1878-1944). Представником української емігрантської літератури був і Богдан Лепкий (1872-1941), на поетичному доробку якого позначилися впливи декадентської західноєвропейської поезії. Його перу належить також кілька романів (серед них “Мазепа”).
Видатним явищем не лише української, але й світової літератури є творчість Лесі Українки (Лариса Косач-Квітка, 1871-1913). Вершина її творчості поетична драма “Лісова пісня ”, за мотивами якої створені балет (музика М.Скорульського) і опера (композитор В.Кирейко).
У творчості видатного українського літератора Михайла Коцюбинського (1864-1913) досягнення реалізму, поєднані з новими імпресіоністичними засобами, розвинулися у жанр соціально-психологічних новел.
Різнобічно представлена творчість класика української літератури поета, новеліста, драматурга, публіциста, художника, філософа, політика Володимира Винниченка (1880-1951). Романи, драми, повісті Володимира Винниченка (єдиного з українських письменників) ще до революції були перекладені й видані в ряді країн Європи.
У Х1Х ст. відбулося оформлення нового українського національного мистецтва. Його важливою складовою став театр, який ніс живе українське слово у різні верстви українського суспільства і таким чином поглиблював національну самосвідомість, протидіяв російщенню.
Український світський театр виник на початку Х1Х ст. у формі кріпацького та аматорського. Серед них був Полтавський любительський театр, який першим здійснив українські постановки “Наталки Полтавки” і “Москаля-чарівника” Івана Котляревського. В Єлисаветграді силами “Артистичного товариства” вперше поставлено пєсу Тараса Шевченка “Назар Стодоля” і оперу Семена Гулака-Артемовського (1813-1873) “Запорожець за Дунаєм”.
Заборона Емським указом 1876 р. театральних постановок українською мовою негативно вплинула на подальший розвиток українського театрального мистецтва. Лише завдяки протестам української інтелігенції відновилося право на існування українського театру. Наслідком стало започаткування у Єлисаветграді 1882 р. першої професійної української трупи. У її витоків стояли видатні українські драматурги Михайло Старицький (1840-1904) і Марко Кропивницький (1840-1910), останній до того ж був ще режисером і актором.
Популярності трупі надавала гра талановитих акторів Марії Заньковецької, братів Тобілевичів (псевдоніми: Івана Карпенко-Карий, Миколи Садовський, Панаса Саксаганський) та ін. Великим успіхом користувалися пєси фундаторів театру: комедія Михайла Старицького “За двома зайцями”, драми “Ой, не ходи, Грицю...”, “Маруся Богуславка”, “Богдан Хмельницький”, драми Марка Кропивницького “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Поки сонце зійде, роса очі виїсть” та ін. Творче обличчя першої професійної театральної трупи формувалося на народній традиції, що забезпечувало їй успіх. Згодом вона розділилася на чотири пересувні театральні трупи.
Але творцем української соціальної драми вважається Іван Карпенко-Карий (1845-1907), оскільки Михайло Старицький і Марко Кропивницький в своїй творчості не виходили за межі так званої “етнографічної драматургії”. Його комедії “Сто тисяч”, “Хазяїн”, драми “Безталанна”, “Мартин Боруля” та інші проникнуті гострим соціальним змістом, відзначаються глибокими психологічними конфліктами.
Музично-пісенна обдарованість українства захистила його музичне мистецтво від занепаду в сутінках колоніального ярма. Музична культура продовжувала розвивати в світських та духовних закладах, де вивчалася нотна грамота і теорія музики та існували музичні й хорові капели. Українська музика популяризувалася завдяки концертній діяльності хорів та оркестрів. З них самими відомими були київські хори: під керівництвом Миколи Лисенка (1842-1912) та Олександра Кошиця (1875-1944). До речі, хор останнього вже після поразки УНР виїхав за кордон і там популяризував українську пісенну творчість.
У розвиток музичного життя зробили внесок й церковні хори. Традиції української народної пісні зберегли співаки-кобзарі, серед яких самими талановитими були Остап Вересай (1803-1890), Гнат Гончаренко (1835-бл. 1917), Іван Кравченко-Крюковський (1820-1885), Терентій Пархоменко (1872-1910) та ін.
Народна й церковна музика стали основою для започаткування у Х1Х ст. світської професійної музичної культури. У 1863 р. першу українську