Зовнішня политика СРСР в післявоєнний період
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
µктивну відповідну погрозу або принаймні зробити враження на президента Кеннеді. Тому кубинська криза була не просто епізодом, а першим проявом швидко наростаючої конкуренції між двома світовими державами в області перегони стратегічних озброєнь.
Непросто розвивалися відносини й із країнами соціалістичного табору. В 1955 р. був створений військово-політичний союз країн - учасниць Варшавського Договору (СРСР, Польща, Угорщина, Румунія, ГДР, Чехословаччина, Болгарія, Албанія), що зобовязалися координувати свою оборонну політику й виробляти єдину військову стратегію. На противагу нарешті зявився НАТО. Урегулювавши свої протиріччя з Югославією, СРСР заявив про готовність зважати на національні особливості країн соціалізму. Але вже в 1956 р. радянське керівництво відступилося. Антикомуністичне повстання в Будапешті було подавлене за допомогою радянських збройних сил. Із цього часу СРСР повернувся до надзвичайно твердої політики стосовно соціалістичних країн, жадаючи від них твердої прихильності радянській моделі соціалізму. Тим часом критика культу особистості Сталіна не була підтримана керівництвом Китаю й Албанії. Китайська комуністична партія претендувала на лідерство у світовому комуністичному русі. Конфлікт зайшов так далеко, що Китай висунув до СРСР територіальні претензії, а в 1969 р. спровокував військові зіткнення в районі острова Даманський.
2.2 Доктрина Л. Брєжнєва
Прихід у жовтні 1964 р. до керівництва партією і державою Л. Брежнєва та його команди не вніс кардинальних змін в концептуальні основи зовнішньої політики СРСР. Як і раніше, її двома головними китами залишалися мирне співіснування і пролетарський, соціалістичний інтернаціоналізм. Водночас у теоретичній інтерпретації та практичному втіленні цих принципів виявилися певні новації.
По-перше, на відміну від М. Хрущова, який проголосив мирне співіснування генеральною лінією зовнішньої політики СРСР, Л. Брежнєв уже в доповіді 6 листопада 1964 р. продемонстрував інший підхід: на перше місце він поставив завдання згуртування соціалістичних країн, надання підтримки національно-визвольній боротьбі народів Азії, Африки, Латинської Америки, і лише потім йшлося про політику мирного співіснування. У такій самій послідовності перелічувалися зовнішньополітичні пріоритети Радянського Союзу у виступах Л. Брежнєва на партійних форумах до початку 80-х років.
По-друге, з імям Л. Брежнєва повязана поява концепції, яку на Заході назвали доктриною обмеженого суверенітету. Цю доктрину, яка розвивала принципи братерської взаємодопомоги та соціалістичного інтернаціоналізму, було сформульовано в період підготовки та здійснення в 1968 р. військового втручання СРСР та його союзників у події в Чехословаччині з метою обгрунтувати правомірність цієї акції. В ряді виступів вліткувосени 1968 р. Л. Брежнєв наполегливо просував тезу, згідно з якою ніхто не вправі втручатися ззовні в процеси побудови соціалізму в країнах соціалістичної співдружності. В разі ж виникнення загрози соціалізмові в тій чи іншій країні відповідальність за долю соціалізму в ній лежить на всіх членах співдружності, і передусім на Радянському Союзі. В узагальненому вигляді доктрина обмеженого суверенітету дістала відображення в тезі Захист соціалізму інтернаціональний обовязок комуністів, яка заходила в суперечність із такими основоположними демократичними принципами спілкування між народами і державами, як право кожного народу на самостійний вибір шляху розвитку своєї держави та поважання її суверенітету.
По-третє, розвиваючи прагматичні тенденції політики М. Хрущова, радянське керівництво в період правління Л. Брежнєва взяло курс на подолання високого рівня міжнародної напруженості та конфронтації, характерного для часів холодної війни, і політику розрядки міжнародної напруженості, яка справила благотворний вплив на міжнародні відносини в другій половині 60-х70-ті роки. Радянська сторона визначала розрядку як стан міжнародних відносин, протилежний тому їх станові, який прийнято називати холодною війною, як подолання холодної війни, готовність розвязати розбіжності та спори не силою, а мирними засобами, за столом переговорів, як певну довіру та вміння рахуватися із законними інтересами один одного. Разом з тим радянська концепція розрядки також мала класовий аспект. На XXV зїзді КПРС Л. Брежнєв стверджував, що розрядка жодною мірою не скасовує і не може скасувати або змінити закони класової боротьби, що розрядка є шляхом створення більш сприятливих умов мирного соціалістичного й комуністичного будівництва.
Розділ 3. Нові засади зовнішньої політики СРСР нове політичне мислення
3.1 Криза старої зовнішньої політики
Суттєвий вплив на розвиток міжнародних відносин на зламі 70 80-х років продовжував здійснювати Радянський Союз, у внутрішньому розвитку, зовнішній політиці та геополітичному становищі якого виразно назрівали серйозні зміни.
Глибинною основою цих змін була недосконалість економічної системи СРСР, що призводила до дедалі більшого економічного відставання цієї країни від розвинутих держав Заходу. Спроби політичної верхівки врятувати ситуацію шляхом косметичних господарських реформ у середині 60-х та кінці 70-х років не лише не дали очікуваних результатів, а й прискорили визрівання економічної кризи.