Зовнішня политика СРСР в післявоєнний період
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
ми гітлерівської Німеччини, при повному контролі радянської військової адміністрації й численних радників з Москви. У витоків створення нової системи держбезпеки перебували видні представники НКВС, що реалізовували радянську модель "наведення порядку" твердими репресивними засобами.
На першому етапі Сталін домагався формування в країнах Східної Європи коаліційних урядів, у яких комуністи грали б важливу роль, зокрема контролювали б органи внутрішніх справ, службу безпеки й збройні сили. Потім представники некомуністичної опозиції витіснялися із урядів шляхом сфабрикованих судових процесів і фальсифікованих виборів. В 1947 р. були викриті в Угорщині, Румунії й Словаччині "антиреспубліканські й антидемократичні змови", які нібито мали місце. Впливових політиків, що протидіяли комуністам, забрали з політичного життя, а деяких стратили. Цей процес переходу влади в руки комуністів був завершений лютневими подіями 1948 р. у Чехословаччині, де також було покінчено з режимом парламентської демократії.
Звичайно, соціально-політичні перетворення в країнах Східної й Південно-Східної Європи здійснювалися з різною швидкістю й мали свою специфіку. Найбільше інтенсивно вони здійснювалися в Югославії й Албанії (сполучення внутрішніх і зовнішніх факторів), у Польщі, Румунії й Болгарії, яким посилено навязували перетворення по радянському зразку; найбільше уповільнено в Угорщині й Чехословаччині. Не вдаючись у більше докладний аналіз, можна відзначити, що до весни 1948 р. у всіх розглянутих країнах були встановлені комуністичні прорадянські режими, які багато в чому копіювали тоталітарну модель сталінського СРСР.
Одночасно відбувалися важливі соціально-економічні перетворення по радянському зразку: націоналізація великої промисловості, введення планування, створення централізованої державної системи в економіці, аграрна реформа.
Радянське керівництво на чолі зі Сталіним завзято здійснювало свою концепцію встановлення й зміцнення режимів народної демократії і їхніх зімкнень у єдиний табір. Цьому сприяло й те, що Радянський Союз уклав з рядом цих держав обопільні умови про дружбу, взаємну допомогу й післявоєнне співробітництво. Ще до завершення війни відповідні договори були укладені СРСР із Чехословаччиною (12 грудня 1943), Югославією (11 квітня 1945) і Польщею (21 квітня того ж року). Після ратифікації мирних договорів з колишніми союзниками гітлерівської Німеччини в 1948 р. СРСР уклав договори про дружбу, співробітництво й взаємну допомогу з Румунією (4 лютого), Угорщиною (18 лютого) і Болгарією (18 березня).
Всі ці договори були однотипними. Вони відзначали прагнення обох сторін розвивати й зміцнювати дружні відносини, боротися за зміцнення загального миру й міжнародної безпеки. Сторони брали зобовязання вдосконалювати взаємні економічні й культурні звязки в дусі дружби й співробітництва. Вони домовилися брати участь у всіх міжнародних діях, що мають метою забезпечення миру й безпеки народів, і спільно вживати всі залежні від них міри до усунення будь-якої погрози поновлення агресії з боку Німеччини або іншої держави, яка обєдналася б з нею. У випадку залучення одного з договірних держав у воєнні дії з Німеччиною, що відновила б свою агресивну політику, інший учасник договору зобовязувався негайно надати жертві агресії військову й іншу всю можливу допомогу. Досить важливим було зобовязання сторін консультуватися між собою по всіх важливих міжнародних питаннях, які зачіпають їхні взаємні інтереси. На настійну вимогу Сталіна до договорів, що не містили подібного зобовязання, у лютому 1948 р., були погоджені спеціальні додаткові протоколи.
Тим самим стала оформлятися система договірно-правових відносин між країнами, що утворили соціалістичний табір у Європі. Центром цієї системи стала Москва, на яку й орієнтувалися країни народної демократії в міжнародних відносинах. Таким чином, СРСР очолив групу країн, які згуртовано виступали в зовнішньополітичній сфері.
Розділ 2. Доктринні засади зовнішньої політики СРСР 1950-1960 роки
Після смерті Й. Сталіна в березні 1953 р. у внутрішній та зовнішній політиці СРСР відбулися багатопланові зміни.
Холодна війна в 19471953 р. не раз приводила світ до порогу справжньої (гарячої) війни. Обидві сторони проявляли завзятість, відмовлялися від серйозних компромісів, розробляли військово-мобілізаційні плани на випадок глобального конфлікту, що включали можливість нанесення першими ядерного удару по супротивнику.
Відносини з капіталістичними країнами складалися суперечливо. З одного боку, вдалося трохи знизити рівень конфронтації. В 1955 р. був підписаний державний договір з Австрією, припинений стан війни з Німеччиною, в 1956 р. з Японією. В 1959 р. відбувся перший візит радянського керівника в США. М. С. Хрущов був прийнятий президентом Д. Ейзенхауером.
2.1 Хрущовський погляд на зовнішньополітичні орієнтири
Уособленням переходу Радянського Союзу від ролі великої держави, збройної звичайною зброєю, до ролі глобальної наддержави зявився Микита Хрущов. Він спробував з малого розбігу взяти велику висоту, що означає перетворення у світову державу. Його ризикована спроба завдала шкоди нормальному підйому, однак намітила цілі, до яких його спадкоємці будуть наполегливо прагнути у своїх діях, опираючись на більш солідну базу й більшу послідовність. В роки правління М. Хрущова теоретико-політичні принципи й норми, що визначали зовн