Зовнішня политика СРСР в післявоєнний період
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
йже два десятиліття, перш ніж Радянський Союз дійсно перетворився у військову й військово-технологічну наддержаву, що стоїть на одному щаблі зі Сполученими Штатами.
Хрущов в 1958-1962 р. намагався зробити на світ враження вибухами водневих бомб, щоб домогтися від західних держав політичних поступок у Європі, а в 1956 р. Булганин уже відкрито пригрозив Англії, Франції й Ізраїлю ядерною відплатою у випадку продовження ними суецької війни. Після берлінських криз 1958 і 1961 р. США зробили висновок про необхідність посилення американських військ у Німеччині й складування тактичної ядерної зброї в Європі в значних розмірах, щоб мати можливість більш ефективно захистити Європу від нападу зі Сходу, не прибігаючи при цьому до запуску американських ядерних ракет проти СРСР. Це було конкретне втілення розробленої вже в 1957 р. концепції оборонної стратегії гнучкого реагування, тобто гнучкої реакції з обмеженим використанням ядерної зброї малої потужності проти військових цілей.
СРСР продовжував розвивати своє ядерне озброєння, однак наприкінці 1950-х рр. зштовхнувся з рядом труднощів, у той час як з 1960 р. технічно набагато більше сучасна американська програма виробництва ракет Мінітмен починає змінювати на користь США реальне співвідношення сил між ракетними військами стратегічного призначення обох держав. Варто сказати, що американці, прийнявши російський виклик у виробництві ядерних озброєнь, переоцінили розмах і темпи російського виробництва міжконтинентальних ракет. Американці на підставі ядерних випробувань, проведених у СРСР, зробили висновок про те, що Радянський Союз по виробництву озброєнь зі швидко зростаючим розривом обганяє Америку й незабаром досягне такої переваги, що виникне погроза російського обеззброючого удару по Америці. Однак після повторного огляду всіх даних про радянські озброєння стало ясно, що погрози російської переваги в області стратегічних озброєнь не існує й що тисячі міжконтинентальних ракет Мінітмен цілком достатньо, щоб зберегти потенціал залякування у відношенні Росії й Китаю на наступне десятиліття. Відповідно були скорочені у Вашингтоні й проекти в області озброєнь.
До осені 1962 р. обоє суперника в боротьбі за світове панування уникали прямої конфронтації. Однак у жовтні 1962 р. виникла погроза зіткнення між обома наддержавами на Кубі, після того як Хрущов пішов на ризик конфронтації в узбережжя Америки. Ніколи ані до, ані після цього небезпека третьої світової війни не була настільки загрозливо близькою, і лише в останній момент обидві держави відступили від краю прірви. Згодом память про кубинську кризу й у Вашингтоні, і в Москві робила страшний і стримуючий вплив щораз, коли виникала можлива погроза військової конфронтації. Для радянських керівників, які під впливом Хрущова рвалися до позицій світової держави, політичні уроки кубинської кризи були гірким протвереженням: Москва виявилася перед неприємним вибором між поразкою й відступом, побачивши межі своїх можливостей. почавши спробу розмістити на Кубі - в 70 милях від берегів Флориди - російські ракети середньої дальності й бойові літаки з ядерною зброєю, Хрущов ступив занадто далеко. Карибський басейн завжди був районом панування американців на морі й у повітрі. За тринадцять днів кризи американці сконцентрували на морі й на суші сили чисельністю близько 200 тис. чоловік, щоб якщо буде потреба захопити Кубу. США не тільки повністю панували на морі й у повітрі, але й мали гнітючу військову перевагу у звичайних збройних силах на місці конфлікту. Радянський Союз, розмістивши на Кубі системи середньої дальності, міг приблизно подвоїти число своїх ядерних ракет, здатних досягти американської території. Однак це нічого не міняло в американській перевазі в області стратегічних озброєнь, що по міжконтинентальних ракетах і ракетам морського базування досягало співвідношення 5:1, а по міжконтинентальних бомбардувальниках - 3:1. Кубинська ракетна криза завершилася повним успіхом Америки.
Відповідно до офіційної радянської версії, представленої Хрущовим у грудні 1962 г, причиною несподіваних дій радянського керівництва послужило звернення кубинського уряду із проханням про розміщення радянських ракет для захисту від загрожуючої американської агресії. Однак, як видно, ця інтерпретація не відбиває реального ходу подій. Реальною причиною кубинської кризи є кілька факторів. По-перше, політичний конфлікт із Китаєм, у результаті чого після 1961 р. Радянському Союзу доводилося брати до уваги на майбутнє можливість війни на два фронти. При такій перспективі довелося б по-новому перерозподіляти збройні сили між Європою й Азією. Виникала необхідність додаткових зусиль в області оборони: фактор Китаю почав міняти глобально-стратегічні задуми Радянського союзу. Те ж саме стосувалося й Японії, що була однією з опор американської світової держави. Крім того, після берлінської кризи були посилені американські війська в Європі. Внаслідок усього цього радянські керівники бачили Росію потрапившою у небезпечне положення, яке припускає війну на два фронти: на Заході - з Західною Європою, яка володіє ядерною зброєю, і до того ж прикривається американською ядерною парасолькою, і на Сході - з Китаєм, який почав процес ядерного озброєння. Таким чином, почате американцями нарощування озброєнь і сформована в 1962 р. міжнародна ситуація виглядали, з погляду Москви, загрозливо для СРСР. Дії Хрущова були наступальним ходом на периферії Північної Америки з метою створити еф?/p>