Зовнішня политика СРСР в післявоєнний період
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
План
Вступ
Розділ 1. Зовнішньополітичні орієнтири "Сталінської епохи" СРСР
1.1 Поворот до холодної війни
1.2 План Маршалла
1.3 Доктрина Жданова
1.4 Сталінізація країн центрально-східної Європи після другої світової війни та її наслідки
Розділ 2. Доктринні засади зовнішньої політики СРСР 1950-1960 роки.
2.1 "Хрущовський" погляд на зовнішньополітичні орієнтири
2.2 Доктрина "Л. Брєжнєва"
Розділ 3. Нові засади зовнішньої політики СРСР - нове політичне мислення
3.1 Криза старої зовнішньої політики
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
До закінчення другої світової війни радянська зовнішня політика підійшла з базовими доктринальними настановами, які було сформульовано Леніним, а потім оформлено й закріплено в роки правління Й. Сталіна. Її основу становило розуміння історичного процесу як протиборства та зміни суспільно-економічних формацій: капіталізм приречений, на зміну йому неминуче прийде комуністична формація як підсумок розвитку людства. Міжнародні відносини похідними від цього процесу і являють собою специфічну форму класової боротьби основної рушійної сили всіх явищ та процесів у міжнародному житті. Класовий підхід передбачав орієнтацію на світову революцію та її підтримку Радянським Союзом. СРСР проголошувався оплотом усіх сил миру, демократії та соціального прогресу йому відводилася авангардно-революційна роль у світовій історії, особливе, месіанське призначення. З існуванням старої, капіталістичної формації повязувалася неминучість нових війн, отже, запобігання війнам вважалось можливим лише через ліквідацію імперіалізму.
З цих фундаментальних витоків радянської зовнішньої політики бере початок відверта несумісність головних принципів, що їх постійно декларувало радянське керівництво, пролетарського інтернаціоналізму та мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Такий концептуальний дуалізм, утілюючись у практичній політиці, посилював класову двополюсність міжнародних відносин в умовах; коли керівні кола капіталістичних країн і без того скептично ставилися де ідеї мирного співжиття. Становище загострювалося тим, що тоталітарний соціалізм сталінського гатунку не був схильний до конструктивного міжнародного спілкування. Пануюча в Радянському Союзі психологія фортеці в облозі, замкненість позбавленого демократії суспільства, ізоляція від інших народів, настороженість і підозрілість, усе це давало підстави ініціаторам хрестових походів проти соціалізму представляти радянську державу як уособлення образу ворога.
Досвід формування й діяльності антигітлерівської коаліції під час другої світової війни важко переоцінити: він довів можливість взаємодії держав з різним суспільним устроєм. Проте цю взаємодію навряд чи можна охарактеризувати як стратегію мирного співіснування. Спільні дії СРСР, США, Великобританії та інших союзних держав розгорталися не в мирні часи, а в умовах війни й диктувалися імперативом досягнення спільної мети розгрому фашистської Німеччини та мілітаристської Японії. У повоєнні роки двоїстість у підході Радянського Союзу до проблем мирного співіснування та пролетарського інтернаціоналізму збереглася й навіть посилилася. Глибинні зрушення у співвідношенні сил на світовій арені, небувале зростання міжнародної ваги СРСР розцінювалися як сприятливі умови для послідовного втілення в життя ідеї пролетарського інтернаціоналізму та невпинного розширення меж радянської імперії, створення у Східній Європі й на Далекому Сході єдиного табору, керованого з Москви. Все це відсувало мирне співіснування на другий план, і воно розглядалося лише як тактичний засіб для досягнення сталінської стратегічної мети усунення неминучості війни шляхом знищення імперіалізму.
Актуальність започаткованого дослідження зумовлена ще й тим, що існуючі на сучасному етапі наукові праці, присвячені еволюції зовнішньополітичних доктрин керівництва СРСР після другої світової війни, розкривають далеко не усі аспекти такої взаємодії. Це пояснюється певною закритістю архівних документів, які стосуються цієї проблематики, варіативністю двосторонніх стосунків з різними країнами, що вимагає подальшого ґрунтовного, цілісного і обєктивного дослідження.
Мета і завдання дослідження: проаналізувати основні події історії налагодження і розвитку міждержавних взаємин протягом 1945-1991рр., визначити основні закономірності та тенденції становлення стратегічного партнерства та налагодження міждержавних звязків.
Метою продиктовані основні завдання:
- висвітлити історико-політичні передумови та чинники налагодження співпраці СРСР з соціалістичними та капіталістичними державами в нових геополітичних умовах, які встановилися після другої світової війни;
- дослідити основні тенденції процесу становлення і розвитку політичних звязків, механізми формування й реалізації відносин та їх трансформацію на рівень стратегічного партнерства;
- показати місце зовнішньої політики СРСР у структурі міжнародних відносин та значення стратегічних відносин СРСР для забезпечення миру й стабільності у Центрально-Східній Європ та світіі;
- проаналізувати еволюцію зовнішньополітичних доктрин СРСР з плином часу після другої світової війни.
Обєктом дослідження є історія міжнародних відносин і зовнішньої політики СРСР в н