Зовнішня политика СРСР в післявоєнний період
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
?шення своїх стосунків з Китаєм. У результаті посилилася міжнародна ізоляція СРСР: усі головні центри міжнародної могутності США, Японія, Китай і Західна Європа опинилися у спільному таборі, що протистояв йому.
Становище СРСР погіршувалося й негативними процесами, що стали розвиватися в самому соціалістичному таборі на фоні поглиблення економічної й політичної кризи в радянському суспільстві. Дедалі більше відставання темпів економічного розвитку СРСР і його союзників по Варшавському Договору й Раді економічної взаємодопомоги від розвинутих західних держав, швидке збільшення розриву в рівнях життя населення країн двох систем викликали зростаюче невдоволення громадян соціалістичних держав політикою своїх урядів. У такій ситуації, бачачи нездатність консервативного керівництва СРСР адаптуватися до нових реалій світового розвитку, уряди окремих соціалістичних країн, зокрема Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, стали шукати шляхів упровадження ринкових відносин в економіку при збереженні соціалістичного суспільного ладу, беручи в цьому приклад з нового політичного керівництва Китаю. Тенденцію до зближення з Китаєм стали виявляти й соціалістичні Румунія та Албанія. Гостра реакція Москви на таку поведінку своїх партнерів, традиційна оцінка дій урядів цих країн як проявів ревізіонізму й націонал-комунізму лише посилювали політичну кризу в соціалістичній системі.
У 1980 р. загальне невдоволення промосковською політикою влади, що вбачалася однією з головних причин занепаду економіки і падіння рівня життя населення, вилилося в Польщі у гостру політичну кризу. Москва кваліфікувала це як результат підбурливих дій імперіалізму й усіляко допомогла новій польській владі встановити порядок у країні. Але ставало очевидним, що соціалістичний блок починав тріскатися по швах.
На тлі зростання розбіжностей у соціалістичній системі й тривожних симптомів щодо її майбутнього розвитку загострювалася криза й у міжнародному комуністичному русі в цілому. Всі спроби Москви скликати ще одну міжнародну нараду комуністичних і робітничих партій не дали результату. Ледве вдалося організувати в Берліні лише зустріч представників європейських компартій (1976 р.). Але заключна заява цього зібрання вже ледве маскувала серйозні розбіжності серед комуністів. На противагу компартіям соціалістичних країн Східної Європи, які, хоч і не без проблем, але продовжували рухатися у фарватері Москви, три найбільші комуністичні партії Західної Європи італійська, французька та іспанська (їх Москва називала єврокомуністичними) заявили про свою окрему позицію і спробували навіть організуватися між собою. Полеміка між партійними блоками зводила нанівець єдність комуністичного руху навіть у рамках Європейського континенту. Тепер, з утратою комуністичним рухом всесвітнього, універсального характеру, східноєвропейський союз дедалі більше зводився до простого блоку держав, у якому домінувала одна наддержава.
Чималий вплив на розвиток дезінтегративних процесів у соціалістичному блоці здійснювало в умовах розрядки послаблення зовнішньої загрози, особливо з боку Західної Німеччини. У перші повоєнні десятиліття можливість воєнного реваншу Заходу була одним з найголовніших чинників, що згуртовував Варшавський політичний блок. Тепер же, коли саме соціалдемократична Федеративна Республіка Німеччина була однією з найголовніших дійових осіб у процесі розрядки міжнародної напруженості, на перший план у східноєвропейських соціалістичних державах стали виступати економічні, соціальні, гуманітарні питання, невдоволення дрібязковою опікою Москви. І хоч Радянський Союз, попри власні економічні негаразди, продовжував надавати своїм східноєвропейським партнерам широкомасштабну економічну допомогу, насамперед енергоносіями, в очах дедалі ширших верств населення країн Східної Європи він усе більше виглядав як гнобитель, особливо після вторгнення в Чехословаччину.
Стала переживати кризу й політика СРСР щодо країн третього світу. Добрі стосунки з радикальними режимами молодих держав Азії, Африки і Латинської Америки трималися переважно на багатомільярдній економічній підтримці, яку надавав Радянський Союз. Після поразки у стосунках з Китаєм така підтримка розглядалася Москвою як компенсація у виконанні СРСР ролі центра світового революційного і визвольного руху.
Однак Радянському Союзові, що сам переживав далеко не найкращі часи в економічному розвитку, ставало дедалі складніше відшукувати можливості для підтримки попередніх обсягів економічних інєкцій прорадянським режимам країн третього світу. Цим скористалися Сполучені Штати та їхні західні партнери, які, перехопивши ініціативу, стали посилювати свій вплив у згаданих регіонах, завдаючи Москві поразки за поразкою. Та й сама політика Москви після серйозного провалу в Єгипті почала давати нові осічки, повязані зі складністю прогнозування розвитку національно-визвольного руху. Так трапилося, зокрема, з перебігом стосунків із Сомалі й Ефіопією: у 1976 р. на ХХУ зїзді КПРС Москва урочисто вітала диктатора молодої сомалійської держави Сіада Барре як товариша по боротьбі, а через пять років, на наступному партійному зїзді, змушена була з такою ж урочистістю приймати його противника ефіопського диктатора Менгісту Хайле Маріама (Сіад Барре в цей час вів війну проти Ефіопії).
Зайве казати, що підтримка Москвою р