Анархізм в Росії: теорія та практика
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
µволюціоністів.
Крім теоретичних напрацювань, анархісти намагались практично втілити свої ідеї у життя. Власне, наступний розділ буде демонструвати практичний аспект діяльності анархістських організацій: форми та методи революційної боротьби, роль анархістської теорії у революційних подіях в Росії у період
1905-1907 рр., у період 1917 р., у період громадянської війни 1917-1921 рр. та власне роль анархістської теорії у сучасному суспільстві.
Розділ II. Практична реалізація теорії анархізму в Росії
2.1 Анархістська теорія в контексті народницького руху
У 50-60-х рр XIX ст. в Росії наростала криза кріпосницького ладу, яка охопила різні сфери суспільного життя. У даній ситуації, по всій Росії стали виникати гуртки революційно налаштованої молоді.
Проникнення до Росії творів П.Прудона та М.Штірнера сприяли активізації розвитку політичної та філософської думки, обговоренню проблем майбутнього суспільного устрою. Проблеми свободи особистості, федералізму розвивались в своєрідній "полеміці" з російським народництвом. Проблеми звільнення особистості розглядались у працях О.І. Герцена, який характеризував егоїзм як одну з типових рис особистості. Він визначав діалектичне поєднання двох основних рис особистості - егоїстичної та суспільної. Повну свободу особистості О.Герцен повязував з соціалізмом, перехід до якого мав здійснитися через селянську общину (ідеологія народницького соціалізму). М.Г. Чернишевський був творцем теорії "розумного егоїзму". Дана теорія грунтується на поєднанні двох рис людської натури: задоволенні потреб власного організму та доброзичливості, яка притаманна всім людям."Розумний егоїзм" проявлявся у вірному розумінні особистого та суспільного приорітетів. В основі суспільного приорітету лежить загальне благо,тобто загальне прагнення жити в кращих умовах. Молодь сприйняла ці ідеї як заклик до боротьби за соціальне звільнення селян та боротьби з класом "соціальних пявок" [38,с.58-59].
Народництво - ідеологія та політичний рух частини інтелігенції в Російській імперії другої пол. XIX ст., яка виступала проти залишків кріпосництва і капіталістичного розвитку країни, за повалення самодержавства революційним шляхом. Родоначальниками народництва були О.Герцен і М. Чернишевський. Підґрунтям народництва є віра в соціалістичний потенціал селянства, громаду та артіль як основні форми соціальних відносин, у можливість розвитку Росії, на відміну від країн Західної Європи, некапіталістичним шляхом. Ідеологами народництва в Росії були М. Бакунін (бунтарський, анархічний напрям), П. Лавров (пропагандистський напрям), П. Ткачов (змовницький, терористичний напрям), що зумовлювало три основні напрями, найвпливовішим з яких на поч. 70-х років XIX ст. був бакунізм. Ці три напрями різнилися тактикою, проте сходилися на думці, що майбутній соціалістичний лад має бути бездержавним [36, с.256-257].
Найвідоміші народницькі організації 60-80-х рр. XIX ст.: гуртки - "ішутинців" (1863-1866 рр.), "чайківців" (1869-1874 рр.), "москвичів" (1874-1875 рр.); товариства: "Земля і воля" (1876-1879рр.), "Чорний переділ" (1879-1882 рр.), "Народна воля" (1879-1881рр.).
В другій половині 50-х - початку 60-х рр. суспільно-політична ситуація в Росії загострилася у звязку з початком Кримської війни (1853-1856 рр.), яка стала зовнішнім каталізатором майбутніх внутрішніх суспільних змін. В цих умовах утворювалися різноманітні політичні напрями: консервативний (за основу бралося збереження існуючого ладу), ліберально-демократичний (пропагував суспільні зміни шляхом реформ "зверху"; найбільш прийнятною вважали конституційну монархію), революційно-демократичний (пропагував проведення суспільних змін шляхом революційної зміни влади; найкращою формою правління вважали демократичну республіку, розвивали ідеї ліквідації поміщицької власності та приватної власності зокрема, натомість пропагували встановлення суспільної власності; розвивали ідею ліквідації будь-яких національних утисків, а стосунки між народами розглядали в контексті співробітництва). Частина представників революційно-демократичного напряму сповідувала ідею бездержавного устою - анархістська течія.
Кожен з політичних напрямків висував власну програму соціально-економічних і політичних змін. Основною рушійною силою більшості рухів 60-70-х рр. були різночинці. Своїм ідеологом різночинці вважали Миколу Гавриловича Чернишевського (1828-1889рр.). На сторінках підцензурного журналу "Современник" М.Чернишевський розробляв програмні та тактичні аспекти перебудови суспільства. У 1858-1859 рр. долучився до обговорення питання про звільнення селян від кріпосної залежності у звязку з підготовкою царським урядом проекту селянської реформи. Він боровся за те, щоб максимально забезпечити інтереси безправного селянства внаслідок ліберальної реформи "зверху", виступав за звільнення селян з землею з мінімальним розміром викупу, за участь "всієї нації" у викупних платежах, за збереження общини. Якщо реформу "зверху" ліберали вважали кращим шляхом проведення перетворень в Росії, то Чернишевський реформу підпорядковував справі підготовки революції. Для проведення суспільних змін Чернишевський практично втілював тактику створення "єдиного" антикріпосницького опозиційного фронту, який би сприяв прогресу та єднанню суспільної думки. Такий опозиційний фронт являв собою союз частини представників революційно-демократичного напряму та лібералів. Піс?/p>