Юриспруденция, право, государство

4701. Кодекс законов о труде
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

4) увольнение (пункты 3, 4, 7, 8 статьи 33 и пункт 1
4702. Кодекс законов о труде по состоянию на 13.11.2000 г.
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

При равной производительности труда и квалификации предпочтение в оставлении на работе отдается : семейным - при наличии двух или более иждивенцев; лицам, в семье которых нет других работников с самостоятельным заработком; работникам, имеющим длительный стаж непрерывной работы на данном предприятии, в учреждении, организации, работникам, получившим на данном предприятии, учреждении, организации трудовое увечье или профессиональное заболевание, работникам, повышающим свою квалификацию без отрыва от производства в высших и средних специальных учебных заведениях; инвалидам войны и членам семей военнослужащих и партизан, погибших или пропавших без вести при защите СССР; изобретателям; женам (мужьям) военнослужащих, гражданам, уволенным с военной службы, - по работе, на которую они поступили впервые после увольнения с военной службы; лицам, получившим или перенесшим лучевую болезнь и другие заболевания, связанные с лучевой нагрузкой, вызванные последствиями чернобыльской катастрофы, инвалидам, в отношении которых установлена причинная связь наступившей инвалидности с чернобыльской катастрофой, участникам ликвидации последствий чернобыльской катастрофы в зоне отчуждения в 1986 - 1990 годах, а также лицам, эвакуированным из зоны отчуждения и переселенным из зоны отселения, другим приравненным к ним лицам (в ред. Закона Российской Федерации от 25 сентября 1992 г. N 3543-1 - Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации, 1992, N 41, ст. 2254, Федерального закона от 27 января 1995 г. N 10-ФЗ - Собрание законодательства Российской Федерации от 30 января 1995 г. N 5, ст. 346).
4703. Кодекс Наполеона 1804 года. Римское право древнейшего периода
Реферат пополнение в коллекции 09.12.2008
Наиболее характерными чертами Законов XII таблиц стали следующие:
- на место произвола магистратов ставился закон. Тит Ливий назвал главным результатом этой древней бескровной политической революции «Уравнение в свободе»;
- строгий формализм правовых процедур и общения;
- процесс привлечения к ответственности нарушителей прав граждан предполагал энергичное участие заинтересованной стороны, а также в ряде случаев и должностных лиц государства;
- казуистичность построения правил и норм (по принципу: «если то иначе»);
- обязательства возникают, согласно Законам, не только из заключенных договоренностей, но и вследствие причинения ущерба личности, здоровью, имуществу;
- суровыми карами наказывалось колдовство, убийство, воровство и измена. Они сильно уменьшили возможности самоуправства и кровной мести. Осужденный на казнь имел право апеллировать к комициям, составной части народных собраний. Смертная казнь ожидала судью взяточника или корыстного посредника в конфликтной ситуации.
4704. Кодекс профессиональной этики адвоката
Информация пополнение в коллекции 12.05.2010
1. Конституция РФ [Текст]: принята всенародным голосованием 12 декабря 1993 года. М.: Приор, 2009. 58 с.
2. Об адвокатской деятельности и адвокатуре в РФ: федер.закон [принят ГосДумой 31.05.2002 г. № 63-ФЗ] (в ред.23.07.2008 г.). // СПС Гарант.
3. Адвокатская деятельность и адвокатура в РФ [Текст]: учебное пособие / М.Б. Смоленский. Ростов-на-Дону: Феникс; 2007. - 378 с.
4. Галоганов, А.П. О Кодексе профессиональной этики адвоката [Текст] / А.П.Галоганов, И.Л.Трунов. // Адвокат. -2005. - № 3. - С. 13 22
5. Кодекс профессиональной этики адвоката. Принят первым Всероссийским съездом адвокатов 31 января 2003 года [Электронный ресурс] // СПС Консультант
6. Конституция РФ: научно-практический комментарий [Текст]./ Под. ред. академика Б.Н. Топоркина. - М.: Юристъ, 2006. 438 с
7. Кузьмина, Н.Г. Закон об адвокатуре: проблемы теории и практики [Текст] / Н.Г.Кузьмина// Адвокат. 2002. №11. С.16-23.
8. Материалы круглого стола «ФЗ «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в РФ» [Текст] // Арбитражная практика. 2007. № 9. - С. 47-55.
9. Пиксин, Н.Н. Право на получение квалифицированной юридической помощи. Процессуальные аспекты [Текст] / Н.Н.Пиксин // Арбитражная практика. - 2006. - №5(38). - С.42-53.
10. Сергеев, В.И. Адвокат и адвокатура [Текст]: учебное пособие / В.И.Сергеев. М.: Юнити, 2007. 427 с.
4705. Кодекс Республики Беларусь об образовании и правовой статус учебных учреждений
Курсовой проект пополнение в коллекции 17.06.2012

развитием сети учреждений образования; созданием социально-экономических условий для получения образования в государственных учреждениях образования, государственных организациях, реализующих образовательные программы послевузовского образования, в том числе бесплатного; финансированием из средств республиканского и (или) местных бюджетов функционирования государственных учреждений образования, государственных организаций образования, обеспечивающих функционирование системы образования; сохранением в государственных учреждениях образования мест, предназначенных для получения образования гражданами за счёт средств республиканского и (или) местных бюджетов; установлением ежегодно учредителями государственных учреждений образования, государственных организаций, реализующих образовательные программы послевузовского образования, контрольных цифр приёма для получения образования за счёт средств республиканского и (или) местных бюджетов; созданием условий для получения образования с учётом национальных традиций, а также индивидуальных потребностей, способностей и запросов обучающихся; предоставлением возможности выбора учреждения образования, специальности, формы получения образования, уровня изучения учебных предметов, учебных дисциплин, образовательных областей, тем; созданием необходимого количества мест в организациях для прохождения практики, производственного обучения обучающихся; созданием специальных условий для получения образования лицами с особенностями психофизического развития, их интеграции в общество, социализации; развитием системы кредитования граждан, получающих образование на платной основе);
4706. Кодификатор по гражданскому процессу наиполнейший
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

При рассмотрении дел по искам о признании недействительными ордеров, предъявленным по мотивам нарушения очередности предоставления жилых помещений, суду необходимо выяснять: действительно ли была нарушена очередность предоставления ответчику жилого помещения, не имеет ли ответчик по закону права на внеочередное или первоочередное предоставление жилого помещения либо на условиях, которые в соответствии с законодательством могут быть предусмотрены при заключении трудового договора; не было ли в установленном порядке, например в соответствии со ст. 41' Жилищного кодекса РСФСР, принято решение о предоставлении ответчику, нуждающемуся в улучшении жилищных условий, жилого помещения вне очереди; если при выдаче ордера очередность предоставления жилых помещений не была соблюдена, то не явилось ли это следствием того, что граждане, стоявшие на учете по улучшению жилищных условий впереди ответчика, не претендовали на указанное в ордере жилое помещение (например, желали получить квартиру большего размера) либо не отпали ли к моменту рассмотрения дела обстоятельства, препятствовавшие ранее в предоставлении ответчику жилого помещения (например, граждане, стоявшие на учете по улучшению жилищных условий впереди ответчика, получили жилые помещения и больше не претендуют на помещение, о котором возник спор).
4707. Кодификации гражданского законодательства в Украине
Информация пополнение в коллекции 15.10.2010
ное право», как раньше. Это отображает тенденцию к сокращению числа вещных прав. Среди видов собственности не упоминается частная собственность;
1. значительно расширен перечень обязательств. В частности, появились главы о поставке, контрактации, займе, подряде на капитальное строительство, расчетные и кредитные отношения, пожизненное содержание, спасание социалистического имущества и др.;
2. произошло перераспределение материала внутри разделов и между разделами. Так, нормы о доверенности из обязательственного права были перенесены в раздел «Общие положения», поручительство из договорных обязательств переведено в раздел 16, посвященный обеспечению исполнения обязательств. Туда же попали нормы о залоге, находившиеся среди вещных прав;
3. были обновлены, отредактированы и согласованы положения ряда статей ГК. Кроме того, все они, очевидно, по примеру Немецкого гражданского кодекса получили наименование, которые следует учитывать при толковании соответствующей нормы.
4708. Кодификация в области международного частного права
Информация пополнение в коллекции 09.12.2008

Во многом изменились и принципиальные юридические решения, особенно в сфере права коллизий законов. Это было обусловлено принципиально новыми реалиями современного мира. В самом деле, такие имеющие в нем место явления, как тесное переплетение экономик и культур, интенсивный рост и усложнение национального материального регулирования, тенденция публицизациии коммерциализации частного права не могли не отразиться на коллизионном регулировании. В итоге, в современном международном частном праве присутствуют очень сложные механизмы регулирования, симбиоз институтов, преследующих различные цели. Так, с одной стороны, в современном коллизионном праве наблюдается тенденция отхода от принципа lex fori, стремление к более широкому применению иностранного права, а, с другой стороны, в нем же появился институт применения сверхимперативных норм lege fori. Однако в то же самое время появление последнего часто сопровождается закреплением института применения сверхимперативных норм третьего государства. Кроме того, ввиду появления института сверхимперативных норм объективно сужается сфера применения института публичного порядка (особенно в его “позитивном” варианте), но в то же самое время этот институт подвергается переоценке и благодаря ей, а также благодаря тенденции углубления национальной самоидентификации (идущей, в том числе, в развитых странах, в то же самое время вовлеченных в процесс глобализации) он переживает новое возрождение. Далее, публицизация права, с одной стороны, препятствует применению иностранных законов, а, с другой стороны, ставит вопрос о применении иностранных публично-правовых норм, и такая дилемма также решается в некоторых современных кодификациях в пользу применения подобных норм. В целом можно утверждать, что благодаря кодификациям возможности применения иностранного права расширились, но одновременно увеличилось и количество юридических инструментов, направленных на установление исключений из такого применения.[3.,52]
4709. Кодификация права 1922 году
Доклад пополнение в коллекции 12.01.2009

Кодексом было провозглашено право на труд и применение труда по специальности; вводилась всеобщая трудовая повинность; устанавливался всюду 8-часовой рабочий день, требование которого было выдвинуто еще Женевским конгрессом 1-го Интернационала в 1866 году. В ночное время рабочее время ограничивалось 7-ю часами. Для женщин и подростков до 18 лет, а также для лиц, занятых на производстве с вредными условиями труда, рабочий день сокращался до 6 часов. Увольнение с работы допускалось лишь вследствие полной или частичной ликвидации предприятия, истечения срока временной работы, приостановки работ свыше месяца, в случае явной непригодности рабочего, определенной в установленном порядке и, наконец, по желанию самого трудящегося. (В КЗоТ 1922 года порядок увольнения был значительно облегчен). Регламентировалось время отдыха и праздничные дни. Интересно, что вводилось 15 праздничных дней: 1 января, 6 января, 27 февраля, 25 марта, 1 мая, 15 августа, 14 сентября, 25 и 26 декабря, пятница и суббота страстной недели, понедельник и вторник Пасхальной недели, день вознесения Господня и второй день праздника сошествия Святого Духа (для нехристиан допускалось внесение в расписание других праздников взамен христианских). Отпуск вводился продолжительностью не менее 2-х недель за 6 месяцев работы и не менее 1-го месяца - за год (с 1922 года сокращен до 2-х недель). Практически запрещались сверхурочные работы. Полностью ликвидировалась и запрещалась система штрафов и любых удержаний из зарплат. К работе по найму не допускались лица, не достигшие 14 лет (с 1 января 1919 года- 15 лет, с 1 января 1920 года-20 лет(!), а с мая года, по новому возрастная планка вновь упала до 16 лет.)
4710. Кодификация римского права
Информация пополнение в коллекции 27.07.2010
4711. Кодификация римского права
Информация пополнение в коллекции 27.03.2006

Кодекса Юстиниана, с вступлением в силу которого в 529 г. н. э. все не вошедшие в него законы автоматически утрачивали свое действие, был поэтому сопровождён сводом специальных правоведческих текстов Дигест (по-гречески «Pandectae» ). Примечательно, что в работе над Кодексом Юстиниана приняли участие два профессора. Один из Берита (Бейрута), другой из Константинополя. Работа юристов была построена таким образом, что для каждой отдельной области права и соответственно правового института из имевшегося в их распоряжении огромного числа римских правоведческих рукописей юристы отбирали только определённые, по их мнению, имевшие практическое значение фрагменты (выдержки). Все эти выдержки, или Дигесты, были сведены в единый документ, сборник, включены в Кодекс Юстиниана и вступили в силу 30 декабря 533 г. Упомянутые выше рукописи в изобилии хранились в библиотеках Берита и Константинополя и, разумеется, были легко доступны. Однако, что касается оригинальных текстов, то таковые к тому периоду попали в разряд безнадёжно пропавших. Подавляющей частью наших знаний о чисто литературной деятельности классиков римской юридической науки и о классическом римском праве мы обязаны исключительно Дигестам. Сборник Дигестов содержал приблизительно 9100 различных по объёму выдержек из правоведческих рукописных текстов. Все они взяты из 39 источников, т. е. трудов знаменитых римских юристов. Добрую половину из них составляли выдержки, заимствованные из трудов Павла и Ульпиана. Часто содержание этих выдержек намного превосходило объём выдержек, которые в качестве примера приводится в нашей работе. Мы включили их в нашу работу специально для того, чтобы читатель мог получить определённое представление о том, как именно выглядел типичный римский юридический язык. Все Дигесты были распределены по 50 отдельным книгам. Каждая такая книга, в свою очередь, подразделялась на главы, фрагменты и параграфы. Каждый такой фрагмент (или «lex» - определение) представлял собой конкретную выдержку, взятую из научной юридической литературы. Во вступительной части фрагмента в целях идентификации указывалось имя конкретного автора со ссылкой на ближайший источник, из которого эта выдержка была заимствована. Деление на параграфы было сделано для того, чтобы обеспечить юристам большую наглядность весьма значительных и громоздких по объему фрагментов и тем самым облегчить поиск нужной ссылки. Первый параграф носил название «Principium» (Начало). Таким образом, набор «D.19.1.45.2» говорил о том, что речь в данном случае шла о втором номере параграфа 45-го фрагмента части 1 19-й книги Дигест. Кодекс Юстиниана, охватывавший 12 книг, делился, напротив, по тому же принципу, что и Кодекс Феодосия, т. е. на книги, главы, основные законы (конституции) и параграфы. В отдельных основных законах во вводной части упоминалось имя соответствующего императора, а также имя того лица, которому адресовался император, часто также с указанием дат правления консула (т. е. императора). Принцип подбора выдержек в остальном оставался таким же, что и в Дигестах. Таким образом, набор «С 3.34.1.1» расшифровывался так: параграф №1 основного закона (конституции) 1 главы 34 книги 3 Кодекса.
4712. Кодификация римского права )
Информация пополнение в коллекции 01.07.2010
4713. Кодификация Русского Права в первой половине XIX века
Контрольная работа пополнение в коллекции 09.12.2008

Проводниками реформ стали по-западному мыслящие граф В.Кочубей, А.Безбородко, князь А.Чарторыйский и др. Были объявлены амнистия по политическим и государственным преступлениям и прощение эмигрантам. Указом в день коронации Александра I предписывалось создать комиссию для пересмотра всех судебных дел. Был создан Непременный совет с целью укрепления законности и разработки законов. Закон объявлялся «залогом блаженства всех и каждого». Для укрепления законности предполагалось вернуть былой статус Сенату, сосредоточив высшие контрольные и законодательные функции. Однако члены Непременного совета склонялись к мысли, что управление должно сосредоточиться в совершенно иных органах. В результате 8 сентября 1802 г. последовал указ о Сенате и Манифест об учреждении министерств. Сенат очень расплывчато признавался верховным органом и хранителем законности, но реальная административная власть переходила к министерствам. Создание их свидетельствует о формировании отраслевого управления страной, характерного для буржуазного общества, построенного на рыночном механизме. Тем не менее в таком решении был элемент искусственности и подражания Западу, поскольку в тот момент принцип «ответственности министров перед парламентом» действовать не мог, правительство отвечало перед монархом и назначалась им, хотя предполагалось внедрение «контрасигнатуры» министры должны были скреплять своими подписями императорские указы.
4714. Кодификация советского права в период хрущевской "оттепели"
Контрольная работа пополнение в коллекции 03.03.2010

Хрущевская «оттепель» была непоследовательной и противоречивой. С одной стороны, Хрущев проявил личное мужество, рискованно решившись на открытую критику культа личности Сталина на XX съезде КПСС в феврале 1956 года; по его указанию были реабилитированы многие жертвы сталинских репрессий (в том числе Тухачевский, Блюхер, Постышев, Рудзутак, Эйхе и др.); была проведена большая работа по реформированию государственного аппарата, смягчению политического режима, расширению прав союзных республик. Но, с другой стороны, критика культа личности и сам доклад Н.С. Хрущева на XX съезде КПСС носили избирательный, поверхностный характер. Культ личности признавался одной из черт сталинского периода, но данный феномен рассматривался как следствие личных недостатков Сталина. Причем в докладе говорилось о заслугах Сталина перед обществом и страной. Выборочный характер носила и реабилитация жертв сталинских репрессий. Сохраняются, хотя и в иной форме, репрессии. Об этом свидетельствуют гонения на писателей, художников и представителей других слоев творческой интеллигенции. Реформы государственного механизма, предпринятые Хрущевым, базировавшиеся на субъективистской, волюнтаристской основе, по многим направлениям оказались неудачными. К тому же процесс либерализации сопровождался острой борьбой за власть, развернувшейся между партийными олигархами после смерти Сталина. В ходе внутридворцовой борьбы власть сначала сосредотачивается в руках ряда высокопоставленных партийных и государственных деятелей (Хрущев Н.С., Маленков Г.М, Берия Л.П., Булганин Н.А., Молотов В.М.). Но затем, последовательно устранив Берию («дело Берия» в июле 1953 года), Маленкова, Булганина (оба были сняты с поста Председателя Совета Министров СССР соответственно в 1955 и 1958 годах), обвинив Молотова, Маленкова, Кагановича на июньском пленуме ЦК КПСС 1957 года в создании фракционной антипартийной группы и исключив их из партии, Хрущев занял ключевые посты в партии и государстве. Подобно Сталину он сосредоточил в своих руках всю полноту партийно-государственной власти.
4715. Кодифікація законодавства СРСР 1922–1929 р
Курсовой проект пополнение в коллекции 04.11.2010
Відповідно до досвіду правотворчості УСРР 20-х років Усенко И.Б.1 виділяв наступні основні стадії кодифікаційного (законотворчого) процесу:
1. прийняття рішення про видання кодифікованого акту. Йому передувало вивчення доцільності видання цього акту. Рішення, як правило, приймались вищими органами державної влади (Всеукраїнськими зїздами Рад, ВЦВК. Раднаркомом УСРР). Оформлювалось воно у вигляді доручення підготувати відповідний законопроект чи шляхом затвердження акту планування діяльності законопроектних органів. Останньому надавалась перевага. В кінці 20-х років намічалось навіть створення єдиної системи планування правотворчості в УСРР;
2. складення законопроекту відповідним відомством чи міжвідомчою комісією. Декрет РНК УСРР від 25.01.20 “ Про порядок розгляду і опублікування законодавчих і урядових актів” передбачав, що проекти всіх актів законодавчих редагуються у відповідному відомстві. Конкретна компетенція кожного відомства визначалась у відповідному положенні. Ведучим відомством з питань кодифікації був Наркомат юстиції УСРР. Законодавчо підтверджувалась необхідність існування відділу законодавчих пропозицій і кодифікації. Обовязки по кодифікації покладались насамперед на юридичне бюро та інші юридичні підрозділи, що входили, як правило, до складу адміністративно-організуючих відділів (1-а половина 20-х р.) чи загальних відділів (2-а половина 20-х р.). крім того такі обовязки могли бути покладені на “галузеві підрозділи” відомств. В ряді випадків для підготовки законопроектів утверджувались спеціальні відомчі комісії з представників його структурних підрозділів. Керівництво кодифікаційною роботою здійснювали колегії наркоматів і особисто наркоми. Приказами наркомів і постановами колегій розподілялись обовязки по кодифікації між підрозділами призначались кодифікаційні комісії, затверджувались їх плани і звіти. Колегія звичайно затверджувала загальну схему кодифікаційного акту і остаточну редакцію його тексту (перед направленням проекту на узгодження чи внесення його в законодавчі органи). Поряд з колегією в деяких відомствах були утворені “широкі колегії” (дорадчі органи при “вузьких колегіях”). Крім того, в роботах брали участь інші відомчі підрозділи і утворення (“тройки”, “наради” і т.д.). ряд актів створювались спеціальними міжвідомчими комісіями (нарадами), оскільки багато актів заторкали інтереси зразу декількох відомств. Міжвідомчими комісіями були підготовлені проекти шлюбно-сімейного кодексу, Тимчасових будівельних правил та ін.;
3. узгодження проекту з зацікавленими установами і організаціями, з органами юстиції. Для цього проект розсилався усім організаціям (в тому числі профспілковим і громадським). Встановлювався в 1921 р. 3-денний строк для узгодження проекту і отримання висновку НКЮ. Однак скоро на практиці, а в 1925 р. було закріплено і законодавчо, що для цього встановлювався строк в 1 місяць. Особливим видом узгодження було отримання висновку відділу законодавчих пропозицій і кодифікації НКЮ. Нерідко при цьому НКЮ доопрацьовував проект, узгоджував з діючим законодавством і редагував. Свій висновок і відредагований проект кодвідділ направляв установі, яка підготувала проект, а копію цих документів Раднаркому УСРР. Фактично в ході всіх кодифікаційних робіт діяло правило вказівки НКЮ у відношенні форми проектів і постанов, їх кодифікаційного узгодження і термінології обовязкові для всіх відомств. Доробка проекту згідно з отриманими зауваженнями проходила у відомстві створювачі законопроекту;
4. внесення проекту кодифікованого акту в законодавчі органи. Передбачалось постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 19.10.1921 р. “Про порядок проходження декретів”, що окремі наркомати вносять проекти постанов у ВУЦВК лише пісяля попереднього їх обговорення в РНК УСРР. Відомство ініціатор офіційно направляло проект кодифікаційного акту в Управління справами РНК. Це означало “внесення проекту в законодавчі органи”, реалізація відомством права законодавчої ініціативи. Були зафіксовані такі вимоги до проектів в кодифікаційних актів: 1) повинні вноситись на затвердження разом з проектами постанов про введення їх в дію; 2) в проекті останніх пропонувалось вказувати всі законодавчі положення, що відмінялись чи змінювались; 3) до проекту повинна додаватись пояснююча записка; 4) а також письмові висновки й відгуки всіх зацікавлених відомств зі вказівкою точного формування розходжень з проектом, що вноситься, а також всі інші необхідні документи;
5. доробка і узгодження проекту в спеціальних підрозділах при РНК УСРР. Він проходив суттєву доробку в спеціально утворених для цього при РНК УСРР підрозділах (наприклад, Комісія по розгляду законодавчих пропозицій);
6. затвердження проекту Раднаркомом УСРР. Деякі з перших кодифікаційних актів одразу ж після внесення в законодавчі органи розглядались на засіданнях РНК УСРР без їх попередньої комісійної обробки. Однак в цілому в 20-ті рр. склалось правило, що на утвердження РНК УСРР поступав проект, вже розглянутий допоміжним органом, відредагований і завізований редактором консультантом; слід відмітити, що РНК УСРР, як правило, не вносив в проект серйозних змін, а в деяких випадках міг повернути проект відомству чи своєму допоміжному органу для доробки;
7. затвердження проекту ВУЦВК. Затверджений РНК проект поступав на розгляд Президії ВУЦВК, який після колегіального обговорення або затверджував проект і вводив його в дію від імені ВУЦВК і РНК УСРР, або приймав рішення про внесення його на розгляд сесії. Якщо Президія визнавала необхідним частково або повністю змінити проект, то повертав проект акту в РНК УСРР для відповідної переробки. При розгляді на сесії ВУЦВК проводились спеціальні доповіді. Після дебатів по доповіді створювались комісії сесії для розгляду і редагування проектів. По докладу останньої сесія приймала остаточне рішення. На сесії відбувалось і остаточне затвердження кодифікаційного акту, в порядку виключення вже введених в дію Президією ВУЦВК. ВУЦВК і його Президія були останньою інстанцією в питаннях затвердження кодексів. Виключенням явилось лише прийняття КЗпП 1922 р., який був введений в дію постановою ВУЦВК на території України одночасно з введенням його в РСФРР;
8. обнародування акту. Кодифікаційні акти друкувались в Зібранні Узаконень та інших офіційних джерелах, а також виходили окремими виданнями. Опублікуванням акту завершувався кодифікаційний процес. Згідно з постановою ВУЦВК від 22.02.1921 р. “Про час вступу в законну силу” кодифікаційні акти вступали в силу з моменту, прямо вказаного в постанові про введення їх в дію.
4716. Кодифікація права в Україні у складі Австрійської монархії в II половині 18-на початку XIX століття
Курсовой проект пополнение в коллекции 22.11.2010

Вже у XVII ст. ще до загарбання Австрією Галичини, там були проведені певні заходи по обєднанню цивільного права різних австрійських країв. Робота по уніфікації права й виробленню єдиного кодексу посилилася після заснування в Австрії в 1749 році Верховного суду. Для ліквідації партикуляризму в праві була створена в 1753 році на вимогу Марії Терезії законодавча комісія під керівництвом професора права Аццоні. Враховуючи право кожної провінції Австрійської імперії, комісія систематизувала і уклала кодекс законів під назвою Кодекс Терезіани, в основу якого лягло римське право, магдебурзьке право міст та в 1766 році представила підготовлений нею проект цивільного кодексу на затвердження імператриці Марії Терезії. Однак проект затверджений не був через велику громіздкість 8 томів, через архаїчність деяких положень. Крім того, щоб ним користуватися, треба було добре розбиратися у римському праві, а таких спеціалістів серед суддів було мало. Особливо пожвавилася робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в останній чверті XVIII ст., і Галичина стала місцем випробування нових законів, чинність яких відтак поширювалась й на інші австрійські краї. В 1772 році імператриця створює нову комісію для переробки незатвердженого проекту цивільного кодексу із побажаннями, щоб з кодексу не створювали підручник з права. Все, що не мало прямої дії, а було визначенням понять, класифікаціями, поясненнями слід було вилучити. Звід повинен був стати максимально коротким, необхідно було виключити з нього окремі казуси. Основою цього кодексу повинна була бути природна справедливість та людяність. Робота просувалась дуже повільно, продовжилась за Йосипа II. Цісар, зробивши свої зауваження, вимагав доповнити збірник новими розділами. Законодавча комісія, переробивши першу частину кодексу, доповнила його розділами: право подружжя, право опікунства, правові відносини родичів до дітей і дітей до родичів та ін. Цісарські доповнення, маючи надзвичайно важливе значення для розвитку суспільства і держави в цілому, називалися патентами.[6]. Лише в 1785 році була складена перша частина кодексу (особове право), яку імператор Йосип II патентом від 1 листопада 1786 року санкціонував і вона дістала назву Йосифінської книги законів.[2;c.42]. До неї увійшли норми про права підданих, сімейне й опікунське право.У Йосифінській книзі законів (ст.354) зазначено право власності, право дідичної (поміщицької)оренди, дідичного поземку і дідичної поверхні, котрі відносилися в головному до колишнього підданства, втратили своє практичне значення зі скасуванням панщини. Предмет власності - вживання громадське (суспільне) не є ніяким правом приватним, і не стоїть під охороною суду, воно перебуває під охороною адміністративної влади. З огляду державно-правової доктрини ХVIII ст. декрет надвірної канцелярії від 14 червня 1776 року про ріки сплавні (тільки сплавні зараховував до права коронних, тим виражалася неможливість приватної власності на таких ріках, а право корони не мало іншої практичної ваги, як збереження суспільних інтересів. Тому закон 287 йосифінської книги заковів зарахував ріки до суспільного майна держави, використання якого дозволено кожному. Цікавим фактором у законодавстві (ст.407 книги заковів) виявилася власність на острови, що виникли на сплавних ріках, - вони стають власністю держави, а острови на водах несплавних належать власникам землі. Отже, розбіжність про власність природних явищ, зобов'язала видати новий державний закон про води 30 травня 1869 року та крайовий закон для Галичини від 14 березня 1875 року [6]. Після смерті Йосифа II, його наступник Леопольд II створив нову кодифікаційну комісію під керівництвом професора права природи барона Мартиня і доручив йому укласти нову книгу заковів з урахуванням його поправок, перша частина якої 1794 року була завершена. Друга частина законів закінчена 1795 року і третя - 1796 року. Таким чином, створений новий кодекс патентом від 13 лютого 1797 р. набув чинності у Західній Галичині, а патентом від 8 вересня того ж року і в Східній Галичині. Він був введений як експеримент, його декілька раз дороблювали. Це була так звана Галицька книга заковів. У проекті багато було збережено від діючих в Галичині звичаїв. Таким чином припинило свою дію в Галичині старе польське феодальне право, а сам кодекс став базою для дальшого вдосконалення цивільного законодавства. Оскільки Галицька книга заковів не змогла дати вичерпної відповіді на усі аспекти правового розвитку, то комісія надвірної канцелярії на чолі з Цайлєром внесла відповідні зміни, що випливали з особливостей краю, і 1808 року подала імператору новий проект для підписання, але лише в 1811 році після кількох переробок цісарським патентом від 1 червня був затверджений і з 1 січня 1812 року введений в дію цивільний кодекс для всієї Австрії без виключення під назвою "Загальне цивільне уложення для спадкових земель Австрійської монархії", який діє в цій країні тепер.[2;c.43-44] На Буковині його було запроваджено у лютому 1816 року. Він був створений за попередніми працями Мартіні і був укладений в дусі просвітництва і природного права, за стилем викладу і переконливістю відповідно до кращих класичних набутків.[4;c.366]. Цей кодекс складався з вступу, 3-х книг та 1502 статей. В ньому було багато взято від рецептованого римського права. Закон оголошувався загальнообовязковим. Незнання законів не звільняло від відповідальності. Звичай міг застосовуватися судами тільки якщо це прямо передбачено в законі. Суддям предписувалося судити в межах закону не виходячи за їх межі. Структура кодексу була такою: Вступ (ст. 1-14) викладені загальні положення про цивільний закон; Книга I (ст. 15-284) "Про право особисте" була присвячена особовим правам, питанням загальної правоздатності, а особливо сімейно-шлюбному праву; Книга II ( ст. 285-1341) "про особисті права по відношенню до речей" і охоплювала одночасно норми речового, зобовязального і спадкового права. Книга III (ст. 1342-1502) "Про особливі визначення прав особистих і речових" даються спільні постанови, що відносяться до особових і речових прав, зібрані норми про охорону прав способом їх судового захисту, а також специфічними регулюванням взаємовідносин панів з селянами. Така структура відповідала класичній інституційній схемі побудови кодексів, які були притаманні традиції римського права. Джерелами цивільного кодексу послужили: 1)пандектне право; 2)Прусське земське уложення 1794 року; 3)провінціальне право деяких австрійських країв, але вони нерідко піддавалися істотній переробці і змінам; можна виділити також Статут Малої Польщі. [2;c.43]. В цьому кодексі відкрито була визначена загальна цивільна правоздатність, позастанова рівність громадян в приватному праві. Рабство і особиста залежність не допускалися. Взаємовідносини між селянами і панами витікали тільки із майнових прав на землю. Встановлювалась рівність всіх громадян незалежно від віросповідання, а для багатонаціональної імперії це було дуже важливо. Правоздатність належала всім громадянам від народження і набувалася разом із громадянством. Передбачалися випадки позбавлення громадянства, наприклад заключення шлюбу жінок з іноземцями. Безпосередньо було визнано повну цивільну правоздатність жінок. Вперше були передбачені рівні права для іноземців в області приватного права. Такого не знав навіть Кодекс Наполеона 1804 року. Для іноземців визначалося отримання громадянства, якщо вони 10 років постійно проживали на території монархії. Правоздатність у повній мірі мали також і юридичні особи, різні товариства і громади. Відповідно до традиції римського права від імені громад, товариств виступали представниками юридичної особи управляючі, що призначалися більшістю. Вони розглядалися як власники майна громад. Під правом власності розуміли спроможність володіти сутністю речі і її належностями не інакше як по особистому розположенню і можливістю відлучати інших від впливу на це володіння (ст. 354) Загального цивільного уложення. Поряд із загально визначеними причинами виникнення зобовязань порушенням договорів і деліктами вперше зявляється таке поняття як квазі-делікти це спричинення шкоди, відповідальність за яку накладається на осіб із особливим становищем ( у сучасному розумінні третіх осіб) Наприклад на власника готелю чи трактира за крадіжку речей постояльця. У радянській правовій літературі в свій час була зроблена спроба дати характеристику прав власності, що випливала з цивільних кодексів окремих країн епохи промислового капіталізму. Так, відомий радянський цивіліст професор А. В. Венедиктов визначив прусське й австрійське законодавство як буржуазне. Правда, автор застерігає, що формули цих кодексів віддавали ще "певну данину феодальним відносинам". Проте, звертаючи увагу на досить докладне визначення правомочності власників у цих кодексах порівняно з цивільним кодексом Наполеона 1804 року, Венедиктов вважає, що однією з причин цього "було, найімовірніше, стремління їх укладачів дати вичерпну характеристику повної власності як перемагаючої буржуазної власності на противагу феодальній поділеній власності, що зберігала ряд сильних позицій у Пруссії і в Австрії й вимагала відповідного нормування її в самих уложеннях" За тим трактуванням виходить, що австрійський цивільний кодекс 1811 року є кодексом перемігшої буржуазії, яка поблажливо поставилась до залишків феодальних відносин. Це, безперечно, помилка, яка пояснюється формальним підходом автора до закону. Насправді австрійський цивільний кодекс 1811 року являв собою модернізований формулами буржуазного права дворянський звід законів, метою якого була охорона дворянської власності.[2;c.44]. Як і кодекси кінця XVIII початку XIX ст. в інших країнах, кодекс 1811 року був результатом компромісу феодального й буржуазного права, причому деяка перевага віддавалася першому.[1;c.62]. Австрійський цивільний кодекс 1811 року продовжував діяти з деякими змінами на території Галичини й після її включення до складу буржуазно-поміщицької Польщі за Ризьким мирним договором 1921 року. Зокрема через те, що в середині XIX ст. в нових історичних умовах кодекс 1811 року явно застарів, у 1904 році була створена комісія під головуванням відомого австрійського юриста професора Й Унгера для перегляду кодексу. "Однією з найбільших заслуг Унтера, - писав про нього в посмертній згадці професор Львівського університету Е. Тіль, - залишається його ініціатива в ревізії цивільного кодексу. Треба було поваги Унтера і сили його аргументів, щоб спонукати компетентні в таких справах кола зробити рішучий крок. Однак робота по перегляду кодексу просувалася повільно, були розроблені проекти змін і доповнень, але в звязку з вибухом першої світової війни так і не були затверджені. Зміни окремих положень кодексу вже в роки війни були проведені в порядку надзвичайних урядових актів (новел) від 12жовтня 1914 року, 22 липня 1915 року та 19 березня 1916 року і стосувалися деякого розширення прав жінок та позашлюбних дітей, дальшого розвитку зобовязального права та ін.[1;c.58] Щоправда, з відновленням парламентарного життя в Австрії ці зміни та доповнення були передані в червні 1917 року на заключення юридичної комісії рейхсрату, який обрав спеціальну підкомісію під головуванням професора Львівського університету С. Дністряковського для переробки новел до цивільного кодексу. Але розгляд її пропозицій в звязку з розпадом Австро-Угорщини до кінця доведений не був.[2;c.44]. Кодекс продовжував діяти аж до 1933 року. В цьому році був затверджений обширний за своїм обсягом польський кодекс зобовязань, який припинив діяння значної частини австрійського цивільного кодексу 1811 року.[1;c.58]. Ще до проведення кодифікації цивільного права в 1763 році був затверджений в Австрії кодекс вексельного права. Він налічував усього 53 статті та охоплював ряд норм, що регулювали питання кредиту. Чинність цього кодексу в 1775 році була поширена на Галичину, де до того вексельні справи регулювалися звичаєвим правом. Після скасування в Австрії кріпосного права у 1848 році відбулося пожвавлення як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі, й виявилась гостра потреба в розробці торгового кодексу, який був затверджений в 1862 році.[1;c.58]..Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу почалася робота над складанням цивільного процесуального кодексу, якому надано силу закону з 1781 року. В Галичині він став діючим з 1 травня 1782 року. Через деякий час цей кодекс був перероблений і введений в дію у 1796 році в Західній Галичині, а в 1807 році у Східній Галичині, діставши назву Галицького цивільного процесуального кодексу. За своєю структурою він поділяється на 43 розділи, має 617 ст., які регулювали всі стадії цивільного процесу, починаючи від позовної заяви і закінчуючи виконанням судового рішення. У переважній більшості в австрійських краях зберігав силу Цивільний процесуальний кодекс 1781 року. Процес характеризувався незвичайною повільністю, тяганиною та дорожнечею суду і тому був фактично недоступний для трудящих. Навіть буржуазні автори признавали, що "встановлення істини стало тяжкою і коштовною справою, а правосуддя повільним і непевним". У 1825 році був вироблений новий проект цивільного процесуального кодексу для всіх австрійських країв, але він не дістав затвердження з боку імператора. З цього проекту трохи пізніше були введені в дію тільки окремі його розділи (адвокатська ординація 1849 року, закон про компетенцію судів 1852 року, патент про судочинство в безспірних справах 1854 року та ін..)[2;c.45]. Новий цивільний процесуальний кодекс був затверджений за проектом відомого австрійського процесуаліста Кляйна у 1895 році і введений в дію з 1898 року. Складається він з шести частин, які в свою чергу розпадаються на 602 статті. Цей кодекс у порівнянні з попереднім проголошував усність та гласність цивільного процесу та трохи прискорював розгляд судових справ. Доповненням до цивільного процесуального кодексу було обширне (402 статті) положення про екзекуції 1896 року, в якому дуже детально було врегульовано порядок виконання судових рішень по цивільних справах і судових вироків по кримінальних справах в частині примусового стягнення грошових штрафів і судових витрат.[1;c.59].
4717. Колективний договір
Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

Постановою Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС вщ 6 березня 1966 р. «Про укладення колективних договорів на підприємствах» сторонам було надано право включати до колективного договору нормативні положення з питань праці і заробітної плати, у зв'язку з чим колективний договір набув нормативного характеру. Ще більшого розширення знайшли повноваження нормативного характеру в колективному договорі згідно до Закону України «Про колективні договори і угоди» і розділу 11 «Колективний договір» КЗпП (ст.ст. 10-20) в редакції Закону України від 15 грудня 1993 р. Але ні в цьому Законі, ні в КЗпП визначення поняття колективного договору не дається. Відповідно до цих законодавчих актів специфічним в регулюванні колективних правових відносин є те, шо держава надає їх сторонам права і можливості в певних межах приймати акти, що мають нормативний характер. Можливість такої нормотворчої діяльності носить яскраво виражений демократичний характер. Завдяки цьому нормативні приписи держави доповнюються деталями, що відображають інтереси окремих трудових колективів.
4718. Колективний договір і колективна угода
Контрольная работа пополнение в коллекции 24.11.2010

Угода на регіональному рівні укладається між місцевими органами державної влади або регіональними обєднаннями підприємців, якщо вони мають відповідні повноваження, і обєднаннями профспілок або іншими уповноваженими трудовими колективами органами. Змістом колективних угод є взаємні зобовязання сторін. Згідно із ст.8 Закону України “Про колективні договори і угоди" угодою на державному рівні регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин, зокрема щодо: гарантій праці й забезпечення продуктивної зайнятості; мінімальних соціальних гарантій оплати праці й доходів всіх груп і верств населення, які забезпечували б достатній рівень життя; розміру прожиткового мінімуму, мінімальних нормативів; соціального страхування; трудових відносин, режиму роботи і відпочинку; умов охорони праці й навколишнього природного середовища; задоволення духовних потреб населення; умов зростання фондів оплати праці та встановлення міжгалузевих співвідношень в оплаті праці [6, c.631].
4719. Колективні переговори та укладення колективного договору
Контрольная работа пополнение в коллекции 16.05.2010

Чинне законодавство передбачає обов'язкову процедуру розробки та укладання колективних договорів. Початковою стадією такої процедури є колективні переговори. Ініціатором колективних переговорів може виступити будь-яка із сторін, повідомивши про це іншу сторону. Інша сторона, отримавши повідомлення зобов'язана у семиденний термін розпочати переговори. Для ведення колективних переговорів і підготовки проекту колективного договору сторони на рівноправній основі створює комісію зі своїх представників, наділених необхідними повноваженнями. Склад комісії, строки, місце проведення переговорів і порядок визначаються рішенням сторін. Датою початку колективних переговорів є дата видання узгодженого з відповідними представниками працівників наказу про формування комісії. Що беруть участь в переговорах сторонам, як зазначалося вище, надається повна свобода у виборі та обговоренні питань, що становлять зміст колективного договору. Роботодавець і його уповноважений представник зобов'язані надати іншій стороні всю наявну у них інформацію, необхідну для колективних переговорів і перш за все - про фінансово-економічний стан підприємства, перспективи його діяльності. При цьому учасник переговорів, інші особи, пов'язані з переговорами, не повинні розголошувати отримані відомості, якщо вони є службовою або комерційною таємницею. Особи, розголосивши ці відомості притягаються до встановленої законом відповідальності. На час переговорів щодо осіб, які беруть участь в їх проведенні законодавство встановило ряд гарантії і компенсацій. Так, представники сторін, а також фахівці, запрошені для участі в роботі комісії на час переговорів звільняються від основної роботи із збереженням середнього заробітку на строк не більше 3-х місяців протягом року. Оплата праці запрошених за домовленістю сторін експертів і посередників провадиться за згодою з ними роботодавцями, органами виконавчої влади та господарського управління. Представники працівників, що беруть участь в колективних переговорах у період їх ведення не можуть бути піддані дисциплінарному стягненню, переведені на іншу роботу або звільнені з ініціативи адміністрації без попередньої згоди уповноважене їх на представництво органу. Якщо в ході переговорів між сторонами виникають розбіжності, то їх врегулювання здійснюється відповідно до Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів» від 3 березня 1998 року. Так, у разі недосягнення згоди сторін з незалежних від них причин складається протокол, до якого вносяться остаточно сформульовані пропозиції сторін про заходи, необхідні для усунення цих причин, а також про строк поновлення переговорів. Якщо в ході колективних переговорів сторони не дійшли згоди по одному або декількох питань, то складається протокол розбіжностей, до якого вносяться остаточно сформульовані пропозиції сторін, а також заходи, які, на їхню думку, необхідні для усунення причин розбіжностей і вказується термін відновлення переговорів. Для врегулювання розбіжностей, що виникли сторони використовують примирливі процедури: протягом трьох днів після складання протоколу розбіжностей вони проводять консультації, формуючи зі свого складу примирної комісії. При недосягненні згоди в примирної комісії сторони звертаються до посередника, який обирається ними за взаємною згодою. «Оскільки це нова для нас процедура і законодавством вона не регламентована сторони за обопільною домовленістю самі вирішують питання про функції і про оплату праці посередника». Примирна комісія або посередник мають у термін до 7 днів розглянути протокол розбіжностей і внести рекомендації щодо суті спору. Профспілки в процеси колективних переговорів можуть проводити на підтримку своїх вимог збори, мітинги, пікетування, демонстрації в не робочий час та без порушення діяльності виробництва. При недосягнення згоди між сторонами щодо винесених рекомендацій законом як виняткової міри допускається організація та проведення страйків, тобто повне або часткове припинення роботи на підприємстві. При цьому припинення роботи як засіб вирішення колективного спору (конфлікту) не допускається, якщо це створює загрозу для життя чи здоров'я людей, а також в організаціях залізничного і міського громадського транспорту (включаючи метрополітен), цивільної авіації, зв'язку та енергетики, оборонних галузей (підрозділах безпосередньо зайнятих у виробництві продукції оборонного призначення), в органах державної влади, на підприємствах і організаціях, на які покладено виконання завдань щодо забезпечення обороноздатності, правопорядку і безпеки країни, у безперервно діючих виробництвах, припинення яких пов'язана з важкими та небезпечними наслідками (див. розділ II -IV Закону «Про порядок вирішення трудових спорів»). Матеріально-технічне забезпечення представників працівників покладається на роботодавця. Він зобов'язаний забезпечити можливість доведення розроблених проектів колективного договору до кожного працівника, а також надати наявні в нього засоби внутрішнього зв'язку та інформації, розмножувальну та іншу оргтехніку, приміщення для проведення в не робочий час зборів, консультацій, місця для розміщення стендів з інформацією і т. д. Погоджений сторонами проект колективного договору підлягає обов'язковому обговоренню і затвердженню на загальних зборах (конференції) трудового колективу. У разі відхилення проекту договору загальними зборами (конференцією) трудового колективу, він доопрацьовується з урахуванням висловлених зауважень та пропозицій і повторно виноситься на обговорення колективу. На практиці постало питання про прийняття колективного договору по частинах, якщо не всі його положення повністю погоджені сторонами або якщо трудовий колектив відхилив окремі його положення, що «... оскільки не прямої заборони, то є припустимим прийняття трудовим колективом узгоджених положень з подальшим доопрацюванням, обговоренням і прийняттям що залишилися ». Моментом закінчення колективних переговорів є момент підписання сторонами колективного договору, додатків до нього і протоколу розбіжностей. Сторони самі визначають, хто саме має підписувати колективний договір. З боку роботодавця укладений договір підписується зазвичай керівником організації, а з боку працівників головою виборного профспілкового чи іншого повноважного органу. Якщо створено об'єднаний представницький орган, то договір підписується всіма його учасниками. Закон передбачає процедуру повідомної реєстрації, що здійснюється у відповідних органах виконавчої влади з праці за місцем розташування організації. Обов'язок направити в семиденний термін до зазначених органів підписаний сторонами колективний договір, додатки, протокол розбіжностей покладається на роботодавця. Але з повідомної реєстрацією не зв'язується вступ колективного договору в юридичну силу. Таке значення має не повідомну реєстрація, а акт підписання договору та додатків до нього його сторонами. Колективні договори, укладені на строк більше 2-х років підлягають як повідомної реєстрації в момент укладання, так і щорічної повідомної реєстрації в частині своїх змін і доповнень. Реєстрація колективних договорів, змін та доповнень до них ведеться в спеціальному журналі реєстрації колективних договорів. (8, ст.29-33)
4720. Колективні угоди та їх значення у регулюванні трудових відносин
Доклад пополнение в коллекции 06.02.2011

Законодавство України містить положення, згідно з якими угоди на державному, галузевому, регіональному рівнях укладаються на двосторонній основі. Проте практика їх укладення, що сформувалася в Україні, засвідчила одночасне представництво органами державної виконавчої влади інтересів і роботодавця, і держави. Визнання Кабінету Міністрів України та міністерств України сторонами генеральних, галузевих угод має своє обєктивне пояснення. По-перше, Кабінет Міністрів України наділений повноваженнями щодо управління майном, яке є у загальнодержавній власності, вирішення питань про створення державних підприємств, установ і організацій, надає їм в оперативне управління чи повне господарське віддання державне майно, здійснює контроль за ефективністю використання та збереження цього майна, тобто є уповноваженим органом власника. По-друге, у практиці зарубіжних країн поширене укладення колективних договорів (угод) як на двосторонній основі, так і тристоронній, коли третьою стороною поряд з обєднаннями власників та професійних спілок виступають державні органи, оскільки питання, що вирішуються на колективно-договірному рівні, стосуються інтересів суспільства загалом та держави. Така відособлена роль Кабінету Міністрів України як органу державної виконавчої влади, а не лише роботодавця, відображена у змісті Генеральної угоди на 2002-2003 роки. В цій угоді передбачаються зобовязання роботодавців і профспілок та окремо визначенні обовязки Кабінету Міністрів України як вищого органу державної виконавчої влади. Наприклад, Кабінет Міністрів України зобовязується передбачити в проектах державного бюджету на 2002 та 2003 роки виділення коштів на фінансування видатків на охорону праці відповідно до Закону України «Про охорону праці». Згадані угоди укладалися на тристоронній, а не двосторонній, як це передбачено в Законі України, основі.

Blog

Юриспруденция, право, государство