Центр розвитку освіти, науки та інновацій консалтингово-конфліктологічний центр громадський рух та становлення громадянського суспільства в україні матеріали II всеукраїнської науково-практичної конференції

Вид материала

Документы

Содержание Право на свободу об’єднання в політичні партії як важлива складова громадянського суспільства Місце і роль місцевого самоврядування Проблеми формування та функціонування громадянського суспільства в теоріях

Подобный материал:

• Громадський рух «нова україна» в автономній республіці крим центр розвитку освіти,, 1350.77kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.

^ Право на свободу об’єднання в політичні партії як важлива складова громадянського суспільства


Однією із основних цілей демократії є гарантування дотримання прав громадян, особливе значення серед яких має конституційне право на свободу об’єднання, адже демократія не може існувати без різноманітних об'єднань громадян, які є суттєвими елементами інституційної структури громадянського суспільства. Складовою цього права є право на свободу об’єднання у політичні партії. В 2002 році Європейською Комісією «За демократію через право» (далі - Комісія) було вивчено Закон України «Про політичні партії в Україні» (далі – Закон) на предмет його відповідності принципам сучасної плюралістичної демократії, яка дійшла висновку, що цей закон «піднімає певні питання сумісності з правом свободи об’єднання, як прийнято та застосовано в багатьох державах-членах Ради Європи» [1]. Зокрема, Комісія зазначила, що «вимоги щодо створення політичної партії та вимоги, що стосуються її діяльності, як тільки вона створена та зареєстрована відповідно до Закону є дуже складними; здаються занадто завищеними межі для створення нових політичних партій, а також вимоги щодо їх майбутньої діяльності і ризики можливого накладання санкцій, якщо не досягнуто повної відповідності» [2].

Передусім проблемним видається положення ч. 2 ст. 3 Закону про те, що «політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом». Демократична позиція з цього питання Комісії полягає в тому, що держави не повинні обмежувати національним рівнем право на свободу об’єднання в політичні партії. «Повинна існувати можливість утворювати партії на регіональному та місцевому рівнях, оскільки деякі групи громадян можуть воліти об’єднатися у групи, обмежуючи свої дії до місцевого та регіонального рівня та місцевих і регіональних виборів». Стаття 36 Конституції України не передбачає вимоги до громадян об’єднуватись у політичні партії тільки із всеукраїнським статусом, так само як і не містить заборони на утворення партій з іншим, ніж всеукраїнський, статусом. До того ж, всеукраїнський статус означає загальнодержавний масштаб програмних цілей і завдань, які має на меті вирішувати політична партія, задекларований партією намір здійснювати діяльність на всьому просторі України і цією масштабною діяльністю забезпечити собі підтримку значної кількості громадян України. Тому відповідна вимога ч. 3 ст. 3 Закону не може бути підставою для обмеження конституційного права громадян на свободу об’єднання. Законодавче обмеження щодо створення та діяльності політичних партій на регіональному та місцевому рівнях складно визнати необхідним у демократичному суспільстві. Комісії вважає, що «вимога щодо дії політичних партій на загальнонаціональному рівні може являти серйозні обмеження для політичної діяльності на регіональному та місцевому рівнях». Беручи до уваги статус права створювати політичні партії як фундаментального права та законну привілейовану позицію партій у політичній діяльності, Комісія вважає, що «вимога національного характеру повинна бути принаймні послабленою у тексті закону».

З вимогою всеукраїнського статусу політичної партії безпосередньо пов’язане положення ч. 1 ст. 10 Закону, за яким рішення про створення політичної партії, прийняте на її установчому з’їзді (конференції, зборах), «має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим». Конституційний Суд України, вирішуючи питання щодо конституційності наведеної норми, дійшов висновку, що «зазначені положення Закону лише врегульовують процес реалізації громадянами конституційного права на свободу утворення політичних партій, створюють передумови для забезпечення загальнодержавного статусу політичних партій та рівних можливостей щодо застосування виборчого законодавства», дають змогу «запобігти створенню політичних об’єднань, діяльність яких розрахована на короткий термін (у період виборчих кампаній) або має на меті реалізувати ті чи інші вузько корпоративні інтереси» [3]. Даний аргумент, на думку деяких вчених, не є переконливими для цілей обґрунтування конституційності зазначеної вимоги. В даному законі йдеться не про підписи членів партії і не про зобов’язання підтримувати партію, а лише про підтримку рішення про створення партії. Такий підпис не породжує для громадянина жодних обов’язків, у тому числі обов’язку підтримувати програмні цілі політичної партії, або голосувати за список її кандидатів на виборах; індивід може бути мотивованим підтримкою принципу політичного плюралізму або будь-якою винагородою. Підтримка громадян має бути не передумовою утворення політичної партії, яка до реєстрації відповідно до закону ще не може діяти як партія, а результатом наступної діяльності політичної партії. Передбачена в статті 10 Закону вимога попередньої підтримки реально і суттєво обмежує свободу волевиявлення громадян щодо утворення політичної партії, оскільки ставить можливість реалізації права на свободу об’єднання в залежність від обставини, яка знаходиться поза цим волевиявленням. А тому встановлення такого обмеження в законі є необґрунтованим втручанням влади у процес здійснення громадянами свого права на свободу об’єднання в політичну партію, втручанням, яке не викликається інтересами національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. [4]

Запроваджений Законом порядок легалізації є явочно-реєстраційним, який «характеризується двома рисами: політичні партії створюються вільно, без будь-якого попереднього дозволу, але набувають легального статусу лише шляхом реєстрації в компетентному державному органі» [5]. Такий порядок державної реєстрації характеризується тим, що законодавство передбачає широкий набір висунутих партіям вимог, які є умовою їх реєстрації, сама процедура реєстрації детально регламентована, реєструючому державному органу надано право відмовити в реєстрації, а об’єднанню – право оскаржити відмову. Правила реєстрації політичної партії, з яких складається передбачена статтею 11 Закону, відповідна процедура, Комісією оцінені як «суворі». На думку комісії, «держави, що встановлюють процедуру реєстрації політичних партій, повинні утримуватися від застосування надмірних вимог щодо територіального представництва політичних партій, а також щодо мінімальної кількості членів. Демократичний чи недемократичний характер партійної організації не повинен в принципі бути підставою для відмови у реєстрації політичної партії. У реєстрації політичних партій повинно бути відмовлено тільки … у разі, якщо насильство пропагується або використовується як політичний засіб для скинення демократичного конституційного ладу, що, таким чином, підриває гарантовані конституцією права та свободи».

Також, у ч. 1 ст. 24 Закону конституційно визначена функція політичних партій брати участь у виборах неправомірно обмежена лише висуванням політичною партією своїх кандидатів на виборах Президента України та виборах народних депутатів України. Тобто, не вважається участю у виборах висування кандидатів по виборах сільських, селищних, міських голів, депутатів сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, участь політичних партій у передвиборній агітації, подання кандидатур до складу виборчих комісій та деякі інші форми їх діяльності.

Конституція України гарантує громадянам не теоретичні або ілюзорні права, а їх практичне та ефективне здійснення. Забезпечення відповідного конституційного права громадян, а також становлення справжнього конституційно-правового інституту політичної партії потребує ретельного перегляду чинного Закону. Усунення вищезазначених штучних ускладнень при реалізації громадянами свого права на свободу об’єднання відкриє реальні можливості для вільного виявлення повного спектра політичних інтересів людей, для об’єднання громадян у політичні партії. Як наслідок, у суспільстві сформується потрібна людям система політичних партій, стане можливе формування громадянського суспільства – інституту, який є індикатором рівня демократії в державі.

Література:

1. Про політичні партії: Закон України //ВВР, 2001. - № 23, ст. 118

2. «Висновок щодо українського законодавства відносно політичних партій», прийнятий Венеціанською комісією на 51 Пленарному засіданні (Венеція, 5–6 липня 2002 року), www.delukr.ec.europa.eu

3. Рішення КСУ від 12 червня 2007 року № 2-рп // ссылка скрыта

4. Т. Шаповал. Право на свободу об’єднання як важлива передумова демократизму виборчого процесу // Вісник ЦВК – № 1(15) – 2009 р.

5. М. Примуш. Порядок утворення і діяльності політичних партій // Віче - № 5 (110) - 2001 р.


Рубащенко Микола Анатолійович

Національна юридична академія Україна ім. Ярослава Мудрого (м. Харків)


^ МІСЦЕ І РОЛЬ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

ЯК ІНСТИТУТУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА


Процес становлення громадянського суспільства після здобуття незалежності України є складним та суперечливим. Сучасне громадянське суспільство можна охарактеризувати як перехідне до громадянського. Окремі його риси вже існують, а деякі лише перебувають у стадії формування.

Водночас, сучасне розуміння громадянського суспільства передбачає наявність у нього комплексу суттєвих ознак, до яких відносять:

- відображення якісної характеристики суспільства на певній стадії його розвитку;

- обумовленість безпосередніми життєвими потребами та інтересами людей;

- визнання особи вищою соціальною цінністю, а її прав і свобод – рівними та невід’ємними з позиції пріоритету громадянського суспільства;

- урегульованість громадянського суспільства різноманітними соціальними, передусім, правовими нормами;

- значна структуризація громадянського суспільства тощо.

Чи не найголовнішими ознаками громадянського суспільства в аспекті визначення його правової природи є ознаки його існування поза безпосереднім впливом з боку держави та його функціонування на основі принципів самоорганізації та самоврядування. Саме в цій юридичній площині найбільш тісно пересікаються два державно-правових явища: громадянське суспільство та місцеве самоврядування.

У вітчизняній і зарубіжній літературі громадянське суспільство і місцеве самоврядування досліджувалися, пере­важно окремо. Між тим, більшість науковців констатують наявність нерозривного зв'язку між цими інституціями і взаємну залежність розвитку одне від одного. Їх природа, функціональне призначення, внутрішні процеси свідчать про тісну взаємодію і взаємопроникнення. Місцеве самоврядування виступає як найважливіший інститут громадянського суспільства, яке інституціоналізує конституційний лад України. Без муніци­пальної влади немає громадянського суспільства. Саме цим обумовлена необхідність фундаментальних досліджень конституційних аспектів функціонування місцевого самоврядування як основоположного інституту громадянського суспільства.

Становлення і розвиток місцевого самоврядування є необхідною умовою формування та функціонування грома­дянського суспільства. У свою чергу громадянське суспіль­ство через відповідні інститути здійснює визначальний вплив на розвиток місцевого самоврядування. Ці процеси, як і багато інших у суспільстві, взаємообумовлені. Важли­ву роль відіграє система місцевого самоврядування у кон­ституційному механізмі політичної інституціоналізації громадянського суспільства, нового конституційного ладу, реальному забезпеченні і гарантуванні прав і свобод люди­ни і громадянина.

Формування громадянського суспільства в Україні значною мірою залежатиме від становлення й розвитку загально­світових демократичних інститутів та форм участі громадян в управлінні суспільними справами. Проте, дійсність такої перспективи не може бути відокремлена й ізольована від набутих історико-культурних елементів громадянського поступу, зафіксованих демократичними вартостями власне української соціальної і політичної культури. Просте перенесення на український ґрунт деяких західних чи глобальних стандар­тів є не тільки недостатнім, а й безсилим. Адже сучасні за­хідні суспільства мають свої проблеми, без урахування яких сучасний наш вибір буде дуже обмеженим у своїх перспек­тивах: він зведеться до простого наслідування. Тільки по­єднання універсальних етичних, правових, наукових, економічних стандартів з відродженням української самобутньої культури є тією стратегією, яка відкриває надійну перспективу моральному та духовному відродженню.

Поглиблене вивчення місцевого самоврядування як одного з найважливіших елементів розвитку громадянсько­го суспільства спостерігається переважно з боку соціоло­гічних, економічних і політологічних наук. І хоча за остан­ні роки кількість робіт правознавців значно зросла, біль­шості з них притаманний дескриптивний рівень аналізу, що зрештою не знімає, а навпаки, загострює проблему концептуалізації комплексного дослідження громадянського суспільства і місцевого самоврядування. Усе більшу під­тримку серед науковців отримує думка, що однією з осно­вних дійових інституцій, здатних потужно впливати на процес формування громадянського суспільства, є місцеве самоврядування, яке має широкий набір організаційних форм залучення населення до управління громадськими справами. Саме на рівні місцевого самоврядування прояв­ляється одна із найважливіших форм екзистенції, людсько­го буття, яка знаходить свій прояв і вираження в громадян­ській самодіяльності, самовираженні, прояві особистості і територіальній асоціації особистостей. У цьому аспекті муніципальна влада, первинним і активним суб'єктом якої виступають жителі певної території і в рамках якої реалі­зується комплекс важливих устремлінь людини і груп людей, виступає як найважливіший фактор становлення і відтворення громадянського суспільства.

Важливим є закріплення на конституційному рівні й розвиток у чинному законодавстві статусу територіальної громади як первинного суб'єкта місцевого самоврядування. Формування дійових, активних територіальних громад є головним чинником демократизації суспільства і утвер­дження незалежності народу від свавілля державної влади. А для цього важливо, щоб громади створювали належні владні інституції, які реально, а не формально будуть їм підзвітні та підконтрольні. Тобто громада має протистояти тим негативним процесам деспотизму, авторитаризму, корумпованості, які на загальнодержавному й на місцевому рівні легко знаходять для себе відповідний ґрунт. Побудова громадянського суспільства, що здійснюється нині в нашій країні, неможлива без фор­мування активної громадської позиції населення, транс­формування його з простої сукупності жителів на певній території в спільноту, яка має спільні інтереси, здатна об'єднати ресурси для досягнення загальної мети розвитку територіальної громади .

Сенс місцевого самоврядування полягає ще у тому, щоб якомога більше людей зацікавити справами суспільства. Сила громади залежить від активності її членів. Саме на рівні територіальних громад можлива найбільш ефективна (наочна) реалізація принципу народовладдя. Статус грома­дянина демократичної держави зумовлюється передусім силою і значенням громади в політичному житті країни, а не самою державною владою, яка за інших історичних і політичних умов воліє розглядати громадянина радше в статусі підлеглого. Поняття і громадянського суспільства, і громадянина в сенсі їх народження громадою і громадською активністю набуває дещо іншої інтерпретації, аніж за тих соціально-політичних умов, коли все політичне життя визначається на рівнях центральної державної влади. Громадянське суспільство створюється не просто «знизу», а передусім через громади з їхнім засадничим принципом самовряду­вання; у громадах найбільш ефективно можуть бути реалі­зовані принципи рівності і демократії, тому сила громади в суспільстві за природою речей має бути первинною щодо політичної влади й контролювати останню.

Місцеве самоврядування відіграє особливу роль у становленні громадянського суспільства в Україні, будучи при цьому одночасно і механізмом форму­вання такого суспільства, і його невід'ємною частиною. Включення членів місцевого співтовариства в процес при­йняття суспільно значущих рішень є одним із важливих механізмів реального здійснення народовладдя. Для формування засад громадянського сус­пільства в сільській місцевості урядові важливо заохотити створення на цьому рівні органів самоорганізації населення, засобів масової інформації, партійних осередків та організа­цій «третього сектору». Місцеве само­врядування можна назвати інституційним засобом реалізації громадянсько­го суспільства. Без розвитку місцевого самоврядування не­можливе ні становлення громадянського суспільства, ні забезпечення прав і свобод людини.


Струченков Олександр Вікторович,

Стулова Ганна В’ячеславівна

Макіївський економіко-гуманітарний інститут, Макіївка


^ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В ТЕОРІЯХ

ЮРГЕНА ҐАБЕРМАСА ТА МІШЕЛЯ ФУКО


Наявність громадянського суспільства – ключова умова існування консолідованого демократичного режиму. У той же час провідним завданням розвитку демократії є зміцнення такого суспільства. Одним з актуальних напрямків студій сучасної соціальної та політичної науки являється пошук шляхів посилення як демократичного ладу, так і громадянського суспільства. Теоретична розробка даної проблеми, а тим більше верифікація отриманих результатів на практиці неможливі без урахування західноєвропейського дискурсу із зазначеного питання, який представлений, насамперед, у роботах Юргена Ґабермаса та Мішеля Фуко.

Відомо, що основу соціально-філософської доктрини Ю. Ґабермаса становить теорія комунікативної дії, мета якої – виявити передумови раціональності процесів досягнення розуміння. Вчений зазначає, що соціальне життя людей ґрунтується на процесах взаєморозуміння і «в дії, орієнтованій на досягнення розуміння, претензії на справедливість завжди вже опосередковано надані. Ці універсальні претензії… надані загальними структурами можливої комунікації» [1]. Ось чому Ґабермас називає людей homo democraticus.

Претензія на справедливість визначається як консенсус без застосування сили і виступає як універсальний принцип етики дискурсу. Справедливість та пов’язана з нею істина можливі лише там, де дотримуються п’ять вимог до етики процесу дискурсу: загальність, автономія, прозорість, ідеальне виконання ролі, нейтральність сили влади [2].

Дослідження процесів досягнення консенсусу та претензії на справедливість посідає центральне місце в роботах Ю. Ґабермаса. Він розглядає демократичну процедуру як інституціоналізацію законом форм комунікації, необхідних для раціонального формування політичної волі. Посилення громадянського суспільства та об’єднання громадян плюралістичного суспільства пов’язується з написанням демократичних конституцій та розвитком представницьких інститутів.

На наш погляд, незважаючи на ґрунтовну розробку проблем громадянського суспільства, концепція Юргена Ґабермаса має низку недоліків. Розглядаючи проблеми формування громадянського суспільства, вчений оминає питання про владні відносини, механізми реалізації інституціональних реформ, покращення соціального забезпечення та захисту прав людини. Крім того, він не приділяє достатньо уваги реальному дискурсу, етичним цінностям та здобуттю комунікативною раціональністю опори в суспільстві перед обличчям потужних некомунікативних сил.

Мішель Фуко зосереджується на проникненні в реальну політику. На його думку, інституціональні системи та законодавство не гарантують свободу та демократію. Їх не можна досягти й нав’язуванням теоретично абстрактних систем та «правильного» мислення. На відміну від Ґабермаса Фуко приділяє увагу не написанню демократичних конституцій, а тому, як демократичніше використовувати існуючі конституції та інститути. У зв’язку із цим політичним завданням для вченого була «критика роботи інститутів; така критика, щоб політичне насилля, яке завжди діє потай, було б викрите і кожний міг боротися з ним [3]. Саме це забезпечить ефективне функціонування громадянського суспільства.

Теоретичні розбіжності між Ю. Ґабермасом та М. Фуко не варто перебільшувати. Обидва вважають ключовим регулювання реальних відносин панування. Але Ґабермас іде до регулювання від універсалістської теорії дискурсу, а Фуко шукає генеалогічне розуміння дійсних відносин влади у специфічних контекстах. Для М. Фуко практика та свобода – наслідок не універсальностей або теорій. Опір та боротьба, на відміну від консенсусу, найміцніша база практики свободи. Саме у питанні влади та свободи полягає відмінність позицій Юргена Ґабермаса та Мішеля Фуко.

У той час як Ґабермас акцентує процедурну макро-, Фуко підкреслює сутнісну мікрополітику, хоча обидва вони не визначають реальний зміст політичної дії. Акцент на маргінальності робить М. Фуко чутливим до відмінностей, різноманіттю та політики ідентичності, що зараз є надзвичайно важливим для розуміння громадянського суспільства. У Ґабермаса розвиток теорії комунікативної раціональності та методів, які враховують гендерні, расові, етнічні особливості, відбувається доволі повільно.

Мішель Фуко та Юрген Ґабермас погоджуються, що раціоналізація та зловживання владою – одна з найважливіших проблем сучасності. Але перший концентрується на локальному та контекстуальному, на стратегії і тактиці як основі владної боротьби, у той час як другий орієнтується на універсальності, незалежність від контексту і контроль через написання конституцій та розвиток інститутів.

З точки зору історії філософії та політичної теорії М. Фуко розробляє свою концепцію в межах партикуляристської та контекстуальної традиції, яка походить Ф. Ніцше. Ю. Ґабермас – найбільш видатний представник сучасної універсалістської та теоретизуючої традиції, яка походить від І. Канта.

Доволі чітко проявляються відмінності мислителів стосовно природи конфлікту в сучасному суспільстві. На думку Ґабермаса вони вважаються небезпечними та потенційно руйнівними для соціального ладу, а тому їх необхідно стримувати та розв’язувати. За Фуко, придушення конфлікту – придушення свободи, а привілей участі в конфлікті – частина свободи.

В умовах формування громадянського суспільства в Україні варто враховувати теоретичні здобутки європейського дискурсу з даного питання. Зауважимо, що чим демократичніше суспільство, тим більше воно дозволяє групам визначати власні способи життя та легітимує конфлікт інтересів між ними. На наш погляд, Юрген Ґабермас має рацію, що громадянське суспільство тримається на загальній згоді та консенсусі, але це зовсім не суперечить позиції Мішеля Фуко, що консенсус ніколи не можна досягти шляхом нейтралізації групових інтересів, потреб та зобов’язань.

Посилання:

1. Habermas J. Communication and the Evolution of Society / J. Habermas. – London, 1979. – P.97.
   
2. Habermas J. Moral Consciousness and Communicative Action / J. Habermas. – Cambridge, 1990. – P.65-66.
   
3. Chomsky N., Foucault M. Human Nature: Justice versus Power / N. Chomsky, M. Foucault // Reflexive Water: The Basic Concerns of Mankind. – London, 1974. – P.171.
   

Токарська Антоніна Семенівна

Львівський державний університет внутрішніх справ, м. Львів