Geum.ru

Центр розвитку освіти, науки та інновацій консалтингово-конфліктологічний центр громадський рух та становлення громадянського суспільства в україні матеріали II всеукраїнської науково-практичної конференції

Вид материалаДокументы

Содержание


Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків
Компаративний аналіз політичних міфів у виборчих кампаніях
Пасторалізм маленьких міст
Проблеми інституалізації та механізмів функціонування громадської думки
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7

Ф.В. Веніславський, канд. юрид. наук, доцент

^

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків



КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЛАД ЯК ПРАВОВЕ ВТІЛЕННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА З ДЕРЖАВОЮ


Наукова категорія “конституційний лад” належить до тих загальновизнаних термінів світової конституційної науки, які органічно ввійшли до понятійного апарату вітчизняного конституціоналізму. І незважаючи на певні відмінності у існуючих підходах до наукового визначення його змісту, він, на наш погляд, опосередковує собою втілення в державно-правову практику гуманного правового статусу особи, демократичних засад організації й функціонування самої держави, її взаємовідносин з інститутами громадянського суспільства на основі загальновизнаних демократичних принципів, закріплених на найвищому правовому рівні. Або, по-іншому конституційний лад можна визначити як цілісну систему суспільних відносин, опосередковану демократичними принципами формування, організації й функціонування державної влади, взаємодією різних її органів, вільною діяльністю інститутів громадянського суспільства й демократичним правовим статусом особи, закріплену й гарантовану конституційно-правовими нормами.

За правовою позицією Конституційного Суду України, сформованою в низці його рішень, конституційний лад закріплено Основним Законом України в цілому. На наш погляд, такий висновок є достатньо обґрунтованим, оскільки саме Конституція, як нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили й особливої правової природи фактично втілює собою головні суспільні цінності, що сформувалися на даному етапі його розвитку, закріплює широкий перелік конституційних прав і свобод особи, визначає та закріплює основні інтитути громадянського суспільства й головні інституції держави. Тому вона має суттєве цінністне значення як для людини та інститутів громадянського суспільства, так і для держави. А оскільки саме ці базові цінності покладено в основу всього конституційного регулювання, вони на найвищому правовому рівні зумовлюють засади співвідношення та взаємовідносин громадянського суспільства і держави.

На наш погляд, практично будь-яка сучасна демократична конституція, що закріплює конституційний лад, має дуалістичну правову природу й подвійне юридичне призначення в державно-організованому суспільстві: з одного боку в її існуванні зацікавлені людина та інститути громадянського суспільства, які прагнуть встановити правові межі державно-владного втручання в сферу своїх приватних інтересів; з другого вона необхідна й державі, оскільки не лише закріплює систему органів державної влади, їх повноваження, форми і методи їх взаємовідносин, а й встановлює обов’язки людини і громадянина, підстави можливого обмеження її конституційних прав і свобод, передбачає заборони на утворення і діяльність різноманітних громадських формувань, чим, фактично, визначає й певні межі приватної свободи. Адже, як відмічають науковці, за своєю суттю природа держави завжди трансгресивна: вона майже завжди проявляє схильність своїх владних прерогатив до самозростання і розширення повноважень. В інтересах же суспільства, навпаки, максимальне обмеження державної влади, недопущення з її боку свавілля та обмеження її втручання в сферу приватних інтересів, адже постійне прагнення державної влади підпорядкувати собі суспільство викликає зворотню реакцію, яка проявляється в спробах поставити державу під контроль права, у чому і полягає одна із сутністних ознак конституційного ладу.

Визначальною першоосновою конституційного ладу є теорія народного суверенітету, оскільки саме народ через демократичні процедури легітимації влади наділяє її частиною відповідні державні органи. Інакше кажучи, він делегує їй частку своєї суверенної влади, тим самим добровільно обмежуючи власну свободу. Але при цьому суспільство делегує державі рівно стільки влади, скільки цього потребують самі ж суспільні інтереси. Йдеться про оптимальну межу державного впливу в економічній, соціальній, культурній, приватній та інших сферах громадянського суспільства. Тому для держави і її органів влада є обов’язком, а не правом, і вони в своїй діяльності зобов’язані керуватися спеціально-дозвільним принципом правового регулювання, сутність якого виражається формулою “дозволено лише те, що прямо передбачено законом”. Відповідно, органи народного представництва (як первинного, так і вторинного) не можуть, не мають права переступати меж дорученої їм народом влади, оскільки вчинення ними дій в межах компетенції, але не передбаченим способом, в непередбаченій законом формі, або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих в процесі їх здійснення, неправомірними та незаконними, і, відповідно – підставою для притягнення таких суб’єктів до конституційно-правової відповідальності.

Окремо слід зазначити, що вже сам факт наявності в державі конституції, закріплення в ній системи загальнолюдських цінностей та демократичних принципів свідчить про достатньо високий рівень розвитку громадянського суспільства, оскільки саме останнє передусім зацікавлене в конституційному закріпленні об’єктивних меж всієї державно-владної діяльності. Більше того, Основний Закон України прийнято від імені та в інтересах Українського народу, як першоджерела влади, про що свідчать положення Преамбули та Розділу І Конституції. Тому правове обмеження держави, з одного боку, можна розглядати як закономірний результат демократичних засад її організації та функціонування, а з другого, як своєрідний запобіжник, який не дозволяє державі та її органам посягати на демократичні цінності суспільства.

Не менш важливим критерієм, що має визначальний вплив на правове співвідношення громадянського суспільства та державної влади, на нашу думку, необхідно визнати природні та невід’ємні права і свободи людини і громадянина, оскільки, як свідчить практика демократичних держав, їх практичне забезпечення є не менш важливою метою всього конституційного регулювання, й, одночасно, критерієм конституційності існуючого в державі устрою. Адже, дослідники не випадково відмічають, що проблема оптимізації державних інтересів і прав людини є найважливішою проблемою будь-якого суспільства. Діалектика взаємодії державної влади й особистості є найважливішим фактором суспільного розвитку. Протиріччя інтересів особи і держави може бути вирішене лише в умовах правової державності, коли інтереси держави й інтереси суспільства рухаються шляхом взаємної адаптації один до одного. Лише та держава може претендувати на правовий характер, яка не тільки визнала природні права людини, проголосила громадянські, соціальні та політичні права людини в своїй конституції чи законодавчих актах, а й забезпечила правовий режим неухильного дотримання прав і свобод людини й громадянина; правова держава – це та держава, в якій реально функціонує режим зв’язаності влади правами й свободами людини й громадянина, яка юридично зобов’язана їх захищати й гарантувати.

Більше того, проголошення на найвищому правовому рівні й реальне дотримання в практичній діяльності всього державного механізму ідеї про пріоритет прав і свобод людини є однією з безумовних цінностей сучасного світового і вітчизняного конституціоналізму, обов’язковим елементом конституційного ладу. Зокрема, в Україні людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека на конституційному рівні визнаються найвищою соціальною цінністю, а її права, свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Тобто в центрі правового регулювання стоїть саме людина, а держава юридично відповідальна перед нею за свою діяльність. Це означає, що будь-які державні органи та органи місцевого самоврядування приймаючи владні рішення та здійснюючи інші свої функції та повноваження, перш за все мають враховувати права та свободи конкретного громадянина. Тому їх, поза всяким сумнівом, також слід розглядати як визначальну складову, що забезпечує оптимальне співвідношення громадянського суспільства і державної влади.


Докаш Оксана Юріївна

Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету, м. Чернівці


^ КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ ПОЛІТИЧНИХ МІФІВ У ВИБОРЧИХ КАМПАНІЯХ


Ні для кого не є секретом, що сучасні виборчі кампанії будуються на міфах, що утверджують певні цінності й норми, а також структурують бачення колективного сьогодення і майбутнього [2, с. 158 - 159]. Впроваджування міфів у масову свідомість стало реальним, з одного боку, через неможливість сучасного виборця швидко зорієнтуватися у величезній кількості фактів, думок, оцінок. Вивчаючи цей феномен, деякі дослідники навіть ввели до наукового обігу термін багатошарова людина. Що мають під ним на увазі? Насамперед людину, в якої «виникає повна плутанина понять і немає жодного взаємозв’язку подій. Єдина система, до якої ця людина спроможна підставляти окремі факти, - це система стереотипів, що вже склалася в неї в голові, зорієнтована, головним чином, на змагання та боротьбу, де ідеї добра і зла приймаються на віру» [1, с. 255]. З іншого боку, впровадження міфів у свідомість відбувається завдяки ЗМІ, які не стільки відображають та інтерпретують дійсність, скільки конструюють її за своїми правилами і на свій розсуд [3, с. 166].

На жаль, в Україні так званим виборчим міфам приділяється недостатня увага, хоча фактичного матеріалу для аналізу більше, ніж досить. У розвинених країнах, натомість, вивченням виборчих міфів займаються вчені, виділяючи виборчу міфологію в окремий напрям політичної науки. Наприклад, відомий дослідник М. Еделман (M. Edelman) визначає виборчі міфи як «незаперечну віру, яку поділяє велика група людей, що дає особливу оцінку подіям і діям» [4, с. 6]. У свою чергу, західні політологи Д. Німмо (D. Nimmo) і Дж. Комбс (J. Combs) вбачають у них «імовірну, драматичну об’єктивну реальність, соціально побудоване уявлення фактів, які люди сприймають як постійне, незмінюване знання дійсності, забуваючи (якщо вони колись знали про це) його експериментальні, образні, створені й, можливо, вигадані властивості» [7, с. 6]. А такі американські вчені, як Л. МакДоналд (L. MacDonald) [6] і В. Беннет (W. Bennet) [3], вважають, що вивчення виборчої міфології потрібно, передусім, для того, щоб глибше зрозуміти політичний процес і, особливо, вплив політичних лідерів і мас-медіа на систему демократії.

На думку Д. Німмо і Дж. Комбса, існують чотири основні типи міфів, які використовуються під час виборчих кампаній: домінантні міфи; міфи «Ми і Вони»; так звані героїчні міфи і псевдоміфи [7]. Американські дослідники К. Джонсон-Карті (K. Jonson-Cartee) і Г. Коупленд (G. Copeland) пропонують розширити дану типологізацію.

Домінантні міфи: базові міфи; підтримуючі міфи; есхатологічні міфи; етноцентристські; альтруїстична демократія; відповідальний капіталізм; пасторалізм маленьких міст; індивідуалістичні; помірковані; міфи порядку (впорядковування); американська мрія; західні або рубіжні міфи; міфи «ми і вони»; героїчні міфи: міф про звичайну людину; міф про рятівника; так званий американський мономіф; псевдоміфи [5, с. 75 - 85]

Згідно з Д. Німмо і Дж. Комбсом, домінантні міфи відображають колективне уявлення про цілісність світу і поділяються на базові, підтримуючі і есхатологічні [7, с. 26]. В основі базових міфів лежить класичне міфологічне оповідання про Америку як «місто на пагорбі», яке слугує маяком для інших цивілізацій і шляхетно пропонує поділитися досвідом своєї свободи.

Хоча базові міфи - типовий вияв американської політичної культури, аналіз передвиборних програм кандидатів на посаду міських голів, а також до Верховної Ради по одномандатних округах дає змогу нам зробити висновок: цей тип міфу успішно адаптувався до сучасних українських умов. Підтримуючі міфи спрямовані на підтримку того або іншого кандидата. Вони створюються за допомогою статей, виступів впливових політичних фігур, відомих діячів культури, які закликають голосувати за конкретного кандидата [7, с. 27]. Цю дружбу наочно демонструють і фотографії. Етноцентристські міфи, як правило, використовують у передвиборних фільмах і прозорих закликах, які з’являються в останні дні виборчої кампанії. Наприклад, у США за допомогою поняття етноцентризм намагаються довести, що Америка переважає всі інші нації в світі, і як добре жити саме в ній [5, с. 77]. В Україні цей тип міфу зводиться до того, що наша країна, маючи величезний потенціал, повинна посісти гідне місце в світі. Аналізуючи недавні вибори в Україні, необхідно зазначити, що на регіональному рівні кандидати використовували такі версії етноцентристських міфів.

В основі міфів про альтруїстичну демократію лежить розповідь про те, що головна мета політиків - служіння інтересам народу. Тому більшість кандидатів обіцяють виборцям створити дієву систему соціального захисту населення, яка б надавала адресну допомогу пенсіонерам, малозабезпеченим, багатодітним сім’ям, інвалідам, безробітним, повернення вкладів і інших державних заборгованостей населенню, зменшення тарифів на комунальні послуги, збільшення заробітної плати бюджетникам, лікарям, вчителям, працівникам міліції, військовослужбовцям. Але ці обіцянки, на жаль, дуже рідко виконуються.

За допомогою міфів про відповідальний капіталізм намагаються переконати в тому, що діяльність ділових кіл спрямована на посилення розквіту і діє для всіх без винятку, без надприбутків і без експлуатації робітників чи споживачів. В Україні на регіональному рівні цей тип міфу використовувався переважно кандидатами - представниками фінансово-промислових і бізнес-комерційних структур.

^ Пасторалізм маленьких міст - цей тип міфу корінням сягає до джефферсонівської ідеї про неповторність невеликих міст і особливу їх цінність. Під впливом цього міфу в Америці склався сюжет, який використовується в усіх виборчих кампаніях: кандидат йде вулицями невеликого міста (села), по дорозі зупиняючись, щоб поговорити з місцевими жителями, почути думку своїх виборців, практично завжди мешканців «сільської Америки» - фермерів, власників маленьких магазинів, листонош тощо [5, с. 78]. Багато українських кандидатів також прагнуть показати свою любов до сільського електорату і зацікавленість у вирішенні його проблем: допомога в отриманні кредитів на посівний матеріал, пальне, сільськогосподарську техніку, забезпечення населених пунктів якісною питною водою; сприяння в газифікації населених пунктів округу, опаленні будинків.

В основі індивідуалістичних міфів лежить образ сильної людини, яка зробила сама себе (self-made man). Використовуючи цей міф, політики прагнуть показати себе успішними, незалежними, впевненими в своїх силах. Аналізуючи так звані помірковані міфи, К. Джонсон-Карті і Г. Коупленд відзначають, що висуваючи на перший план ідею золотої середини, кандидати тим самим розраховують і вплинути на вибір середньостатистичного виборця [5, с. 78]. Наприклад, Джордж Уоллес (George Wallace), балотуючись на посаду президента США, неодноразово використовував цей міф у своїх виборчих кампаніях на регіональному рівні.

В цілому ж вивчення виборчої міфології дає можливість не лише простежити технології впровадження у масову свідомість певних соціально-політичних уявлень, а головне - виробити механізм їх нейтралізації. Все це не дасть змоги розвинутися тоталітарній маніпулятивній демократії. Адже її зловісна риса - перетворення виборця на інформаційного раба, який не розуміє і не бачить, як ним маніпулюють, але вважає себе вільною і самостійною людиною.


Список використаних джерел і літератури
  1. Лернер М. Развитие цивилизации в Америке. В 2-х томах / М. Лернер. - М. : Радуга, 1992. – 576 с.
  2. Политология: Словар - справочник / М. А. Василик, М. С. Вершинин и др. - М. : Наука, 2001. – 471 с.
  3. Bennett W. Myth, ritual, and political control // Journal of Communication. – 1980. - №30. - P. 166 - 179.
  4. Edelman M. Politics as symbolic action. - Chicago: Markham Pub Co, 1971. – 188 р. 
  5. Jonson-Cartee K., Copeland G. Manipulation of the American Voter. Political Campaign Commercials. - Westport Connecticut: Praeger, London: Series in Political Communication, 1997. – 256 р.
  6. MacDonald L. Myth, politics, and political science // Western Political Quarterly. – 1969. - №17. – Р. 141 - 150.
  7. Nimmo D., Combs J. Subliminal politics: Myth and mythmakers in America. – NJ, Englewood Cliffs: Prentice-Hall, 1983. – 304 p.



Ємець Ірина Олександрівна

Макіївський економіко-гуманітарний інститут, м.Макіївка


^ ПРОБЛЕМИ ІНСТИТУАЛІЗАЦІЇ ТА МЕХАНІЗМІВ ФУНКЦІОНУВАННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ


Домінантний характер впливу соціальних чинників на розвиток суспільно-політичних і соціально-економічних процесів в Україні не дозволяє ігнорувати громадську думку як чинник соціального середовища і ставлення співтовариства до тих або інших знакових подій в просторі українського соціуму. Ці обставини зумовлюють всебічний предметний підхід до дослідження громадської думки.

Громадська думка має складну структуру, однією з основних її якостей є її діяльна, активна складова. Структура громадської думки включає когнітивний елемент – знання; емоційний елемент - відчуття, емоції, настрої; аксеологічний елемент – оцінки; поведінковий елемент - готовність діяти певним чином.

Прикладні особливості громадської думки, з погляду використовування її в процесі управління, примушують органи влади та місцевого самоврядування не дистанціюватись від даного суспільного явища, а надавати підвищену увагу конкретним аспектам громадської думки.

Процес впливу громадської думки на управлінські відносини, міра включеності оцінок і думок громадськості в практичні рішення органів місцевого самоврядування і управління - характеризує рівень відкритості суспільства [1].

Зауважимо, що на даний момент практично відсутні дослідження щодо вивчення конкретних механізмів формування та впливу громадської думки в системі комунікацій жителів великого індустріального міста та органів місцевого самоврядування. Дана ситуація ускладнюється і тим, що немає чітко розробленої системи заходів, способів і методів врахування та використання громадської думки в процесі вироблення та ухвалення управлінських рішень. [2]

Дослідники, що займаються вивченням впливу суспільства на владу, концептуалізують різні моделі і способи їх взаємодії. Необхідність пошуку і розробки ефективних моделей взаємодії влади і суспільства обумовлена, зокрема, тим, що повсюдно спостерігається зростання недовіри до влади з боку громадян і громадських об’єднань. Проблема підвищення ефективності опитувань, як механізму участі мас в ухвалюваних рішеннях, стикається з певними труднощами. З одного боку має місце низький рівень компетентності громадян щодо дій влади і важливих подій. В якості причин низької компетентності Р.Даль називає зміну масштабів суспільного життя, зростаючу складність соціальних процесів, зміни в технології комунікації [3]. З іншого – зростає активність влади в області маніпулювання громадською думкою.

Д.П. Гавра розглядає громадську думку в різних аспектах її буття. По-перше – як спільну, зацікавлено ціннісну, практичну діяльність соціальних суб'єктів і їхній результат. По-друге – як специфічний соціальний інститут, здатний функціонувати у всіх сферах життя суспільства [4].

Щодо умов інституалізації громадської думки, зауважимо, що в країнах пострадянського простору через бюрократичний характер трансформаційних процесів процес інституалізації громадської думки значно вповільнився, проте не можна сказати, що він зовсім відсутній. На наш погляд, правомірно говорити про те, що цей інститут недостатньо розвинутий. Дійсно, владні структури, особливо органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, зацікавлені в маніпулюванні громадською думкою і активно намагаються впливати на неї. Але це якраз і дає підстави стверджувати, що громадська думка в суспільстві посідає важливе місце і сприймається як чинник, що має управлінські якості і її можна розглядати як самостійний соціальний інститут. У зв'язку з цим правомірно ставити питання про громадську думку, як особливий соціальний інститут та її ефективність впливу на владу.

Виконавча влада, яка готує і реалізує управлінські рішення у вигляді нормативно-правових актів, формує умови, необхідні для реалізації широкого спектру приватних і приватно-групових інтересів. В цьому процесі вона керується підходом від загального до окремого. Ініціатива громадських утворень і соціальних груп, що спрямована на формування адекватного вираження, вільної взаємодії та узгодження індивідуальних внутрішньогрупових інтересів, напроти, базується на принципі від окремого до цілого. В результаті, перспективним, з погляду створення ефективної та дієздатної моделі взаємодії суспільства і влади, можна вважати підхід з встановлення взаємозв'язків і взаємодоповнюваних на основі реалізації інтересів громадян.

Ключовим елементом цієї моделі може виступати громадська думка. По-перше, як чинник, що виражає консолідовані інтереси. По-друге, як фактор контролю, що забезпечує підвищення ефективності всієї системи. Ефективність взаємодії, в свою чергу, припускає взаємоконтроль владних органів і різних органів громадської ініціативи.

За підсумками проведеного аналізу громадської думки, відзначимо, що використання поняття «інститут» щодо громадської думки, дозволяє зробити акцент на фіксації регулярних соціальних практик. Останні підтримуються за допомогою соціальних норм і мають вагоме значення в структурі суспільства. Процес повноцінної інституалізації громадської думки можливий за умов:
    • наявності громадських механізмів формування громадської думки, що обмежують можливості маніпулювання нею;
    • обов'язковості для влади врахування громадської думки;
    • існування ефективних комунікацій (комунікації в усіх функціях управління виступають в якості з’єднувальної ланки, тому якість обміну інформацією напряму впливає на ступінь реалізації обраних цілей);
    • створення системи заходів, способів і методів врахування та використання громадської думки в процесі вироблення управлінських рішень.

Література.
  1. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство / [пер. з нім. А. Онишко]. – Львів: «Літопис», 2000. – 318 с.
  2. Громадська думка: теоретичні та методичні проблеми дослідження / [В.М. Вовк, В.А. Матусевич, В.Л. Оссовський та ін.]; за ред. В.Л. Оссовського. – К.: Стилос, 2001. – 168 с.
  3. Даль Р. Проблемы гражданской компетентности / Р.Даль // Политическая наука. – 1992. - № 2. – С. 12.
  4. Гавра Д.П. Общественное мнение как социологическая категория и как социальный институт. / Д.П.Гавра. – СПб.: Изд – во СПГУ, 1995. – 236 с.



Зеленко Олена Олександрівна

Східноукраїнський національний університет ім. Володимира Даля

м. Луганськ