Центр розвитку освіти, науки та інновацій консалтингово-конфліктологічний центр громадський рух та становлення громадянського суспільства в україні матеріали II всеукраїнської науково-практичної конференції

Вид материала

Содержание

Організаційно-економічні складові соціальної відповідальності підприємства
Інститут лобізму у механізмі взаємодії "громадянське суспільство-держава"
Місце інтелектуального потенціалу в умовах глобалізації
Соціальна відповідальність в управління соціально-економічним розвитком підприємств
Таблиця 1 Визначення поняття «соціальна відповідальність підприємств» («корпоративна соціальна відповідальність»)

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7

^ Організаційно-економічні складові соціальної відповідальності підприємства

Розвиток світового співтовариства та економічних відносин супроводжується актуалізацією проблеми соціальної відповідальності бізнесу. У більшості розвинутих країн соціальна відповідальність стала невід’ємним елементом загальної стратегії компаній, особливо це стосується тих, які працюють або планують свій вихід на міжнародний ринок.

Природно, що українські підприємства все дедалі частіше проявляють свою соціальну активність, адже саме це сприяє визнанню компанії як на вітчизняному так і на світовому ринках. Натомість більшість керівників мають дуже поверхневе уявлення про концепцію соціальної відповідальності бізнесу, і особливо про те на чому вона базується, чому ця концепція дійсно є актуальною для кожного підприємства незалежно від його розміру, сфери та географії його діяльності.

Останні роки у наукових кругах все більше уваги приділяється питанню соціальної відповідальності бізнесу. Багато дослідників вивчає закордонний досвід та умови впровадження даної концепції в Україні, а також різні підходи до тлумачення цієї теорії. Серед найбільш відомих: М. Фрідман, Ф. Котлер, А. Керолл, Р. Краплич, О. Маліновська, І. Малік та інші.

Незважаючи на чисельні дослідження, ще й досі не розкрито питання щодо основних елементів соціальної відповідальності підприємства, точніше виявлення організаційно-економічних складових соціальної відповідальності підприємства.

Згідно теорії є багато визначень терміну «організація», але нас цікавлять саме такі: організація – об’єднання людей, сукупно реалізуючи деяку програму або ціль та діючих на основі визначених процедур та правил [1], або організація – це група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети чи декількох цілей [2, c. 31]. На базі таких визначень терміну «організація» можна чітко визначити організаційну складову соціальної відповідальності підприємства – це люди: керівництво компанії та її персонал. У соціальну активність можуть бути задіяні як керівництво компанії так і всі її співробітники, це залежить від того який ступень соціальної відповідальності [3, c. 198] обрала компанія. Можна лише коротко відзначити, що керівництво компанії реалізує соціальну активність направлену як на внутрішню так і на зовнішню середу підприємства. Щодо персоналу, то вони частіше реалізують соціальну активність, яка спрямована на зовнішнє середовище компанії.

З основною економічною складовою визначитися теж на так складно адже базове розуміння соціальної відповідальності – це діяльність підприємства, спрямована на отримання прибутку, яка здійснюється у рамках діючого законодавства та без порушень правил конкурентної боротьби [4]. Отримання прибутку гарантує здійснення податкових відрахувань, які у подальшому перерозподіляються на соціальні потреби окремих груп громади та суспільства в цілому.

Таким чином було виявлено дві основні складові без наявності яких неможлива реалізація соціальної відповідальності підприємства: керівництво та персонал, а також прибуток компанії. Безумовно це тільки основні елементи і у подальших дослідженнях це питання буде розкрито більш докладно.

Література.

Большая советская энциклопедия. ссылка скрыта
Мескон М., Альберт М, Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с англ. – М.: «Дело», 1992, - 702 с.
Калінеску Т.В. Зеленко О.О. Використання соціальної відповідальності для управління діяльністю підприємства // Гуманізація соціального управління: Тези доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції 29 квітня 2008 р.. – Х.: ФОП Александрова, 2007. – С. 197 – 201
ссылка скрыта М. The Social Responsibility of Business is to Increase its Profits. The New York Times Magazine, September 13, 1970, ado.edu/studentgroups/libertarians/issues/friedman-soc-resp-business.phpl

Мандрікова Катерина Олександрівна

Інститут підготовки кадрів для органів прокуратури України

Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

^ ІНСТИТУТ ЛОБІЗМУ У МЕХАНІЗМІ ВЗАЄМОДІЇ "ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО-ДЕРЖАВА"

Останнім часом зростає роль лобізму як невід’ємного елементу демократичного розвитку й важливої ланки у взаємодії «держава – громадянське суспільство». Відтак це підтримує актуальність питання про законодавче урегулювання цього інституту.

В Україні існує ряд положень, які опосередковано регулюють лобістську діяльність. До таких положень варто віднести:

1) право громадян на участь в управлінні державними справами;

2) принцип народовладдя;

3) право на свободу думки;

4) право на свободу об'єднань;

5) право на звернення до органів державної влади;

6) право на вільний вибір професії[1;13].

Однак ці положення й закони, які їх розвивають, не прописують конкретного механізму здійснення лобізму в конкретних органах влади, не встановлюють рамок для лобістської діяльності й т.д. В Україні неодноразово вживали спроби законодавчо оформити лобістську діяльність, однак очікуваних результатів не було досягнуто[2;53].

Важливим є визначення статусу учасників відносин лобізму. Тут варто виходити з того, що процес лобіювання передбачає, як правило, трьохрівневу систему: орган державної влади - лобіст(посередник) - особа, що бажає ухвалення необхідного рішення(суб'єкт).

Посередником, тобто лобістом, у позначеній системі є особи або структури, що спеціалізується на лобіюванні й зареєстровані в спеціальному порядку. Вони виступають між органом державної влади й громадянами, групами, організаціями, підприємствами й іншими суб'єктами правовідносин, тому що останні, які по своїй волі й користуючись доступними їм засобами прагнуть вплинути на прийняття рішень, не можуть у такому випадку бути лобістами. Вітчизняні вчені пропонують установити ліцензування діяльність лобістів і лобістських структур[4;7]. Також звертається увага на обов'язковість звітності лобістів про їх діяльності з наступним опублікуванням звітів[5;105].

Цікавим залишається питання про надання права іноземцям лобіювати свої інтереси в Україні. На користь цього автори відзначають, що у світовому співтоваристві лобіювання іноземних інтересів - загальноприйнята практика, яку не розглядають як втручання у внутрішні справи держави, і це сприяє зміцненню співробітництва між державами[5;106].

Не менш важливим питанням є встановлення меж лобізму за об'єктами. Точки зору багатьох авторів зводяться до того, що лобізм в органах судової влади повинен бути заборонений, оскільки це виходить із винятковості компетенції судів у здійсненні правосуддя, а також із прямої вказівки в Конституції України про неможливість будь-якого впливу на суддів, а лобізм як такий характеризується впливом.

Доцільним є закріплення здійснення лобізму тільки в органі законодавчої влади - Верховну Раду України, і що важливо, - тільки при виконанні останньої її законодавчої функції.

Відносно предметних меж лобізму, то тут його важливо відсторонити від таких питань, які вправі визначати винятково народ, - питання конституційного ладу в країні. Також, вбачається обґрунтованим, не допускати лобізм у такі предметні сфери як судоустрій і правосуддя, оскільки це можна розглядати як непрямий вплив на судову владу, що виключено.

Формою будь-якого роду діяльності є зовнішнє вираження однорідних дій, процедур, які здійснюють уповноважені органи в процесі реалізації функцій у правових і організаційних рамках[6;47]. Розглядаючи питання, пов'язані з формами лобізму, варто встановити баланс між забезпеченням реальної можливості здійснення лобізму й одночасно встановленням розумних меж для нього. Взагалі, можна виділити наступні форми лобістської діяльності:

1) участь у законопроектній роботі парламенту;

2) робота в профільних комітетах з розробці проектів законів, робочих групах, комітетах з окремих питань;

3) зустрічі з депутатами, суб'єктами законодавчої ініціативи;

4) участь у парламентських слуханнях;

5) проведення науково-практичних конференцій при участі органів державної влади[7;27];

6) проведення мітингів і страйків, що характерно для профспілкових об'єднань, які відстоюють соціально-економічні інтереси працівників своєї галузі[8;47].

Із законодавчого регулювання варто виключити такі форми лобістської діяльності, як урочисті зустрічі й прийоми для представників органів влади й будь-яких форми психологічного впливу на останніх. Цікавою є пропозиція в юридичній літературі про експертизу проектів законів лобістами[6;223], але очевидним є те, що суперечить загальноприйнятому принципу незалежності даного виду експертиз.

Беручи до уваги теоретичні розробки вітчизняних та зарубіжних учених і тенденції на шляху законодавчого врегулювання лобізму в Україні, є очевидним, що призначенням відповідного закону повинно стати, у першу чергу, встановлення меж лобізму, але для того, щоб обмежувальними мірами не підсилити "дикий" лобізм, тобто нерегламентований законом. Таким чином, законодавча институціоналізація лобістської діяльності має полягати у наступному:

1) визначити понятійний апарат інституту лобізму, тобто терміни "лобізм", "лобіювання", "лобіст", "суб'єкт лобізму";

2) визначити правовий статус лобістів і суб'єктів лобіювання;

3) визначити межі лобізму за об'єктами;

4) визначити предметні межі лобізму;

5) установити форми лобістської діяльності;

6) установити міри відповідальності за порушення меж лобізму.

У цілому, прийняття такого закону вимагає того, щоб в його основу було покладено наукове обґрунтування, виваженість і позитивний міжнародний досвід відповідно до правових реалій України.

Список використаної літератури:

1. Євграфов П.Б. Конституція України: коментар змін (2004-2007). Теоретичні та практичні аспекти: Науково-практичний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2007.

2. Щербанюк О.В. Теоретико-правові проблеми правової інституціоналізації лобізму в Україні// Науковий вісник чернівецького університету. – Вип.333. Правознавство. – 2006. – С.53.

3. Манжул К.В., Нікітчук І.І. Лобізм у законотворчій діяльності України// Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. - №11(49). – С.7.

4. Коростей В. Проблеми національного лобіювання законодавства// Право України. – 2006. - № 6. – С.105.

5. Коростей В. Проблеми національного лобіювання законодавства// Право України. – 2006. - № 6. – С.105.

6. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. Г.С. Серьогіної. – Х.:-Право, 2005.

7. Несторович В.Ф. Лобісти як суб’єкти правотворчого процесу// Сучасні проблеми юридичної науки: стан, перспективи розвитку. Тези доповідей та наукових повідомлень учасників конфреренцій молодих учених та здобувачів/ За ред. М.І. Панова. – Х.: Національна юридична академія України, 2005.

8. Бятец М.В. лоббизм в правотворческой деятельности//Правоведение. – 1998. - №1. – С. 46-52.

Мельниченко Оксана Богданівна

Тернопільський національний економічний університет, м. Тернопіль

^ МІСЦЕ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ПОТЕНЦІАЛУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

В українській економічній науці поки що важко виокремити дослідження, присвячені проблемам трансформації інтелектуальних можливостей в економічний ресурс, специфіки мотивів і форм їх реалізації на певних стадіях становлення ринкових відносин. Водночас залишаються недостатньо дослідженими потенціальні можливості інтелекту як основного джерела економічного зростання.

Методологічні і теоретичні відмінності до досліджуваної проблеми зумовлюють різні трактування суті категорії “інтелектуальний потенціал”. Відзначимо, що з нею люди зустрічаються щоденно, і кожна людина по-своєму вирішує, як краще використати власні творчі здібності й освітньо-кваліфікаційний рівень у певній, конкретно визначеній галузі. Водночас інтелектуальний потенціал як соціально-економічна категорія відрізняється трудністю визначення в зв’язку із винятковою складністю своєї внутрішньої будови, багатьма взаємозв’язками і взаємозалежностями, різною природою окремих складових, де переплітаються соціально-економічні, демографічні, національні, психологічні й інші фактори. Така різнохарактерність явища стає головною перешкодою для розгляду його внутрішньої структури як об’єкта дослідження та вияву закономірностей і суперечностей, властивих відтворенню інтелектуального потенціалу.

Великий інтерес науковців до проблем інтелектуального потенціалу обумовив відсутність у сучасній вітчизняній науковій літературі єдиного чітко окресленого за змістом його визначення, що створює проблеми в дослідженні всіх аспектів цього явища. Інтелектуальний потенціал абстрагований принциповою особливістю: його носіями є люди, котрі наділені специфічними духовно-освітянськими, кваліфікаційними, психофізіологічними, соціальними, культурними, релігійними, політичними особливостями, що, в свою чергу, справляє суттєвий вплив на хід його формування і реалізації.

Насамперед слід відзначити наявність широкого та вузького розуміння інтелектуального потенціалу. Прихильники вузького тлумачення зводять його до сукупності розумових здібностей людини (спільноти), до розумової діяльності із засвоєння, усвідомлення інформації та її систематизації, перетворення на знання. Неважко помітити, що основним змістом такого підходу є звуження інтелектуального потенціалу до потенціалу освітнього.

Окремі економісти не дотримуються вимог логіки, тобто вживаючи категорію “інтелектуальний потенціал”, говорять не про сукупність здібностей і творчих обдарувань індивідів, їх освітньо-кваліфікаційний, науковий і культурний рівень, а тільки про духовно-освітній стан нації, що забезпечує здатність народу до виконання актуальних суспільно-економічних завдань, створення необхідних умов розвитку молодого покоління на базі найвищих духовних цінностей нації.

Наведені визначення не враховують у формуванні інтелектуального потенціалу ролі етико-моральних і культурних характеристик, а також його уречевлених складових, які виступають у формі об’єктів інтелектуальної власності (літературні твори, наукові праці, винаходи, патенти, товарні знаки, фірмові найменування та ін.); інформаційних і комунікаційних технологій (комп’ютерні засоби, засоби передачі даних, програмні продукти).

Враховуючи викладене вище стосовно інтелектуального потенціалу, беручи до уваги інші, що заслуговують на увагу, тлумачення змісту цього поняття, пропонуємо такий варіант його визначення.

Інтелектуальний потенціал – це сукупність здібностей, творчих обдарувань, навичок, мотивацій індивідів, їх освітній і кваліфікаційний, морально-етичний і культурний рівень, які дають змогу, використовуючи уречевлені інтелектуальні засоби, засвоїти і творити нові знання, доцільно використовувати їх у тій чи іншій сфері суспільного відтворення, сприяють зростанню продуктивності й ефективності виробництва і тим самим впливають на зростання доходів (заробітків) певного індивідууму в майбутньому.

Отже, розглядаючи інтелектуальний потенціал, можемо сказати, що його складові неоднорідні. Незважаючи на те, що всі вони породжені певними історичними, економічними та природними чинниками, одні з них існують у формі знань і здібностей, другі – утворюють об’єктивні умови застосування цих знань, треті – акумулюють і творять нові знання чи інформацію, що дає можливість, використовуючи уречевлені інтелектуальні засоби, підвищувати продуктивність праці, одержувати додаткові прибутки і збільшувати доходи певних працівників у майбутньому. Потрібно також відрізняти процеси, в ході яких формується інтелектуальний потенціал, від процесів поточного відтворення вже сформованого інтелектуального потенціалу та його використання.

Таким чином, можемо сказати, що інтелектуальний потенціал – це не просто сукупність здібностей, творчих обдарувань, знань, кваліфікації, інтелекту, що належать людині, а:

здобутий запас знань, який доцільно ефективно використовувати в тій чи іншій сфері суспільнокорисної діяльності, що веде до зростання продуктивності праці й економічного зростання;
раціональне використання інтелекту, що призводить до зростання ВВП, національного доходу, заробітку певного працівника;
збільшенню доходів сприяє активізація інтелектуальної трудової діяльності, яка і служить основою економічної мотивації інвестування в розвиток суспільного інтелекту.

Недобєга Олена Олександрівна

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля,

м. Луганськ

^ СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ В УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИМ РОЗВИТКОМ ПІДПРИЄМСТВ

Соціальна стабільність та благополуччя населення держави головним чином залежить від рівня розвитку економіки й самодостатності регіонів. Основним господарюючим суб’єктом сучасної економіки є підприємство. Саме підприємство визначає ділову активність національної економіки, забезпечується ефективна зайнятість населення, його участь у реалізації соціальних програм. Управління соціально-економічним розвитком підприємств є запорукою міцного та стійкого соціально-економічного стану не лише окремого суб’єкта господарювання, а і його зовнішнього середовища – території, регіону, усієї держави та населення в цілому. Говорячи про розвиток підприємств, слід окремо зупинитись на проблемі соціальної відповідальності підприємств (корпоративної соціальної відповідальності). Сьогодні, коли значна частина національної економіки належить приватному сектору, який повинен поділяти з державою відповідальність за соціально-економічний стан суспільства і задоволення життєво важливих потреб населення, вона набуває особливого значення, оскільки орієнтиром соціально-економічного розвитку підприємств і регіонів стає людина.

Проблема соціальної відповідальності досліджується багатьма вітчизняними та зарубіжними вченими, але незважаючи на це не існує єдиного визначення соціальної відповідальності підприємств. У найбільш широкому розумінні соціальна відповідальність розглядається як вплив бізнесу на суспільство. Основні підходи щодо трактування соціальної відповідальності наведено у табл. 1.

^ Таблиця 1

Визначення поняття «соціальна відповідальність підприємств» («корпоративна соціальна відповідальність»)

Автор	Тлумачення
1. М. Фрідмен [1, с. 489]	Соціальна відповідальність бізнесу – використання наявних ресурсів і здійснення направленої на отримання прибутку діяльності до тих пір, поки він дотримується встановлених правил гри і веде відкриту чесну конкуренцію.
2. Р.Л. Дафт [2, с. 157]	Соціальна відповідальність передбачає обов'язок керівництва організації приймати рішення і здійснювати дії, які збільшують рівень добробуту і відповідають інтересам як суспільства, так і самої компанії.
3. С.П. Роббінз, М. Коултер [3, с. 208]	Соціальна відповідальність – це зобов'язання фірми переслідувати довгострокові суспільно-корисні цілі, прийняте нею понад потрібного від неї відповідно до законодавства і економічних умов.
4. А.Г. Грязнова, А.Ф. Джинджолія [4, с. 148]	Соціальна відповідальність – це досягнення комерційного успіху способами, заснованими на етичних нормах і пошані до людей, співтовариств, довкілля.
5. Т.В. Калінеску, О.О. Зеленко [5, с. 198]	Соціальна відповідальність – це вклад бізнесу в соціально-економічний розвиток суспільства, який може бути здійснений у рамках задекларованого законом мінімуму або за його межами
6. А. Садеков, Т. Косова [6, с. 89]	Соціальна відповідальність бізнесу розглядається як належне відношення якої-небудь компанії до свого продукту або послуги, до споживачів, працівників, партнерів; як її активна соціальна позиція, яка, повинна реалізуватися в гармонійному співіснуванні, взаємодії і постійному діалозі з суспільством; як участь в рішенні найгостріших соціальних проблем.
7. А.В. Вовчак, А.Ш. Хамидова [7, с. 17]	Соціальна відповідальність бізнесу розглядається як системно організована сукупність соціальних зобов’язань, що реалізується бізнес-суспільством у цілому та окремими бізнес-організаціями.

Якщо розглядати підприємство як систему, яка функціонує в зовнішньому середовищі, то можна виділити соціальну відповідальність, спрямовану на внутрішню діяльність підприємства та на зовнішнє середовище [5, с. 198].

До внутрішньої соціальної відповідальності відносять [5, с. 199]: стабільність заробітної плати та підтримку її соціально значимого розміру; безпеку трудової діяльності; додаткове соціальне та медичне страхування; запровадження навчання та програм підвищення кваліфікації для персоналу підприємства тощо.

Зовнішня соціальна відповідальність вміщує в себе [5, с. 199]: виробництво якісних товарів і послуг (відповідальність за якість перед споживачами); взаємодію з місцевими органами влади та місцевою громадою; сприяння охороні навколишнього середовища; спонсорську та благодійну діяльність; готовність брати участь у розв’язання кризових ситуацій місцевої громади.

Отже, у подальшому ми будемо розглядати соціальну відповідальність підприємства як систему його зобов’язань перед колективом, контрагентами та суспільством, яка сприяє забезпеченню ефективного соціально-економічного розвитку як самого підприємства, так і суспільства в цілому.

Основним документом, що відображає головні напрямки корпоративної соціальної відповідальності є Глобальний договір ООН (UN Global Compact). Він містить 10 принципів [8], які відображають ключові області корпоративної соціальної відповідальності для ділової людини:

Принципи прав людини підкреслюють необхідність захищати і поважати міжнародно-визнані права людини;
Принципи праці направлені на підтримку свободи асоціацій і визнання права на колективний договір, ліквідацію усіх форм примусової, обов’язкової і дитячої праці та недопускання дискримінації при прийомі на роботу і у професійній діяльності;
Екологічні принципи говорять про обережний підхід до екологічних завдань і необхідність реалізовувати ініціативи щодо посилення екологічної відповідальності та заохочувати розробку і поширення екологічно безпечних технологій;
Антикорупційний принцип говорить про необхідність боротьби зі всіма проявами корупції.

Слід сказати, що застосування принципів корпоративної соціальної відповідальності надають підприємствам наступні переваги щодо поліпшення процесу прийняття на роботу, утримання та мотивації співробітників; вищий ступінь захищеності інвестицій у країнах на основі верховенства права та поваги до прав людини; вища продуктивність праці; безпечніші умови праці; покращення корпоративної репутації; запровадження інновацій; набуття конкурентних переваг; зниження виробничих витрат тощо.

Для реалізації курсу, направленого на забезпечення соціально-економічного розвитку підприємств на основі корпоративної соціальної відповідальності, необхідним є створення механізму взаємодії між владою і підприємствами. На нашу думку основними складовими такого механізму мають бути:

Правове регулювання, призване забезпечити створення необхідних умов для досягнення оптимального узгодження інтересів держави, підприємств і суспільства (наприклад, податкові пільги для підприємств, які приймають участь у реалізації соціальних проектів).

Кадрова база, тобто керівники, які можуть взяти на себе відповідальність за розвиток і реалізацію нових ідей. Вищі навчальні заклади мають можливість забезпечити навчання таких керівників на засадах партнерських відносин, що є складовими соціальної відповідальності.

Фінансові інструменти, необхідні для підтримання некомерційних проектів. Окрім різноманітних грантів слід розвивати венчурне фінансування і нові кредитні інструменти.

Інфраструктура. Для успішної реалізації корпоративної соціальної відповідальності потрібно створювати різноманітні дослідницькі центри, систему обміну інформацією та досвідом і т.п.

Отже, соціальна відповідальність повинна стати формою забезпечення відносин між бізнесом, суспільством і органами влади на основі взаємної вигоди з урахуванням міжнародних стандартів і забезпечувати соціально-економічний розвиток підприємств. Подальші дослідження будуть спрямовані на розробку механізму партнерських взаємовідносин підприємства зі всіма учасниками процесу управління соціальною відповідальністю.

Список використаних джерел:

Бодди Д., Пэйтон Р. Основы менеджмента: пер. с англ. / Под ред. Ю.Н. Каптуревского. – СПб: Издательство «Питер», 1999. – 816 с.
Дафт Р.Л. Менеджмент, 2-е издание: Пер. с англ. – СПб: Издательский дом «Питер», 2001. – 832 с.
Роббинз, Стивен П., Коултер, Мэри. Менеджмент, 8-е издание.: Пер. с англ. – М.: Издательский дом «Вильямс», 2007. – 1056 с.
Грязнова А.Г., Джинджолия А.Ф. Основы менеджмента: Учеб. пособие. – М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2008. – 427 с.
Калінеску Т.В., Зеленко О.О. Використання соціальної відповідальності для управління діяльністю підприємства // Гуманізація соціального управління: Тези доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції 29 ківтня 2008 р. – Х.: ФОП Александрова К.М., 2008. – С. 197 – 201
Садеков А., Косова Т. Социальные аспекты развития корпоративного управления в Украине // Экономика Украины. – 2008. – №11. – С. 88 – 93
Войчак А.В., Хамидова А.Ш. Социально ориентированный бизнес: определение приоритетов и реализация корпоративных социальных программ // Научный информационный журнал «БИЗНЕС ИНФОРМ». – 2008. – №5 (351). – С. 17 – 19
www.globalcompact.org.ua/ua/about/principles

Новікова Ольга Юріївна

Харківська державна академія культури, м. Харків

Blog

Содержание