Geum.ru

Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення та перспективи розвитку збірник наукових праць миколаїв 2006

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   53
Литература:

1. Козюбра М. Принцип верховенства права має нерозривно пов’язуватись iз основними невiдчужуваними правами людини, в яких матерiалiзуєтся iдея справедливостi // Верховенство права. Законодавчий бюллетень. К., 2005.

2. Мирзоев С. Гибель права: легитимность в “оранжевых революциях”. М., 2006.


Каракаш І.І.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЇ В УКРАЇНІ: історичні аспекти та сучасний стан

Екологізація свідомості людини та суспільства не є абсолютно новою проблемою. Практичне відображення екологічності тісно пов’язано процесами, формами та обсягами природокористування. Новим у цій проблемі є еквівалентність обміну між природою та видами людської діяльності, які базується на економічних, організаційних, технологічних, технічних та правових рішеннях. Зазначена проблема на сучасному етапі є надто гострою. Вона формувалась на протязі двох останніх століть і нині набула свого критичного значення. Тому існує об’єктивна потреба у втручанні держави в природно-екологічну сферу з метою досягнення її збалансованого стану. Держава має також закласти основи глобального еколого-економічного партнерства між суб’єктами господарювання заради виживання і подальшого розвитку країни.

Проведення ефективної державної політики невиснажливого розвитку є досить важкою проблемою навіть за умови процвітаючої економіки. Тим складнішою виглядає ця проблема в Україні, яка переживає глибоку системну кризу і змушена одночасно вирішувати безліч проблем: економічних, соціальних, екологічних тощо.

Реалізація принципів збалансованого розвитку в Україні розпочалася майже одночасно з проголошенням незалежності. З 1991 року економічні та екологічні реформи в країні були спрямовані на досягнення спочатку компромісу між виробничим і природним потенціалом, а згодом – на перехід до гармонійного їх співіснування в інтересах людини і суспільства. В основу формування нової політики було покладено базовий принцип, згідно з яким екологічна безпека держави стає важливим елементом і складовою частиною національної та глобальної безпеки.

Виходячи з цього в Україні розроблені Основні напрями державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, які були затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року. Цей законодавчий акт визначає не лише мету та пріоритетні завдання охорони довкілля, а й механізми їх реалізації, напрями гармонізації та інтеграції екологічної політики України в рамках процесу “Довкілля для Європи” та світового екологічного процесу.

На підставі вказаного правового акту, що поєднує стратегічні цілі з конкретними завданнями, розроблені чисельні державні та місцеві програми в галузі природокористування, охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки. У надзвичайно стислі терміни розроблені та оформлені правові засади для вирішення екологічних проблем, впроваджені економічні механізми природокористування, затверджені та впроваджуються національні стандарти щодо забезпечення екологічної безпеки у сфері природокористування, які відповідають міжнародним вимогам. Охорона довкілля стала одним з головних пріоритетів держави, оскільки збереження біологічного та ландшафтного різноманіття є підставою для забезпечення раціонального та ефективного природокористування, що у свою чергу є основою для існування і розвитку будь-якого суспільства.

Сучасне екологічне становище України не може розглядатися без минулого в історії розвитку природокористування, без обліку сталої моделі природокористування людина-виробництво-природа. Тому слід коротко розглянути деякі чинники, які визначили кризовий екологічний стан в країні. Для огляду цієї проблеми слід звернутися до часів, коли людство не турбувало питання чистоти довкілля, нагромадження промислових і побутових відходів, вичерпності та кінцевості ресурсів.

Проте починаючи з 18-го століття, у межах території України вже спостерігалися деякі екстремальні явища в природокористуванні. Особливо драматичних змін воно зазнало наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття, коли відбувалася виснажлива експлуатація земельних ресурсів, розорювалися степи, відкривалися нові родовища корисних копалин, закладалися потужні індустріальні об’єкти. За оцінками О. Субтельного, на початку ХХ століття на Україну припадало 70% усього видобутку сировини Росії, до складу якої вона входила, та лише 15% виробництва готових товарів.

Важливим чинником формування взаємодії суспільства з довкіллям на території тогочасної Росії стала зміна структури землекористування, спричинена “Столипінською реформою”. Тоді кожний селянин міг стати власником землі і лише ліс, сіножаті та водні об’єкти залишалися, як правило, у спільній власності. Варто зазначити, що ця реформа мала найбільший успіх в Україні. Її впровадження сприяло становленню селянського господарства, тобто відродженню традиційного для України хуторянства з притаманними йому формами обробітку землі (сівозміни, ліпші засоби виробництва, використання добрив тощо). Разом з тим, ця реформа супроводжувалася значною експансією сільського господарства – розорювалися дикі, до того часу незаймані, землі, винищувалися ліси тощо.

Негативні зміни у природному середовищі в умовах стрімкого економічного розвитку Росії викликали певну стурбованість серед науковців і громадськості, активізували природоохоронну діяльність, особливо на українських землях. Саме в межах території України був створений перший в країні природний заповідник Асканія-Нова, як і згодом заповідні об’єкти Пілявін (Волинська губернія), Стужиця, Тиса, Княж-Двір, Мармароський (Карпати) та у долині Ворскли.

Після 1917 року впровадження нових методів соціалістичного господарювання вступили в жорстку суперечність як з традиційними, так і науково обґрунтованими підходами до природокористування. Індустріалізація країни була зорієнтована на екстенсивне використання природних ресурсів. На фоні закликів до підкорення природи втрачалися традиційні методи землекористування, порушувалась природна рівновага, а природоохоронна діяльність стала досить обмеженою. Загалом руйнувалася основна риса народної ментальності – любов до землі та природошанування. Великої шкоди природі України завдала Друга світова війна та подолання її наслідків у період поновлення народного господарства.

У післявоєнні роки в галузі природокористування, зокрема рішенням “Про план полезахисних лісонасаджень, впровадження травопільних сівозмін, будівництва ставів і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових і лісостепових районах Європейської частини СРСР” 1948 року, було створено більше 400 тис. га полезахисних лісосмуг, залісені сильноеродовані землі на площі понад 1,4 млн. га (з них 150 тис. га по берегах річок і водойм).

Разом з цим, на фоні розмаху гігантоманії мало місце ігнорування законів природи й усталених форми природокористування. Так, під час будівництва штучних водосховищ на Дніпрі було втрачено чимало земельних ресурсів, цінних не лише для сільськогосподарського виробництва, а й як еколого-культурної спадщини. Крім того, набували розмаху плани зрошення (іригація), осушення боліт (меліорація) та поліпшеного використання земельних ресурсів (хімізація). Наслідком прагнення до розширення площ орних земель в України стало зникнення близько 3000 малих річок, швидка ерозія земель, виникнення умов для пилових торфових бур.

Апофеозом екологічного лиха в Україні стала катастрофа на Чорнобильській АЕС 1986 року. Її наслідки виходять далеко за межі проблем довкілля і переростають у низку соціально-економічних, медико-біологічних, психологічних, морально-етичних, світоглядних і культурологічних проблем. Аварія на ЧАЕС є найбільшою техногенною й екологічною катастрофою. В результаті понад 41 тис. км2 території було забруднено радіонуклідами. Близько 46 тис. га орної землі та 45 тис. га лісу за рівнями забруднення, що перевищують 15 кюрі на квадратний кілометр (Кі/км2), вилучено з виробництва.

Зона відчуження Чорнобиля становить серйозну загрозу для навколишнього середовища внаслідок наявності 800 поховань радіоактивних відходів із загальною активністю понад 200 Кі. Безпосередня загроза екологічній безпеці з боку ЧАЕС є приводом для виникнення суперечностей між Україною та сусідніми державами, які можуть певною мірою ускладнити міждержавні відносини з ними.

Чорнобильська катастрофа трагічним чином демонструє як безпосередній зв’язок суспільства з довкіллям, так і тяжкі наслідки, спричинені порушенням цього зв’язку. Враховуючи вище згадані чинники можна стверджувати, що в середині 80-х років Україна опинилася на межі екологічної кризи, яка значно поглиблювалась у часи перехідного періоду.

Наведене надає підстави для характеристики нинішньої екологічної ситуації в Україні як кризової, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об’єктивними законами розвитку і відтворення природноресурсного комплексу країни. Одночасно відбувалися структурні деформації у народному господарстві, за яких переваги надавалися розвитку сировинно-видобувних та екологічно небезпечних галузей промисловості. Економіці України була притаманна висока питома вага ресурсномістких та енергоємних технологій, впровадження та нарощування яких здійснювалося найбільш “дешевим” способом – без будівництва відповідних очисних споруд. Це було можливим за відсутності ефективно діючих правових, адміністративних та економічних механізмів природокористування та без урахування вимог охорони довкілля.

Ці та інші чинники, призвели до значної деградації довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, повітря і земель, нагромадження у великих кількостях шкідливих, у тому числі високотоксичних, відходів виробництва. Такі процеси тривали десятиріччями і призвели до різкого погіршення стану здоров’я людей, зменшення народжуваності та збільшення смертності, а це загрожує біологічно-генетичною деградацією народу України. Нажаль, досі екологічні проблеми не сприймаються суспільством як першочергові та найважливіші, особливо на стадії первинного накопичення капіталу. Винятковою особливістю сучасного екологічного стану України є й те, що екологічно гострі локальні ситуації поглиблюються й обертаються регіональними кризами.

Таким чином, Україна ввійшла у третє тисячоліття з глибоким кризовим станом екологічної ситуації. Враховуючи те, що питома вага витрат на природозахісні проекти має тенденцію скорочення, можна прогнозувати, що стан довкілля в Україні в наступні 10-15 років не стане кращим. Такий висновок підтверджується тим, що розроблені механізми природокористування та господарчі переваги ринкової економіки, прогресивні напрями охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, значною мірою залишаються в якості вдалих проектів із за відсутності необхідного фінансування. Для її виправлення потрібні величезні фінансові ресурси і тривалий відрізок часу.

Для виправлення екологічної ситуації, що склалася в Україні потрібні значні фінансові ресурси і тривалий відрізок часу. Вирішення сучасних екологічних проблем повинно прискорюватись із застосуванням усього арсеналу ефективних державних засобів та механізмів. Наведені Основні напрями державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки поклали для цього надійні правові засади.


Кізлова О.С.

Основні етапи формування інституту застави в праві України

Дослідження будь-якого правового інституту, в тому числі інституту застави, вимагає не тільки аналізу його внутрішніх характерних рис, а й детального вивчення історичних умов, у яких виник, розвивався і застосовується цей правовий інститут1.

Загальноприйняте, що історичний аналіз приватно-правового інституту починається з вивчення його місця і значення в системі римського права.

Основна правова функція застави у римському цивільному обороті полягала у підсилюванні зобов’язальних відносин шляхом реального забезпечення вимог заставодержателя – кредитора за основним зобов’язанням. Забезпечення такого інтересу кредитора досягається тим, що боржник, шляхом загрози втрати частини або усього заставленого майна, примушується до виконання своїх зобов’язань. У римському праві застава поступово формувалась у таких формах як фідуція, пі гнус та найбільш досконала – іпотека.

Еволюція інституту застави в праві Україні містить декілька етапів, пов’язаних з визначеними періодами розвитку політичного життя держави і права України.

Перший етап з ІХ – кінець XVII ст. утворення і існування „особистої” форми застави. Цей етап формування заставного права проходить в період виникнення ранньофеодальної держави – Київської Русі. Заставне право за Литовським Статутом (1529, 1566, 1588 років), Магдебурзькому праву (XIV-XVІІ ст.) являло собою перехід заставного майна у володіння кредитора. Якщо сплата боргу прострочувалася, не встановлювалося право на продажу, а майно вважалося “заставою” навіки, до викупу. У цей час практично всі норми заставного права (за деяким виключенням) стали основою регулювання інституту застави у Зводі законів цивільних, які діяли на всій території України з 40-х років ХІХ ст. до 1917 р.

Наступний етап в розвитку застави в Україні охоплює середину XVIIІ ст. до 60-х років ХІХ ст. У XVIIІ ст. заставне право знову набуває тимчасово притаманний йому характер прав на чужі речі1. Новий етап в розвитку застави в Україні був пов’язаний з прийняттям першого феодального кодексу законів України 1743 р. “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Заставні відносини були врегульовані у 16-му розділі (окрім ряду пунктів в інших частинах кодексу). У “Правах...” дуже послідовно викладалися основні принципи заставного права, що були запозичені з римського права, у тому числі положення, за яким заставлене майно зупинялось у володінні та використанні заставодавця.

У Правобережній Україні у XVIII ст. особливе розповсюдження отримав позик грошей під заставу маєтків (заставна посесія).

У „Збірка малоросійських прав” (1807р.) вводиться нова форма застави, за якою дворянські землі не підлягають викупу. При наявності явної рецепції литовського права і німецького, а також опосередкованого римського заставного права “Збірка...” відрізняється своєрідною трактовою старих норм застави.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні отримує подальший розвиток і закріплення нова, більш удосконалена форма застави – іпотека, що стало можливим, через чітке визначення права власності у “Зводі законів цивільних”. Іпотека являла собою форму застави, яка на відміну від існуючої декілька століть давнішої форми була вигідною, з одного боку заставодавцю, тому що він зберігав загальне право на заставлене майно – право використання з усіма матеріальними вигодами і економічними силами майна, а з іншого боку, вигідна і заставному кредиторові, тому що йому надавалося тверде забезпечення, незалежне від прав, які могла б пред’явити третя особа.

Наступний етап еволюції радянського заставного права розпочався після Жовтневої Революції 1917 р. водночас з обмеженням приватно-правової системи. У зв’язку з відміною приватної власності, функціонування застави стало практично неможливим.

Аналіз правового регулювання відносин, пов’язаних із заставним правом в українському законодавстві радянського періоду варто проводити на підставі ЦК УРСР 1922 року і ЦК УРСР 1963 року, які були основними нормативно-правовими актами, що регулювали цивільні правовідносини до сучасного періоду.

Згідно норм ЦК УРСР 1922 р. застава була додатковою до будь-якого зобов’язання і існувала тільки у “новій” формі, тобто перехід майна у власність кредитора не здійснювався.

ЦК УРСР 1922 р. передбачалася іпотека лише для будівель і права побудування. Усі інші види заставленого майна передавалися згідно ст.92 ЦК 1922 заставодержателю (застава).

У 30-40-і роки з проведенням індустріалізації і колективізації сільського господарства, розвитком соціалістичної власності, існування заставного права було зведено нанівець.

ЦК 1963р. присвятив інституту застави усього 10 статей, тим самим істотно обмежуючи його дію на практиці. Ця застава, на відміну від ЦК 1922р. регулювалася розділом “Забезпечення виконання обов’язків” і давало заставному кредиторові у разі невиконання боржником обов’язків, отримати задоволення з вартості заставленого майна.

Слід відмітити, що в період другої кодифікації застава не отримала широкого розповсюдження у відношення між фізичними особами – суб’єктами соціалістичного цивільного обороту, і зустрічалася, головним чином, на підставі операцій державних кредитних закладів, ломбардів, державних банків, які видавали громадянам позики під заставу предметів домашнього обігу, або ж під заставу споруджуваних будівель. Ці спеціальні види застави регулювалися особливими правилами: уставами ломбардів, уставом держбанку і видаваними ними правилами.

Таким чином, Українське цивільне законодавство 60-90-х років знало три види застави: 1) тверду заставу, яка розповсюджувалася на відносини в основному між громадянами і ломбардами; 2) заставу товарів в обороті, яка знайшла використання між Держбанком і соціалістичними виробниками; 3) іпотеку (яка відносилась до застави житлових будинків), що мала місце по зобов’язаннях громадян перед Держбанком.

Усі вказані види застав не знайшли широкого використання і не являлися дійовим засобом забезпечення виконання зобов’язань, оскільки спеціальне законодавство значно обмежувало можливості кредиторів по зверненню стягнень на заставлене майно.

Сучасний етап у розвитку застави в Україні починається з прийняття 2 жовтня 1992 року Верховною Радою України Закону “Про заставу”1, у зв’язку з яким застава починає використовуватися як найбільш ефективний засіб забезпечення зобов’язань. Завдяки закону був відроджений інститут іпотеки, який є найбільш дійовим для забезпечення виконання умов кредитних та інших договорів.

Наступними етапами розвитку застави стало прийняття нового ЦК України 2003 року, ряду законодавчих актів, які встановлюють нові суттєві положення заставного права. Сучасне цивільне право, так само, як дореволюційне право і право України в радянський період, зберегло поняття заставного права, як права, яке не має за мету ні використання, ні володіння річчю, а тільки одержати задоволення за рахунок заставленого майна (ст.572 ЦК України)2. При цьому необхідно зазначити, що з прийняттям Законів України “Про іпотеку”3, “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”4, значною мірою вирішують питання законодавчого регулювання заставних відносин.


Козаченко Олександр

До обґрунтування можливості застосування кримінально-правових заходів відносно колективних суб’єктів

Сучасний стан розвитку постмодерну характеризується не тільки глобалізацією окремих сторін життя людського суспільства, але й поширенням концентрації, організованості на злочинну діяльність. Занепокоєння світового співтовариства позитивною динамікою поширення протиправної діяльності в умовах функціонування корпоративних суб’єктів, знайшло відображення в деяких конвенційних нормах. Так, в Декларації ООН про боротьбу з корупцією та хабарництвом в міжнародних комерційних операціях Сторони зазначають, що вони приймають на себе обов’язок розробляти або застосовувати стандарти та методи обліку, які підвищують транспарентність міжнародних комерційних операцій і спонукають приватні і державні корпорації, які займаються міжнародними комерційними операціями, в тому числі і транснаціональні корпорації (розбивка автора), і окремих осіб, які займаються такими операціями, уникати корупції ... (ст. 5), за яку необхідно встановлювати кримінальну відповідальність (ст. 2) [1]. Ратифікація Європейської конвенції про кримінальну відповідальність за корупцію, зобов’язала європейські держави приймати всі необхідні законодавчі та інші акти для забезпечення того, щоб юридичні особи могли бути притягнуті до відповідальності у зв’язку з вчиненням кримінальних злочинів корупційної спрямованості (ст. 18) [2].

При вирішенні питання про можливість застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового впливу в умовах кримінального законодавства, необхідно визначити правову природу останніх. Кримінально-правові заходи, які застосовуються до осіб, що вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, представляють собою визначені Кримінальним кодексом (Загальною і Особливою частинами) засоби впливу на поведінку особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння з метою відновлення порушеного права, надання медичної допомоги, перевиховання та ін. Кримінально-правові заходи, тобто заходи, які передбачені кримінальним законом, представляють собою певну трихотомію, в якій покарання, кримінальна відповідальність не пов’язана з покаранням і інші кримінально-правові заходи (заходи, які не пов’язані з кримінальною відповідальністю і покаранням) мають єдину правову природу нормативного змісту, оскільки всі заходи передбачені кримінальним законом.

Особливими ознаками інших кримінально-правових заходів, які набувають суттєвого значення при визначенні можливості їх застосування при вирішенні питання про відповідальність юридичної особи за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом, одночасно можуть розглядатися як ознаки, які розмежовують кримінальну відповідальність від заходів іншого спрямування, є:

підставою застосування інших кримінально-правових заходів є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, ознаки якого визначені кримінальним законодавством, на відміну від кримінальної відповідальності, юридичної підставою якої є вчинення діяння в якому встановлені всі ознаки певного складу злочину;

мета застосування інших кримінально-правових заходів не обмежується нормативно визначеними цілями: покаранням, превенцією загальною та особливою, виправленням, а характеризується вирішенням завдань по відновленню порушених в процесі вчинення злочину прав і законних інтересів потерпілої особи, компенсування витрат по подоланню негативних наслідків злочинної діяльності та ін.;

суттєвою ознакою інших кримінально-правових заходів є не характерне для кримінальної відповідальності переживання винною особою певних несприятливих нестатків своєї поведінки, які б особа не переживала, якби не порушувала кримінально-правові заборони, а певний вплив відновлювальної спрямованості, який створює умови до повернення кримінально негативної ситуації, яка склалась після вчинення злочину до попереднього стану, тобто кримінальна реституція;

незастосування до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння заходів кримінальної відповідальності не перешкоджає можливості застосування інших заходів кримінально-правового впливу і не позбавляє можливості стверджувати, що до особи застосовувалися заходи кримінально-правового впливу.

Звернемося до дискусійного питання можливості притягнення юридичної особи до кримінальної відповідальності. Вирішення цього питання не є надуманою проблемою, а конче необхідне, оскільки з однієї сторони, наслідки неправомірної і суспільно небезпечної діяльності юридичних осіб характеризуються значними показниками фактичної прямої шкоди внаслідок порушення законодавства про охорону природи, вчинення правопорушень в процесі здійснення господарської діяльності (банківське шахрайство, ухиляння від сплати податків, затримка у виплатах заробітної плати або інших обов’язкових до сплати платежів та ін.) [3 с. 182], а з іншої, під діяльність юридичної особи маскується протиправна поведінка окремих осіб, представників цієї юридичної особи з метою ухилення від відповідальності шляхом перекладення її на юридичну особу. До останньої групи діянь відносяться корупційні правопорушення, такі як активний підкуп, корисне зловживання впливом на господарську діяльність інших суб’єктів, створення умов по монопольному господарюванню та ін. Не можна не погодитися з точкою зору тих вчених, які вказують на те, що здебільшого притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб юридичної особи створює ситуацію об’єктивного ставлення, оскільки така особа якщо і знала про незаконну діяльність підприємства, однак підпорядковується колективному рішенню (загальні збори, правління) вищих керівних органів підприємства.

В дослідженні вектора дискусії про можливість кримінальної відповідальності юридичної особи чітко визначається два альтернативних напрямки: за і проти. Межі публікації не дають можливості навести всю низку аргументів представників як однієї, так і іншої сторони, однак погляди противників легалізації кримінальної відповідальності організацій з позиції цього дослідження потребують особливої уваги. Так опоненти можливості притягнення до відповідальності висувають ряд аргументів:

єдиною підставою кримінальної відповідальності є діяння, яке має всі ознаки складу злочину, а оскільки суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа, то діяння юридичної особи складу злочину не створює;

положенням про кримінальну відповідальність лише за винне діяння, а вина не передбачає можливість встановлення не персоніфікованого відношення до суспільно небезпечного діяння групи осіб, оскільки юридична особа це завжди колективний суб’єкт;

особистий характер кримінальної відповідальності;

індивідуальний характер відповідальності, при реалізації цього принципу кримінальній відповідальності підлягає тільки індивід, якому притаманні супутні видові ознаки і характер відповідальності прямо пропорційний “вкладу” кожного індивіда у вчинення злочину та настання суспільно небезпечних наслідків.

В наведених положеннях звернемо увагу на три аргументи, які можуть розглядатися як найбільш слушні: підстава відповідальності, наявність вини і індивідуальний характер відповідальності. Наведений аргумент особистої відповідальності, на наш погляд, не вказує на неможливість притягнення юридичної особи до відповідальності, оскільки вона, як і фізична, теж особа і тому формально за цією ознакою відповідає принципу відповідальності. Адепти кримінальної відповідальності юридичних осіб, вирішуючи питання про наявність вини, здебільшого звертаються до адміністративного права, в якому вина юридичної особи при вчиненні правопорушення має місце тоді, коли юридична особа мала можливість додержуватись встановлених правил і норм, за порушення яких передбачена відповідальність окремими актами державного управління, однак ця особа не прийняла всі необхідні заходи по їх додержанню. Однак, такий підхід до вини дистанціюється від традиційних для кримінального права форм і видів внутрішнього відношення до вчиненого діяння і нормативне закріплення структури вини юридичної особи на рівні з фізичною може привести до об’єктивного ставлення, що в умовах соціальної держави є недопустимим.

На підставі викладених контраргументів можливості притягнення до кримінальної відповідальності юридичної особи можна зробити висновок, що в існуючих умовах реалізації кримінальної політики, без корінної зміни принципових, фундаментальних положень кримінального права, це неможливо, якщо не розрізняти суб’єкт злочину і суб’єкт відповідальності, кримінальну відповідальність і кримінально-правові заходи.

Визнаючи соціальну обумовленість і необхідність в окремих випадках вчинення суспільно небезпечних діянь притягнення юридичної особи до найбільш суворого виду юридичної відповідальності, подолання існуючих суперечностей застосуванню такої відповідальності і принципам, які визначають її зміст, пропонуємо розглянути можливість застосування до юридичної особи інших кримінально-правових заходів. Такий підхід дає змогу вирішити питання складу злочину, який є єдиною підставою кримінальної відповідальності, однак, по аналогії із застосуванням примусових заходів виховного або медичного характеру, встановлення ознак складу не є обов’язковим, на відміну від передбаченості діяння кримінальним законом. Нема необхідності встановлення у діях юридичної особи і ознак вини (по аналогії з примусовими заходами медичного характеру або примусового лікування), достатньо встановлення факту вчинення протиправних дій, питання суспільно небезпечних наслідків і причинного зв’язку між діянням і наслідками. Невизначеною залишається позиція відносно індивідуального характеру кримінальної відповідальності, що свідчить про необхідність подальшої дискусії з цього питання.

Досить важливим аргументом на важіль можливості застосування інших кримінально-правових заходів до юридичних осіб є: збереження структури кримінального закону шляхом компактного введення Розділу XVI “Застосування кримінально-правових заходів до юридичних осіб”, який за концептуальними ознаками подібний до Розділу XIV “Примусові заходи медичного характеру і примусове лікування”, в якому закріплюються саме принципи, підстави призначення і види окремих інших заходів кримінально-правового характеру, які застосовуються до нормативно визначених осіб.

Викладене свідчить про те, що в разі принципового вирішення питання про можливість застосування інших кримінально-правових заходів до юридичних осіб необхідно визначитися з підставами застосування таких заходів, правових наслідків у разі повторного вчинення юридичною особою суспільно небезпечного діяння, видів кримінально-правових заходів, орієнтованих до застосування відносно юридичної особи, та інші питання, які можуть стати предметом окремої дискусії.

Література:

1. Декларация Организации Объединенных Наций о борьбе с коррупцией и взяточничеством в международных коммерческих операциях. – 1996

2. Европейская конвенция об уголовной ответственности за коррупцию. – 1999

3. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть: Курс лекций. – Москва, 1996


Козляковський П.А.

Досвід застосування модульно-тьюторської системи у викладанні гуманітарно-правових дисциплін (на прикладі юридичної психології)*

Модульно-тьюторська система навчання є вельми прогресивна. Вона покликана насамперед внести такі зміни в організаційні заходи педагогічного процесу у вищій школі, які б забезпечили суттєву його демократизацію, створили умови для дійсної зміни ролі студента у навчанні (перетворення його з об’єкта в суб’єкт цього процесу), надали б навчально-виховному процесу необхідної гнучкості, сприяли б запровадженню принципу індивідуалізації навчання.

Складний і багатоплановий курс юридичної психології викладається у руслі модульно-тьюторської системи і складається з десяти модулів, що включають двадцять сім тем лекцій та десяти відповідних практичних комплексних тьюторських занять за темами модулів.

Засвоєння модуля розпочинається оглядово-установчими лекціями.

Перший модуль “Вступ до юридичної психології” – вступ до наукової дисципліни – є однією з найістотніших її характеристик. Він відтворює історію й логіку наукового пізнання, сучасний етап науки, її завдання та проблеми. Тому цей модуль є надзвичайно важливим, і без його засвоєння важко очікувати успіхів у подальшому опануванні курсом. Зміст модуля висвітлено у лекціях (1 і 2).

Другий модуль “Психологія юридичної діяльності” розкриває предмет та завдання психології юридичної діяльності (лекція 3), психологію особистості юриста (лекція 4) та висвітлює діяльність психологічної служби в правоохоронних органах (лекція 5).

Третій модуль “Психологія правомірної поведінки” висвітлює проблеми психології права (лекція 6), правосвідомість як конкретно-наукову теорію юридичної психології (лекція 7), правову психологію спільнот і особистості та правову соціалізацію (лекція 8).

Четвертий модуль “Психологія злочинної поведінки” розкриває основи вивчення і оцінки психології особистості злочинця (лекція 9), психологію кримінального середовища і злочинних груп та психологію кримінального насильства (лекція 10).

П’ятий модуль “Психологія досудового слідства” висвітлює психологію розшукової діяльності по розкриттю злочинів (лекція 11), психологічні особливості слідчої діяльності (лекція 12), інформаційно-пошукові слідчі дії (13), комунікативні слідчі дії (14) та інформаційно-комунікативні слідчі дії (лекція 15).

Шостий модуль “Судово-психологічна експертиза” розкриває сутність та значення судово-психологічної експертизи в судочинстві (лекція 16), судово-психологічну експертизу в кримінальному процесі (лекція 17) та судово-психологічну експертизу в цивільному процесі (лекція 18).

Сьомий модуль “Психологія судової діяльності” висвітлює психологічні особливості судової діяльності (лекція 19), психологію судової діяльності з кримінальних справ (лекція 20) та психологію судової діяльності з цивільних справ (лекція 21).

Восьмий модуль “Психологія виправної (пенітенціарної) діяльності” розкриває предмет та завдання пенітенціарної психології (лекція 22), психологію особистості засуджених та їх мікросередовища (лекція 23).

Дев’ятий модуль “Психологія превентивної та постпенітенціарної діяльності” висвітлює предмет і завдання превентивної та постпенітенціарної психології (лекція 24), а також психологічні особливості профілактики злочинності неповнолітніх (лекція 25).

* Козляковський А.П., Козляковський П.А. Юридична психологія: Курс лекцій. Практикум. Хрестоматія. – Миколаїв, “Дизайн і поліграфія”, 2006. – 430 С.

Десятий модуль “Психологія правоохоронної діяльності в екстремальних умовах” розкриває проблеми екстремальної юридичної психології (лекція 26) та стрес і стресові фактори в умовах професійної діяльності працівників правоохоронних органів (лекція 27).

Наступний етап – індивідуальна самостійна навчальна робота, яка охоплює опрацювання відповідної літератури, що рекомендується, а також “Матеріалу до дискусії (хрестоматії)”, який є складовою частиною модулів.

Потім за опрацьованою літературою проводяться відповідні тьюторські заняття, які впроваджуються замість традиційних семінарських занять і у своїй сукупності складають зміст модуля.

Організаційно кожне тьюторське заняття включає в себе три-чотири види навчальної роботи, серед яких два є постійними – це письмова робота у вигляді виконання “Контрольних завдань для перевірки знань” та дискусія за змістом опрацьованої літератури з теми модуля, а інші – змінними (лабораторно-практичні роботи з психологічної діагностики, психологічний практикум тощо).

Так, у другому модулі поряд з іншими формами занять проводяться тьюторські заняття у формі лабораторно-практичних робіт з теми “Психодіагностика інтелекту особистості” (досліди 1,2). Лабораторно-практична робота у третьому модулі проводиться з теми “Діагностика соціально-психологічних особливостей особистості” (досліди 3,4), а у четвертому – лабораторно-практична робота “Психодіагностика окремих властивостей особистості” (дослід 5). У п’ятому модулі проводяться лабораторно-практичні заняття з теми “Психодіагностика особистісної та соціальної креативності особистості” (досліди 6, 7), а у шостому – лабораторно-практична робота “Підготовка і оформлення висновку судово-психологічної експертизи” (дослід 8), у той час як у сьомому модулі проводиться тьюторське заняття у вигляді “Психологічного практикуму” (вправа 1, вправа-дослід 2). Лабораторно-практична робота у восьмому модулі проводиться з теми “Психодіагностика особистісної деформації і девіантної поведінки” (досліди 9-12), а у дев’ятому – лабораторно-практична робота “Дослідження типів акцентуацій” (досліди 13, 14). У десятому модулі проводиться лабораторно-практична робота з теми “Діагностика психічних станів особистості” (досліди 15, 16).

Виконання навчальних завдань оцінюється певною кількістю залікових одиниць (балів), облік яких веде як викладач, так і сам студент. Оскільки наперед відомо, яку кількість їх треба набрати для того, щоб отримати оцінку “5”, “4” або “3”, кожен студент має можливість протягом усього періоду вивчення предмета контролювати та свідомо регулювати успішність свого просування у засвоєнні курсу шляхом цілеспрямованого планування та розподілу своїх зусиль для досягнення навчальних результатів, що відповідають його запитам. Остаточно оцінка успішності вивчення предмета визначається підсумовуванням усієї сукупності навчальних занять.

Ефективність запропонованої технології навчання перевірена і підтверджена експериментально.


Кормич А.І.,

Вплив теоретичних інтерпретацій генезису держави на сучасний державотворчий процес

Відсутність цілісної концепції держави на сучасному етапі українського державотворення знижує його ефективність та посилює вплив конфліктологічного чинника на даний процес.

Це обумовлює потребу глибокого наукового аналізу різних аспектів проблем становлення та розвитку сучасної держави, з'ясування специфіки її української моделі та визначення оптимального перспективного механізму її функціонування.

Адже як успіхи так і деформації державотворення нерідко залежать від суто суб’єктивної інтерпретації існуючих концепцій.

Саме тому питання походження інституту держави залишається одним з ключових в теорії держави та теорії права.

Прихильність до певної теорії значною мірою обумовлює визначення юридичної природи держави, що, в свою чергу, визначає практичні кроки в реальному процесі державотворення. На такій тезі ще на початку ХХ ст. наголошував, наприклад, М.І. Лазаревський [1, 28-29]. Її поділяють і сучасні юристи-теоретики [2, 5-12; 3, 66].

Саме на засадах теорії походження держави, що домінує в науковому обґрунтуванні конкретного державотворчого процесу, безпосередньо формулюються політичні цілі. Тому їх хибність чи, навпаки, ефективність фактично є передбачуваними. Звідси випливає висновок про те, що створення перспективної моделі формування та функціонування механізму держави можливе лише за умов ґрунтовного аналізу існуючих теорій генезису держави. При цьому йдеться не просто про засвоєння певної сукупності знань, а саме про їх критичний аналіз і оцінки.

В цьому аспекті особливо важливо дотримуватись підходу, запропонованого Т. Куном, в рамках якого замість кумулятивного прирощення знання акцент робиться на пізнанні істинних причин процесів і явищ [4, 149]. Крім того, не менше значення набуває порівняльний аналіз. Компоративістика допомагає з’ясувати переваги та недоліки процесів, що відбуваються на різних теоретичних засадах. Яскравим прикладом подібного аналізу може слугувати науковий доробок Дж. Нідама [5, 149-177]. Остання вимога стосовно українського державотворення потребує порівняння, передусім, з Росією та Польщею, виявлення закономірностей та особливостей, породжених впливом цих держав та притаманних їм концептуальних підходів до державотворення. Завдяки такому порівнянню можна поєднати аналіз проблем як первинного походження держави так і питань походження конкретних сучасних держав. Подібний підхід створює можливість різнобічного комплексного аналізу, який дозволить оцінити розходження та сходження в процесах державотворення, виявити сильні та слабкі його аспекти.

Але, здійснюючи таке порівняння, необхідно дотримуватись історичного методу, який, на думку німецького юриста ХIХ ст. Георга Еллінека, має вирішальне значення в пізнанні процесу походження держави [6]. Тільки аналізуючи державу як продукт історичного розвитку можна дослідити та оцінити недоліки та переваги будь-яких теорій. Як тих, що гіпертрофують роль суб’єктивних факторів походження держави (наприклад, теологічна чи договірна) так і тих, що перебільшують вплив об’єктивних факторів (зокрема, марксистська з її акцентом на економічні основи класової боротьби).

Історичний підхід та порівняльний аналіз роблять можливим знаходити спільне у баченні причин походження держави формальними опонентами. Наприклад, критикуючи теорію насильства австрійського вченого Л. Гумпловича [7, 47] російський теоретик М.М. Коркунов фактично і сам наголошував на примусовому забезпеченні мирного порядку як на основній причині, що породжує державу [8, 99-100]. Просто перший акцентував увагу на внутрішніх конфліктах, а другий – на міжнародних.

Ряд дослідників поєднали в одне ціле уявлення про роль внутрішнього та зовнішнього насилля в державотворенні [9, 221].

Найчастіше службовою функцією теорій походження держави виступало завдання не з’ясування реальних причин появи держави, а обґрунтування її необхідності і, відповідно, легітимності державної влади та державного управління. Тобто, такі теорії виконують певну політичну функцію і тому їх інтерпретації можуть експлотуватись і в сучасних умовах. Прикладом може слугувати патрімоніальна теорія фон Галлера, яку Річард Пайпс використовує для пояснення проблем функціонування сучасної російської держави [10, 11]. Цю ж теорію застосовують російські теоретики для обґрунтування змісту реформ управлінської системи у напрямку створення президентської вертикалі [11, 34-35].

Багато дослідників намагались відійти від акценту на одну з теорій, поєднуючи різні концепції для створення реальної картини державотворчого процесу. Це демонструє, зокрема, Б. Кістяківський, який об'єднує положення марксистсько-матеріалістичної, теорії насильства та психологічної теорії, створюючи модель системи об’єктивних та суб'єктивних факторів впливу на процес творення держави [12, 468]. Такий комплексний підхід дозволяє бачити в державі інститут, що стримує протистояння і, разом з тим, задовольняє існуючі спільні потреби та інтереси.

Все це свідчить про необхідність подальшого наукового аналізу теоретичної спадщини для формування концептуальних засад ефективного функціонування сучасної держави та прогнозування і моделювання її управлінського механізму.

Література:

1. Лазаревский Н.И. Русское государственное право. – Петроград, 1917. – Т.1.

2. Радько Т.Н., Медведева Н.Т. Позитивизм как научное наследие и перспектива развития права России // Государство и право. – 2005. – № 3.

3. Марченко М.Н. Проблемы теории государства и права. – М., 2001.

4. Кун Т. Структура научных революций. – М., 2003.

5. Нидам Дж. Общество и наука на Востоке и Западе / Сб.Наука о науке. – М., 1966.

6. Еллинек Г. Общее учение о государстве. – СПб, 1903.

7. Гумплович Л. Общее учение о государстве. – СПб, 1910.

8. Коркунов Н.М. Государственное право. – СПб, 1914. – Т.1.

9. Шершеневич Г.Ф. Общая теория права. – М., 1995. – Т.1. – Вип.1

10. Пайпс Ричард. Россия при старом режиме. – М., 1995.

11. Афанасьев А. Российская Федерация: Слабое государство и “президентская вертикаль” / Конституционное право: Восточно-Европейское обозрение. – 2002. – № 4.

12. Кистяковский Б.А. Философия и социология права. – СПб, 1998.