В. М. Антонов інтелектуальна власність І комп'ютерне авторське право

Вид материала

Документы

Содержание R1 — має можливість R2 1.2. Поняття інтелектуальної власності та система її правової охорони 1. Свобода творчості. 3. Принцип свободи авторського договору. 4. Поєднання особистих інтересів автора з інтересами суспільства. 1. Надання охорони лише тим розробкам, які в офіційному по­рядку визнані патенто спроможними винаходами, корисними мо­делями і п 3. Надання охорони передусім справжнім авторам винаходів,корисних моделей і промислових зразків. 4. Дотримання розумного балансу інтересів власника патентута інтересів суспільства. 1.3. Історія та еволюція авторського права

Подобный материал:

• I. Основні стандарти прав інтелектуальної власності в Україні, 716.07kb.
• Конспект лекцій з курсу «основи інтелектуальної власності», 672.32kb.
• 1 інтелектуальна власність як право на результати творчої діяльності людини, 5723.92kb.
• 5 1 Інтелектуальна власність як право на результат творчої діяльності людини, 6057.39kb.
• Робоча навчальна програма предмет Комп’ютери у фізичних дослідженнях, 98.31kb.
• Е. В. Колісніченко > В. О. Панченко > А. А. Папченко Відповідальний за випуск, 1555.03kb.
• Реферат Право на интелектуальну власнисть, 204.19kb.
• Комп’ютерне моделювання фізичних процесів Для студентів ІV курсу спеціальності 070100, 219.13kb.
• А. Ю. Литвин Н. В. Асєєва Інтелектуальна власність Курс лекцій, 3085.18kb.
• Методичні вказівки для самостійної роботи та практичних занять з дисципліни «Інтелектуальна, 278.72kb.

Рис. 6. Взаємозв'язок етапів технологічного процесі/

Створення інтелектуального товару та відношень між ними: ^ R1 — має можливість R2 — намагається

R3 — поєднує

R4 — генерує (моделює, створює) R5 — отримує R6 — виробляє

Стосовно авторського права треба наголосити, що охороні під­лягають форми вираження ідей автора, а не самі ідеї. Ідеї не охоро­няються авторським правом. Наприклад, якщо автор публікує у журналі статтю, де у стислому виді викладає свої ідеї про те, як по­будувати АРМ викладача або учня, чи як спроектувати систему дистанційного навчання, Веб-сайт, базу даних чи знань, то ніхто не може перешкодити будь-кому використати ці ідеї для створення перелічених продуктів. Хоча до речі, лекція, виступ, промова — це об'єкти авторського права і вони таким чином підпадають під закон про охорону авторського права і суміжних прав.

Курси з дистанційної освіти — це також об'єкт інтелектуальної власності і авторського права, бо для їх створення використовують­ся оригінальне чи/або універсальне програмне забезпечення, а та­кож методичне, технологічне, організаційне, інформаційне забезпе­чення (власне чи запозичене) тощо.

^ 1.2. Поняття інтелектуальної власності та система її правової охорони

Поняття інтелектуальної власності

У сучасному світі інтелектуальна, творча діяльність набуває дедалі більшого значення у найрізноманітніших сферах людської діяльності. Від того, наскільки значним є інтелектуальний потенціал суспільст­ва і рівень його культурного розвитку, залежить успіх розв'язання посталих перед ним економічних проблем.

Наука, культура і техніка можуть динамічно розвиватися лише за наявності відповідних умов, до яких належить і правове закріп­лення певних правил використання результатів інтелектуальної діяльності — творів літератури, мистецтва і науки, винаходів, ко­рисних моделей, промислових зразків та інших об'єктів інтелек­туальної власності.

Нині намітилися два основних підходи до поняття, що розгля­дається. Одні вчені вітають закріплення в законі цього поняття і не вбачають у використанні законодавцем терміну «інтелектуальна власність» жодних елементів ненаукового підходу. На думку інших, цей термін є по суті неточним і ненауковим, у зв'язку з чим і не по­винен застосовуватися в правових нормах, що мають практичну спрямованість.

Походження виразу «інтелектуальна власність» звичайно по­в'язують з французьким законодавством кінця XVIII ст. і, зокрема, з теорією природного права, яка набула свого найбільш послідовного розвитку у працях французьких філософів-просвітителів (Вольтера, Дідро, Гельвеція, Гольбаха, Руссо) і згідно з якою право творця будь-якого творчого результату, хай то буде літературний твір або вина­хід, є його невід'ємним природним правом, виникає з самої природи творчої діяльності «й існує незалежно від визнання» цього права державною владою. У вступній частині до французького патентного закону від 7 січня 1791 р. відзначалося, що «будь-яка нова ідея, про­голошення і здійснення якої може бути корисним для суспільства, належить тому, хто її створив, і було б обмеженням прав людини не розглядати новий промисловий винахід як власність його творця».

Під «власністю», в звичайному значенні цього слова, розуміють суспільні відносини, що історично склалися, щодо привласнення або розподілу речей, матеріальних предметів, які й є об'єктами власності.

Найважливішою характеристикою власності є те, що її власник може використати свою власність так, як він бажає, і ніхто інший не може законним чином використати його власність без його доз­волу. Законодавче врегулювання таких економічних відносин утво­рює «право власності», яке авторитетом держави гарантує відпо­відне привласнення речей.

Розуміння власності як майнових відносин, що дають відповідь на питання «Чия це річ?», характерно для більшості країн конти­нентальної Європи. Однак існують принципові відмінності між ма­теріальними і нематеріальними продуктами інтелектуальної діяль­ності як об'єктами привласнення.

Матеріальну річ можна фізично захопити і утримувати, тобто вста­новити над нею фізичне панування, що і називається володінням. Володіння річчю — необхідна передумова користування цією річчю, і розпоряджатися річчю може тільки той, хто нею володіє.

Інтелект речей не виробляє, і тому результати інтелектуальної діяльності не є об'єктами відносин власності у класичному розумінні.

Неможливо встановити фізичне панування над ідеєю, твором науки літератури, мистецтва, винаходом та іншими результатами інтелек­туальної праці; ними не можна володіти, однак їх можна використати одночасно в різних місцях і різними особами, чого не можна робити з матеріальною річчю. Не будучи в чиємусь володінні, результат ін­телектуальної діяльності економічно ніби і не належить нікому, не має «природного» власника.

У загальновживаному розумінні «інтелектуальна власність» — це права на результати розумової діяльності людини в науковій, худож­ній, виробничій та інших сферах, які є об'єктом цивільно-правових відносин у частині права кожного володіти, користуватися і розпо­ряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом нематеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, зазначених у законі. При цьому процес інте­лектуальної діяльності як такої (за винятком організаційних, май­нових та інших передумов творчої праці) право не регулює. Лише після завершення процесу творчості створенням нових результатів у сфері науки, техніки, літератури і мистецтва вступають у дію нор­ми цивільного права, що забезпечують суспільне визнання відповід­ного об'єкта, встановлюють його правовий режим, а також охорону прав і законних інтересів його творця. Самі ж об'єкти інтелектуаль­ної власності не є об'єктами майнових прав. Будь-який винахід (ко­рисна модель, промисловий зразок тощо) — це розв'язок задачі, роз­криття суті нового об'єкта техніки, яке стає товаром лише тоді, коли воно має споживчу вартість.

Інтелектуальна власність має подвійну природу. Право, що ви­никає у творця на досягнутий результат інтелектуальної, творчої діяльності, подібне до права власності, яке виявляється в особи, працею якої створено матеріальну річ. Право на результат творчої діяльності забезпечує його господарю виняткову можливість роз­поряджатися цим результатом на свій розсуд з усуненням третіх осіб від втручання у виняткову сферу правоволодіння, може передава­тися іншим особам (або надавати дозвіл на його використання) і за цілим рядом ознак належить до майнових прав і справді подібне до права власності.

Паралельно з економічним привласненням результатів інтелек­туальної праці існують відносини духовного привласнення, які ді­стають юридичне вираження у праві авторства. Автор володіє су­купністю особистих немайнових (моральних) прав, які не можуть відчужуватися від їх власника внаслідок самої їх природи. І якщо у відносинах економічного привласнення визначається «Кому дозво­лено використати даний твір промисловим або комерційним чином? », то у відносинах духовного привласнення міститься відповідь на пи­тання «Хто творець цього твору?».

Майнові та особисті права взаємопов'язані і якнайтісніше пере­плетені, тобто утворюють нерозривну єдність. Цей зв'язок виявля­ється в тому, що внаслідок використання об'єктів інтелектуальної власності з'являються матеріальні об'єкти, тобто майно і право влас­ності на нього.

У 1967 р. у Стокгольмі було підписано Конвенцію, що заснову­вала Всесвітню організацію інтелектуальної власності (ВОІВ), від­повідно до якої до інтелектуальної власності належать права на:

• літературні, художні та наукові твори;
  

• виконавську діяльність артистів, звукозапис, радіо- і телеві­зійні передачі;
  

• винаходи в усіх сферах людської діяльності;
  
• наукові відкриття;
  
• промислові зразки;
  

• товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;
  

• захист від недобросовісної конкуренції;
  

• а також усі інші права, що належать до інтелектуальної діяль­ності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах.
  

На членів ВОІВ не покладається зобов'язання забезпечити у своїх країнах охорону всіх перелічених у названій Конвенції прав, і вони самі визначають коло об'єктів інтелектуальної власності, що охо­роняються.

Крім того, перелік конкретних видів виняткових прав, що міс­титься у Конвенції, має приблизний характер і може бути доповне­ний іншими результатами інтелектуальної діяльності, в тому числі і такими, які нерідко становлять велику комерційну цінність, як, наприклад, секрети виробництва (ноу-хау).

Засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукція, роботи і послу­ги (знаки для товарів і послуг, фірмові найменування тощо) також не є результатами творчої праці. Оскільки правовласникам зазначених об'єктів гарантується виняткове право на їх використання, то пра­вовий режим таких об'єктів по ряду моментів прирівнюється до ре­жиму результатів інтелектуальної діяльності і вони також включа­ються до поняття «інтелектуальна власність».

Іншими словами, вираз «інтелектуальна власність» за своєю сут­тю не більший ніж вираз «логічна абстракція», що використову­ється в ряді міжнародних конвенцій, у законодавстві, у науковій літературі та в практиці багатьох країн для позначення сукупності виняткових прав на результати інтелектуальної і, передусім, творчої діяльності, а також на прирівняні до них за правовим режимом за­соби індивідуалізації юридичних осіб, продукцію, роботи і послуги.

Основні інститути права інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність представлена трьома самостійними інс­титутами, які утворюють відповідно авторське право і суміжні пра­ва, право на об'єкти промислової власності і право на нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності.

Авторським правом і суміжними правами регулюються відноси­ни, які виникають у зв'язку зі створенням і використанням літе­ратурних, музичних і художніх творів, витворів кінематографії, а також наукових праць, серед яких необхідно виділити програми для ЕОМ і бази даних. Англійською мовою авторське право позначається терміном «копірайт» (copyright) . Значення цього терміна полягає в тому, що тільки автор твору або його правонаступник має право дати дозвіл на виготовлення копій твору, наприклад, книжки чи кінофільму.

Авторське право і суміжні права повинні сприяти створенню умов для заняття творчою працею, забезпечувати правове визнання та охорону досягнутих творчих результатів, закріплення за авторами прав на використання створених ними творів та отримання доходів тощо. Основними завданнями авторського права і суміжних прав називають стимулювання творчої активності авторів творів літера­тури, мистецтва, науки і створення умов для широкого використан­ня цих творів в інтересах суспільства, оскільки підвищення рівня охорони прав авторів ні в якому разі не повинно перешкоджати ви­користанню їх творів з метою освіти і просвіти або бути перешкодою у прагненні якнайширшої аудиторії читачів, глядачів, слухачів озна­йомитися з ними.

До основних принципів авторського права і суміжних прав на­лежать:

^ 1. Свобода творчості.

Забезпечуючи свободу творчості, авторське право і суміжні права охороняють усі твори науки, літератури і мистецтва незалежно від їх призначення, переваг і способу вираження. З цією метою закон не обмежує коло творів, що охороняються, яким-небудь переліком. Ав­тори творів вільні у виборі теми, сюжету, жанру і форми втілення ство­рюваних ними художніх образів, і самостійно вирішують питання про випуск свого твору в світ, надання твору остаточної форми тощо.

2. Невідчужуваність особистих немайнових прав автора.
Особисті немайнові права (право авторства, право на авторське

ім'я, право на захист репутації автора тощо) зберігаються за автором навіть у тих випадках, коли твір створено в порядку виконання служ­бового завдання.

^ 3. Принцип свободи авторського договору.

Не може вважатися нормальним жорстке нормативне закріплен­ня правил, що детально регламентують відносини авторів і корис­тувачів творів, які в принципі повинні визначатися вільним воле­виявленням самих сторін.

^ 4. Поєднання особистих інтересів автора з інтересами суспільства.

Визначення розумних меж монопольного права автора на вико­ристання створеного ним твору є однією з головних проблем автор­ського права. Суспільство рівною мірою зацікавлене як у вільному доступі до створених своїми громадянами творів, так і в тому, щоб створювані твори ефективно охоронялися нормами авторського пра­ва і суміжних прав.

Суміжними правами (правами, суміжними з копірайтом) нази­вають права на такі об'єкти як: виконавська діяльність артистів, фонограми, постановки, передачі організацій ефірного і кабельногс мовлення тощо. Об'єднання в єдиному інституті двох зазначених груп правових норм пояснюється тісною взаємозалежністю виник­нення і здійснення суміжних прав і прав авторів створених творів, а також урегульованістю відповідних відносин єдиним законом.

Промислова власність є частиною інтелектуальної власності і безпосередньо стосується творів людини у будь-якій сфері її діяль­ності. Об'єктами промислової власності є винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, фірмові найменуван­ня, географічні вказівки походження товарів тощо.

Вираз «промислова власність» досить умовний, оскільки безпо­середньо у промисловості застосовують в основному винаходи, корис­ні моделі та промислові зразки, які на відміну від сфери матеріаль­ного виробництва (товари, промислова продукція) об'єктивуються в описах, розрахунках, кресленнях, що можуть бути тиражовані та передані у промислове виробництво. Знаки для товарів і послуг, фір­мові найменування, географічні вказівки походження товарів, що відносяться до об'єктів промислової власності, становлять інтерес пе­редусім для комерційних цілей. Термін «промислова власність» вико­ристовують тому, то винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг тощо, оцінюються передусім з позицій промислової значущості, економічної ефективності, отримання при­бутку під час їх використання у виробничій діяльності.

Право на об'єкти промислової власності регулює майнові, а та­кож пов'язані з ними немайнові відносини, які виникають у зв'язку зі створенням і використанням винаходів, корисних моделей і про­мислових зразків, що також, як і твори науки, літератури і мис­тецтва, являють собою результати інтелектуальної, творчої діяль­ності. Однак, якщо у творах науки, літератури і мистецтва основна цінність і предмет правової охорони — їх художня форма і мова, які відображають їхню оригінальність, то в об'єктах патентного права цінність становить сам зміст тих рішень, які відшукані авторами. На відміну від форми авторського твору, яка фактично неповторна і мо­же бути лише запозичена, рішення як продукт, спосіб або зовнішній вигляд виробу може бути розроблено незалежно від його першого творця й іншими особами.

До основних принципів патентного права належать:

^ 1. Надання охорони лише тим розробкам, які в офіційному по­рядку визнані патенто спроможними винаходами, корисними мо­делями і промисловими зразками.

Дотримання формальностей, пов'язаних з офіційним визнанням патентоспроможності розробки, є обов'язковою умовою охорони. До них належать надання охорони тільки тим розробкам, які володі­ють новизною, необхідність розкриття суті рішення як умова надан­ня охорони, об'єктивна повторюваність тих рішень, які охороня­ються патентним правом тощо.

На державне визнання й охорону своїх прав можуть претенду­вати тільки ті заявники, які першими подали правильно оформлену заявку на видачу патенту.

2. Визнання за власником патенту виняткового права на вико-
ристання запатентованого об'єкта.

Тільки власник патенту може виготовляти, застосовувати, вво­зити, продавати або іншим чином вводити в обіг запатентований об'єкт промислової власності. На всіх інших осіб покладається па­сивний обов'язок стримуватися від порушення прав власника па­тенту. Будь-яке не санкціоноване договором або законом вторгнення у виняткову сферу власника патенту повинно припинятися, а на порушника накладатися передбачені законом санкції.

^ 3. Надання охорони передусім справжнім авторам винаходів,
корисних моделей і промислових зразків.

У разі подання заявки на видачу патенту особою, яка не є авто­ром об'єкта промислової власності, ця особа повинна подати дока­зи, які підтверджують її право на подання заявки. Саме справжнім авторам надається можливість отримати патент і стати власником патенту. Якщо згідно із законом право на отримання патенту має ін­ша особа (наприклад, роботодавець автора), закон гарантує отриман­ня авторами винагороди, пропорційної економічній цінності відпо­відного об'єкта, або іншій вигоді, отриманій роботодавцем від його використання. При цьому за авторами у всіх випадках визнають­ся особисті немайнові права на створені ними об'єкти промислової власності, які є безстроковими і невідчужуваними.

^ 4. Дотримання розумного балансу інтересів власника патенту
та інтересів суспільства.

Зважений баланс інтересів патентовласника і суспільства відоб­ражають вилучення зі сфери патентної монополії, продиктовані су­спільними потребами (разове виготовлення ліків в аптеках за рецеп­тами лікаря, проведення наукового експерименту тощо).

Важливим елементом ринкової економіки є індивідуалізація під­приємців, а також виробленої ними продукції, виконаних робіт і по­слуг (знаки для товарів і послуг, фірмові найменування тощо). При­чому охорона інтересів власників виняткових прав на ці об'єкти заснована на дещо інших принципах, ніж охорона прав власників патентів. Законодавство не розглядає названі об'єкти як результати творчої діяльності і не визнає за їх конкретними авторами якихось особливих прав.

Знак для товарів і послуг, яким маркуються товари, що вироб ляються, і послуги, що надаються, і який є візитною карткою під приємства, зобов'язує підприємство дорожити своєю репутацією . постійно дбати про підвищення якості продукції, що випускається, оскільки поряд з відмітною функцією товарний знак формує у спо­живачів певне уявлення про якість продукції, що придбавається. Оскільки знак для товарів і послуг сприяє просуванню на ринок то­варів, що маркуються ним, однією з його важливих функцій є рек­лама виробів, що випускаються. Він є активною зв'язувальною лан­кою між виготівником і споживачем. І, нарешті, знак для товарів і послуг застосовується для захисту продукції, що випускається, вЬ недобросовісної конкуренції на ринку.

Аналогічні функції виконує і географічна вказівка походження товару. Позначення товару географічною вказівкою місця його похо­дження слугує гарантією наявності в товарі особливих неповторних властивостей, зумовлених місцем його виробництва.

Фірмове найменування, що є комерційним ім'ям підприємця, нероз­ривно пов'язане з його діловою репутацією. Фірмове найменування, що стало популярним у споживачів і користується довірою у ділових партнерів, приносить підприємцеві заслужену повагу в суспільстві і визнання його заслуг.

Названі складові — авторське право і суміжні права, а також про­мислова власність не вичерпують собою всього змісту поняття «інте­лектуальна власність». Крім традиційних об'єктів, що охороняються авторським правом і суміжними правами, а також правом промис­лової власності, правовій охороні підлягають чимало результатів інтелектуальної діяльності, як, наприклад, сорти рослин, топографії інтегральних мікросхем, комерційна таємниця (секрети виробницт­ва, зокрема ноу-хау) тощо. їх відносять до нетрадиційних об'єктів інтелектуальної власності, оскільки вони є, як правило, результа­тами творчої діяльності людини.

І, нарешті, потрібно чітко розрізняти винаходи і наукові відкрит­тя. Відповідно до Женевського договору про міжнародну реєстрацію наукових відкриттів (1978) наукове відкриття — це визнання явищ, властивостей або законів матеріального світу, які досі не були пі­знані і не допускали перевірки, а винаходи — це лише нові розв'язки окремих задач, які ґрунтуються на властивостях або законах мате­ріального світу. Винахід передбачає нове використання згаданих властивостей або законів, пізнаних одночасно з винаходом або ра­ніше. В іншому випадку він не міг би матеріально застосовуватися. Враховуючи, що жодне національне законодавство і жоден міжна­родний договір не дають будь-якого права на власність стосовно нау­кових відкриттів, є думка, що, наукові відкриття не повинні зга­дуватися серед об'єктів інтелектуальної* власності.

^ 1.3. Історія та еволюція авторського права

Сферою застосування авторського права є права творчих праців­ників на результати їх праці. Це продиктовано необхідністю стиму­лювати процес творчої діяльності і довести її результати до максималь­но широкого кола осіб. Законодавство у сфері охорони авторських прав охоплює різні види творчого процесу, і передусім ті з них, які так чи інакше пов'язані із засобами масової інформації — пресою, радіомов­ленням і телебаченням, кінематографом, електронними інформацій­ними системами.

Ідея охорони авторського права виникла з часу винаходу дру­карського верстата. Можливість тиражувати літературні твори за допомогою механічних процесів зумовила появу нових професій, які називаються в Англії «stationers» (торгівці друкованою продукцією). Ці підприємці вкладали значні суми в придбання паперу, у вироб­ництво друкарських машин, а також в наймання робочої сили, що передбачало авансування коштів, які відшкодовуються від продажу друкованої продукції. У такій ситуації, за відсутності якої-небудь форми охорони від конкурентів, що продають незаконні копії, інвес­тування у видавничу справу було небезпечною і ризикованою спра­вою, яка часто призводила до розорення підприємців. Йшов пошук забезпечення якої-небудь форми охорони; і вона з'явилася у формі привілеїв, що надаються владою. Такі привілеї давали бенефіціа-ріям виняткові права відтворення і розповсюдження твору протягом певного часу і надавали засоби захисту для здійснення права кни­говидання за допомогою штрафів, арештів, конфіскацій підробле­них копій і, можливо, стягнення збитків. У цьому вже прогляда­лися основні риси системи сучасного авторського права.

До кінця XVII ст. система привілеїв (надання монопольних прав королівською владою) дедалі частіше зазнавала критики і дедалі голосніше звучали голоси авторів, які відстоювали свої права. В Англії у 1709 році це призвело до появи Статуту Анни, визнано­го першим положенням про авторське право. Предмет цього закону був відображений в його довгому заголовку як підтримка вчення і закріплення за управомоченими володільцями права власності на копії книжок. Закон закріплював за автором виняткове право на перевидання книжки протягом 14 років з часу першої її публіка­ції; автор міг передавати це право видавцеві, що звичайно і робило­ся. Закон передбачав також повторний термін охорони на 14 років, який надавався автору за життя. Таким чином, загальний термін охорони авторського права становив 28 років з дати першої публі­кації. Відносно книжок, уже надрукованих на момент прийняття Закону, передбачався єдиний термін охорони протягом 21 року. Особ­лива увага приділялася охороні від несанкціонованого копіювання опублікованих творів. На практиці найбільшу вигоду отримали ви-давці-книготоргівці. Закон встановлював умови реєстрації і депо­нування: опубліковані книжки повинні були реєструватися в Sta­tioners Hall (Центрі книговидавництв), а копії депонуватися для користування в університетах і бібліотеках (кількість копій в кін­цевому підсумку досягла дев'яти).

У XVIII ст. неодноразово виникали тривалі спори і судові роз­гляди з питань співвідношення авторського права згідно із загаль­ним правом і Статутом Анни. Остаточне рішення було прийняте у 1774 році Палатою лордів у справі Дональдсон проти Беккета. Згідно із загальним правом за автором закріплювалося виняткове право на видання творів, але після опублікування права на авторський твір регулювалися лише Статутом. Регулювання прав на неопубліковані твори на основі загального права тривало до прийняття у 1911 році Закону про авторське право, який його скасував. Існуюче авторське право в Англії ґрунтується на положеннях цього закону.

У Франції перехід від системи привілеїв до системи авторського права був частиною загальних змін у житті країни, зумовлених ре­волюцією, що скасували привілеї всіх видів, включаючи привілеї видавців. У 1791 і 1793 роках Конституційна асамблея прийняла два декрети, які заклали основу французької системи авторського права. Декретом 1791 року забезпечувалося право автора на пуб­лічні виконання протягом усього його життя, а також протягом 5 років після його смерті на користь його спадкоємців і осіб, яким від-ступалося це право. Декретом від 1793 року автору надавалося ви­няткове право перевидання його творів протягом життя, а також 10 років після його смерті на користь його спадкоємців і правона­ступників. Як бачимо, таке вирішення питання відрізняється від норм Статуту Анни. У Франції ці права розцінюються як «права автора» і використовуються протягом життя автора незалежно від опублікування і дотримання такої формальності як реєстрація. Од­нак і в Англії, і у Франції ці права розглядалися, по суті, як права власності, забезпечуючи автору чи його спадкоємцеві або правона­ступнику майнову цінність твору, що охороняється.

Подальшим етапом розвитку авторського права була поява в Ні­меччині філософських концепцій, згідно з якими творча діяльність розглядалася як продовження або відображення особистості автора, і відносно якої він мав право на охорону, такої діяльності як части­ни його особистості внаслідок природної справедливості. Ця концеп­ція значно вплинула на розвиток авторського права в континенталь­ній Європі і, зокрема, сприяла розвитку «droit тогаї», або моральних прав (немайнових прав авторів).

На закінчення цього короткого історичного огляду слід зверну­тися до історії Сполучених Штатів Америки і відзначити, що до 1976 року, коли було прийнято чинний і в даний час Закон Сполу­чених Штатів про авторське право. Авторське право в Сполучених Штатах Америки базувалося значною мірою на первинних положен­нях англійського Статуту Анни. Так, перший федеральний амери­канський закон, прийнятий у 1790 році, передбачав термін охорони книжок, географічних карт і морських карт протягом 14 років з дати першої публікації, який міг бути продовжений за життя автора і за умови дотримання суворих вимог реєстрації і депонування. Ці особ­ливості зберігалися в праві Сполучених Штатів до 1976 року, коли було прийнято чинний нині закон, що встановив термін охорони протягом життя автора і додатково 50 років (нині — 75 років) після його смерті, тим самим привівши його у відповідність із законами практично всіх країн, де діє авторське право. Однак Закон 1976 року (до приєднання США до Бернської конвенції) зберігав вимоги реє­страції та депонування, джерелом походження яких був Статут Ан­ни 1709 року.

Суть концептуальних відмінностей між системами загального і цивільного права полягає в тому, що країни загального права роз­глядають авторське право фактично як форму власності, яка може бути створена автором — фізичною або юридичною особою, і яка мо­же використовуватися так само, як і будь-яка інша форма власності, при цьому складові його правомочності спрямовані лише на корис­тування майновим потенціалом цієї власності. У країнах цивільного права право автора також розглядається як таке, що має риси влас­ності. Авторське право так само, як і система загального права, праг­не охороняти майновий зміст цієї власності. Однак, і в цьому по­лягає відмінність, — є додаткове вимірювання прав автора, тобто інтелектуальна або філософська концепція, яка проголошує, що твір автора є вираженням його особистості, яке внаслідок природної спра­ведливості вимагає охорони тією ж мірою, що і майновий потенціал твору.

Міжнародний період охорони авторських прав розпочався з під­писання Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів у 1886 році. Подальші перегляди Бернської конвенції вдос­коналювали міжнародну систему охорони авторського права, вра­ховуючи досягнення технологічного прогресу, що стосувався автор­ських і суміжних прав.