Реферат Право на интелектуальну власнисть

Вид материала

Содержание

1. Теоретичні основи інтелектуальної власності
3. Захист прав інтелектуальної власності
Список використаних джерел

Подобный материал:

Зміст НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА

Кафедра Сучасни информацийни технологии

Реферат

Право на интелектуальну власнисть

Виконала студентка 1 курсу

відділення міжнародного права

заочної форми навчання

Уразова И.П.

Вступ 4

1. Теоретичні основи інтелектуальної власності 5

3. Захист прав інтелектуальної власності 17

Висновок 22

Список використаних джерел 23

Вступ

Актуальність теми. Законодавство, яке визначає права на інтелектуальну власність, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом не матеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених законодавством. Поняття «інтелектуальна власність» виникло в процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у галузі науки, виробництва, мистецтва і літератури.

В Україні напрацьовано значну правову базу, яка стосується захисту прав інтелектуальної власності. Норми регулювання права інтелектуальної власності закладено в Конституції України. Також в Україні діють спеціальні закони, що регулюють відносини в сфері права інтелектуальної власності. Регулювання інтелектуальної власності відображається і в Указах Президента України.

Метою даної роботи є розгляд інтелектуальної діяльності як важливого елементу розвитку цивілізованого суспільства, та аналіз правового аспекту захисту прав інтелектуальної власності.

1. Теоретичні основи інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність (англ. intellectual property) — у найширшому розумінні означає закріплені законом права на результат інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, художній, виробничій та інших галузях [10, 58].

Але більш доцільним визначення інтелектуальної власності через зазначення об'єктів інтелектуальної власності:

- авторське права (літературні твори, комп'ютері програми, бази даних, карти, фотографічні твори);

- суміжне право;

- право промислової власності (винаходи, корисні моделі,промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, товарні знаки);

- фірмові та комерційні найменування;

- географічні зазначення;

- сорта рослин та породи тварин;

- топографії інтегральних мікросхем;

- комерційна таємниця;

Законодавство, яке визначає права на інтелектуальну власність, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом не матеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених законодавством.

Поняття «інтелектуальна власність» виникло в процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у галузі науки, виробництва, мистецтва і літератури.

Вперше термін «інтелектуальна власність» вжив у 1845 році Чарльз Вудбарі (Charles Woodbury), суддя Окружного суду штату Массачусетс [10, 60]. В Європі вперше цей термін вжив Альфред Ніон (Alfred Nion) у своєму трактаті «Droits civils des auteurs, artistes et inventeurs», що був вперше опублікований у 1846 році. Справжня історія терміну почалася у 1967 році, після створення Всесвітньої організації інтелектуальної власності. У 1967 році у Стокгольмі було підписано Конвенцію про заснування Всесвітньої Організації Інтелектуальної Власності, якою було визначено, що до інтелектуальної власності належать права на:

літературні, художні та наукові твори;
виконавську діяльність артистів, звукозапис, радіо- і телевізійні передачі;
винаходи у сферах людської діяльності;
наукові відкриття;
промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;
захист від недобросовісного суперництва;
усі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній галузях.

Запровадження у правничій термінології терміну "інтелектуальна власність" збіглось із переходом від розуміння авторського права та патентів, як суспільного блага до їх розуміння як «власності», тобто непорушного права власника. Такий перехід спричинив поширення таких термінів як «крадіжка» або «піратство» на порушення авторського або патентного права, а також на виникнення ініціатив у напрямку розширення сфери дії законодавства у цій галузі.

Інтелектуальна власність у її сучасному розумінні базується на факті першого опублікування або реєстрації. Такий підхід нехтує той факт, що одна і та сама ідея, а також механізм втілення цієї ідеї, можуть виникнути одночасно в декількох людей. Відомим прикладом є історія про те, як Нікола Тесла та Томас Едісон одночасно дослідили низку електричних феноменів.

Існують наступні види об'єктів інтелектуальної власності [5, 91]:

1.Об'єкти авторського права:

Літературний твір
Музичний твір
Твір зображувального мистецтва
Твір декоративно-прикладного мистецтва
Твір архітектури
Твір картографії
Фотографічний твір
Складений твір
База даних
Комп'ютерна програма
Аудіо-візуальний твір
Сценічний твір
Твір у сфері науки
Твір у перекладі
Твір у переробці

2. Об'єкти суміжних прав:

Виконання твору
Фонограма, відеограма
Передача організації мовлення

3. Об'єкти права промислової власності:

Результати винахідницької та раціоналізаторської роботи
- Винахід
- Корисна модель
- Промисловий зразок
- Раціоналізаторська пропозиція
- Топографія інтегральної мікросхеми
- Засоби індивідуалізації товарів та учасників господарського обігу
- Доменне ім'я
- Знак для товарів та послуг
- Зазначення походження товару
- Комерційне найменування
- Промисловий зразок
Особливі об'єкти ІВ
- Наукове відкриття
- Сорт рослин
- Порода тварин
- Комерційна таємниця
- Фольклор та Традиційні знання

Концепція інтелектуальної власності є міждисциплінарною. Інтелектуальна власність одночасно аналізується у економічній теорії, теорії раціоналізаторства та винахідництва, теорії наукових досліджень та юриспруденції. Остання, в свою чергу, аналізує інтелектуальну власність з позицій права інтелектуальної власності, під яким у країнах континентального права розуміють міжгалузевий інститут цивільного права. Оскільки Україна відноситься до континентальних правових систем, ключові положення права інтелектуальної власності містяться у Четвертій книзі Цивільного кодексу України.

Права інтелектуальної власності використовують згідно Статті 441 Цивільного кодексу України [2].

До порушення права інтелектуальної власності відносяться:

піратство
плагіат
несумлінна реєстрація
підроблення та зміна інформації.

Розвитком та захистом інтелектуальної власності в усьому світі займається Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), заснована ООН в 1967 році.

2. Законодавство України з питань інтелектуальної власності

Частиною 1 статті 41 Конституції України передбачено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної та творчої діяльності [1].

Згідно частини 1 статті 54 Конституції, громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Відповідно до частини 2 статті 54 Конституції, кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Цивільний кодекс України визначає поняття «право інтелектуальної власності», відображає його співвідношення з правом власності на річ, визначаються об'єкти, суб'єкти права, зміст майнових і особистих немайнових прав інтелектуальної власності, підстави їх виникнення, умови використання об'єктів інтелектуальної власності і передачі прав на них, визначаються наслідки порушення права інтелектуальної власності і способи судового захисту. Цивільний кодекс також дає перелік об'єктів права інтелектуальної власності. Цей перелік не є виключним.

Джерелами права інтелектуальної власності в Україні є [2]:

нормативно-правовий акт;
міжнародний нормативно-правовий договір;
правовий звичай;
правовий прецедент.

До основних нормативних актів які регулюють відносини у сфері інтелектуальної власності відносяться:

Конституція України;

Кодекси України: цивільний та господарський;

Закон України «Про авторське право і суміжні права»;

Закон України «Про видавничу справу»;

Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»;

Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»;

Закон України «Про електронний цифровий підпис»;

Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції»;

Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах»;

Закон України «Про інформаційні агентства»;

Закон України «Про інформацію»;

Закон України «Про кінематографію»;

Закон України «Про науково-технічну інформацію»;

Закон України «Про наукову і науково-технічну експертизу»;

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»;

Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів»;

Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»;

Закон України «Про охорону прав на промислові зразки»;

Закон України «Про охорону прав на сорти рослин»;

Закон України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»;

Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки»;

Закон України «Про рекламу»;

Закон України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних»;

Закон України «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України»;

Закон України «Про телебачення і радіомовлення»;

Міжнародні договори до яких приєдналась Україна:

Бернська конвенція (Паризький акт 1971 р.);

Римська конвенція 1961 р.;

Женевська конвенція 1974 р.;

Догові ВОІВ про авторське право;

Паризька конвенція, Стокгольмський акт;

Догові про патентну кооперацію 1970 р.;

Договір про патентне право 2000 р.;

Мадридська угода 1891 р.;

Мадридський протокол 1989 р.;

Договір про закони щодо товарних знаків 1994 р.;

Міжнародна конвенція про охорону нових сортів рослин;

Будапештський договір 1977 р.

Цивільний кодекс України присвячує питання захисту інтелектуальної власності Книгу четверту, глава 35-46, статті 418 — 508. Цивільний кодекс надає роз'яснення таким поняттям як, інтелектуальна власність, об'єкти на суб'єкти права інтелектуальної власності, а також авторське право (глава 36), суміжні права (глава 37), наукове відкриття (глава 38), винахід, корисну модель та промисловий зразок (глава 39) тощо.

Авторське право і суміжні права в законодавстві України представлено в Законі України «Про авторське право і суміжні права» (від 11 липня 2001 р.). Закон ґрунтований на міжнародних нормах використання творів, враховує сучасні тенденції правового регулювання як традиційних, так і нових об'єктів авторського права — наприклад, комп'ютерних програм, баз даних. До мінімуму зведено випадки без договірного використання творів. Уперше передбачено охорону суміжних прав. Йдеться про охорону прав тих, хто доносить створене авторами до публіки: виконавців, виробників фонограм і відеограм, організацій телерадіомовлення [3]. Закон складається з шести розділів. Розділ І «Загальні положення» розкриває основні поняття, використані в Законі (ст. 1), склад українського законодавства про авторське право і суміжні права (ст. 2), визначає сферу дії Закону (ст. 3), повноваження установи у сфері охорони авторського права та суміжних прав (ст. 4), застосування правил міжнародного договору (ст. 5), а також права іноземних осіб та осіб без громадянства (ст. 6).

На розвиток законодавства України про авторське право та суміжні права, виконання міжнародних зобов'язань України щодо захисту інтересів осіб, які мають ці права, захист прав та інтересів осіб, які займаються розповсюдженням примірників об'єктів авторського права і суміжних прав, та споживачів спрямований Закон України від 23 березня 2000 р. «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних»- у редакції від 10 липня 2003 р.
Праву інтелектуальної власності присвячена ст. 9 Основ законодавства про культуру від 14 лютого 1992 р. Авторське право телерадіоорганізацій визначене в ст. 36 Закону України від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення». Дотримання норм авторського права є обов'язком видавців згідно із Законом України від 5 червня 1997 р. «Про видавничу справу». Відповідно до Закону України від 7 жовтня 1997 р. «Про професійних творчих працівників і творчі спілки» держава гарантує професійний і соціальний захист членам творчих спілок, захист їхніх авторських прав. Відносини, що виникають у процесі виробництва і використання фільму як об'єкта авторського права, регулює Закон України від 13 січня 1998 р. «Про кінематографію». Авторському праву на твори архітектури присвячено розділ IV Закону України від 20 травня 1998 р. «Про архітектурну діяльність» [4, 9].

Закон України «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» складається з 10 розділів. Розділ І «Загальні положення» містить визначення термінів (ст. 1), а також характеристику законодавства України про охорону прав на винаходи (корисні моделі) (ст. 2), повноважень Установи в галузі охорони прав на винаходи (корисні моделі) (ст. 3), міжнародних договорів (ст. 4), прав іноземних осіб та осіб без громадянства (ст. 5).
Розділ II «Правова охорона винаходів (корисних моделей)» містить положення про умови надання правової охорони (ст. 6) та умови патентоздатності винаходу (корисної моделі) (ст. 7). Розділ III «Право на одержання патенту» охоплює права винахідника (ст. 8), роботодавця (ст. 9), правонаступника (ст. 10), першого заявника (ст. 11). Розділ IV «Порядок одержання патенту», найбільший за обсягом (статті 12-27), містить детальні положення про заявку (ст. 12), дату подання заявки (ст. 13), міжнародну заявку (ст. 14), пріоритет (ст. 15), експертизу заявки (ст. 16), відкликання заявки (ст. 17), перетворення заявки (ст. 18), конфіденційність заявки (ст. 19), тимчасову правову охорону (ст. 21), реєстрацію патенту (ст. 22), публікації про видачу патенту (ст. 23), оскарження рішення за заявкою (ст. 24), видачу патенту (ст. 25), перетворення деклараційного патенту (ст. 26), розсекречування секретного винаходу (корисної моделі) (ст. 27).
Розділ V «Права та обов'язки, що випливають з патенту» присвячений правам і обов'язкам, що випливають з патенту (статті 28 і 29), примусовому відчуженню прав на винахід (корисну модель) (ст. З0), діям, які не визнають порушенням прав (ст. 31). Розділ VI «Припинення дії патенту та визнання його недійсним» регламентує процедуру припинення дії патенту (ст. 32), визнання патенту недійсним (ст. 33). Розділ VII «Захист прав» стосується випадків порушення прав володільця патенту (ст. 34), способів захисту прав (ст. 35). Розділі VIII «Заключні положення» містить статті, присвячені державному миту і зборам, патентуванню винаходу (корисної моделі) в іноземній державі (ст. 37), державному стимулюванню створення та використання винаходів (корисних моделей) (ст. 38). Окремі розділи присвячені перехідним положенням (розділ IX) та прикінцевим положенням (розділ X).

Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» має таку саму структуру, що й Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», тому що їхні об'єкти мають багато спільного з погляду охорони прав на них. Недаремно в літературі можна зустріти пропозицію прийняти один Закон України «Про охорону прав інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки». В Україні формується механізм правового регулювання відносин, пов'язаних із комерційними найменуваннями. Глава 43 ЦК присвячена праву інтелектуальної власності на комерційне найменування (статті 489—491).

Відповідно до ст. 489 ЦК правову охорону надають комерційному найменуванню, якщо воно допомагає вирізнити певну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо її справжньої діяльності.
Право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з моменту першого використання цього найменування та охороняється без обов'язкового подання заявки на нього чи реєстрації, а також незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки.
Відомості про комерційне найменування можуть бути внесені до реєстрів, порядок ведення яких встановлює закон. Особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізують, а також послуг, які вони надають.

Згідно зі ст. 490 Цивільного кодексу майновими правами інтелектуальної власності на комерційне найменування є:

право на використання комерційного найменування;
право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, у тому числі забороняти таке використання;
інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування передають іншій особі лише разом із цілісним майновим комплексом особи, якій ці права належать, або з його відповідною частиною. Як визначає ст. 491 Цивільного кодексу, чинність майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування припиняється в разі ліквідації юридичної особи та на інших підставах, встановлених законом.

Систему законодавства України про торговельні марки становлять:

глава 44 «Право інтелектуальної власності на торговельну марку» (статті 492—500) ЦК;
Закон України від 15 грудня 1993 р. за № 3690-ХП «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» з наступними зміна¬ми та доповненнями;
інші інструкції та положення.

Цивільний кодекс стосується поняття торговельної марки (ст. 492), суб'єктів права на торговельну марку (ст. 493), засвідчення права на торговельну марку (ст. 494), майнових прав на торговельну марку (ст. 495), строку чинності майнових прав на торговельну марку (ст. 496), дострокового припинення чинності майнових прав на торговельну марку (ст. 497), відновлення чинності достроково припинених виключних майнових прав на торговельну марку (ст. 498), визнання прав на торговельну марку недійсними (ст. 499), права попереднього користувача на торговельну марку (ст. 500).
Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на знаки для товарів і послуг в Україні.

В цілому система законодавства України у сфері інтелектуальної власності є досить наповнена, та враховує світовий досвід. Однак більшість Законів у Верховній Раді України з 2004 року не були переглянуті, і доопрацьовані з урахуванням тенденції до інтеграції України до ЄС.

3. Захист прав інтелектуальної власності

Реалізації права інтелектуальної власності, відносинам між правовласниками та правокористувачами присвячені положення кодексів, спеціальні закони, більш як сотня підзаконних нормативно-правових актів, міжнародні договори, положення європейських директив, тощо. Водночас із кожним днем збільшується кількість конфліктів, пов’язаних із використанням об’єктів права інтелектуальної власності. Справи розглядаються в судах різних юрисдикцій, що, у свою чергу, також викликає конфлікт [6, 90].

Звичайно, значна кількість цих конфліктів пов’язана із проблемами правозастосування. Певний ряд – із, скажімо так, хибністю охоронних документів, що посвідчують права інтелектуальної власності. Але причиною значного ряду конфліктів виступає і недосконалість правового регулювання. Причому тут доцільно звернути увагу на дві складові цієї проблеми.

По-перше, вади містить чинне законодавство, хоча й не можна говорити, що воно не виконує в цілому покладених на нього завдань. Однак у нас і досі наявні колізії і прогалини, пов’язані, зокрема, із не приведенням до одного знаменника положень Цивільного кодексу України та спеціальних законів, що регулюють сферу інтелектуальної власності. І доходить до того, що один по суті об’єкт має у кодексі та законі різні назви (торговельна марка та знак для товарів і послуг). Водночас, якщо виходити із суті такого об’єкту, з його природи, у т.ч. й правової, то є усі підстави зробити висновок, що торговельна марка та знак для товарів і послуг не є тотожними поняттями, між ними не можна поставити знак рівності. І виникає ситуація, коли хибними, фактично, виявляються дефініції, закладені на рівні і кодексу, і спеціального закону.

По-друге, у ряді випадків відсутній правовий механізм захисту гарантованих Конституцією України охоронюваних законом прав та інтересів людини на результати власної творчої діяльності. Буквально: авторові гарантується правова охорона та захист його майнових на немайнових прав на створений твір. Однак на практиці автор стикається із власним твором, розміщеним без його згоди (рівно як і згоди, наприклад, видавництва, якому передані на певний термін за авторським договором майнові права) в мережі Інтернет. У кращому випадку там буде зазначено прізвище автора. Але є випадки, коли розміщується твір навіть без зазначення прізвища, тобто порушуються навіть немайнові права автора, що є невідчужуваними, зокрема – право на ім’я. І реально виписаного механізму захисту порушених прав (за наявності їх гарантування) немає. Починаючи із проблем фіксації факту порушення на рівні, що задовольнить судові органи, до яких подається позов про припинення правопорушення (бо достатньо складно зафіксувати факт порушення на сайті на конкретну дату. За кордоном це питання часто вирішується за допомогою нотаріального посвідчення інформації із web-сторінки на дату, у нас хоча законодавством і не заборонено це здійснювати, нотаріуси не вважають за потрібне вводити відповідну послугу у перелік власних професійних дій). І закінчуючи проблемою оцінки завданої шкоди. Оскільки в Україні відсутні методики розрахунку розміру завданих збитків у зв’язку із неправомірним використанням об’єкту права інтелектуальної власності, зокрема, твору як об’єкту авторського права.

Проблема законодавчого регулювання полягає у тому, що з однієї сторони, для того щоб бути чітко однозначною, та ж сама дефініція повинна бути статичною всупереч динамічній реальності, яку вона визначає. Але з іншої сторони, уточнюючись та удосконалюючись, щоб хоч якоюсь мірою відповідати постійним змінам реальності, така дефініція руйнує авторитетність і стабільність самої системи права. Це твердження є вірним стосовно дефініції. Але його можна брати й стосовно правової норми в цілому. його технікою, завалювання нею відсутності ідеї Права та Справедливості [9, 85-87].

Право як найвища соціальна цінність, відсутність якої неможна уявити, має і протилежну складову, на якій наголошують правники та філософи [6]. Разом із нормами і дефініціями право впроваджує і розповсюджує у житті примус як визначальну форму відносин між людьми. Без загрози санкцій, державної підтримки, забезпеченої можливим примусом, норма практично не може працювати. І навіть якщо ми беремо цивільно-правові угоди, вони повинні відповідати певним, встановленим законодавством вимогам. Оскільки недодержання вимог, встановлених законом, може призвести до визнання правочину нікчемним.

Якщо взяти сферу права інтелектуальної власності, то можна упевнитися, що захист прав та законних інтересів авторів, власників охоронних документів реалізується через механізм захисту. Який, у свою чергу становить систему форм, способів та засобів діяльності відповідних юрисдикційних органів і зацікавлених осіб, яка спрямована на визнання та поновлення порушених прав, припинення порушення прав і законних інтересів авторів, власників охоронних документів та на застосування до правопорушників заходів державного примусу.

Виділяють наступні елементи механізму захисту:

а) норми права: матеріальні – закріплюють права та обов'язки суб’єктів права інтелектуальної власності (авторів, виконавців, винахідників тощо), повноваження органів державної влади, що надають правову охорону об'єктам права інтелектуальної власності та здійснюють захист прав заінтересованих суб'єктів, визначають юридичний склад правопорушень у сфері права інтелектуальної власності та заходи державного примусу до правопорушників; процесуальні – встановлюють порядок розгляду спорів, винесення щодо них рішень та ухвал, порядок оскарження та перегляду прийнятих рішень, виконання рішень, форми, способи і засоби діяльності відповідних державних органів і заінтересованих осіб щодо здійснення захисту прав інтелектуальної власності;

б) суб'єкти захисту (автори, виконавець, винахідник, інші суб’єкти) – юридичні та фізичні особи, чиї права охороняються та захищаються;

в) юрисдикційні органи держави, які правомочні розглядати спори з правовідносин права інтелектуальної власності та приймати щодо них обов'язкові до виконання рішення про визнання та поновлення порушеного права, припинення його порушення, застосування до правопорушників заходів державного примусу [9, 10].

Способом захисту прав інтелектуальної власності визнаються закріплені законодавством матеріально-правові засоби примусового характеру, за допомогою яких відновлюються (визнаються) порушені (оспорені) права і здійснюється вплив на порушника прав інтелектуальної власності. Предметом захисту є суб‘єктивні права інтелектуальної власності та охоронювані законом інтереси.

Наприклад, суб’єктами авторського права і суміжних прав є автори творів науки, літератури і мистецтва, суб‘єкти суміжних прав, а також їх спадкоємці та правонаступники. Суб‘єктами захисту авторського права і суміжних прав можуть бути: органи колегіального управління правами інтелектуальної власності; державні органи, на які покладається функція представництва щодо захисту прав фізичних, юридичних осіб та держави (наприклад, прокуратура), а також органи державної влади, наділені спеціальною компетенцією у сфері права інтелектуальної власності; суд, господарський суд, адміністративний суд, третейський суд.

Порушення прав інтелектуальної власності може мати місце як у межах договірних відносин (наприклад, порушення авторського договору щодо способу використання твору), так і за межами укладених власником (автором, спадкоємцями, правонаступниками) договорів. У залежності від зазначених умов можуть бути застосовані різні санкції за порушення прав інтелектуальної власності (що передбачаються нормами чинного законодавства, умовами договорів тощо). У випадках, коли договором не передбачені конкретні санкції, застосовуються ті засоби захисту, які встановлені у чинному законодавстві. Так, наприклад, ст. 431 ЦК України закріплює, що порушення права інтелектуальної власності, у т.ч. невизнання цього права чи посягання на нього, тягне за собою відповідальність, встановлену цим кодексом, іншим законом чи договором [2].

Однак на практиці, коли автор починає захищати свої права, виявляється надзвичайна складність як самого процесу захисту (оскільки починаються проблеми із визначенням способу захисту, фіксацією фактів порушення, необхідністю залучення спеціалістів, послуги яких потрібна оплачувати), довготривалість цього процесу, а головне – достатньо низька результативність. Тобто, у даному випадку виникає новий пласт проблем, пов’язаних уже не із низькою якістю законодавчого масиву, а із низькою ефективністю правових механізмів захисту в цілому.

Отже, законодавцем, зазвичай, рухає благородна мета – врегулювати, гармонізувати соціальні відносини. Водночас бурхливий розвиток, безупинне наростання законодавчого масиву, без проведення уніфікаційних процедур, без відслідковування міжгалузевих перехресних посилань далеко не завжди призводить до очікуваного результату. І виникає ситуація, коли гарантія права є, а механізм захисту – відсутній. І ми раз за разом вимушені стикатися із ситуацію, коли з одного боку законодавство залишає прогалини, містить колізії (навіть на рівні спеціального галузевого законодавства, не говорячи вже про міжгалузеві перетинання), а з іншого – містить достатню кількість так званого "дефективного непотребу", що засмічує нормативно-правові акти. Причина цього явища, виявляється, достатньо проста: наявність соціальної проблеми викликає необхідність її законодавчо-регулятивного вирішення, що є основним завданням законодавця. Однак брак часу і намагання охопити проблеми різних сфер разом, без їх пізнання і розуміння, здебільшого, глибинної суті, призводить до безкінечної появи нормативно-правових актів, якість яких бажає бути кращою.

Висновок

Отже, можна зробити висновок, що поняття «інтелектуальна власність» виникло в процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у галузі науки, виробництва, мистецтва і літератури. Інтелектуальна власність одночасно аналізується у економічній теорії, теорії раціоналізаторства та винахідництва, теорії наукових досліджень та юриспруденції. Остання, в свою чергу, аналізує інтелектуальну власність з позицій права інтелектуальної власності, під яким у країнах континентального права розуміють міжгалузевий інститут цивільного права. Оскільки Україна відноситься до континентальних правових систем, ключові положення права інтелектуальної власності містяться у Четвертій книзі Цивільного кодексу України. В Україні напрацьовано значну правову базу, яка стосується захисту прав інтелектуальної власності. В цілому система законодавства України у сфері інтелектуальної власності є досить наповнена, та враховує світовий досвід. Однак більшість Законів у Верховній Раді України з 2004 року не були переглянуті, і доопрацьовані з урахуванням тенденції до інтеграції України до ЄС.

Способом захисту прав інтелектуальної власності визнаються закріплені законодавством матеріально-правові засоби примусового характеру, за допомогою яких відновлюються (визнаються) порушені (оспорені) права і здійснюється вплив на порушника прав інтелектуальної власності.

Список використаних джерел

Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР із змінами та доповненнями – Ліга-Закон
Цивільний кодекс України від 16 січня 2009 р. № 435- IV //ВВР, 2003 із змінами та доповненнями – Ліга-Закон.
Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 11 липня 2001 р. № 2627- ІІІ // ВВР із змінами та доповненнями – Ліга-Закон/
Дроб’язко В. Становлення системи правової охорони авторського права і суміжних прав в Україні // Інтелектуальна власність, 2010. – № 8. – С. 4–9.
Жаров В.О. Інтелектуальна власність в Україні: правові аспекти набуття, здійснення та захисту прав: Монографія. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2000. – 188 с
Захист прав інтелектуальної власності: законодавче регулювання та правозастосування (узагальнення судової практики) / Г.О. Андрощук, О.П. Орлюк. – К.: Парл.вид-во, 2007.
Право інтелектуальної власності: Акад. курс // О.П. Орлюк, Г.О. Андрощук, О.Б. Бутнік-Сіверський та ін..; За ред. О.П. Орлюк, О.Д. Святоцького. – К.: Вид.Дім «Ін Юре», 2009.
Проблемы юридической техники: Сборник статей / Под ред. В.М. Баранова. – Н.Новгород, 2010.
Цибульов П.М. Основи інтелектуальної власності / Навчальний посібник. – К.: Інститут інтелектуальної власності і права, 2003. – 172 с.
Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності у цивільному праві України: Монографія. - X.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2008. - 424 с.