Лілія Широкорадюк

Вид материала

Книга

Содержание Психолого-педагогічні причини лихослів’я

Подобный материал:

• Історія лілія Шологон, 3634.18kb.
• Жукова Лілія Анатоліївна. Державне управління у сфері цивільного захисту в Україні:, 325.39kb.
• Мелешко Лілія Анатоліївна, 115.89kb.
• Репа Лілія Володимирівна удк 330. 131. 7: 336. 748 Управління валютним ризиком: політекономічний, 446.52kb.
• Удк 37(09)(477) Лілія Коробова, 119.95kb.
• Програма гуртка: «Спортивне орієнтування» Укладачі: Пох Лілія Василівна, Волков Анатолій, 510.61kb.

^

ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ПРИЧИНИ ЛИХОСЛІВ’Я

Дослідження лихослів’я передбачає з’ясування причин, що його породжують. Мова – найважливіший фактор соціалізації особистості. Згідно з теорією розвитку вищих психічних функцій (Л. Виготський) мова – це знак, спрямований усередину, у внутрішній світ особистості, і покликаний змінювати його [10; 197]. Якщо ж це слово, цей знак є негативним, тоді і зміни в поведінці особистості будуть також зі знаком мінус. «Вростання» лихослів’я у поведінку відбувається у два етапи: спочатку його вважають засобом «колективної поведінки, засобом соціального пристосування, а потім – способом індивідуальної поведінки дитини, способом особистісного пристосування» [10; 197]. Іншими словами, лихослів’я із ситуативного переростає в особистісне, спричиняє негативні перетворення у внутрішньому світі дитини, ускладнює її адаптацію і спотворює соціалізацію.

У працях класиків вітчизняної психології – Л. Виготського, П. Бленського, А. Залкінда – вказується, що важковиховувана дитина – це дитина не із вродженим органічним недоліком, а вибита із соціальної колії. Причини моральної дефективності слід шукати не в дитині, а у соціально-економічних і культурно-педагогічних умовах, в яких вона росла і розвивалась [11; 150].

Як ми зазначали, первинно лихослів’я є засобом вияву агресивного ставлення. Соціоонтогенетична детермінація агресивної поведінки підтверджується численними результатами досліджень процесу соціалізації, соціального навчання та онтогенетичного розвитку особистості [50, 68]. Слід наголосити і на тому, що, на думку вчених, вплив соціальних факторів на мовленнєвий розвиток вважається домінантним. Тобто негативні прояви у мовленнєвій поведінці дитини є наслідком недосконалих педагогічних, виховних впливів її найближчого соціального оточення, а також випадкових антипедагогічних впливів інших людей.

У лоні сім’ї дитина проходить первинну соціалізацію. Умови сімейного виховання відбиваються на всьому житті і є відправним моментом формування особистості. На прикладі стосунків між членами родини дитина вчиться взаємодіяти з іншими людьми, навчається мовленнєвої поведінки і форм ставлення, які зберігаються і найбільше виявляються в підлітковий період. Діти, які часто спостерігають грубість і образи у спілкуванні між батьками, схильні відтворювати їх у своїй поведінці. Вони вважають це ознакою дорослості. При цьому вони засвоюють ті форми поведінки, які переважали в їхньому оточенні і які найкраще відбилися у пам’яті. Там, де скандали хронічні, у більшості дітей формуються подібні форми спілкування із вживанням усієї гами «лихих» слів. Класичний експеримент американського психолога українського походження А. Бандури [68; 589–595] показав, як швидко діти копіюють і наслідують моделі поведінки та ставлення.

Поряд із шести-семирічними дітьми, які звично гралися собі в дитсадку, гру починав дорослий, своєрідна «підсадна качка», або, як це називав Бандура, «модель». На очах у дітей «модель» гралася з надувною іграшкою Бобо, причому характер її гри змінювався перед різними групами дітей. Так, в одних випадках «модель» поводилася з лялькою дуже брутально – жбурляла її, била дерев’яним молотком... При цьому вона супроводжувала свої дії невідомими для дітей лайливими словами. Виявилося, що малюки, які навіть мимоволі спостерігали за дивною грою дорослого, починали вже у наступні дні відтворювати не лише поведінку моделі, а й імітували незрозумілу для них лайку. Отже, якщо такими «моделями» будуть для дитини найближчі родичі, і такі «ігри» дитина спостерігатиме часто – в її поведінці неодмінно з’явиться лихослів’я. Дослідники процесу соціального навчання (А. Бандура та інші) встановили, що жорстоке поводження з дитиною у сім’ї призводить не тільки до здійснення агресивних вчинків цією дитиною при спілкуванні з однолітками, але й до розвитку агресивності, схильності до насилля та жорстокості у зрілому віці. У поведінковому репертуарі таких дітей відсутні «сценарії» конструктивного розв’язання конфліктних ситуацій. Якщо ж дитина боїться ображати дорослого, то переносить агресію на слабшого. При загальній несприятливій сімейній ситуації помітно впливають на закріплення звички лихословити старші брати і сестри [6].

Ці ж автори (Р. Берон і Д. Річардсон) у своїй праці «Агресія» наводять такий приклад. Після прослуховування гнівних словесних випадів у спілкуванні між дітьми було зареєстровано більше проявів вербальної агресії, ніж після лагідних розмов. Причому на дітей, у сім’ях яких сварки є постійними, гнівні інтонації впливали інтенсивніше [6; 107].

Під час сімейних сварок і з’ясування стосунків лихослів’я використовується для образи, заподіяння шкоди, тобто це лихослів’я, за допомогою якого демонструється негативне (агресивне) ставлення. Спостерігаючи такі ситуації, дитина навчається того, що лайка – зброя, яку можна використати проти іншого. Аналіз прикладу з лялькою Бобо свідчить про те, що засвоєння агресивного характеру прокльонів відбувається навіть неусвідомлено. Наведені приклади переконують у тому, що на засвоєння звички лихословити вирішальний вплив справляє найближче соціальне оточення дитини, яким, як правило, є батьківська сім’я.

Про можливий негативний вплив сім’ї на поведінку молодої особистості вказують вітчизняні науковці Н. Максимова, В. Семиченко, В. Заслуженюк, В. Оржеховська. Вони виділяють такі помилки сімейного виховання, які, на наш погляд, прямо впливають на закріплення звички лихословити [33; 42; 53]:

• дефіцит позитивного спілкування батьків із дітьми;

• відсутність у дорослих власних моральних установок;

• організація життя в сім’ї не сприяє формуванню в дитини моральних звичок;

• батьки не знають і не розуміють внутрішнього світу своєї дитини;

• недоброзичливе, грубе ставлення дорослого до дитини.

За експериментальними дослідженнями російських психологів, у більшості сімей переважають деструктивні стилі взаємодії: кожний шостий підліток із повної сім’ї зазнає емоційного відторгнення обох батьків. Найтиповішим є ворожо-непослідовне ставлення у поєднанні із психологічною автономією [29; 127].

Важливим фактором, який сприяє закріпленню в дитини звички лихословити, є розходження між словами і діями тих, хто виховує дитину. На його значущість у спілкуванні дорослих і дітей вказував В. Мясіщев. Наприклад, при зовні сприятливій ситуації в сім’ї дитина може почати лихословити. Це відбувається тому, що принципові установки не стали для дитини органічними, а залишились зовнішніми вербальними правилами поведінки. «Уже у самій сім’ї авторитет цих принципів скомпрометовано тими різкими протиріччями, що існують між словами і діями батьків. Несприятливі впливи легко переборюють опір словесних правил» [36; 189].

Власне комунікативними причинами закріплення лихослів’я є низький культурний рівень батьків, їхня неосвіченість, які проявляються в бідності пасивного й активного словникового запасу (своєрідний феномен Еллочки Щукіної). Часто це призводить до того, що різні думки, позитивні і негативні емоції висловлюються однією й тією ж лайливою мовою. Паузи в мовленні також заповнюються лайкою. Вживання лихослів’я в таких сім’ях є способом спілкування і самовираження, який неминуче скопіюють і діти. Це відбувається тому, що одним з універсальних психологічних механізмів формування особистості є наслідування, яке полягає в перейманні і відтворенні індивідом поведінки, способів діяльності людей довкола, особливостей їхнього характеру, звичок тощо. «У дитини виникає потреба ідентифікації з близькими людьми. Це помітно впливає на всю її поведінку і виявляється у її справах, вчинках, спілкуванні, іграх» [46; 51]. Така щоденна мовленнєва поведінка навчає використовувати лихослів’я як своєрідну комунікативну норму як з агресивними намірами, так і без них.

Лайки дитина може навчитися, взаємодіючи з однолітками, особливо з важковиховуваними. Мотивом вживання лихих слів може бути бажання закріпитися у значущому гурті, самоствердитись, відчути себе дорослим. У підлітків, особливо «важких», сильно розвинений рефлекс «наслідування», який спонукає їх некритично сприймати форми поведінки найзанедбаніших і найзіпсованіших серед них [48; 161]. У таких міжособистісних контактах школярі засвоюють як агресивні, так і неагресивні функції лихослів’я, а ще навчаються використовувати його як спосіб досягнення певної мети (інструментальні прокльони).

У шкільному колективі також трапляється установка дітей на негативний мовний контакт, яка виявляється у бажанні «переговорити», «передражнити», «за будь-яких умов відстояти свою точку зору»; у навішуванні словесних ярликів: «брехун», «двієчник», «підлабузник» тощо. У дослідженні Е. Носенко встановлено, що відсоток нормативної лексики в мовленні старшокласників становить від 27 % до 40 %. Це, як правило, займенники і слова, які вживаються у процесі навчальної діяльності. Найуживанішими є просторіччя, жаргонізми та вульгаризми [39; 137–140]. Отримані дані свідчать про те, що мовлення старшокласників є переважно негативним, оцінювальним. Така психологічна атмосфера сприяє закріпленню звички лихословити як усвідомлено, так і неусвідомлено, як з агресивними намірами, так і без них.

Нині актуальною є проблема конфліктних стосунків учителя та учня. Учитель є центральною фігурою школи. «Найдосконаліші програми, підручники, технічні засоби не можуть компенсувати душевну черствість, нетактовність, грубість, непідготовленість педагога» [48; 22]. Як зазначає І. Козубовська, сьогодні у спілкуванні вчителя з учнями трапляються такі слова: «телепень», «бовдур», «недотепа», «дебіл», «бидло», погрози: «вріжу», «вмажу», «вилетиш за двері», а також навіть нецензурна лайка. У 90 % випадків вони вживаються у спілкуванні з важковиховуваними дітьми, що аж ніяк не може вплинути на їхнє перевиховання [26; 205]. Таке спілкування навчить лихословити навіть ту дитину, яка не є «важкою». Жорсткість шкільної обстановки включає не тільки несправедливі оцінки, але й неповагу до дитини: образу, приниження, тиск, крик, повну байдужість. За даними В. Оржеховської, сьогодні помітне падіння загальної культури поведінки вчителів, що негативно відбивається не лише на стосунках з учнями, а й на мікрокліматі в педагогічному колективі [42; 94].

Образливі слова вчителя можуть викликати в учня не лише агресивні реакції у словесній формі, але і зниження соціальної активності, агресію щодо однолітків і школи загалом. Такі факти були виявлені і описані у працях російського психолога В. Мухіної. Під час спостереження за дітьми і вихователями було помічено: після негативних емоційно-словесних впливів у частини дітей виявлялася підвищена дратівливість, агресивність щодо однолітків, причому часто-густо – щодо найслабших членів групи. Було також помічено тенденцію відчуження від вихователя, зокрема, у намаганні уникнути контакту з ним і в негативному ставленні до нього. Ці дані підтвердились і в дослідженні методом «контрастних ставлень». Після негативних емоційно-словесних впливів експериментатора було виявлено, що в 61,2 % дітей знижувалась соціальна активність, 31,9 % дітей виявляли підлабузництво до експериментатора, 6,9 % впадали у стан фрустраційної агресії і кричали на експериментатора, передражнювали його, намагалися зупинити. Така фрустраційна агресія є наслідком того, що дитина не змогла задовольнити важливий для неї мотив – встановлення і збереження позитивних стосунків із дорослим. Дослідники вважають, що негативний емоційно-словесний вплив – це умова, що провокує аномалії розвитку особистості [44; 62–67].

Беручи до уваги сказане вище, зауважимо: серед підлітків і старших школярів відсоток із фрустраційною агресією може бути вищим через вікові особливості: загострене почуття дорослості, бажання бути значущим в очах однолітків, надмірну самовпевненість.

Оскільки підлітки знають, як лихословити, то стан фрустраційної агресії супроводжується фрустраційним лихослів’ям, яке в більшості випадків спрямоване на слабших учнів.

Тобто, на перший погляд, учитель використовує лихослів’я для покращення поведінки і навчання учня (інструментальне). Але, як ми вже зазначали, лайка засуджує не вчинок, а особистість, і тому учень сприймає її як агресивний випад проти всієї його особи. Тому бачимо не покращення поведінки, а зниження соціальної активності. Виникає стан фрустраційної агресії, що негативно відбивається не лише на взаєминах у шкільному колективі, а й на ході навчального процесу. Цей висновок підтверджують дослідження К. Бютнера, який вважає, що агресія вчителя «значно ускладноює як рефлексію педагогічного процесу, так і ті зміни, відповідальним за які має бути сам педагог» [7; 56].

Відомий болгарський психіатр Нікола Щіпковенскі (1906–1973) ввів термін дидактогенія, яким називав психічні розлади і стани психологічного напруження, що виникають із вини педагогів і вихователів [72; 101–107]. Над цією проблемою працюють і вітчизняні науковці (М. Буянов, А. Захаров), які зазначають, що грубість, різкість, нечуйність, намагання відіграти на дітях і підлітках свої емоційні реакції, свій поганий настрій – усе це призводить до неврозів, реакцій протесту.

Видатний український педагог В. Сухомлинський зауважував: «Слово вчителя – насамперед знаряддя людяності, чуйності, толерантності. Будьте обачні, щоб слово не стало батогом, торкаючись ніжного тіла, залишаючи на все життя грубі рубці, саме від цих дотиків отроцтво і здається пустелею...» [60; 140].

Розглядаючи причини лихослів’я, не можна обмежитися лише мікросоціальними. Адже вони є наслідком дії певних сил у суспільному житті. Подвійні стандарти, девальвація моральних норм, ускладнення життя, прогрес безробіття та інфляція, постійна соціальна незахищеність викликають загальний стрес і призводять до того, що лихословити починають і ті, хто раніше якось утримувався від цієї звички. Грубість і лайку сьогодні дитина може почути звідусіль. Лихословлять сусіди, лихословлять власні друзі і друзі батьків, однолітки і літні люди, перехожі на вулиці. Такий вплив різних людей вчить дитину різноманітних форм лихослів’я.

Урбанізація – зосередження великої кількості населення країни у великих містах – створює передумови для поширення лихослів’я. Село залишають найбільш здібні і культурні люди, тому в багатьох селах спостерігається інтелектуальне зубожіння, загальний культурний рівень селян падає. А у великих містах бачимо ізоляцію людей, відчуження, зниження емпатійності. У зв’язку з цим також зростає ймовірність словесних образ.

Достатньо сильно на дітей впливають засоби масової інформації. Зарубіжні вчені [6; 109] повідомляють, що в найпопулярніших телевізійних програмах на кожну інформаційну годину припадає в середньому біля дев’яти актів фізичної і восьми актів вербальної агресії. Думка про те, що перегляд жорстоких програм по телебаченню призводить до підвищеної агресивності і зрештою провокує агресивні дії, у світовій психології не є загальновизнаною. Прихильники еволюційно-генетичного підходу (К. Лоренц) вважають, що перегляд агресивних сюжетів стимулює катарсис. Однак чимало авторитетних зарубіжних і вітчизняних учених дотримуються протилежної думки.

Зазначимо, що ЗМІ демонструють не тільки моделі агресивного лихослів’я, але й моделі лихослів’я як своєрідної комунікативної норми. Засвоєння агресивного лихослів’я підкріплюється пропагандою насилля, що спотворює систему духовних цінностей (культ сили, прагнення до влади), породжує відповідні соціальні установки (уявлення про те, що світ жорстокий і повний насилля тощо), сприяє засвоєнню агресивного лихослів’я як вербальної форми сублімації фізичної агресії тощо.

Г. Костюк обґрунтовував положення про те, що дитина не народжується із закладеними в її природі ідеями, прихованими в ній апріорними формами свідомості. Вона не народжується злою або доброю, мужньою або полохливою. Але вона і не є чистою дошкою або просто воском, з якого можна ліпити, кому що схочеться. Дитина народжується з певними передумовами для подальшого її психічного розвитку [27; 109]. На думку В. Татенка, людський індивід від початку несе в собі інтенцію і потенцію, сутнісну здатність і спроможність бути суб’єктом власного життя. Лихослів’я за своєю психологічною природою – це викривлена вербальна форма протесту людини, насамперед, проти неможливості бути собою, бути автором, повноцінним суб’єктом свого життя, вільним від зовнішніх детермінацій і обмежень. Що ж може спричиняти таку неможливість? Як свідчить дослідження, проведене В. Татенком, внутрішній конфлікт людини зі своєю сутністю, а отже, зі спроможністю бути суб’єктом свого життя, викликаний насамперед тим, що:

• окремий суб’єктний механізм або вся їхня система має слабку генетичну основу, а суб’єктне ядро від початку деформоване;

• через травматизацію індивід регресує як суб’єкт, переходить на попередні рівні суб’єктної активності, виявляючи інфантилізм або примітивізм;

• окремий суб’єктний механізм і їхня система не отримали необхідного розвитку в онтогенезі або неадаптовані до конкретних умов життєдіяльності;

• соціальна ситуація розвитку обмежує, стримує, блокує повноцінну суб’єктну активність індивіда, функціонування і розвиток суб’єктних механізмів на рівні індивідуальних можливостей;

• спеціалізація життєвої активності викликала гіпертрофований розвиток якогось одного із суб’єктних механізмів і пригнітила розвиток інших, їхньої системи загалом;

• механізми діяльності, способи поведінки, які суб’єкт вважає своїми власними, насправді є запозиченими і чужорідними для його психологічного ладу, через що він постійно перебуває у внутрішньому конфлікті із самим собою;

• індивід неадекватно оцінює свої сили і здібності, що призводить до суб’єктного недовантаження чи перевантаження й таким чином – до переживання невдоволеності собою, почуття меншовартості, неповноцінності;

• індивід не відчуває в собі достатньої суб’єктної сили, не бачить перспективи самовдосконалення і подальшого саморозвитку.

При цьому важливо зазначити, що внутрішній конфлікт людини зі своєю сутністю може виникати як унаслідок рефлексії, так і бути спровокованим ззовні. Наприклад, якщо доросла людина ніяк не може визначитися у своєму житті, постійно поневіряється, не може сама собі зарадити і не приносить користі іншим, зрозуміло, що вона не вписується в загальні норми, а отже – соціальне оточення буде застосовувати різноманітні санкції. Вона, звичайно, може намагатися знаходити винних і лаяти їх. Але коли виявляється, що таких «винних» забагато, і коли оточення ставить свій діагноз («інфантилізм» чи «неадаптованість»), така людина буває змушена шукати причин у самій собі і, віднайшовши їх, лихословити вже до себе самої чи до своєї долі.

Індивідуально-психологічні особливості людини полягають у різному ставленні до себе і до дійсності, залежать від мотивів діяльності, рівня сформованості здібностей, особливостей темпераменту і характеру. Отже, існують передумови для виникнення і розвитку лихослів’я, зосереджені у стійких рисах характеру і схильностях людей.

Схильність до лихослів’я може обумовлюватися психологічними проблемами, які переживає людина, кризовими періодами онтогенезу, кризовими ситуаціями буденного життя.

Бувають періоди вираженої агресивності дитини, що порушують її гармонійні відносини з оточенням, що в основному співпадають з моментами її найбільшої емоційної лабільності, з переживанням вікових афективних і особистіших криз. Лайку в такі періоди розвитку розцінювати як злий намір недоцільно. Так, психологічними причинами лихослів’я можна вважати психофізіологічну кризу підліткового віку, яка визначається підвищеною схильністю до агресії (особливо мовленнєвої), загостренням психологічного дискомфорту в ситуації фрустрації [66; 141].

Схильність до лайки певною мірою залежить від агресивності особистості. Це індивідуально-психологічна риса, що виявляється у готовності до агресії [50; 4]. Тобто це – готовність до агресивних дій (зокрема лихослів’я) щодо іншого і щодо себе. Вважається, що можна в такому випадку говорити про потенційно агресивне сприймання та потенційно агресивну інтерпретацію як про стійкі особистісні риси світосприйняття і світорозуміння [6; 112].

Агресивність як індивідуальна детермінанта лихослів’я також пов’язана з певною мотивацією. Адже саме певні мотиви уможливлюють існування цілеспрямованої агресії, а отже – і цілеспрямованого лихослів’я, тобто лайки, вжитої задля заподіяння зла, лиха, шкоди іншому.

Схильність до лайки залежить від розвитку емоційної сфери дитини. В. Лебединський та інші зазначають, що у випадку затримки і спотворення раннього розвитку можуть формуватися і закріплюватися не завжди адекватні форми афективного реагування, серед яких найчастіше трапляються агресивні вербальні й символічні реакції [66; 140].

Вербальну агресію (лайку) називають легшою формою агресії, ніж фізична. Однак, на думку науковців, її профілактика і корекція надзвичайно складні тому, що лихослів’я небезпечніше, ніж бійка, воно краще приховане від ока вихователя, вчителя. Проте сильно дезорганізує поведінку дитини будь-який афективний розлад.

Схильність до лихослів’я залежить від вольових рис дитини. Переважання негативних звичок можна пояснити тим, що їхній вияв не потребує, як правило, особливих вольових зусиль і тривалих вправ. Навчитися пити, палити, лаятися легше, ніж добре вчитися, працювати і поводитися зразково [62; 53].

Підлітки з акцентуаціями характеру (за К. Леонгардом, О. Личко), зокрема таких типів як збудливий, гіпертимний, афективно-екзальтований, будуть схильними до лихослів’я більше, ніж інші.

Якщо батьки і педагоги недостатньо знають і враховують індивідуально-психологічні особливості дитини і висувають надмірні для неї вимоги, це призводить до розчарувань, недовіри, пригніченості, почуття неповноцінності, формує негативні особистісні риси. Експериментальне дослідження Г. Валіцкас, Ю. Гіппенрейтер довели, що під впливом несприятливих умов розвитку і виховання в сім’ї та у школі (наприклад, негативне оцінювання) у дитини формується низька самооцінка. Якщо численні спроби підвищити самооцінку соціально сприятливими прийомами не мають бажаного результату, то вона звертається до асоціальних взірців і контрнормативних цінностей [8; 53]. Часто жорстокість є проявом заниженої самооцінки. Тому якийсь вид спрямованого на інших насильства відновлює самоповагу дитини і вирівнює самооцінку.

Лихослів’я може бути інструментом, за допомогою якого реалізуються різноманітні механізми психологічного захисту. Із захисних реакцій, що трапляються у дітей і підлітків, найтиповішими є: пасивний протест, опозиція, імітація, емансипація, компенсація й ізоляція. Лихослів’я може бути актуальним для всіх захисних реакцій, крім пасивного протесту.

Коротко зазначимо, як проявляється лихослів’я в рамках кожної захисної реакції. Опозиція – форма активного протесту проти норм і вимог дорослих. Виявлятися вона може як фізичними, так і словесними поведінковими реакціями. Імітація – це реакція, що виявляється у намаганні в усьому наслідувати певну особу. Дитина поширює позитивну реакцію на всі риси цієї людини: і хороші, і погані. Якщо «герой» лихословить, тоді наслідується і лихослів’я. Емансипація – це боротьба дітей за самоствердження, свободу. У більшості випадків дитина проектує на себе способи поведінки і риси характеру дорослих. На жаль, сьогодні позитивних взірців дуже мало. Компенсація – це реакція, за допомогою якої дитина намагається заповнити і пояснити собі слабкість і невдачі в одній галузі досягненнями в іншій. Діти, які вдаються до компенсації, спочатку самі страждають від лихослів’я і знущань. Підлітків із певними вадами дражнять: «жиртрест», «очкарик», «прищ», «рябий», «рижий», «глиста». Як зазначає Р. Грановська [13; 329], разом з образливими прізвиськами через генералізацію дитячого порівняння цим дітям приписують багато інших негативних рис. Як результат інтеріоризації гнітючих зовнішніх оцінок у них поступово формується загальне негативне ставлення до себе, а отже – назріває душевний конфлікт. Що більше дитина приховує невдоволення своїм оточенням, сім’єю, то більше проектує його на зовнішній світ і переконує себе в тому, шо і він є ворожим. Якщо ні в сім’ї, ні у школі вона не може реалізувати компенсацію – виникає бунт. Дитина починає поводитися грубо і нахабно, вживати прокльони. Ізоляція – вид захисту, коли, взявши іграшку, дитина «дозволяє» їй робити те, чого самій не можна: бути жорстокою, лихословити, висміювати інших тощо. Зазвичай жорстокість проявляється в тих дітей, у яких не вироблена здатність до емпатії, а замість неї бачимо емоційну холодність або пасивність, навіюваність і конформність.

Прокльони як реалізація одного з механізмів психологічного захисту зазвичай агресивні.

Вплив на закріплення звички лихословити можуть мати і медико-біологічні причини. Адже психічне і фізичне нездоров’я дитини може породжувати відхилення в її поведінці, а отже, – провокувати засвоєння і вживання лайки.

Тому серед причин, що призводять до формування звички лаятися, чільне місце посідають педагогічно-соціальні. Комунікативна поведінка батьків, однолітків, учителів навчає школяра різноманітних видів лихослів’я. Засвоєння цієї звички відбувається через психологічні механізми наслідування, соціального навчання, зараження. Посилюють процес соціальні фактори (наприклад, негативний вплив ЗМІ), соціокультурні стереотипи (ставлення до лихослів’я в соціумі). Індивідуально-психологічні чинники лихослів’я, на нашу думку, слід розглядати як потенційні, які втілюються під впливом певних педагогічно-соціальних факторів.

Отже, причини лихослів’я надзвичайно складні і різноманітні, вони не є ізольованими одна від одної. Між ними існує зв’язок, як між соціальним і біологічним, успадкованим і набутим, фізіологічним і психічним, індивідуальним і суспільним. Тому і дослідження феномену лихослів’я, причин, що його породжують, має бути комплексним. Фактори, що його спричиняють, не залишаються абсолютно незмінними протягом життя людини. Більшість розглянутих характеристик може змінюватись залежно від набуття нового досвіду. Цей факт дуже важливий для попередження і подолання лихослів’я.

Поділяючи оптимістичну позицію в поглядах на перспективи розвитку суспільства, можна припустити, що саме гуманізація стосунків у сім’ї і школі, цілеспрямована культурно-просвітницька робота з батьками, з досвідченими і майбутніми педагогами, введення певних санкцій за лихослів’я і спеціально організована психолого-педагогічна корекційна і профілактична робота з дітьми дадуть свої позитивні результати і допоможуть подолати цю шкідливу звичку.