Лілія Широкорадюк

Вид материала

Книга

Содержание Розділ 1. ЛИХОСЛІВ’Я ТА ЙОГО ХАРАКТЕРИСТИКИ ЩО МИ НАЗИВАЄМО ЛИХОСЛІВ’ЯМ Психологічне тлумачення лихослів’я

Подобный материал:

• Історія лілія Шологон, 3634.18kb.
• Жукова Лілія Анатоліївна. Державне управління у сфері цивільного захисту в Україні:, 325.39kb.
• Мелешко Лілія Анатоліївна, 115.89kb.
• Репа Лілія Володимирівна удк 330. 131. 7: 336. 748 Управління валютним ризиком: політекономічний, 446.52kb.
• Удк 37(09)(477) Лілія Коробова, 119.95kb.
• Програма гуртка: «Спортивне орієнтування» Укладачі: Пох Лілія Василівна, Волков Анатолій, 510.61kb.

^

Розділ 1. ЛИХОСЛІВ’Я ТА ЙОГО ХАРАКТЕРИСТИКИ

ЩО МИ НАЗИВАЄМО ЛИХОСЛІВ’ЯМ

Як елемент духовного насилля механізм примусу лихослів’я супроводжує людство здавна, хоча його постійно засуджують культура, релігія, мораль. Світові релігії, зокрема християнство й іслам, вважають лихослів’я важким гріхом, який потребує відпущення і покаяння. У численних старослов’янських джерелах зазначається, що «матерна лая» є образливою одночасно для трьох матерів: для Матері Господа, для всіх матерів людських (зокрема і матері лихослова) і для Матері Землі. У богословських підручниках зазначається, що той, хто вживає брудну лайку, перш за все ганьбить честь матерів: «Він уподібнюється до тієї потвори, яка слово «матір» пов’язує лише з блудом і брудом, і знущається з неї, хоч і сам нею народжений» [41; 6].

У зв’язку із соціально-економічною ситуацією проблема лихослів’я на пострадянських теренах набула підвищеного «екзистенційного статусу» і зачепила ті верстви населення, які раніше не лихословили.

Груба лайка поширилася у школі. Сьогодні дитина може почути від учителів: «Ану, позатикали писки!», «Не клас, а відро для сміття!», «Бидло!», «Вам слід вчитись у школі для ідіотів!». Певною «нормою», від якої вчителя вже не тіпає, є ті бридкі слова і брутальні вислови, які школярі вживають під час сварки одне з одним: «Придурок!», «Відвали!», «Урод!», «Пішов на...!» і таке інше. Очевидним є те, що ці висловлювання – агресивні, їх вживають, аби образити адресата. Словник української мови (том 6) дає таке тлумачення цього слова: «Лихослів’я – вживання лайливих, соромітних слів // Грубі, недоброзичливі слова і вирази, вживані щодо кого-небудь» [58; 248].

Для визначення цього явища філологи та психологи використовують ще термін «інвектива». У словнику іншомовних слів дається таке визначення: «Інвектива (лат. Invectiva oratio – «лайлива мова») – різкий викривальний виступ проти кого-небудь, чого-небудь; образлива промова, лайка, випад» [56; 249].

Як лінгвістичний термін інвективну лексику можна точніше визначити як некодифікований розділ загальнонаціонального словника (недозволений до використання у звичайній лінгвокультурній ситуації), крайнє крило якого навіть табуйоване (заборонене). Водночас такі слова мають знати усі мовці певної семіотичної підгрупи.

Певну частину лихослів’я (інвектив) можна назвати такою підгрупою лексики, яку у словниках зазвичай позначають – «нецензурне».

Часто використовується термін «знижена мова». «Зниженість» – те, що не відповідає уявленням представників певної (як правило, провідної, панівної на цьому етапі історії) субкультури про належну і правильну поведінку [17; 57]. Також вживають терміни «некодифікована мова», «ненормативна лексика», «сленг» («жаргон»).

Лихослів’я, як правило, культурно обумовлене. Через це співвідношення «кодифікований – не кодифікований» завжди національно специфічне. «Інвектива» (лихослів’я) може вживатися у вузькому значенні (нецензурна вихватка) і в широкому – будь-який вербальний (словесний) прояв агресивного ставлення до опонента.

Інвективу у вузькому значенні слова можна визначити як спосіб існування вербальної агресії, що сприймається у певній семіотичній (під)групі як різкий або ж табуйований. Але вдалішим визначенням, на наш погляд, є таке: інвектива – це вербальне порушення етичного табу, що здійснюється некодифікованими засобами. Між наведеними термінами існує певне підпорядкування: одні з них відносяться до інших, як частина до цілого. Найзагальнішим терміном буде знижена або ненормативна лексика (некодифікована мова). Він містить декілька груп, найбільшими з яких будуть: інвективи (лихослів’я), непрофесійний сленг (жаргон), просторічна лексика.

Зобразимо це схематично:



Нецензурне лихослів’я і нецензурний жаргон не відрізняються між собою – це груба лайка.

Між цими двома групами, що утворюють знижену лексику, існує взаємний перехід. У певних ситуаціях спілкування лихослів’я може сприйматись як сленг (жаргон), наприклад, «козел», а сленг – як лихослів’я.
^

ПСИХОЛОГІЧНЕ ТЛУМАЧЕННЯ ЛИХОСЛІВ’Я

Лихослів’я можна аналізувати з різних точок зору. Ми хочемо висвітлити тут ті, які, на нашу думку, дають йому найбільш рельєфну характеристику як мовленнєвому засобу і «розвінчують» деякі його позитивні риси. Найбільший практичний інтерес для нас становить психологічне тлумачення лихослів’я й оцінка його з позиції впливу на психіку людини. Важливою характеристикою лихослів’я є те, що воно може бути як агресивним, так і неагресивним. Традиційно психологічне тлумачення прокльонів полягає у поясненні їх як вербальної агресії. Та сферою життя лихослів’я є усне спонтанне мовлення, яке може бути агресивним, а може і ні. Спонтанні мовленнєві реакції на сильний стрес часто висловлюють саме прокльонами, ззовні подібними до агресивних. Психолог О. Лурія [32; 188] визначає такі реакції як «примітивні форми афективного мовлення, які не потребують спеціальної мотивації і які не можна назвати власне мовленнєвими висловлюваннями». Це «мимовільні або ж засвоєні раніше голосові чи мовленнєві реакції». Інший відомий психолог О. Леонтьєв [31; 134] вважає такі мовленнєві реакції рефлекторною поведінкою, в якій є «жорсткий зв’язок між стимулом і відповідною реакцією, вони не прогнозуються наперед». Лихослів’я може використовуватись для «зв’язку слів у реченні», а також у стані емоційного піднесення. Тобто існує велика кількість життєвих ситуацій, коли лайку вживають без наміру когось образити або розрядити власну агресію. Однак використання у таких ситуаціях саме лихослів’я свідчить про культуру мовця.

Не викликає заперечень і той факт, що у різноманітних ситуаціях міжособистісної взаємодії лихослів’я часто-густо є виявом агресії. Агресивне лихослів’я – це будь-яка форма мовної поведінки, спрямована на образу або заподіяння шкоди іншій людині, яка не бажає цього [6; 26].

У класифікації різноманітних агресивних реакцій, яку склав американський психолог А. Басе, лихослів’я («образу словом») можна визначити як реакцію «активну, пряму, вербальну» [70; 7–8]. Агресивне лихослів’я належить до засобів «випускання пари», тобто застосовується в емоційно напружених ситуаціях і є засобом вербалізації негативних емоцій.

У певних ситуаціях агресивне лихослів’я є активним способом виходу зі стану емоційного напруження. Проте неодмінно слід наголосити, що в такому стані не всі використовують лихослів’я. Така реакція є свідченням рівня особистісного розвитку.

Виникнення і «життя» лайки безпосередньо пов’язане з етносом. Однією з характерних рис нації є спільність мови. Мова – це начало, яке формує поняття, а через них – і сам процес мислення народів [16; 16]. Прокльони існують в усіх етнічних культурах, але вони різні в різних народів [1; 279–296]. Одним з основних понять етнопсихології є етнічний стереотип – відносно стійкі уявлення про моральні, розумові і фізичні риси, характерні для представників різних етнічних спільностей [4; 21]. Наприклад, у чукчів і ескімосів найобразливіші лайки: «Ти недотепа, йолоп, бовдур!». У винятково важких умовах, в яких живуть ці народи, невміла, нерозумна людина варта презирства. У національних культурах, де корова вважається священною твариною, назвати когось так означає похвалити його. Українська «корова» у звертанні до жінки звучить дуже образливо, бо так зневажливо говорять, і це зафіксовано у «Словнику української мови», про «незграбну, товсту або нерозумну жінку» [т. 4; 295]. Те ж стосується і вживання лексеми «слон». Якщо в індійців – це символ грації, то у слов’ян – назва товстої, неповороткої людини. У мусульманських країнах назвати когось «свинею» – дуже важка образа, натомість у папуасів дівчаткам нерідко дають ім’я Борома, тобто «свиня» [59; 58]. У будь-якому суспільстві зафіксовані зоопорівняльні лихослів’я, які можна розглядати як символічні означення різних негативних рис людини. І як ми вже бачили, вибір тих чи інших тварин для інвективи дуже національно специфічний. Дві національні культури можуть приписувати одній і тій же тварині протилежні характеристики.

З точки зору етнопсихології лихослів’я – це слова, які набувають образливо-оцінного значення у свідомості певної етнічної групи.

Дуже цікавим є питання генези, тобто розвитку лихослів’я. Цей розвиток безпосередньо пов’язаний із процесами антропосоціогенезу, а саме – з появою морально-соціальних табу.

Найперші табу проголошували:

• абсолютну заборону на близькі кровозмісні зв’язки;

• абсолютну заборону на вбивство родича;

• підтримку життя будь-кого з родичів незалежно від його фізичної пристосованості до життя.

У випадку нехтування табу порушника карали смертю або вигнанням, що було рівноцінним смертній карі. З одного боку, існували страшні табу, а з іншого – велике бажання їх порушити, і люди знайшли такі слова, які б замінили недозволені дії. Справді, нецензурна лайка – це найчастіше словесні порушення першого табу, а прокляття – порушення наступних – і є найдревнішим лихослів’ям. З’являлися інші морально-соціальні заборони – виникали й слова, що означали порушення. Деякі прокреативні лайки, які називають «непристойні» частини тіла, походять із ктеїчних і фалічних дохристиянських культів. У ктеїчних культах ґрунтуються інвективи «позашлюбний», «байстрюк». Виникнення інвектив, пов’язаних із темою крові, полягає в розумінні її як сакрального предмета [18; 290–291]. Отже, первинно лихослів’я було засобом вияву агресивних ставлень, способом сублімації фізичної агресії.

Ґрунтовне дослідження генези прокльонів вимагає розглянути їх і у віковому аспекті. Не викликає сумнівів існування своєрідного дитячого лихослів’я. Характерні інвективні вигуки трапляються у дітей ледь не з перших спроб заговорити. З віком «лайливий потенціал» зростає, у лексиконі з’являються різноманітні саркастичні й іронічні зауваження, обзивання, дражнилки, невигідні порівняння, плітки, наклепи та інші способи вияву неприязні.

Стратегія інвективного спілкування дорослих дуже подібна до дитячих дражнилок. Деякі їхні функції повністю збігаються з вербальною агресією дорослих, хоча існують і суттєві відмінності [45; 40]. У багатьох культурних ареалах діти по-різному засвоюють дорослий інвективний репертуар. Особливо «успішно» це засвоєння відбувається у сільських регіонах. Дуже важливе лихослів’я і в підлітковому віці – під час становлення особистості і перших спроб самоствердження. Такі лайки зовні повністю ідентичні «дорослим», але функціонально вони покликані інтегрувати підлітка у спільноту старших, і водночас є засобом захисту від характерних для цього віку сексуальних чи інших страхів.

Виокремлюючи когнітивні процеси (або ж особливості розвитку і функціонування пізнавальної діяльності), справедливо говорити про сензитивні періоди для сприймання різних видів лихослів’я. Це твердження можна проілюструвати простим прикладом: у віці від 3 до 5 років найдошкульнішими для дітей є дражнилки, які висміюють реальні або уявні вади дитини, порівняння з негативними героями улюблених казок та мультфільмів, і абсолютно спокійно дитина буде ставитись до вульгаризмів, а тим більше – до сарказму і злої іронії. Молодший школяр найболючіше сприймає ті слова, які знецінюють його як виконавця вимог учителя. Підлітки можуть бути найчутливішими до вульгаризмів і до тих слів, що зменшують їхню «дорослість», знецінюють їх як товаришів. Старший школяр реагує на слова, які підкреслюють його інтелектуальну і соціальну неспроможність. Його, як і підлітка, ображають сарказм і зла іронія, і вже зовсім не будуть злити дражнилки на кшталт: «Свєтка-конфетка», «Юрка-шкурка». Отже, сприйнятливість до лихослів’я пов’язана з етапом розвитку, провідним видом діяльності. Дієвість інвективи зростатиме, що суттєвішою для реципієнта буде знецінювана позиція.

З віком людини звужується коло осіб, які можуть образити її словом. Як правило, найдошкульніші прокльони – від важливих для нас осіб, від осіб із високим соціальним статусом. Такі прокльони можуть викликати стан фрустрації і провокацію агресивної поведінки [44; 64]. Таким чином, дослідження питання генези лихослів’я дозволило з’ясувати, що первинно воно є засобом вияву агресивного ставлення, засобом сублімації фізичної агресії, а вже потім – ознакою неетичної поведінки.

Використання у мовленні лихослів’я завдає шкоди тому, що ці слова зачіпають сутнісні аспекти буття людини. За допомогою лихослів’я людину можна знецінити:

1. Цілком: відповідна лайка у своїй морфологічній будові часто має заперечувальні префікси не-, ні– («нелюд», «нездара», «нікчема» тощо).

2. Частково: висміяти зовнішній вигляд («чорномазий», «потвора», «бруднуля»), поведінку і погані звички («алкаш», «нероба», «брехун», «злодюга»), підкреслити фізичні вади або ж приписати їх (тобто знецінити фізичну та психічну досконалість і привабливість людини): «дебіл», «дегенерат», «ідіот», «каліка», «сліпий», «глухий»; заперечити соціальну цінність людини: «бомж», «біч», «смерд»; національну: «хохол», «москаль», «кацап», «жид», «бульбаш» тощо. Нецензурними лайками людина знецінюється як сексуальний партнер. Найбільш суттєвим у аксіологічному аспекті лихослів’я є те, що знецінюючи людину частково, ми зрештою знецінюємо її загалом: ознака частини переноситься на ціле, адже лайка засуджує не вчинок, а особистість. Отже, в аксіологічному ракурсі лихослів’ям можна вважати слова і висловлювання, які заперечують цінність людини, її значущість.

Якщо оцінювати прокльони із гносеологічної точки зору, то впадають в око такі, які вказують, що якась людина – нерозумна істота, інтелектуально неспроможна пізнати світ довкола, а тим більше – змінити і вдосконалити його: «невмійко», «незнайко», «дурень», «недотепа», «нездара» та всі «психіатричні» лихослів’я. Тому лайливими можуть бути всі слова і висловлювання, які вказують на недоумкуватість, дурість.

Існують прокльони, що заперечують саме буття людини. Це інвективи, аналіз яких дозволяє виділити онтологічний аспект досліджуваного поняття. Надзвичайно показовим є російське «ничтожество», а в українській мові йому відповідає «нікчема», «ти – ніщо», тобто тебе взагалі немає, ти не існуєш. Фактично, стверджується небуття людини. Синонімічними за значенням можна вважати погрози: «ти – покійник», «ти – мрець», «тебе немає», «щоб ти здох». Онтологічний аспект лихослів’я дозволяє зрозуміти екзистенційну сутність досліджуваного явиша. Як зазначає В. Татенко, інвектива виявляє світ таким, у якому переважає відчуженість об’єкта від суб’єкта, особисте, індивідуально-неповторне поглинається загальним, безособистісно-універсальним. Це світ панування необхідності, зовнішньої детермінації, придушення свободи. Це світ, у якому знищується оригінальність особистості [61; 40]. За допомогою лихослів’я особистість десуб’єктивується, заперечується буття людини і стверджується її небуття.

Розглянемо прокльони з точки зору етичних норм. Існує поняття мовного етикету. Це правила, що регулюють мовну поведінку відповідно до соціальних вимог [63; 35]. У всіх країнах світу правила мовного етикету диктують неконфліктне, доброзичливе ставлення до людей. Ще у школах давньої Спарти разом із вимогою фізичного загартування потрібно було володіти мистецтвом слова, тобто вміти чітко і лаконічно висловлювати свої думки. В епоху еллінізму, коли центром естетичної культури стало літературно-риторичне виховання, культура слова вважалася синонімом загальної культури людини [35; 19]. Вживання інвективної лексики – це порушення норм суспільної моралі. Тобто гармонійно розвинута людина має уявлення про комунікативну культуру і вміє реалізувати її у спілкуванні.

Поширеність лайки у мові можна пояснити ще й тим, що інвективна лексика має і низку позитивних психологічних характеристик: функціональність, критичність, образність, амбівалентність. В. Жельвіс дає ґрунтовне пояснення, чому лихослів’я є амбівалентним поняттям [18; 33]. Залежно від ситуації мовлення, інтонації, міміки практично всі інвективи можна використовувати як у негативному, так і в позитивному значенні. Можна когось обізвати «чорт», або ж похвалити: «От чортяка!», – маючи на увазі спритність, наполегливість, невтомність. Щоб лихі слова сприймалися без образи, необхідно дотримуватися таких умов: відповідна ситуація спілкування, рівноправність партнерів по спілкуванню, доброзичлива інтонація, усмішка. Тобто в такому випадку лихослів’я є демонстрацією нейтрального або позитивного ставлення до партнера. Однак розвинені комунікативні навички і дотримання правил мовного етикету дозволяють виявити позитивне ставлення без застосування лайки.

Більше ста років тому в одному з англійських медичних журналів писалося: «...людина, якій ви наступили на мозоль, або вас висварить, або вдарить; звернення до одного і другого одночасно відбувається рідко. Той, хто перший у світі висварив свого родича замість того, щоб без поганих слів проломити йому черепа, заклав основи нашої цивілізації» [71; 179]. Отже, однією з найвагоміших позитивних характеристик лихослів’я є те, що воно сублімує агресивні тенденції в їхній вербальний варіант. Однак існують експериментальні дослідження, які підтверджують і протилежну думку – лихослів’я може стимулювати агресію [6; 109], [50; 10].

Як позитив варто виділити інтегративну функцію інвективи – використання інвективної лексики декому дозволяє краще порозумітися.

До позитивних рис лихослів’я належить і його критичність. Проте, на нашу думку, ця критичність має деструктивну мету. Цинізм і заперечення загальноприйнятих цінностей, брак позитивної програми не сприяють конструктивному розв’язанню проблемної ситуації. Однією із суттєвих тактичних переваг інвективи є те, що вона дає певний виграш у часі для вибору перспективнішої тактики. Та ми вважаємо, що ці та інші випадки інвективізації мови необхідно розглядати із двох боків: як негайний і як кінцевий, тривалий ефект. Щоб отримати миттєве полегшення, людина звертається до лихослів’я. Однак зрештою, закріплюючи у своїй поведінці деструктивні моменти, людина спотворює свою особистість, завдаючи їй моральної та психологічної шкоди. Крім того, інвектива неточна. Завдання інвективи в ситуації емоційного конфлікту – приголомшити. Але це працює в обидва боки – приголомшує і самого інвектанта. Тому останній відчуває зниження власної самооцінки, навіть якщо йому здається, що все навпаки. Крім того, як правило, під час фрустраційно спровокованої сварки первинна мета губиться, і подальша інвективна поведінка спрямована вже на інше – якнайболючіше вразити опонента.

Таким чином, звернення до інвективи є фактичним визнанням свого психологічного банкрутства, капітуляцією перед ситуацією замість її опанування. Очевидно, що діалектичність самої інвективи призводить до того, що вже довго суспільство вело і веде боротьбу з лихослів’ям, справедливо вбачаючи у ньому серйозну небезпеку для свого добробуту.