Тематичний план дисципліни Навчально-методичне забезпечення до кожної теми дисципліни Тема Фінансова система І фінансова діяльність держави

Вид материала

Документы

Содержание Державний борг Державний кредит Міжнародний державний кредит Цінні папери 2.Право на здійснення державних внутрішніх та зовнішніх запозичень належить державі в особі 4.Зовнішні запозичення можуть здійснювати міські ради міст з чисельністю населення

Подобный материал:

• 1. фінансова діяльність держави, 1932.51kb.
• Программа дисципліни "фінансова санація та банкрутство підприємств " київ 2002, 126.85kb.
• Методичні рекомендації до вивчення дисципліни „Фінансова санація та банкрутство підприємств, 473.68kb.
• Методичне забезпечення самостійної роботи студентів нормативної дисципліни, 1023.77kb.
• Методичні рекомендації щодо формування навчально-методичних комплексів дисципліни при, 464.22kb.
• Методичні рекомендації щодо забезпечення самостійної роботи студентів, 209.06kb.
• Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни Склад навчально-методичного, 286.92kb.
• Тематичний план дисципліни 3 Зміст дисципліни по темах, 962.97kb.
• Навчально-тематичний план курсу "Менеджмент" 4 Програма курсу "Менеджмент" 5 Методичне, 3026.86kb.
• Програма навчальної дисципліни робоча програма навчальної дисципліни кваліфкаційні, 680.22kb.

Тема 7. Правові основи державного кредиту.

7.1.Питання до теми:

- історичний розвиток державних запозичень;

- поняття державного боргу;

Література для самостійного вивчення теми: [2, 53,54 ].

Найдавнішою за своїм походженням формою здійснення запозичення була примусова позика: держава вимагала від громадян передачі їй певної суми, окрім податків. Їй на зміну прийшли лотерейні позики, які мали заохочувальні елементи у вигляді виграшу.

З історичного досвіду відомі два різновиди лотерейних позик:

1)власник облігації відмовлявся від отримання доходу з облігації, відсотків виплати сплачувалися ним як ставка у грі за отримання виграшу. Із загальної суми відсотків формувався спеціальний фонд, який припадає на декілька виграшів;

2)власник облігації отримував відсотковий дохід, але менший. Різниця між отримуваним відсотком і ринковим становила внесок власника у виграшний фонд.

Лотерейні позики здійснювались державою за загальною схемою: сума виграшів дорівнює сумі програних коштів. І хоча держава безпосередньо зиску від цього запозичення не мала, сподівання на отримання додаткових коштів у вигляді виграшу підвищувало попит на лотерейні позики.

Згодом, коли стало зрозуміло, що більшість кредиторів своїми коштами лише підтримують виграшний фонд і не отримують премії, зазнаючи збитків, лотерейні позики втратили популярність серед населення. У 17-18 сторіччях, лотерейні позики широко застосовувались у Німеччині, Голландії та Росії. У Франції до них вдавалися лише деякі одиниці самоврядування. Дещо подібною до лотереї була форма позик, поширених у 17 сторіччях у Франції – тонтинів. Їхня назва пов’язана з іменем відомого італійського банкіра Л. Тонті, який запровадив тонтини в 1689 році. Суть останніх полягала в то­му, що група осіб спільно позичала державі кошти, а отриманий дохід ділила між собою без права його передачі іншим особам. Ставка була зроблена на зву­ження з часом кола компаньйонів через їхню смерть. Зі смертю останнього з по­зикодавців цієї групи скасовувалося зобов'язання держави щодо виплати боргу.

Франція стала батьківщиною ще одного виду позики — довічної ренти (таку позику ще називають безстроковою). Держава брала на себе зобов'язан­ня сплачувати щорічно або частіше певний дохід на позиковий капітал, але при цьому не передбачалося повернення самого капіталу, оскільки термін дії даної позики не обмежувався. Після смерті кредитора відносини позики між ним і державою припинялися. Окрім відсотків, рента могла приносити влас­нику додатковий дохід. Якщо позикодавець погоджувався кредитувати державу під відсоток нижчий від середньоринкового, держава зобов'язувалася регулярно сплачувати йому премію:

Із часом цей вид державних запозичень поширився на інші європейські країни, де рента зазнала деяких змін. У Німеччині до безстрокової позики ма­ли доступ громадяни з будь-яким доходом, адже її номінальна вартість встанов­лювалася на рівні дрібної купюри. В Англії, окрім безстрокової ренти, викорис­товувався строковий ануїтет⁵. Ця позика здійснювалася на тривалий термін, упродовж якого позиковий капітал разом із відсотками сплачувався кредитору у формі щорічної ренти. Термін обігу короткострокового ануїтету зазвичай стано­вив 10— 30 років, довгострокового — 40—90 років. За необхідності скорочення державного боргу англійський уряд застосовував процедуру його переведення в строкові ануїтети з метою скорішого погашення заборгованості.

На початку свого існування рента мала вигляд запису в державній борговій книзі. Разом із записом у французьку боргову книгу позикодавець отримував відповідний документ — іменне свідоцтво, яке засвідчувало його право на от­римання доходу. Банк Англії, де зберігалася державна книга боргів, не видавав ніяких документів. Сума боргових зобов'язань держави, зазначена у книзі, на­зивалася консолідованим боргом. Відповідно кожний запис мав назву консолі. Після погашення боргу або закінчення терміну дії боргового зобов'язання дер­жави ім'я кредитора просто викреслювалося із книги. З розширенням обігу боргових документів потреба у використанні книги відпала, з'явилася необхід­ність випуску облігацій. Спочатку вони були іменні й мали купони на пред'яв­ника, а потім в обіг увійшли і звичайні облігації на пред'явника. Організація державного кредиту в Німеччині суттєво відрізнялася від французької та анг­лійської: державні зобов'язання тут завжди існували у вигляді облігацій.

Форма здійснення запозичень визначала можливості системи державного кредиту. Записатися до англійської боргової книги можна було тільки у Бав ку Англії, імена позикодавців Франції вносилися до книги боргу за посередництвом збирачів податків. Такий устрій боргової системи обмежував ресурс ну базу державних запозичень місцевими капіталами. Боргові зобов'язання Німеччини поширювалися серед усіх охочих, що давало змогу залучати іноземні капітали. Таким чином, на початку свого існування державний кредит був переважно внутрішнім. Виникнення зовнішніх державних запозичень си­ло результатом розширення обігу боргових документів.

Трансформація інструментів державного кредиту потребувала відповідної вдосконалення організації розміщення боргових зобов'язань держави. Спочатку запозичення коштів до державної скарбниці відбувалося двома способами — підрядним і шляхом публічної передплати. Підрядний спосіб полягав у без­посередній взаємодії уряду з банком або кількома банківськими установами які виступали кредиторами держави та зобов'язувалися викупити всі запропо­новані облігації. Перевагами цього методу розміщення позик для держави бу­ли: відсутність ризику, пов'язаного із продажем державних цінних папери, отримання одразу всієї необхідної суми запозичень і використання досвіді? банківських установ щодо аналізу грошового ринку. Проте обізнаність банків із фінансовим станом держави давала їм змогу скористатися з несприятливої ситуації для встановлення вигідніших для кредиторів умов. Цьому ж сприяла відсутність конкуренції серед банківських установ за державні позики.

Публічна передплата виникла у вигляді записів позикодавців у держави) боргову книгу. Після ліквідації боргової книги вона стала способом розміщен­ня державних боргових зобов'язань. При оголошенні публічної передплат» кожен охочий міг вільно передплатити певну кількість облігацій. У цьому ра­зі держава була вільна у виборі умов позики. Публічна передплата забезпечу­вала доступ до кредитування держави дрібним капіталам. Однак така організа­ція запозичення потребувала більше часу, ніж підрядна. Держава брала на себе ризики, пов'язані з розміщенням облігацій. . .

Публічна передплата застосовувалася англійським урядом упродовж XVII -на початку XVIIJ сторіччя. Вона проводилася Банком Англії, який виконував роль фінансового органу уряду. У другій половині XVIII сторіччя державні запо­зичення здійснювалися за посередництва банківських синдикатів і оформлялися відповідними угодами. Франція не додержувалася якогось єдиного способу розмі­щення державних цінних паперів, постійно змінюючи організацію запозичень.

Розглянуті характеристики й досвід використання обох способів розміщення державних боргових зобов'язань дають змогу припустити, що держава вдавалися до послуг банківських установ у разі нестабільної економічної ситу­ації, в умовах браку довіри до уряду з боку населення. І навпаки, якщо авто­ритет державної влади зростав, зменшувався ризик, пов'язаний із продажем урядових облігацій шляхом публічної передплати.

Прагнення держави уникнути недоліків і поєднати переваги кожного зі згаданих способів привело до виникнення аукціону, де ціна облігацій встанов­лювалася виходячи з пропозицій покупців. Автором змішаного способу вва­жається французький науковець-економіст Леруа-Больє. Аукціонний спосіб розміщення цінних паперів встановлює конкуренцію між позикодавцями дер­жави, тобто уряд отримує змогу об'єктивно оцінити вартість своїх боргових зобов'язань та обрати найприйнятніші пропозиції щодо їх купівлі.

Необхідно зазначити, що виникнення державних банків і, зокрема, цент­ральних банків Західної Європи значною мірою було зумовлене державними потребами у позикових коштах і безпосередньо пов'язане з прагненням дер­жави розвинути систему дешевшого державного кредиту. Історія створення англійського центрального банку (Bank of England) почалася з позики уряду: його початковий капітал одразу ж пішов на кредитування держави⁸. Натомість банк отримав дозвіл випустити на ту ж суму власні банкноти. Подальше роз­ширення повноважень і збільшення капіталу банку стало можливим завдяки прагненню уряду розширити ресурсну базу державних позик. Таким чином банкноти Банку Англії перетворилися на фінансові інструменти державного запозичення, що сприяло підвищенню їхньої ліквідності й поширенню серед населення та інших банків як замінника золота.

Історичний розвиток державних запозичень доцільно розглядати в кон­тексті досвіду щодо погашення накопичених боргів. Адже розширення діяль­ності держави у сфері кредиту супроводжувалося формуванням значних обся­гів державної заборгованості. Зростання боргів європейських країн змушувало уряди шукати спеціальні джерела доходу для їх погашення. Для скорочення розміру державних боргів застосовувалася практика продажу державних зе­мель і майна. Передбачалося, що, крім коштів, отриманих від реалізації дер­жавної власності, держава матиме додатковий дохід від ефективнішого при­ватного господарювання.

Традиційно для сплати державної заборгованості використовувалися кош­ти від надходження податків. У Франції, наприклад, на початку XVIII сторіч­чя для ліквідації державного боргу була запроваджена "Каса погашення", до якої надходили певні податки й збори. Наприкінці XVIII сторіччя виникла

Ідея погашення боргу за допомогою одноразового податку. Зокрема, Д. Рікардо пропонував замість регулярного стягнення податків для сплати відсотків за державним боргом пропонував разове отримання від суб'єктів господарюван­ня коштів, що мали б сплачуватися ними у формі податкових платежів протя­гом певного часу. Скорочення на цю суму обсягу державної заборгованості] приведе до зниження податків і збільшення багатства держави. Послідовника-¹ ми Д. Рікардо (А. Гутчисон, П. Пебера) були розроблені схеми впровадження одноразового стягнення з подальшою ліквідацією деяких податків. Ця теорія) не знайшла підтримки на урядовому рівні й не була реалізована.

Англійська система антиципації¹⁰ податків полягала у продажу державою] права неплатежу податку. Ідея антиципації стосувалася, зокрема, земельного податку: кожному землевласнику надавалася можливість внести одразу певну: суму грошей до державного казначейства і таким чином назавжди звільнити­ся від сплати земельного податку. З огляду на невідповідність суми внеску до­сить невеликому розміру податку цей захід не набув популярності й не дав очікуваних результатів.

Зменшення обсягів державного боргу передбачалося здійснити також шляхом його заміни на згадані вище строкові ануїтети. З метою підвищення привабливості цих боргових зобов'язань до сплачуваного за ними доходу до­давався ще один відсоток. Грошовий фонд для сплати додаткових відсотків формувався за допомогою спеціально створеного податку. Обов'язкове зао­щадження суми доходу за ануїтетом протягом певного часу, яке було однією з умов заміни, значно обмежувало попит на ці зобов'язання держави.

Неабияку роль в історії погашення державних боргів відіграла ідея створен­ня особливого фонду погашення". Ця ідея широко застосовувалася у другій половині XVIII сторіччя в Англії. Фонд складався з відсотків, що утримувалися з кожної нової державної позики. Сума, утворена таким чином, використовувала­ся для викупу на біржі державних облігацій. Приріст коштів фонду забезпечу­вався відсотками, сплачуваними державою до кінця терміну погашення, і вико­ристовувався для подальшої купівлі державних боргових зобов'язань Передбачалося, що з часом держава у такий спосіб викупить свій борг.

Сьогодні необхідно визначити концептуально нові позиції до державного боргу України, стратегії управління ним і, що особливо важливо, до ефектив­ності використання залучених коштів. Для України, як держави із трансформа­ційною економікою, бажано оптимізувати співвідношення між внутрішнім і зовнішнім боргом у бік збільшення частки внутрішніх запозичень. Така пози­ція визначається питанням національної безпеки і національних інтересів, а та­кож втратою останнім часом ефективності тієї фінансово-кредитної допомоги і рекомендацій, що їх надають МВФ та інші міжнародні кредитні інституції (приклад Мексики, Аргентини, Киргизії і України).

Україна як держава, що отримавши статус країни з ринковою економікою, повинна намагатися розвивати систему кредитних відносин на всіх рівнях. Не­обхідно наголосити, що держава є одним із найсильніших суб'єктів ринкових відносин, а тому має залучитися до цих процесів безпосередньо. Тим паче, що в країні із трансформаційною економікою, де ринкова інфраструктура, фінан­сово-кредитний сектор ще слабкі, роль держави в активізації і підтримці цих процесів надзвичайно висока.

На сьогодні соціально-економічна ситуація в Україні сприяє розвитку сис­теми державного кредиту й залучення до цього процесу населення і суб'єктів господарювання. На це вказують такі чинники: 1) стабільність гривні й грошо­во-кредитного ринку формує мікроклімат довіри суб'єктів господарювання до дій держави, НБУ та комерційних банків; 2) відбувається процес зростання гро­шових доходів населення і підприємницьких структур, що визначає можливість формування спекулятивного попиту на гроші й акумуляції їх у державні цінні папери; 3)приклад стабілізації банківської системи і зростання обсягів депозит­них рахунків комерційних банків свідчить про можливість створення й функ­ціонування в Україні системи державних внутрішніх запозичень за умови на­лежного інституційного і правового забезпечення.

Як переконує досвід 1995—1998 років із розміщення ОВДП, проблемність цього процесу для України полягала насамперед у: 1) замкнутості ринку ОВДП;

2. неефективному і нецільовому використанні залучених фінансових ресурсів;
   
3. відсутності ринкового механізму функціонування ринку ОВДП.
   

Особливе значення має інституційне забезпечення функціонування ринку державних цінних паперів, його функціонування на принципах вільної конку­ренції і доступності для всіх суб'єктів. Такий підхід забезпечить формування співвідношення попиту і пропозиції на цінні папери, а відповідно й реальної зваженої ставки дохідності. Практика України засвідчила, що найважливішим для державного креди­тування є не залучення коштів, а насамперед їхнє цільове використання, що в цілому забезпечує стабільність функціонування фондового ринку.

Ми вважаємо, що використання залучених державних фінансових коштів для фінансування дефіциту державного бюджету можливе тільки в період еко­номічного зростання, коли економіка потребує дорожчих грошових ресурсів. В умовах економічної стабільності залучені державою кошти мають використо­вуватися для розв'язання довгострокових стратегічних завдань, спрямованих на реструктуризацію економіки, окремих галузей і виробництв, при цьому та­ке фінансування повинне забезпечувати реалізацію стратегії інноваційного роз­витку економіки України і виходу її продукції на конкурентних засадах на сві­товий ринок.

Отже, кредитування держави має давню історію. Форми й методи запозичень удосконалювалися під впливом розвитку фінансових систем різних країн Вивчення історичного досвіду залучення державою позик і практики розв'я­зання боргових проблем корисне для формування сучасних напрямів держав­ної боргової політики.

Останніми роками у фінансовій системі України суттєву роль почали відігравати державні позики, що застосовувалися як метод мобілізації грошових ресурсів до державного бюджету, інструмент регулювання грошово-кредитної сфери й платіжного балансу країни.

Під державним боргом розуміють непогашену суму безумовних фінансових зобов’язань держави, що виникають унаслідок державного запозичення і державних гарантій, які набираю чинності , перед суб’єктами права у грошовій формі. Державний борг – об’єктивне економічне явище, зумовлене залученням державою додаткових фінансових ресурсів на умовах кредиту для забезпечення реалізації функцій і завдань, покладених на неї.

А. Сміт у своїй праці “ дослідження про природу і причини багатства народів” наголошував, що зростання державного боргу може спричинити банкрутство держави як позичальника. Д.Рікардо вважав, що державний борг призводить до відпливу капіталу, а дефіцитне фінансування скорочує приватні заощадження. Досить категорично про державні запозичення висловлювалися такі відомі вчені, як Ж.-Б. Сей, Т.Мальтус, Р.Масгрейв, Е.Меаде, Ф.Модільяні та інші.

Серед українських економістів і науковців переважають негативні погляди на залучення державою зовнішніх фінансових ресурсів.

Важливим аргументом на користь державних позик є те., що державне запозичення під час економічних спадів слугує цілям стабілізації економіки, бо перешкоджає різкому падінню сукупного попиту.

Можливість значного нарощування державного боргу з метою стабілізації економіки визначається, зокрема кейнсіанською школою.

Для забезпечення стабільного економічного зростання українські підприємства потребують значних інвестицій, які можуть підтримати конкурентоспроможність вироблених ними товарів шляхом впровадаження нових технологій ф модернізації виробництва. У багатьох випадках такі інвестиції не можуть бути здійснені за рахунок доходів підприємств. Розв’язанню проблеми можуть сприяти прямі іноземні інвестиції та зовнішні запозичення. Основними кредиторами України є міжнародні фінансові організації, зокрема Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ). Світовий банк надає пільгові кредити на строк до 17 років із можливістю відстрочки платежу ( до 5 років) під 7% річних.

Ставка українського уряду на зростання запозичень на зовнішньому ринку пояснюється тим, що іноземні позики дешевші, ніж внутрішні, і надаються на довгостроковій основі.

Україні необхідно дотримуватись “золотого правила”, держаних фінансів: розмір бюджетного дефіциту (сума випущених боргових зобов’язань уряду) має дорівнювати сумі державних інвестицій.

7.2. . Термінологічний словник

Державна внутрішня позика – реалізовані серед юридичних і фізичних осіб цінні папери, за допомогою яких мобілізуються тимчасово вільні кошти юридичних і фізичних осіб для фінансування потреб держави.

^ Державний борг – загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави, включаючи боргові зобов’язання держави (Автономної Республіки Крим чи міських рад), що вступають в дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов’язань, що виникають на підставі за конодавства або договору.

^ Державний кредит – система фінансових відносин, що виникають внаслідок залучення державою на добровільних засадах для тимчасового використання вільних коштів юридичних і фізичних осіб.

^ Міжнародний державний кредит – сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ринку як позичальник чи кредитор.

Облігація – цінний папір, що засвідчує внесення її власником коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну варті.

^ Цінні папери – грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають відносини між собою, яка їх випустила, та їх власником; передбачають, як правило, виплату доходів у вигляді дивідендів чи відсотків, а також можливість передавання грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.


7.3.Практичні завдання

1.Законом України про Державний бюджет встановлено величину основної суми державного боргу в розмірі 79 % фактичного річного обсягу валового внутрішнього продукту України. Як повинен вчинити Кабінет Міністрів України в такій ситуації.

2.Для фінансування витрат по розміщенню, рефінансуванню, виплаті доходу та погашенню боргових зобов’язань уряду України у складі Державного бюджету України створено фонд обслуговування державного внутрішнього боргу України. У процесі приватизації державного підприємства “Добробут” 20 % коштів від приватизації було зараховано до фонду обслуговування державного внутрішнього боргу. Оцініть правомірність ситуації.

3. В Законі України “Про державний бюджет на 2005 рік” визначено, що управління держаним внутрішнім боргом України здійснює Міністерство фінансів України у порядку , погодженому з Національним банком України. Чи правомірне дане твердження?

7.4.Тести для самоперевірки знять

1. Величина основної суми державного боргу не повинна перевищувати:

А.60% фактичного річного обсягу ВВП України.

Б. 50% фактичного річного обсягу ВВП України

В. 40% фактичного річного обсягу ВВП України

Г. 30% фактичного річного обсягу ВВП України

^ 2.Право на здійснення державних внутрішніх та зовнішніх запозичень належить державі в особі:

А.Міністра закордонних справ.

Б.Міністра юстиції.

В.Міністра фінансів України.

Г.Прем’єр –міністра.

3.Загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави, включаючи боргові зобов’язання держави (Автономної Республіки Крим чи міських рад), що вступають в дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов’язань, що виникають на підставі законодавства або договору.

А.Державний кредит.

Б.Державний борг.

В.Державні запозичення.

Г.Державна позичка.

^ 4.Зовнішні запозичення можуть здійснювати міські ради міст з чисельністю населення:

А.Понад 300 тис. мешканців.

Б.Понад 800 тис. мешканців.

В.Понад 1000 тис. мешканців.

Г. Понад 1500 тис. мешканців.

Відповіді

1	2	3	4
А	В	Б	Б