Іран виступав проти прорадянського уряду в Кабулі і підтримував афганський опір, хоча і не вважав його прийнятною альтернативою. Він забезпечував фінансову та деяку військову допомогу для афганських сил опору, які схвалювали іранську версію ісламської революції. Іран також надав притулок 2,3 млн. афганських біженців. Аби не допустити дестабілізації в регіоні, пов'язаної з збільшенням обсягів вирощування опійного маку, Іран взяв участь у переговорах з майбутнього Афганістану у 2001-2002 рр.
До революції Іран та Ізраїльбули фактичними союзниками на Близькому Сході. Одним з перших кроків тимчасового уряду став розрив стосунків з Ізраїлем та заміна ізраїльського представництва в Тегерані на представництво ОВП. Уся торгівля з Ізраїлем була заморожена, особливо продаж нафти. Іранські лідери вважали існування Ізраїлю нелегітимним, оскільки воно грунтувалося на знищенні Палестини. Арабські уряди, які закликали до компромісу з Ізраїлем, зокрема, Анвар Садат в Єгипті, трактувалися як зрадники. Загалом відносини Ірану з арабськими державами розглядалися під кутом їх позиції щодо Ізраїлю. Іран був вороже налаштований до тих держав, які підтримували існування Ізраїлю – Єгипту, Йорданії, Марокко та Тунісу. Приязні стосунки розвинулися з прихильниками іранської позиції з даного питання – Алжиром, Лівією та Сирією. Незважаючи на безкомпромісну позицію, Іран закуповував в Ізраїлі деякі види озброєнь. За Аріелем Шароном, Іран з Іраком та Сирією віднесений до “військової коаліції”, у той час, як до “коаліції миру” включені Єгипет, Саудівська Аравія, Йорданія та Марокко252.
Сирія була одним із стратегічних союзників Ірану на Близькому Сході. Співпраця розвивалася як в політичній, так і в економічній площині. Фактичне союзництво між двома державами започаткувалося у 1982 р. У цей час Іран підтримав уряд Хафіза аль-Асада проти “Братів-мусульман”, які підняли повстання проти секуляризаційної політики правлячої партії БААС. Підтримка Іраном сирійського уряду набула важливості тому, що “Брати-мусульмани” були першою першою ісламською політичною групою, яка використала приклад іранської революції для наслідування. Після поразки “Братів-мусульман” Дамаск призупинив експлуатацію трубопроводу, по якому іракська нафта потрапляла в середземноморські порти. Ця акція проти іншої арабської держави, де партія БААС також була при владі, як і сирійсько-іракський конфлікт щодо розподілу вод Євфрату, стала важливим кроком для підтримки іранських воєнних зусиль. Іран погодився безплатно забезпечити Сирії поставки 20 тис. барелів нафти на день як компенсацію за втрату надходжень від транзиту, а також запропонував продаж додаткової кількості нафти за зниженими цінами. Сирія також забезпечувала Іран озброєннями з власних складів радянської та східноєвропейської військової техніки. У 1999 р. країну відвідав Президент Хатамі, що сприяло подальшому розвитку двосторонніх відносин. Новий етап у їх інтенсифікації почався у 2005 р., коли США включили обидві країни до “осі зла” за підтримку світового тероризму.
Шиїтське духовенство Ірану виявляло стійке зацікавлення шиїтським населеннямЛівану. Духовенство шиїтських громад Лівану отримало освіту в дореволюційному Ірані, практика шлюбів між представниками сімей духовенства обох країн мала багаторічну історію. Найвідоміший шиїтський духовний лідер імам Муса ас-Садр, під керівництвом якого відбулася політизація ліванських шиїтів, народився в іранській клерикальній сім’ї, яка мала родинні зв’язки з Ліваном, отримав освіту в Кумі та Ан-Наджафі. Цілком зрозуміло, що шиїтська спільнота в Лівані стала одною з перших для спроби “експорту революції”. Аналіз політичної ситуації в Лівані переконав іранський клір, що ситуація сприятлива для утвердження ісламської революції, знищення Ізраїлю та відродження Палестини. Основним елементом політичного залучення Ірану в справи Лівану стала політична організація “Амаль”, заснована Мусою ас-Садром. Після незрозумілого зникнення Садра в Лівії в 1978 р. “Амаль” потрапила під вплив секуляризованих шиїтів, які надавали перевагу політичній інтеграції шиїтської спільноти в плюралістичній державі, вважаючи іранську версію ісламської революції непридатною для ліванських реалій.
Ізраїльська інвазія в південний Ліван у 1982 р. забезпечила Ірану альтернативні шляхи впливу. Сирія схвалила присутність в Лівані контингенту “Пасдаран” для ведення військових дій проти Ізраїлю. “Пасдаран” створила пости у східній частині Долини Бекаа і за допомогою них пропагувала ідеї ісламської революції серед шиїтської молоді. Ці ідеї імпонували багатьом шиїтам, членам нових політичних груп “ІсламськийАмаль” і “Хезболлах”, які сповідували менш помірковану ідеологію, ніж “Амаль”. Підтримка “Пасдарану” забезпечувала ці групи прямим зв’язком з Тегераном, а це, в свою чергу, дозволяло Ірану активно впливати на ситуацію в Лівані.
Відносини Ірану і Туреччини характеризуються періодами співпраці і суперництва. У 2002 р.Туреччина наполягала на зниження ціни на іранський газ, що експортується в Туреччину та Європу. Одночасний початок будівництва трубопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан із активним залученням у енергетичні питання Росії та США призвело до фомування нової “геополітики трубопроводів”253.
Іран є членом 45 міжнародних організацій, в т. ч. одним з перших членів ООН. Хоча він залучений до всіх спеціалізованих органів ООН, за часів монархії його участь була набагато активнішою, ніж за часів республіки. Іран критикував ООН за відсутність реальної підтримки під час ірано-американської кризи із заручниками, а також звинувачував організацію у невизнанні Іраку агресором у ірансько-іракській війні.
