До цього часу не визначені кордони в Каспійському морі з Азербайджаном, Казахстаном, Росією і Туркменістаном262. На відміну від Росії, Казахстану та Азербайджану, які прагнуть “порізати” Каспій, Іран виступає за ідею спільного суверенітету (кондомініуму)263. Позиція Ірану грунтується на вимозі передачі 20% шельфу згідно ірансько-радянських угод 1921 р. і 1940 р. Іран відмовився від попередньої жорсткої позиції щодо Баку і вступив у нову еру “взаємодоповнення інтересів”264. Одночасно Іран відклав битву за головні трубопроводи на майбутнє265, зайнявшись будівництвом “мікро-трубопроводів” на кшталт Нека-Рей для транспортування нафти у каспійських державах266. Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв підтримав ідею трубопроводу “Схід-Захід” до Перської Затоки через територію Ірану. В 1996 р. проведене стикування залізниць Ірану та Туркменістану в Серахсі, що забезпечує державам Центральної Азії вихід до Персидської затоки та надає Ірану значні економічні преференції.
Причина ірано-іракських суперечностей зумовлена історичним чинником. Незважаючи на те, що саме в Месопотамії араби досягли вершин геополітичної могутності (в Куфу переніс столицю з Медини четвертий халіф Алі ібн Абу Таліб), Ірак завжди залишався лімітрофним геополітичним полем. Тут закінчувався арабський світ і починався персидський, що зумовлювало залежність від могутніших сусідів, формувало в місцевого населення загострене національне почуття і активну геополітичну свідомість. Гасло “захисту східних кордонів арабської батьківщини” стало для Саддама Хусейна основоположним.
З іншого боку, Османська імперія та Персія знаходились в стані конфліктів близько 400 років і лише за Константинопольським договором (1913) кордон між ними був демаркований. Західний кордон Ірану досі проходить по цій лінії, з Туреччиною на півночі та Іраком на півдні. Згідно з договором, Османська імперія відмовлялась від претензій на східний берег ріки Шатт-ель-Араб. Іранська сторона отримала порт Мухаммару (Хорремшехр) і острів Хізр (Абадан), але ріка залишалась під контролем Іраку. В 1937 р. між Іраном і Іраком був підписаний новий договір, згідно якого кордон біля Абадану став проходити не по іранському берегу, а по тальвегу, однак основну частину ріки далі контролював Ірак. У 1969 р. Іран в односторонньому порядку денонсував цей договір і захопив усе лівобережжя. В 1975 р. при посередництві Алжиру підписана угода про кордон по тальвегу вздовж всієї течії ріки в обмін на іранську підтримку Іраку в боротьбі з курдами267.
Для формування сучасних ірано-іракських відносин ключове значення мали революція в Ірані 1979 р. і прихід до влади в Іраку Саддама Хусейна. Відносини між клерикально-революційним шиїтським Іраном та націоналістично-секулярним Іраком, де шиїтською більшістю правила сунітська меншість, не могли бути неускладненими. Події у постсаддамівському Іраку не тільки впливають на його зовнішню політику, але й визначають зовнішньополітичний курс щодо найважливішого у геополітичному сенсі сусіда – Ірану. Хоча Тегеран і Багдад домінували в архітектурі безпеки Перської затоки протягом 20 років, вони зовсім не приречені бути вічними суперниками268. Незважаючи на напруженість відносин між обома країнами після закінчення ірано-іракської війни у 1988 р., вони продемонстрували прагнення до співпраці269. Наріжним каменем у двосторонніх стосунках залишається свобода судноплавства по ріці Шатт-ель-Араб та належності її фарватера.
Для Ірану повалення режиму Хусейна означає докорінний перегляд регіональної стратегії та можливу трансформацію відносин з США. Тегеран висловлює занепокоєння розвитком подій в Іраку та внутрішньо- і зовнішньополітичними наслідками маніпулювання багаточисельною іракською шиїтською громадою. Ці побоювання не мають на меті втручання у внутрішні справи Іраку. Їх можна пояснити бажанням Ірану захистити свій головний релігійний шиїтський центр Кум від посягань іракських шиїтів. Усунення Саддама Хусейна від влади може стати поштовхом до поглиблення відносин з країнами РСАДПЗ. Фактор тиску іракського керівництва на держави-члени РСАДПЗ більше не впливатиме на формування зовнішньополітичної стратегії щодо Ірану270.
У 1967 р. у Тегеранському університеті запрацював атомний реактор потужністю 5 Мвт. Як у випадку з Пакистаном, ініціаторами ядерної програми були США. Можна припустити, що мотивами ядерної програми Ірану є політика стримування агресивних сусідів (з врахуванням восьмилітньої війни з Іраком), курс на перетворення Ірану в регіональну наддержаву, здатну здійснювати вплив на Близькому Сході і поза його межами, а також присутність ворожої ядерної держави Ізраїлю.
Не слід ігнорувати історичне суперництво Ірану та Саудівської Аравії, і те, що Саудівська Аравія спонсорувала ядерну програму Пакистану. У березні 2005 р. пакистанські фахівці визнали, що надавали науково-технічну допомогу в реалізації нуклеарної програми Ірану. У створенні ядерного потенціалу Ірану велика роль належить Аргентині та Китаю. Іран приклав значні зусилля для того, щоб залучити мусульманські республіки Середньої Азії до створення того, що Іран називає “ісламською бомбою”271.
